Провести Загальні збори академії за зазначеною тематикою зобов’язує низка серйозних викликів, що постають перед українським суспільством, національною освітою, а, отже, і перед Національною академією педагогічних наук України.

По-перше, в умовах інноваційного типу суспільного прогресу, всеохоплюючої глобалізації, зростаючої конкуренції посилюється роль освіти у формуванні людини нового типу, відтак загострюється проблема ефективності, зокрема економічної, освітньої сфери та відповідної наукової рефлексії.

По-друге, Програмою економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», у відповідних щорічних національних планах дій, затверджених указами Президента України В.Ф. Януковича, посланнях глави держави до Верховної Ради України передбачається реформування освіти, підвищення її якості та конкурентоспроможності як умови перетворення України на країну-лідера, «зміцнення та розкриття потенціалу нашого людського капіталу». Це також потребує всебічного аналізу економічної ефективності освітньої системи.

По-третє, в узагальнюючих фундаментальних працях учених НАПН України останніх років – Білій книзі національної освіти України (2010 р.), Національній доповіді про стан і перспективи розвитку освіти в Україні (2011 р.), у 5-томному Збірнику наукових праць академії до її 20-ліття (2012 р.) – виявлено чимало неефективностей економічного характеру в освіті, що потребують всебічного обговорення та системного осмислення.

По-четверте, для формування та здійснення державної політики у сфері освіти необхідні науково обґрунтовані практичні рекомендації щодо підвищення економічної ефективності освіти України в сучасних умовах з урахуванням нових національних потреб та міжнародного досвіду.

 Загалом проблема підвищення економічної ефективності освіти щодо розвитку громадян, підготовки фахівців проявляється багатоаспектно через низку гострих суперечностей. З-поміж цих суперечностей насамперед слід зазначити такі.

Перша суперечність (між видатками і віддачею) – між відносно високою за відсотком валового внутрішнього продукту фінансово-економічною суспільною підтримкою освіти (на рівні кращих світових зразків – близько 7 % валового внутрішнього продукту, у 2011 р. це майже 90 млрд. грн), з одного боку, а, з другого боку, невиправданням очікувань громадян щодо якості освіти. За висновком ООН у 20-й ювілейній Доповіді з людського розвитку (2010 р.) в Україні лише 38 % громадян задоволені національною освітою, тобто значно менше, ніж в інших країнах, включаючи сусідні Білорусь, Польщу, Росію, Угорщину, не говорячи про розвинуті країни – лідери в освіті.

Друга суперечність (між кількістю і якістю) – це невідповідність кількісних і якісних параметрів освітньої системи. Захоплення формальними кількісними показниками залучення до освіти різних груп населення створює ілюзію благополуччя в освіті, вуалює часто-густо її відверто низьку якість, а часом просто унеможливлює піднесення цієї якості (наприклад, у вищій школі) через розпорошення фінансових, кадрових і матеріально-технічних ресурсів. І тільки в провідних університетах, де склалися наукові і педагогічні школи, відповідні освітянські традиції, підготовка фахівців є досить ефективною, до того ж тут є і нереалізовані можливості для її підвищення.

Третя суперечність (між освітньою структурою і структурою суспільних потреб) полягає у невідповідності рівневої і галузевої організації освіти, з одного боку, та потребами суспільної практики, з другого боку. Не сформована ланка професійної середньої освіти, не завершено становлення профільної старшої школи, деформована вища освіта, не гармонізовані міжрівневі освітні переходи, розбалансована галузева структура підготовки професійних кадрів. Все це значною мірою сталося через послаблення контролю центром і в регіонах процесу розвитку мережі закладів різних рівнів і типів, що мало місце в минулі роки.   

Четверта суперечність (між кількістю персоналу та якістю праці в освіті) – це невідповідність між надто великою (за світовими і європейськими мірками) кількістю педагогічних і науково-педагогічних працівників (близько мільйона) та низькою продуктивністю роботи багатьох із них. Заробітна плата в закладах освіти не є конкурентоспроможною, заохочувальною і стимулюючою, за розміром вона знаходиться на 14 місці серед 18 видів і підвидів економічної діяльності. Як наслідок, в Україні недостатньо конкурентоспроможних зразків професійної досконалості. Навчальні досягнення учнів загальноосвітніх шкіл за результатами міжнародних обстежень у кращому випадку посередні, вища школа не досягає високих рейтингових позицій, не є привабливою для молоді із західних країн, викликає, як і професійно-технічна школа, нарікання від вітчизняних роботодавців.

