Олександр МІХНО,

директор Педагогічного музею України,

доктор педагогічних наук

 

  

120 років від дня народження Карла Роджерса (Carl Rogers; 1902–1987), американського психолога, одного із лідерів гуманістичної психології

Карл Роджерс народився 8 січня 1902 в передмісті Чикаго. У 1919 вступив до Вісконсинського університету, де вивчав наукове землеробство, однак на другому курсі активно зайнявся релігійною діяльністю. У 1922 став учасником конференції Всесвітньої студентської федерації в Пекіні. Саме після цієї поїздки його увагу привернула психологія. Він почав розуміти, що своєї головної мети – допомагати людям, які потребують духовної підтримки, – можна досягти й поза церквою. Він також переконався, що робота психолога – цілком пристойне заняття, яке може забезпечити гідне існування.

Роджерс закінчив Педагогічний коледж Колумбійського університету і влаштувався на роботу клінічним психологом у Центр допомоги дітям у м. Рочестері, де працював 12 років. Його практична діяльність була імпровізаційною; Роджерс не входив до жодної психологічної школи.

У 1945 відкрив консультаційний центр в Чиказькому університеті, працюючи в якому мав змогу спілкуватися з багатьма людьми, які зверталися до нього по допомогу. На посаді директора центру Роджерс працював до 1957.

Як один із засновників і лідерів гуманістичної психології К. Роджерс сформулював «основну гіпотезу про побудову помічних відносин», або, як її ще називають, славнозвісну роджеріанську тріаду. Це особлива позиція терапевта щодо свого пацієнта, що містить відповідь на основне питання: «Як я можу допомогти?». Динамічні процеси, процеси глибинної зміни особистості, на яких і базується феномен психологічної допомоги, мають відповідати трьом умовам: щирість терапевта, заснована на реальному знанні власних почуттів; безумовне, безоцінне прийняття іншого як індивіда; емпатійне розуміння переживань іншого, яке дає змогу бачити особистий досвід людини з її погляду.

К. Роджерс припустив, що відносини у психотерапії є лише одним із видів людських відносин і що одна й та ж закономірність діє у всіх видах відносин. І логічно припустити те, що, скажімо, якщо батьки у спілкуванні з дитиною створять клімат помічних відносин, то дитина буде більш самоврядною, соціалізованою і зрілою. Тією ж мірою, якою вчитель створить цю атмосферу, учень стає активніше самонавчатися, стає більш творчим, дисциплінованим, менш тривожним, стурбованим і керованим іншими. Відповідно, позитивні зміни так само можуть статися і в такій широкій сфері соціальних відносин, як «керівник – підлеглий» та ін.

К. Роджерсвходісвоєїтерапевтичноїпрактикитадослідженьв1950-х, прийшовшидо відкриттяфеноменубезоцінногоприйняття іншого, справедливоназвавйого«культурноюінновацією».

Помер Карл Роджерс у 1987 в Каліфорнії.

 

425 років від дня народження Петра Могили(1597–1647), українського політичного, церковного і освітнього діяча

Петро Могиланародився 10 січня 1597 (за ін. даними 21 (31) грудня 1596). Втілюючи в життя власну концепцію ролі освіти в підвищенні культурного рівня православного духовенства, П. Могила заснував при Лаврі школу для молодих монахів (1631). У 1632 за рахунок об’єднання Київської братської школи з Лаврською, утворився Києво-Братський колегіум, що незабаром став називатися Могилянським колегіумом.

З іменем П. Могили пов′язане створення цілої мережі освітніх закладів в Україні. За його участі були відкриті філіал Києво-Могилянської колегії – Слов′яно-греко-латинська академія у Вінниці, колегії в Кременці, Гощі, Яссах.

Понад 20 років П. Могила очолював книговидавничу справу в Україні. Він надав роботі Лаврської друкарні такого потужного розмаху й гуманістичного змісту, якого ще досі не знало українське книгодрукування. Завдяки зусиллям П. Могили та його сподвижників у Києво-Печерській лаврі та Києво-Могилянській колегії були зроблені перші кроки до формування української літературної мови. Сам митрополит, який володів одинадцятьма мовами, не написав жодної книжки грецькою чи румунською мовами. З дев′ятнадцяти його творів лише один написаний польською, решта – тогочасною українською або церковнослов′янською.

