Олександр МІХНО,

директор Педагогічного музею України,

доктор педагогічних наук

В умовах воєнного стану, в час випробувань для нашої країни і нації ми продовжуємо рубрику «Педагогічний календар 2022», присвячену видатним постатям в історії української освіти, науки та культури, вшануванню особистостей, які зробили значний внесок у розвиток педагогічної науки, у становлення державності України.

 

150 років від дня народження Олекси Новаківського (1872–1935), українського живописця і педагога

Народився Олекса Новаківський 14 березня 1872 в селі Слободо-Ободівка (нині Вінниччина). Мистецьку освіту здобув в Одесі, у майстерні художника Федора Клименка, та в Краківській художній школі. У 1900, закінчивши із золотою медаллю навчання, залишився в класі академії ще на два роки – у пейзажиста Яна Станіславського. Відтоді брав участь у багатьох виставках. Створив цілу низку портретів та пейзажів у селі Могила поблизу Кракова.

У 1911 на виставці у Кракові було презентовано 100 полотен Новаківського. Цю виставку відвідав митрополит Андрей Шептицький, і вражений картинами Новаківського, запросив художника до Львова та взяв активну участь у його подальшій долі.

У Львові Олекса Новаківський, окрім художньої діяльності, займався й педагогічною. За матеріальної підтримки Андрея Шептицького створив у своїй майстерні приватну студію, яка пізніше стала унікальною україноорієнтованою «школою Новаківського». Сюди на навчання приїжджали молоді художники не лише з усієї Галичини, а й з Волині, Буковини, Наддніпрянщини. Зі школи Новаківського вийшло багато талановитих українських художників. У 1924–1925 Олекса Новаківський очолював мистецький факультет Львівського (таємного) Українського університету.

У 1921 відбулася перша велика виставка робіт Новаківського у Львові, яка стала тріумфом та беззаперечним визнанням художника. Серед шедеврів Новаківського – «Автопортрет», портрети Андрея Шептицького, Олександра Барвінського, Дмитра Левицького, дружини художника («Моя Муза»), «Довбуш», «Юрський собор» – ціла низка інших портретів, пейзажних полотен, робіт на побутову тематику.

Помер художник 29 серпня 1935 у Львові, похований на Личаківському цвинтарі. За радянських часів ім′я Олекси Новаківського тривалий час належало до «заборонених», суворо заборонялося згадувати про тривалі теплі стосунки митця з Андреєм Шептицьким та іншими представниками львівської інтелігенції.

У львівському будинку, де проживав та мав студію Олекса Новаківський, відкрито художньо-меморіальний музей художника.

Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022–2023 роках» 150 років від дня народження Олекси Новаківського відзначається на державному рівні.

 

175 років від дня народження Федора (Хведора) Вовка (1847–1918), українського антрополога, етнографа, археолога, археографа, музеєзнавця

Народився Хведір Вовк 17 березня 1847 в с. Крячківка на Полтавщині. Навчався у Ніжинській гімназії, згодом вступив до Новоросійського університету в Одесі, а за два роки перевівся на навчання до Київського університету Св. Володимира. Співпрацював із Михайлом Драгомановим, Сергієм Подолинським, Миколою Зібером в газеті «Кіевский телеграфъ». Став одним із засновників Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства, також був членом «Старої Громади».

Після виходу ганебного Емського указу, щоб уникнути переслідувань, Хведір Вовк переїхав до Женеви. Там допомагав Михайлу Драгоманову у підготовці до видання перших номерів журналу «Громада». Проте через злидні та хвороби, тугу за родиною за два роки повернувся до Києва. У 1887 переїхав до Парижа, де здобув антропологічну освіту, захистив докторську дисертацію з порівняльної антропології. Там розпочав свої перші антропологічні та етнографічні дослідження українців.

Після заснування в Парижі Російської вищої школи суспільних наук Вовка обрали професором антропології та етнографії. Він часто приїздив до Львова, де протягом 1903-1904 влітку читав курси етнографії та антропології у Вільному українському університеті. Як дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка був заступником голови Етнографічної комісії Історично-філософічної секції товариства, а згодом очолив її. Хведір Вовк був активним популяризатором української культури в Європі, одним з перших дослідників палеолітичних пам′яток на території України (Мізинська стоянка, зокрема). Майже 40 років проживав за межами України.

На засіданні Вченої ради Київського університету 18 березня 1918 Хведора Вовка було обрано завідувачем кафедри географії та етнографії. У червні він виїхав до України, але в дорозі захворів на грип і 29 червня 1918 помер у м. Жлобин (Білорусія).

Хведір Вовк у своїх дослідженнях сперечався з теоріями ряду російських істориків, що відносили Україну до лише однієї з етнічно-географічних областей південно-західної Росії й заперечували існування української європейської нації з окремою мовою і, відмінною від відсталої російської, європейською високорозвиненою культурою. У своїх численних працях з археології, антропології та етнографії вчений довів, що українці – слов′янський народ, з окремішнім антропологічним типом, котрий має цілком оригінальні етнографічні особливості. Він проводить тезу про кардинальні відмінності українців від росіян і відзначає натомість беззаперечні свідчення величезної кількості спільних рис громадян України з цивілізованими європейськими народами.