П’ята суперечність(дослідницько-інноваційна) проявляється в тому, що у вищій школі працюють 80 % кандидатів і 90 % докторів наук, наявних у країні, натомість фінансування наукової та науково-технічної діяльності переважно спрямовується в інші інституції. У результаті за обсягами фінансування цієї діяльності (6,3 %) сектор вищої освіти поступається іншим – академічному (32,3%), підприємницькому (55,7 %), а в самій вищій школі на таку діяльність припадає менше 3 % від загальних асигнувань на утримання вищих навчальних закладів. З таким рівнем підтримки дослідницько-інноваційної діяльності сутність вищих навчальних закладів не відповідає їх заявленому статусу і задекларованій назві. Сьогодні університет без науки це не університет.

Шоста суперечність (між державним управлінням і громадським самоврядуванням) – це відсутність органічного поєднання в державно-громадському управлінні на всіх щаблях освіти централізованих і децентралізованих підходів в управлінській діяльності, зокрема в управлінні фінансовими потоками, на засадах чіткого розмежування і взаємного делегування управлінських повноважень, залучення до управління всіх зацікавлених осіб. Не створено умов, стимулюючих та заохочувальних норм щодо реалізації принципу багатоканального фінансування навчальних закладів.

Цей перелік протиріч можна було б продовжити. Він висвічує центральну проблему – проблему якості в освіті та економічного забезпечення цієї якості. 

Слід зазначити, що керівництво Міністерства освіти і науки, молоді і спорту впродовж останніх двох з половиною років послідовно нарощує зусилля, спрямовані на розв’язання цієї комплексної проблеми. Зокрема, вони знайшли втілення в Національній стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 роки, що прийнята ІІІ Всеукраїнським з’їздом працівників освіти в минулому році.

Але проблем залишається багато. У ситуації, що склалася, з огляду на необхідність її найшвидшого виправлення, передовсім важливо звернути увагу на два взаємопов’язаних аспектиекономічної ефективності освіти. Перший – це необхідні та достатні видаткидля досягнення прийнятного балансу кількості та якості в освіті. Другий –  результативна віддача від їх використання самою освітою.

Як зазначалося, держава, суспільство за загальними обсягами здійснюють фінансування освіти на межі можливого. Зараз резерви щодо збільшення видатків майже вичерпані. Відтак, економічну ефективність освіти можна підвищити, якщо, по-перше, вдосконалити структуру витрат, і, по-друге, удосконалити структуру освітньої системи.

Щодо структури видатків, то у світі, провідних країнах, зокрема Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), склалися перевірені практикою співвідношення між обсягами фінансування різних ланок освіти, а також між державним і приватним фінансуванням освітніх закладів. Крім того, вироблені певні пропорції в структурі видатків у межах кожного з рівнів освіти. На ці закономірності слід зважувати. З огляду на них необхідно критично подивитися як на фактичні співвідношення в обсягах фінансування освіти різних категорій молодого і дорослого населення, так і на структуру видатків у межах державного замовлення на підготовку одного учня, студента.

У такий спосіб важливо уточнити, скільки та яких молодих людей суспільство, держава насправді спроможні гарантовано якісно навчати в порядку тотального і обов’язкового охоплення, а скільки та яких громадян – на засадах подальшого, необов’язкового, конкурсного навчання. Адже бажана кількість, якщо вона нереальна, надумана, все одно буде заперечуватися, перекреслюватися незабезпеченою якістю.

Тут у нагоді може стати інструмент Міжнародної стандартної класифікації освіти (МСКО) та зібрані на її основі статистичні дані, що відображують світовий досвід організації освіти. На підставі МСКО має бути розроблена НСКО – Національна стандартна класифікація освіти з прив’язкою до українських реалій. Ці проблеми всебічно обговорювалися вчора на методологічному семінарі НАПН України.

