Рецензія на книгу «Слюсаревський М. Громадська думка і горизонти освіти / Микола Слюсаревський. – Київ : Талком, 2024. – 352 c. – Анот., зміст парал. укр., англ.»

Побачила світ нова книга члена-кореспондента НАПН України, відомого вченого і громадського діяча, людини екциклопедичної обізнаності й невичерпного творчого потенціалу Миколи Слюсаревського «Громадська думка і горизонти освіти». Моніторинг громадської думки, що тривав з 2000 року, здійснюваний фахівцями Інституту соціальної та політичної психології НАПН України під керівництвом М.М. Слюсаревського і особисто самим автором, уперше у світі здійснений і представлений суспільству, засвідчує демократичні засади розвитку української науки і соціуму загалом.

Микола Миколайович добре відомий як психолог, керівник Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, як фахівець, який не лише тримає в центрі своєї професійної уваги процеси, що відбуваються в освіті, а й оприлюднює своє бачення у виступах, статтях, монографіях.

Не секрет, що проблематика формування громадської думки стосовно стану та розвитку освіти – і донині перебуває на маргінесах суспільної уваги. Тому поява книги, що присвячена питанням формування й функціонування громадської думки про освіту, стала приємною новиною. Щойно видана книга є першою спробою узагальнення і осмислення, надання наукової оцінки ставленню громадськості до освіти, а головне – до реформаційних зрушень, що відбуваються в ній. Інструментом дослідження цих процесів став Передовсім висловлю загальні враження про монографію. Вона добре структурована і логічно вибудувана. Думка автора йде від тлумачення категорій, понять і термінів, за допомогою яких розкриватиметься сутність і зміст поставлених завдань. Громадська думка, носії громадської думки, освіта, моніторинг, довіра, недовіра... Наче такі знайомі слова, а за ними криється теоретичний та методологічний зміст, чітке розкриття якого дає ключ до інтерпретації всього, про що йдеться далі.

Після такої теоретичної преамбули автор переходить до аналізу даних моніторингу стану громадської думки щодо проблем освіти та освітніх реформ, які ініціювалися освітянським керівництвом і проводилися або ж не проводилися впродовж здійснення лонгітюдного дослідження: 12-бальне оцінювання, ЗНО, профілізація старшої школи, 12-річна освіта, НУШ.

Результати кількісного аналізу автор завершує достатньо розлогою післямовою, в якій не лише виявляє досить скромні, якщо можна так висловитися, а часом і доволі плачевні наслідки ставлення громадськості до державної освітньої політики, але й накреслює конкретні кроки щодо формування позитивної громадської думки з актуальних проблем розвитку вітчизняної освітньої галузі.

І оскільки матеріал монографії спирається на лонгітюдні моніторингові дослідження, то жоден умовивід не є голослівним, а підтверджений масовими опитуваннями, організаційно-методичні аспекти яких розкриваються у відповідному параграфі. Текст містить багато таблиць і графіків, які є ілюстративним і доказовим матеріалом для тих чи тих розмислів та аргументації.

Як фахівець з історії вітчизняної педагогіки, коротко зупинюся на тих моментах книги, які перебувають у сфері моєї компетенції найбільшою мірою. Зазначу, що розцінюю це дослідження не лише як соціологічне чи соціально-психологічне, а водночас і як історико-педагогічне, яке класифікую як історію сьогодення або ж історію недавнього минулого. Саме вона передбачає опертя на передовсім нетрадиційні для цієї дисципліни джерела, і зокрема на соціологію, психологію, статистику. А в рецензованій книзі таким інструментарієм виступає моніторинг різних аспектів громадської думки, який проводився впродовж 2000-х – 2010-х років, тобто впродовж недавнього минулого. Аналізуючи кожен часовий «зріз» опитування, автор залишає читачеві простір для формування педагогічних рефлексій як окремих результатів, так і моніторингу в цілому.

Важливим для істориків педагогіки є розкриття розвитку освіти впродовж досліджуваного відтинку часу через процеси її реформування – як віддзеркалення, з одного боку, нагальної потреби проведення реформ, особливо в контексті болонського процесу та європейської інтеграції, а з іншого – нерішучості і слабкості шкільної політики в умовах плинності, непевності, непослідовності, зубожіння й економічної скрути, а також досить частої зміни вектора розвитку освіти. Усі ці чинники провокували в громадській думці, насамперед серед учительства, батьківства, молоді, почуття незахищеності і загроз – як дійсних, так і надуманих.

Утім, не розглядаю щойно видану монографію тільки як недавню історію, навпаки, ознайомлення з нею дає змогу спроєктувати майбутнє національної освіти, взявши з громадської думки про неї все позитивне і корисне. З огляду на те, що йде війна, що доля наших дітей подеколи складається драматично або й трагічно, вага та значення освіти зростає в рази. Тому такі книги, спрямовані на вдосконалення освітнього процесу, дуже потрібні тут і зараз.

Ольга СУХОМЛИНСЬКА, головний науковий співробітник Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член НАПН України