Минуло майже два місяці з початку віроломного вторгнення Росії в Україну і початку російсько-української війни.

Ця війна – лише одна з агресивних дій з боку Росії по відношенню до України. Таких в історії були сотні, але навіть у цьому ряду вона займає особливе місце. Такої повномасштабної агресії Росії по відношенню до України не було ніколи.

Можуть бути проведені паралелі з подіями 1917-1920 рр., але тоді, окрім того, що Росія воювала з Україною, було внутрішнє громадянське протистояння і в Росії – більшою мірою, і в Україні.

Війна 2022 року – це перша війна, у якій монолітно-свинцева Росія воює із як ніколи вільною і об’єднаною Україною. Багатоаспектною є проблема причин війни. Може йтися про інформаційні недоліки, з якими важко не погодитися, й інше. Але не можна зводити причини війни лише до інформаційного складника.

Я назвав би кілька причин. І в їх основі – зі століття в століття – споконвічний шовінізм російської нації, помножений на усвідомлення втрат, які понесла Росія в результаті розпаду Радянського Союзу.

Насправді Радянський Союз по суті був пост-царистською Росією. І тому розпад Радянського Союзу був сприйнятий як розпад Росії. У перші роки, на хвилі демократичних перетворень, демократичних настроїв, це не було усвідомленим, в усякому разі такою мірою. З приходом нового президента – Путіна, і змінами в суспільстві таке усвідомлення відбулося. Щось подібне вже було у світової історії. Порівняйте: Гітлер після Веймарської республіки зумів зіграти на подібних настроях у Німеччині; Путін це зробив після розпаду Радянського  Союзу. І виник рашизм – поєднання великодержавного шовінізму і російського нацизму.

До причин я відніс би й відмову українству на національну і на державницьку суб’єктність. На саме існування української нації. Зверніть увагу, зі слів їх лідера, зокрема це стаття Путіна 2021 року і його виступ 24 лютого 2022 року, йдеться про те, що таких (українців) немає і не може бути. І коли тепер з боку МЗС Росії кожного дня придумується нова причина нападу, в основі лежить та сама ідея – українців немає і не повинно бути.

Серед причин, безумовно, й традиційне несприйняття російським соціумом європейських цінностей свободи, пошани до людини, гуманізму і, якщо хочете,  людиноцентризму.

Безумовно, для початку війни та її ведення зіграла роль і фігура Путіна, який в силу особистих рис, підготовки, знань, життєвого досвіду сприйняв і акумулював саме найбільш консервативні, вірніше, реакційні погляди на історію Росії, на українство і на сучасний світовий суспільний розвиток. Потужна пропагандистська машина забезпечила формування відповідної громадської думки і підтримку дій керівництва Росії з боку більшості росіян.

Скажемо самокритично, що далася взнаки й беззуба, а по суті капітулянтська, позиція української влади по захисту Криму і Донбасу у 2014 році. Це розпалило апетити РФ і створило враження про легкість нинішньої кампанії, що було підкріплено сигналами п’ятої колони з України.

Нині ми є свідками потужного опору і загальнонаціональної єдності українського народу, що дає впевненість у переможному для України завершенні війни.

Безумовно, Україна зміниться в результаті війни. І зміниться не лише Україна – зміниться й світ. Автоматичного повернення до минулого життя не відбудеться. Зміниться людина – її життя більшою мірою будуватиметься на цінностях. При чому цінностях вищого людського ґатунку – гідності, чесності, порядності. І відповідних змін зазнають усі сфери. Приходить час чесної розмови і чесної відповідальної політики по відношенню до всіх і вся – і по відношенню і до освіти, і до науки, і до всього іншого.

Безумовно, зміни відбудуться й у світовому вимірі. Буде уточнено, що таке добро, і що таке зло. І, мабуть країни довгий час оцінюватимуть позиції держав по відношенню до російсько-української війни – чи це підтримка України щира, чи хитрощі, чи намагання заробити й т. ін. Безсумнівно одне – Росія як держава на довгі десятиріччя позбудеться авторитету в світі, і навпаки – зросте авторитет України. Ми вже є свідками цього: Україна заявила про власну суб’єктність на повний голос і продовжує стверджувати свій авторитет.

Сподіваюся, що Україна невдовзі стане членом Європейського Союзу. І це буде лише невеликим відшкодуванням Європи за ті велетенські й героїчні зусилля і тяжкі втрати, які поклав наш народ не лише заради власного самозахисту, а й захисту Європи і світу від рашизму на кордоні з Україною, а не в Польщі чи в Німеччині.