За МСКО, яка діє з 1976 р. та оновлена в 1997 р. і 2011 р. та якою користуються країни ОЕСР, Європейського Союзу, нині оптимальною вбачається така 9-рівнева побудова  освіти:

• дошкільна освіта на двох підрівнях (0 рівень);
• початкова освіта (1 рівень);
• нижча (базова) середня освіта (як правило, обов’язкова) (2 рівень);
• вища (повна) загальна і професійна середня освіта (яка переважно необов’язкова) (3 рівень);
• післясередня невища освіта (4 рівень);
• вища освіта короткого циклу в межах першого (бакалаврського) рівня (здійснюється на базі завершеної середньої освіти) (5 рівень);
• вища освіта першого (бакалаврського) рівня (6 рівень);
• вища освіта другого (магістерського) рівня (7 рівень);
• вища освіта третього (докторського) рівня (8 рівень).

Саме таку структуру освітньої системи слід мати на увазі при розробленні Національної стандартної класифікації освіти, яку, на мій погляд, слід потім відобразити в нормах Конституції України та Кодексу законів про освіту.

Стосовно фінансуваннявітчизняної освіти за освітніми рівнями у відсотках до ВВП, то порівняно з країнами ОЕСР, в Україні виявляються певні диспропорції.

Так, на дошкільну освіту в Україні за 81-відсоткового охоплення дітей віком від 3 до 6 років витрачається 0,9 % ВВП, у країнах ОЕСР з охопленням понад 80 % дітей цієї вікової групи в середньому – 0,5 % ВВП.

На загальну середню і професійно-технічну освіту разом з позашкільною освітою в Україні – 3,4 % ВВП, у країнах ОЕСР – 4,0 %, тобто в Україні суттєве недофінансування середньої (загальної і професійної) ланки освіти. Ситуація дещо виправляється, якщо до ланки середньої професійної освіти віднести технікуми, училища, коледжі, на які спрямовується 0,5 % ВВП, тоді разом по середній (загальній і професійній) освіті буде 3,9 % ВВП, що оптимально. До речі, таке віднесення природнє, адже нині вищі навчальні заклади І і ІІ рівнів акредитації здебільшого (на 60 %) готують фахівців на базі основної школи (9 класів), тобто вже, образно кажучи, однією ногою стоять у середній школі. І це правильно.

На вищу освітув Україні виділяється 2,3 % ВВП, у країнах ОЕСР – 1,6 % ВВП. Знову таки ситуацію можна оптимізувати, якщо вищі навчальні заклади І і ІІ рівнів акредитації вивести в ланку середньої (професійної) освіти, тоді на вищу освіту залишиться 1,8 % ВВП, що краще відповідатиме прогресивним макропропорціям.

Однак, зрозуміло, що загальні пропорції і обсяги, виступають лише певною основою ефективного фінансового забезпечення освіти. Насправді ситуація може бути гармонізована в разі суттєвого підвищення видатків з розрахунку на одного учня, студента. Цього можна досягти зокрема через укрупнення університетів, академій, інститутів зі збереженням досягнутих загальних пропорцій і обсягів фінансування та збільшенням співвідношення кількості викладачів і студентів до прийнятих в розвинутих країнах норм.

На дослідження і розробки у вищій школі в Україні виділяється 0,046 % ВВП, у країнах ОЕСР – 0,45 % ВВП, або вдесятеро більше. Виправлення цієї деформації, яка унеможливлює підготовку фахівців дослідницько-інноваційного типу, можна здійснити двома шляхами. Перший полягає в збільшенні в країні фінансування наукової та науково-технічної діяльності з нинішніх 0,73 % ВВП до 1,7 %, як того вимагає закон, і спрямування додаткових коштів у вищу школу. Другий шлях – це знову таки концентрація наявного ресурсу в зменшеній кількості укрупнених закладів. Для порівняння: Лісабонською стратегією (2000 р.) із створення Європейського дослідницького простору ставиться мета спрямувати на дослідження і розробки 3 % ВВП, тобто в четверо більше ніж в Україні.

Баланс державних і приватних видатків, як показує досвід успішних країн, вирішальної ролі не грає, хоча існує тенденція до поступового збільшення частки приватних асигнувань на фахову підготовку, особливо на рівнях освіти, орієнтованих на ринок праці. Тут доцільно зважити на традиції державних зобов’язань, зокрема конституційних, щодо освіти громадян, ураховуючи, що професійна і вища освіта потенційно здатні значною мірою залучати кошти приватного сектора, окремих громадян, роботодавців.           