З урахуванням публіцистичних статей спадщина Хведора Вовка нараховує 628 праць, виданих по усьому світу переважно іноземними мовами. Він – автор праць «Антропологічні особливості українського народу», «Етнографічні особливості українського народу», в яких обґрунтував, що українці – окремий слов′янський народ зі специфічним домінуючим антропологічним типом.

140 років від дня народження Христини Алчевської (1882-1931), української письменниці, педагогині, доньки Христини Данилівни Алчевської

Христина Олексіївна Алчевська народилася 16 березня 1882 р. у Харкові. Освіту здобула у харківській Першій жіночій гімназії та на вчительських курсах у Сорбонні в Парижі. Христина Алчевська-молодша багато вчителювала: викладала українську та французьку мови у середніх і вищих навчальних закладах Харкова; з 1903 працювала в недільній школі своєї матері, де, попри загальну заборону, читала учням українські книжки. Одночасно працювала у видавничому комітеті Харківського товариства грамотності, планувала створити новий підручник з української літератури для трудової школи.

Не менш активною була й громадська та культурно-просвітницька діяльність Христини Алчевської. У роки Української революції 1917-1921 рр. діячка брала активну участь в організації й проведенні мітингів і страйків учнів середніх шкіл, мала зв’язки з підпіллям. Тоді ж написала низку художніх творів, в яких засуджувала зазіхання на українську державність. Її вірші друкувалися майже в усіх тогочасних українських періодичних виданнях: «Хлібороб», «Рідний край», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник» та ін.

Збереження української державності і національне відродження Христина Алчевська вбачала, насамперед, у вихованні дітей та молоді на національному ґрунті. Педагогиня проводила активну роботу в учнівських гуртках. Упродовж тривалого періоду ця робота була виключно культурницькою, спрямовувалася на формування знань з рідної мови, літератури, історії, прищеплення любові до України.

Видатна діячка залишила величезну рукописну спадщину (близько 4 тис. творів), значна частина якої зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України та у Національній бібліотеці ім. В. Вернадського.

Життя Христини Олексіївни Алчевської обірвалося несподівано. Восени 1931 на харківському вокзалі її одяг був затиснутий дверима потягу, машиніст не помітив ситуації, що склалася. Потяг рушив з місця і протягнув Алчевську вздовж перону. Після цього випадку у неї стався серцевий напад. 27 жовтня 1931 самотня, майже без засобів до існування, Христина Олексіївна померла в Харкові на 49 році життя.

Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках» 140 років від дня народження Христини Алчевської відзначається на державному рівні.

 

200 років від дня народження Кирила Яновського (1822–1902), українського вченого, педагога, організатора освіти

Народився Кирило Яновський 30 березня 1822 у місті Березна Чернігівського повіту. В 1829–1832 навчався у Чернігівському повітовому училищі, з 1833 в Будинку виховання бідних дворян. У 1837 закінчив Чернігівську гімназію, а у 1843 Київський університет Св. Володимира. Працював учителем математики та фізики у гімназіях Рівного, Одеси і Кишинева, згодом інспектором, директором Кишинівської гімназії, директором народних училищ Бессарабської губернії, помічником попечителя петербурзького навчального округу. 

Двадцять два роки (з 1878 по 1900) Кирило Яновськийслужив попечителем Кавказького навчального округу. За ці роки на Кавказі він відкрив 9 чоловічих гімназій, 3 чоловічих прогімназії, 8 реальних училищ, 11 жіночих гімназій, 1 вчительський інститут, 4 вчительські семінарії, 7 ремісничих училищ, 3 морехідних класи, 3 Маріїнські училища. Запровадив у шкільну програму основи сільськогосподарських знань, започаткував методичні осередки щодо викладання низки предметів, зокрема східних мов, а також дбав про піднесення авторитету педагога шляхом його різностороннього самовдосконалення. Цьому, на думку К. Яновського, мало сприяти залучення вчителя до краєзнавчої роботи.

Педагог і організатор освітньої справи був також автором праць із методики викладання шкільних предметів, організації показових уроків, використання наочних посібників, усебічного розвитку учнів і зв’язку школи із сім’єю. Товаришував з Миколою Костомаровим та Миколою Пироговим, був послідовником педагогічних поглядів Костянтина  Ушинського.

У праці «Думки про виховання і навчання» (1900) виклав своє розуміння навчально-виховного процесу в етнорегіональних умовах. Йому ж належить брошура «Обмін і постійний рух матерії, як умова світового життя взагалі і зокрема життя органічного» (1900). У тому ж році розробив проєкт Педагогічного інституту, що складався з комплексної теоретичної і практичної підготовки вчителів. Був ініціатором створення, укладачем програми та керував фінансуванням 20-томного видання «Збірник матеріалів для опису місцевостей та племен Кавказу».

Як педагог та адміністратор К. Яновський уважав, що справжня школа має турбуватися про взаємозв’язок у викладанні різних предметів, а міжпредметні зв’язки мають бути дієвими. У педагогіці К. Яновського виокремлено три головних вихователі: школа, сім’я, суспільство.

Помер Кирило Яновський 25 липня 1902 у Сухумі (Грузія), похований на території міського собору.