Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук,

академік НАПН України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Продовження розмови, звісна річ, уявної, з Тарасом Шевченком (див.: «Освіта і суспільство», № 4 і № 5), обумовлене несхибним принципом: його тексти реальні, справжні, не зачеплені чужим «ніже яким словом».

– Дорогий Тарасе Григоровичу, ні в кого не просив я, бо це намарне, а Вас прошу розповісти про «колишнії случаї» колюче-правдивих оцінок особливостей характеру, поведінки, думання москалів, які маловідомі, принаймні не такі знані, як істина «москалі – чужі люде», бо мовлені були Вами не у віршах, а, здається, побіжно у своєрідних обставинах і специфічних ситуаціях. Як ось тієї липневої неділі 1857 року, коли до відбуття із заслання у Новопетровському укріплення залишалося близько трьох тижнів і гарнізонна офіцерня сприймалася донезмоги бридкою…

– Незважаючи на неділю та гарну погоду ніхто з тих, які мають офіцію[1], не з’являвся на городі[2]. Дивна, незрозуміла антипатія до пахнучої зелені. Вони віддають перевагу пилюці та нестерпній смердючій духоті в укріпленні перед прохолодною тінню, квітами і свіжою зеленню на городі. Незрозуміле затвердіння органів. Справжні суворі сини Беллони…

– Як істинно до ладу Вам, Тарасе Григоровичу, прийшла в голову давньоримська богиня війни і підземного світу Беллона, яка уособлювала несамовитість, лють, військову пристрасть, а зображувалася з мечем і бичем! Це ж яскравий образ імперської Росії!

– Одне, чим я можу пояснити собі цю відсутність нюху і зору в суворих дітей Беллони, це всепокоряюча владичиця горілочка. На городі, бачте, хоч і можна пропустити чарочку-другу, але не можна нализатися як слід. Не тому, щоб це було б непристойно, а тому, щоб не потрапити на гауптвахту. То що ж і справді за приємність – одвідувати город. Чи не краще вдома нишком нализатися так, щоб в очах позеленіло. Оце тобі й город із квітками та пахощами…

– Отакий-то москаль! Мов намальований лежить… Упав та й лежить неборака… Мов одірвався від древа життя, бо не знає, як на світі жить і людей любить…

– Незалежно від глибокої політики, москаль має вроджену антипатію до зелені, до цієї живої блискучої ризи усміхненої матері-природи. Московське село – це, як висловився Гоголь, навалені купи сірих колод із чорними дірами замість вікон, вічна грязюка¸ вічна зима! Ніде прутика зеленого не побачиш[3], а побічнепрохідні лісизеленіють. А село, як ніби навмисно, вирубалося на велику дорогу з-під тіні цього непрохідного саду. Розтягнулося в два ряди біля великої дороги, вибудувало заїжджі двори, а на відшибі каплицю та кабачок, і йому нічого більше не треба. Незрозуміла антипатія до приваб природи. На Україні зовсім не те[4]. Там село і навіть місто сховали свої білі привітні хати в тіні черешневих і вишневих садів. Там бідний неусміхнений мужик огорнув себе чудовою, вічно усміхненою природою і співає свою сумовиту задушевну пісню[5]в надії на кращу долю.

– Дорогою на пароплаві із заслання Ви записали 6 вересня 1857 року, що зупинялися в Самарі. Як місто?

– Рівне, гладеньке, вибілене, нафабрене, до млості одноманітне місто. Живе представлення царювання «неудобозабутнього» Миколи Тормоза…

– Скажу про Миколу I те, що Ви, великий Поете, не могли прочитати в документі III відділу – вищого органу таємної політичної поліції: «Шевченко вдається до всіх їдких і пасквільних виразів, де тільки торкається государя імператора і взагалі росіян». От як! У Самарі сталася курйозна, утім прикметна подія, яку варто згадати в нашій розмові про Московію-Росію…

– На вулиці трапився мені Іван Явленський[6], ми веліли візникові їхати до найкращого трактиру в місті, він і привіз нас до найкращого «завєдєнія», сиріч, як би вам сказать, трактиру. Тільки-що ступили ми на сходи цього «завєдєнія», як обидва в один голос промовили: «Здесь русский дух, здесь Русью пахнет», – себто, салом, гаром і всілякою мерзотою. У нас, усе-таки, вистачило сміливості замовити собі котлети, але, на жаль, не вистачило терпіння дочекатися цих безконечних котлет. Явленський жбурнув половому полтинник, лайнув маненько, на що той мовчки з усмішкою вклонився, і ми пішли із «завєдєнія». Величезна хлібна пристань на Волзі! І не має путнього трактиру. О Русь!