Певне сукупне недофінансування середньої і професійно-технічної освіти в Україні можна значною мірою компенсувати шляхом укрупнення і концентрації середніх загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладів. Адже, в Україні функціонують понад 500 (або 27 %) шкіл І ступеня, в яких менше 10 учнів, близько 1,6 тис. (або 30 %) шкіл І-ІІ ступенів, у яких до 40 учнів, 2,5 тис. (або понад 20 %) шкіл І-ІІІ ступенів, де до 100 учнів. Усього таких шкіл близько 4,6 тис., або майже кожна четверта. Навчання в цих школах надто витратне, якість з очевидних причин низька. Реальною є ситуація, коли директор подібної школи одночасно працює вчителем, бібліотекарем, бухгалтером, завгоспом, а вчитель викладає одночасно кілька предметів, частину з яких не за фахом. Дані зовнішнього незалежного оцінювання випускників шкіл стійко засвідчують серйозне відставання успішності сільських школярів. Наприклад, за показником осіб, які набрали 200 балів, сільська школа поступається міській в кілька разів. Натомість найкращі результати демонструють випускники профільних ліцеїв у містах. До речі, реалізація концепції профільної старшої школи також сприяла б суттєвому підвищенню віддачі середньої освіти.

Вихід – у створенні освітніх округів з досконалими базовими навчальними закладами, наприклад, як школа-палац у селищі Седневі Чернігівської області. Адже, школа за концепцією людиноцентризму передусім для дитини, а не для села. Негативна демографічна ситуація взагалі, у сільській місцевості зокрема, зростаюча потреба в забезпечені доступу не до будь-якої, а саме до якісної, конкурентоспроможної освіти спонукають до формування повсюдної мережі зазначених округів. Нині округи територіально формуються різними темпами, їх кількість у розрізі регіонів коливається від 6 у Закарпатській області та Автономній Республіці Крим до 242 у Донецькій області, при цьому схожі області часто в кілька разів різняться за кількістю таких округів.

Успішне виконання в останній рік програми «Шкільний автобус» створює необхідні передумови для подальшої оптимізації мережі навчальних закладів.

Що стосується початкової школи, то розуміючи її специфіку, зокрема вік дітей, доцільним є створення навчальних комплексів «дошкільний навчальний заклад – початкова школа».

Подрібненою, а відтак видатковою та неефективною, є такожмережа з 975 професійно-технічних училищ, середня кількість учнів у яких дорівнює 435 особам. Виправити ситуацію могло б об’єднання систем професійно-технічної освіти та вищої освіти І і ІІ рівнів акредитації і створення на цій основі середньої професійної освіти, у багатогалузевих закладах якої готувалися б і кваліфіковані робітники, і молодші спеціалісти. Проблема модернізації та укрупнення з метою щільної інтеграції в економіку на місцевому рівні для цих закладів особливо актуальна. Її розв’язання дасть змогу розірвати порочне коло: недостатня якість підготовки робітничих кадрів і молодших спеціалістів не заохочує роботодавців, та і окремих громадян, інвестувати в таку підготовку, а останнє не дає змоги осучаснити заклади. Наприклад, частка спеціального фонду бюджету, тобто самостійно зароблених коштів, у професійно-технічних училищах у 2011 р. становила лише 8 %, що менше, ніж навіть у дошкільних (12 %), позашкільних навчальних закладах (10 %), закладах післядипломної освіти (25 %), не говорячи вже про вишу школу ІІІ і IV рівнів акредитації (35 %). У технікумах, училищах, коледжах ця частка також невелика – 16 %.   

Але ще більш розпорошені вищі навчальні заклади всіх рівнів акредитації, кількість яких разом з їхніми позабазовими структурними підрозділами перевищує 2 тис. Зрозуміло, що якість підготовки в більшості з них не витримує критики. Наявність понад 1,2 тис. позабазових структурних підрозділів свідчить про одне – вищі навчальні заклади конкурують між собою передовсім за кількість студентів, а не за їхню якість. Майже утрачено інтелектуальний відбір у вищу школу, ліцензований обсяг прийому до якої у 2012 р. становив 2,4 млн. місць, на які знайшлося лише за різними підрахунками від 620 тис. до 800 тис. (або принаймні втричі менше) вступників.

Узагалі відсутність системної переконливо-доказової аргументації, що підтверджувала б якість освіти у вищій школі, є болісною проблемою. Не рятує ситуацію поява окремих університетів України в переліках, і то починаючи лише із 6-ї сотні, рейтингів «КьюЕс» (QS) і «Вебометрикс». Адже, як досліджено вченими Інституту вищої освіти НАПН України, ці рейтинги за об’єктивністю значно поступаються більш авторитетним міжнародним рейтингам «Таймс» і «Шанхайський», поки що недосяжних для України (хоча досяжних для багатьох країн-сусідів – Польщі, Росії, Туреччини, Угорщини). Наприклад, у рейтингу «КьюЕс» 70 відсотків балів можна заробити лише за доволі суб’єктивну репутацію закладу та просте співвідношення в ньому кількості студентів (нехай слабких) і викладачів (неважливо гарних, чи поганих). Водночас з метою досягнення вершин досконалості якраз за об’єктивними критеріями на добровільне об’єднання заради синергії йдуть навіть потужні заклади Лондона, Парижа, Токіо, Хельсінки.

Знижує суспільно-економічну віддачу подрібненість професій, за якими готуються кваліфіковані робітники – загалом таких професій понад 3 тис., однак фактично використовуються в професійно-технічній освіті близько 500, але й це забагато, доцільно за прикладом, скажімо, Німеччини, мати не більше 200-300 укрупнених інтегрованих професій.

Аналогічна ситуація увищій школі – майже півтори сотні напряміві понад 500 спеціальностейпідготовки фахівців. У сфері підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, за що на чотири п’ятих відповідальні вищі навчальні заклади, кількість наукових спеціальностей також перевищує 500, до того ж вони здебільшого не стикуються з освітніми спеціальностями. Натомість МСКО пропонує лише 25 наскрізних для всіх рівнів освітніх галузей та 9 укрупнених їхніх груп, решта профілізацій відбувається в межах нерегламентованих спеціалізацій.  

Важливим резервом зменшення видатковості навчальних закладів є перехід на нові ефективні освітні технології, зокрема із застосуванням інформаційно-комунікаційних технологій. Так, у світовій практиці у шкільнійосвіті активно використовуються методи навчання, що побудовані на навчальній самостійності учнів і формують ключову компетентність – здатність навчатися. У професійно-технічній освіті – це навчання на сучасній технологічній базі передових виробництв, або на власній розвинутій базі, якщо, зрозуміло, це крупний навчальний заклад, що налічує не кілька сотень, а кілька тисяч, а часто й понад 10 тисяч учнів. У вищій школі – це навчання через дослідження, самостійна контрольована робота студентів. У вищій школі, ще, на жаль, домінують застарілі уявлення про провідну роль лекції в навчальному процесі, коефіцієнт корисної дії якої за педагогічними оцінками становить лише 10-20 %. Крім того, лекція формує обмежений спектр компетентностей.

Умовою і основою технологізації освіти є запровадження результатного,компетентнісного підходу, концепції вимірюваної якості, що передбачає оцінювання особистої успішності кожного, хто навчається. Все це має супроводжуватися створенням ефективних систем зовнішнього і внутрішнього забезпечення якості, постійного моніторингу навчальних досягнень, реалізації освітніх стандартів.

Широке застосування нових ефективних технологій навчання дасть змогу задіяти ще один резерв – збільшити загальне співвідношення дітей і педагогів (нині 9 : 1), учнів і вчителів (8 : 1), студентів і викладачів (12 : 1) до норм розвинутих країн (у дошкільній і середній освіті – по 14 : 1, у вищій – 16 : 1). Це, у свою чергу, дало б змогу вище оплачувати працю, якісніше готувати та краще добирати меншу кількість педагогічного і науково-педагогічного персоналу. До того ж, міжнародні дослідження навчальних досягнень школярів за програмою PISA(ОЕСР) указують на відсутність вірогідної кореляції між успішністю та наповненістю класів. Відтак, немає смислу, а також можливості далі повсюдно дрібнити класи, зокрема законодавчим шляхом. Високотехнологічний педагогічний процес відкриває шлях і до зменшення загальної кількості контактних (класних, аудиторних тощо) годин та збільшення часу на самопідготовку педагогічного і науково-педагогічного персоналу. Зрештою, треба навчати не числом, а високою фаховою компетентністю, достатньою методичною і технічною оснащеністю освітньої діяльності.