– Нагадаю, що того дня, уже на пароплаві, Ви, Тарасе Григоровичу, зненацька, утім сподівано жорстко ще раз зачепили російську тему, випадково прочитавши про… китайських інсургентів…

– У капітанській каюті на підлозі побачив я зім’ятий листок старого знайомця «Русского инвалида», підняв його та знічев’я почав читати фейлетон. Там говорилося про китайських інсургентів і про те, яку промову виголосив Гонг, ватажок інсургентів, перед штурмом Нанкіна. Промова починалася так: «Бог іде з нами. Що ж зможуть проти нас демони? Мандарини ці – жирна забійна худоба, придатна тільки на жертву нашому Небесному Отцю, Височайшому Владиці, Єдиному Істинному Богові»[7].

Чи скоро публічно можна буде сказати про російських бояр те ж саме?

– Очевидно, що в цих словах виплеснувся радикальний настрій політичного засланця, котрий тяжко і достойно відбув каторжне десятиліття… Та відомо, що й значно пізніше Ви, великий Кобзарю, стояли на такій нещадній позиції…

– Добра не жди,

Не жди сподіваної волі –

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить.

– Не промину зазначити, Тарасе Григоровичу, що Ваш видатний біограф Іван Дзюба назвав у XXI столітті соромливе уникання теми соціальної відплати у Кобзаревій творчості виявом сучасного антиісторичного снобізму.

По-шевченківськи, у фразі про «російських бояр» акцентування нам личить робити не на боярах, історично прив’язаних до X–XVII століть, а на довічних російських ворогах України… Микола I у Ваших поезіях був уособленням антиукраїнської імперської Росії… Згадаймо поему «Кавказ»…

– І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелосьпролить

Кров добру, не чорну. Довелосьзапить

З московської чаші московську отруту!

– Найнещадніші, убивчі слова Ваші, Поете, про царя Миколу I, що сидів на престолі в Петербурзі. Але отрута московська! Ви показали це геніально. Навічно для України злодіяння Миколи I будуть поставати з історичного московського гною…

–   …А із гною

Встають стовпом передо мною

Його безбожнії діла…

Безбожнийцарю! Творче зла!

Правдигонителю жестокий!

Чого накоїв на землі?

– Хиренну волю для українців можна вибороти лише збройним чином. А то…

– А то проспить собі небога до суду Божого страшного! А панство[8]буде колихать, храми, палати муровать, любить царя свого п’яного та візантійство прославлять та й більше, бачиться, нічого.

– Щодо храмів і візантійства, то згадав я, православний Поете, короткий запис у Щоденнику від 17 вересня 1857-го, коли пропливали місто Чебоксари…

– Нікчемне, але картинне містечко. Церков у ньому буде стільки, скільки й будинків, коли не більше. І все старовинномосковської архітектури. Для кого і для чого вони збудовані? Для чувашів? Ні, для православія. Головний вузол московської давньої внутрішньої політики – православіє.

– Знову-таки, Ви, всевидящий Кобзарю, вольним розумом осягнули давно й огненним словом миттєво зафіксували, що православ’я, кероване з Москви, було казенною, насильницькою релігією, знаряддям духовного пригнічення всіх народів імперії.

Знаменно, що цей цвяшок Ви повністю забили в імперське лицемірство у Москві, коли дорогою із заслання гостювали в березні 1858-го у Михайла Щепкіна й відвідали Великодню службу в Кремлі…

– Якби я нічого не чув раніше про це візантійсько-старовірське торжество, то, можливо, воно б на мене і справило якесь враження, тепер же рівно ніякого. Світла мало, дзвону багато, хресний хід, як в’яземський пряник[9], суне в юрбі. Відсутність найменшої гармонії і ні тіні витонченості. І доки триватиме ця японська комедія?