Очевидно, що системна реструктуризація освітньої сфери має з іншого боку доповнюватися оптимізацією структури видатків у межах окремих освітніх рівнів. Для зразка знову-таки можна звернутися до прогресивного досвіду 34 успішних країн ОЕСР. Якщо в Україні домінують видатки на заробітну плату (і то невисоку), комунальні послуги (і то частково), майже відсутні інвестиції розвитку, то в країнах ОЕСР видатки на освіту структуруються наступним чином.

Як у початковій, середній, післясередній невищій освіті разом, так і у вищій освіті поточні видатки становлять 91 %, капітальні – 9 %, тобто вагомі. З-поміж поточних видатків у першій групі освітніх рівнів витрати на заробітну плату працівників становлять 78 %, зокрема педагогічних кадрів – 62 %, інші видатки – 22 %, на рівні вищої освіти – на зарплату загалом 68 %, зокрема викладачів – 42 %, інші видатки – 32 %. Причому загальна величина видатків на підготовку одного учня, студента поступово зростає за рівнями освіти. В Україні річна вартість підготовки студента в університеті, академії, інституті, навпаки, у 1,3-1,7 раза менша ніж у технікумі, училищі, коледжі. Більше того, у гонитві за студентами вищі навчальні заклади часто в кілька разів занижують контрактні ціни навчання, порівняно і без того з невеликою вартістю підготовки за державним замовленням. Але бідний університет це також не університет.    

Зниження заохочувальної та стимулюючої ролі заробітної плати педагогічних і науково-педагогічних працівників призвело, з-поміж іншого, до кваліфікаційної, гендерної та вікової деформацій в освітній системі. Це також має негативні наслідки для ефективності освіти.

Так, у дошкільній освіті, де становлення людини відбувається найбільш швидкими темпами, кваліфікація педагогічних працівників найменша – лише половина з них має повну вищу освіту, до того ж не завжди за фахом.

Серед учителів початкових класів таку освіту опанували 80 %, а чоловіки становлять 1-2 %. З-поміж вчителів, що викладають окремі предметив школі, частка тих, які з освітою рівня спеціаліста або магістра, коливається в межах від 80 до 99 %. Загалом серед педагогічного персоналу загальноосвітніх навчальних закладів є й такі, що мають лише загальну середню освіту, менше 15 % чоловіків (у 1971 р. 24 %), кожен шостий – пенсійного віку, тобто ймовірно є носієм досвіду, що втратив актуальність.

У вищій школінеконкурентоспроможність заробітної плати змушує викладачів удаватися до численних підробітків, що разом з перевантаженістю навчальною (зокрема, лекційною) діяльністю за основним місцем роботи, не дає змоги працювати над фаховим самовдосконаленням, здійснювати дослідницько-інноваційну діяльність як основу вищої освіти, на належному рівні готуватися до навчальних занять.  

Економічна ефективність освіти значною мірою визначається участю всіх зацікавлених сторін суспільства в організації навчання, поєднанням державного управління і самоврядування в освіті, а також реалізацією, з одного боку, автономії та самостійності, а з іншого боку, підзвітності та відповідальності в прийнятті рішень, взаємодією із суспільними інститутами, ринком праці. Це важливо для більш повної мобілізації як зовнішніх ресурсів, так і внутрішніх резервів. У професійно-технічній і вищій освіті неефективними є стосунки з роботодавцями. З боку останніх часто-густо проявляється споживацьке ставлення до навчальних закладів, підготовлених професійних кадрів, небажання надавати бази практики, інвестувати в освіту відповідно до своїх власних потреб. Водночас освітяни недостатньо залучають роботодавців до участі у формуванні змісту навчання. Тут потрібно встановити постійний діалог, а точніше – полілог.

Новою для наукового осмислення та практичної реалізації нині виступає освіта дорослих, безперервна освіта. Твердження, що неможливо навчити на все життя, набуває особливої актуальності в умовах прискорення суспільного розвитку. Водночас ланка післядипломної освіти, підвищення кваліфікації явно не справляється із завданням своєчасного та з повним охопленням (не говорячи вже про якість) кваліфікаційного вдосконалення працівників. На заваді стоїть недостатнє фінансування відповідного навчання. У країнах ОЕСР на ці цілі виділяється не менше 2,5 % сукупного фонду оплати праці і ця частка має тенденцію до зростання, досягаючи 10 % в окремих стрімко прогресуючих галузях економічної діяльності.

Натомість в Україні, незважаючи на модернізацію форм навчання, у 2011 р. опанували нові професії 230 тис. (або 2,1 %) та підвищили кваліфікацію 978 тис. (або 9,1 %) працівників – разом 1,2 млн. (11,2 %) працюючих. Удосконалення кадрів такими темпами означає навчання раз у 9 років, натомість потрібно принаймні вдвічі частіше. Не краща ситуація у сфері освіти – освоїли нові професії 0,1 % працівників, підвищили кваліфікацію 10,3 %, разом 10,4 % працюючих.

Підвищення економічної ефективності освіти України в сучасних умовах потребує подвоєння-потроєння зусиль щодо науково-методологічного та методичного супроводу модернізації освітньої сфери та її ресурсного забезпечення. Це безперечно стосується НАПН України, її відділень, підвідомчих наукових установ, університету менеджменту освіти, дійсних-членів і членів-кореспондентів академії.

Звертаюсь до членів академії, які очолюють вищі навчальні заклади економічного спрямування, економічні підрозділи закладів і наукових установ, щодо внесення науково обґрунтованих пропозицій стосовно підвищення економічної ефективності освіти. Наприклад, спільно з певними вищими навчальними закладами за погодженням з Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України за участю інших міністерств і відомств, що мають у підпорядкуванні університети, академії, інститути, технікуми, училища, коледжі, доцільно було б на окремій території чи в окремій галузі провести давно назрілий експеримент з апробації та перевірки ваучерної (грантової) моделі фінансування підготовки фахівців за державним замовленням, коли «гроші ідуть за студентом».

Таке державне грантове фінансування доцільно зробити диференційованим, а отже умотивовуючим. Наприклад, покриття грантом мінімальної визначеної вартості навчання може становити 100, 75, 50 і т. д. відсотків (решта компенсується вступником, або іншою зацікавленою фізичною або юридичною особою) залежно від суми вступних балів або дефіцитності спеціальності, на яку вступає молода людина. У цьому разі значно підвищується економічниий інтерес усіх сторін: а) університету – до залучення найкращих абітурієнтів; б) вступника – до поліпшення своєї підготовки та правильного вибору рівня, напряму та закладу здобуття вищої освіти; в) суспільства і ринку праці – до ефективності витрачання державних коштів.

Те саме треба зробити в системі професійно-технічної та загальної середньої освіти.

Щодо вищої школи, то необхідно вдосконалювати і поширювати практику безпроцентних, відтермінованих, довгострокових позик на навчання, як це запроваджено, скажімо, у Сполученому Королівстві кілька років тому.

До речі, неодмінною передумовою подібних нововведень є чітке визначення моделі або формули розрахунківмінімальної структурованої вартостіякісного навчання одного учня, студента.

З огляду на вищесказане, приверну увагу до важливості таких положень щодо піднесення економічної ефективності освіти України в сучасних умовах.

Перше. Необхідно й надалі утримати досягнутий в попередні роки загальний обсяг фінансування освітньою сфери на рівні 7 % ВВП, навіть незважаючи на демографічне зменшення чисельності осіб, що систематично навчаються.

Друге. Потрібна невідкладна оптимізація структурної організації освітньої системи в частині гармонізації рівнів і галузей, особливо щодо ланок, профільної старшої школи, середньої професійної та вищої освіти, а також укрупнення та інтеграції напрямів і спеціальностей (професій) підготовки на основі Міжнародної стандартної класифікації освіти та відповідної Національної стандартної класифікації освіти.

Третє. Удосконаленню освітньої структури сприяла б участь України, за прикладом групи країн, що розвиваються, – «БРІК» (Бразилія, Росія, Індія, Китай) – у систематичних обстеженнях освітніх систем Центром освітніх досліджень та інновацій ОЕСР, що функціонує з 1968 р. і публікує щорічні аналітичні звіти. Загалом усі зміни в освіті мають супроводжуватися моніторингом попереднього етапу перетворень і економічним обґрунтуванням можливих нововведень.