– Навіть не питатиму, чому саме японська… Зовсім ясно головне, а саме: недавній царський засланець, який став на прю з імперією, не побачив і не відчув у пишній візантійсько-старовірській службі святого Бога, того Бога, в якого глибоко вірив, а московські «сильнії, чужії, не зрять Бога над собою»…

– А Бог мені помагає,

Мене заступає

І їм правдою Своєю

Вертає їх злає.

– Ці животворящі рядки стосуються й України, яка Вас уособлює в боротьбі з лютим московітським ворогом. А все, що було сказано Вами, здавалося, мимохідь, як стає відомо, наповнено рятівним для нації найвищим смислом.

Покладаю земний уклін од українців, єдиний Кобзарю!

______________________________

 [1] Офіція –служба, посада.

[2] Гарнізонний город у Новопетровському укріпленні – земля, на якій кожне військове відділення мало свою ділянку, де вирощувалися овочі та ін. У саду було споруджено літній будиночок, бесідку та землянку для родини коменданта Іраклія Ускова; улітку 1857 року, в останні місяці заслання, Тарас Шевченко мав сюди вільний доступ, і город став істинним опочивком для змученої душі засланця. У Щоденнику занотував якось: «Ночував на городі, в комендантській бесідці. Це моя теперішня резиденція».

[3]Ішлося про зображення сіл у «Мертвих душах»Миколи Гоголя: «У подошвы этого возвышения, и частию по самому скату, темнели вдоль и поперёк серенькие бревенчатые избы… нигде между ними растущего деревца или какой-нибудь зелени; везде глядело только одно бревно»; «…бревно в избах было темно и старо; многие крыши сквозили, как решето; на иных оставался только конёк вверху да жерди по сторонам в виде рёбер».

[4]Ця Шевченкова максима набула безмежно ширшого, ніж у даному контексті, ментального смислу. З цього приводу наведу маловідоме твердження багатогрішного перед Україною Максима Горького, який восени 1916 року заявив у присутності Михайла Грушевського і Олександра Саліковського: «Для мене ясно, що душа українця, яка росте й купається в яскравих і гарячих проміннях полудня, є і мусить бути не тільки іншою, але в багатьох випадках протилежною душі тих, які виросли й перебувають свій вік у сутінках та холоді північних лісів. Окрім того, вона повинна бути багатшою, в ній мусить бути більше барв, значить, і культура, яку ця душа творить, повинна бути багатшою, різноманітнішою, гармонійнішою… Я переконаний, що культура українського народу по суті своїй вище великоруської…»

[5]Шевченків друг, професор Осип Бодянський наголошував, що «пісня – щоденник українця», його душа. Він писав, що головний зміст народної поезії українців визначав драматизм, «вогняне життя, несподівано перерване на всьому ходу до землі обітованої». За радянських часів Осипа Максимовича жорстко звинувачували в «поляризації російського та українського народів, їхніх пісень».

[6]Іван Явленський – астраханський чиновник, знайомий Шевченка.

[7]Ідеться про статтю «Новейшие сведения о действиях китайських инсургентов» (Русский инвалид. 1857. № 163. 31 липня), присвячену подіям селянської війни в Китаї 1850–1864 років під керівництвом Хуна Сюцюаня (1814–1864) – Гонга – проти феодалів і національного гноблення з боку династії Маньчжурів.

Щодо Нанкіна (місто-порт у нижній течії річки Янцзи), то він був узятий повстанцями-тайпінами в березні 1853 року і до 1864-го був їхньою столицею. У коментарях до видання Шевченкового Щоденника за редакцією Сергія Єфремова 1927 року зауважено, що «слова Гонга сказано не перед штурмом Нанкіна, а після нього».

[8]Уже згаданий Іван Дзюба застеріг, що соціальна глухота і сліпота до Тараса Шевченка обертаються глухотою і сліпотою до життя мільйонів людей-сучасників. А Шевченкове «Якби ви знали, паничі…» – мовби сьогодні гірко сказане.

[9]Ішлося про пряник, приготовлений на меду, патоці чи цукровому сиропі з додаванням прянощів, од якого в роті залишається відчуття терпкості, стягування, в’язкості. На жаль, слово «пряник» не включено до «Словника мови Шевченка».