Четверте. На підставі модернізованої організації освіти важливо вдосконалити структуру видатків суспільства і держави на освіту в межах освітніх рівнів і галузей. З огляду на досвід провідних країн світу та Європи мають бути створені ефективні моделі розрахунку та оптимізації вартості якісного навчання учнів, студентів. Кошториси видатків повинні передбачати достатні кошти на достойну оплату праці, створення матеріально-технічних умов, проведення високотехнологічних практик, всебічну інформатизацію, розвиток у вищій школі дослідницько-інноваційної діяльності.

Назрілим є проведення експерименту із запровадження ваучерної (грантової) форми державного фінансування навчальних закладів, а також надання позик на навчання на пільгових умовах. Прив’язка грошей до учня студента (а не до персоналу або матеріально-технічної бази) слугуватиме економічним підґрунтям філософії і педагогіки дитиноцентризму.

Загалом слід посилити фінансово-економічну нормативну базу конституційних гарантій освіти громадян, домогтися більш чіткої відповідальності за якість освіти органів влади різного рівня.

П’яте. Оплата педагогічної та науково-педагогічної діяльності має бути конкурентоспроможною, стимулювати і заохочувати якісну роботу, утримувати в освітній сфері кращих представників суспільства, створювати умови для їх самовдосконалення, приваблювати молодь і чоловіків до педагогічної та науково-педагогічної кар’єри. Важливо ввести законодавчі обмеження на перевантаження (тижневе, річне) як учнів і студентів, так і вчителів і викладачів, оптимізувати структуру цього навантаження.

Шосте. Економічну ефективність освіти може кардинально підвищити застосування нових результативних технологій освіти, запровадження компетентнісного підходу, системи вимірювання освітньої якості. Це потребує відповідної підготовки та системного вдосконалення впродовж життя педагогічного та науково-педагогічного персоналу. У свою чергу, повноцінне безперервне навчання трудових ресурсів сприятиме економічному зростанню, відшкодуванню витрат на відповідну навчальну діяльність.

Сьоме.Важливо задіяти і управлінський ресурс економічного вдосконалення, що полягає в розвитку державно-громадських форм управління в освіті, соціального партнерства, що сприятиме залученню до прийняття рішень в освітній сфері, всебічної підтримки її розвитку всіх зацікавлених сторін.

І останнє за порядком, проте не за значенням. Необхідно суттєво посилити наукові засади в діяльності з підвищення економічної ефективності освіти України в сучасних умовах, запровадження науково обґрунтованих інновацій в освітній сфері.

Найслабшою ланкою цього процесу, слід визнати, є економіка освіти, яка і досі, незважаючи на зростаюче напруження і масштабність, залишається в межах локальних і ситуативних, часто суб’єктивних, і незавершених рішень. У ланцюгу перетворень «вимоги – умови – результати – зміни» здебільшого випадає ланка «умови», які, якщо і розглядаються, то виключно в площинах організаційно-педагогічній, методичній, соціальній. Запитання, на кшталт, чи є реальними ті чи інші плани, чи можна здійснити певні зміни без випереджального економічного обґрунтування, як правило, чітко не ставляться. Це неприпустимо в час, коли цивілізований світ все глибше усвідомлює силу і невідворотність економічних викликів у всіх сферах суспільного життя, включаючи освіту.

Саме з економічних позицій мають оцінюватися будь-які педагогічні інновації. Економічна сфера освіти – це не просто економіка, це «педагогічна економіка». Відтак кожне економічне рішення в освіті має бути економічно доцільним з огляду на віддалений результат.

Отже, ученим НАПН України слід активізувати дослідження економічної ефективності освіти, як у прикладному, так і фундаментальному аспектах. З огляду на це необхідно доповнити Основні напрями досліджень з педагогічних і психологічних наук в Україні на період 2013-2017 рр. проблематикою досліджень з економіки освіти.   

Ми маємо глибоко усвідомити, що світ дедалі стає більш технологічним і прагматичним, прискорено прогресуючим. Такою має ставати і вітчизняна освітня сфера, її економічне і наукове забезпечення заради досягнення конкурентоспроможності нації, адекватного національного розвитку.