Для розуміння особливостей педагогічного мислення вченого велике значення має вивчення організації навчального процесу, форм, змісту й методів навчання в заснованому ним колегіумі. Заняття в усіх класах починались одночасно. Учні сиділи на заняттях в певному порядку (за успіхами), визначеному вчителем. Ще до його приходу старші учні (аудитори) вислуховували задані уроки й робили в «Нотатах» відмітки про рівень засвоєння попереднього навчального матеріалу. Після приходу вчителя доповідали йому про успіхи кожного учня. Вчитель, шляхом опитування окремих учнів, перевіряв правильність відміток, після чого розпочиналося вивчення нового матеріалу. Окрім лекцій, практикували бесіди, диспути, взаємне навчання учнів, диктанти, різні види письмових робіт, самостійні й домашні роботи, написання віршів, промов, читання декламацій, участь у драматичних виставах. Після перерви на обід усі знову збиралися на заняття для закріплення й повторення вивченого матеріалу. По закінченню навчального дня розходилися по домівках, а сироти йшли до бурси.

Статут визначав поведінку дітей у школі й дома. За його виконанням у школі наглядали вчителі й чергові учні, вдома – батьки й родичі. По суботах проводилися підсумкові заняття з пройдених тем; по неділях – моральні бесіди, під час яких учням роз′яснювали норми поведінки, тлумачили свята православного календаря. При цьому використовувалися твори українських просвітителів, зокрема й самого П. Могили.

Помер Петро Могила на початку 1647. Усе своє майно заповів Колегіуму: будинки, цінності, бібліотеку, село, хутір, 81 тисячу злотих, навіть посуд і митру. А частину грошей, особисті речі і своє митрополиче вбрання, прикрашене коштовностями, – бідним студентам на одяг.

170 років від дня народження Едмона Демолена (Edmond Demolins; 1852–1907), французького історика, соціолога, педагога

Едмон Демолен народився 23 січня 1852 у Марселі. Навчався у коледжі Нотр-Дам-де-Монгре. З 1873 мешкав у Парижі, де в 1874 познайомився з Фредеріком Ле Пле, французьким економістом і соціологом. Ця зустріч і визначила його подальшу долю: Демолен присвятив своє життя соціальній роботі.

У 1897 він здійснив подорож до Англії, де познайомився з пастором Сесілом Редді, засновником Абботсхолмської та Бідельської шкіл (Abbotsholme School, Bedales School), у яких традиційні навчальні заняття були замінені мистецькою, науковою та технічною діяльністю.

За зразком цих шкіл у 1899 створив приватну середню навчально-виховну установу – першу у Франції «нову школу» – школу Рош (L′Ecole des Roches), де виховувалися діти з привілейованих верств населення.

«Чим раніше до дитини почнуть ставитися як до дорослого, тим швидше вона подорослішає», – вважав Е. Демолен. Школа Рош розташовувалась у сільській місцевості Нормандії; програма була змінена за рахунок впровадження нових видів навчальної роботи та трудового навчання; вивчення давніх мов відбувалося лише у старших класах «класичного» відділення; збільшувався час, що відводиться на вивчення живих іноземних мов; для мовної практики організовувалися поїздки до інших держав; у «сучасному» відділенні розширилася програма математики, фізики, хімії, природознавства; порівняно із звичайною програмою навчальне навантаження скоротилося; вивільнений час відводився на «художні заняття та дозвілля» (музикування, диспути, відвідування театрів, музеїв та ін.) та «практичні роботи»: на сільській фермі, в столярній та токарній майстернях. Нововведенням для французької середньої школи стало скасування поділу педагогів на наставників і викладачів, заняття з моралі та соціології, самоврядування учнів та дитяча скаутська організація.

На зразок школи Рош у Франції на початку ХХ століття було створено кілька «нових шкіл». Діяльність школи Рош як експериментального закладу вплинула на зміст реформ середньої освіти у Франції. Пізніше ідеї Демолена і досвід школи Рош стали популярними у всьому світі.

Помер Едмон Демолен 27 липня 1907 у Кані.

Багата своєю унікальною історією та спадщиною, школа Рош, розташована за півтори години від Парижа, сьогодні є одним з провідних навчальних закладів Франції. Школа Рош – це установа, що пропонує Міжнародну програму підготовки до Диплому Міжнародного бакалаврату (IB) для учнів віком від 16 до 19 років. На зимові та літні канікули до школи приїжджають школярі на короткострокові мовні програми.

 

130 років від дня народження Василя Помагайби (1892–1972), українського педагога

Василь Іванович Помагайба народився 14 січня 1892 у селі Гнатівці на Хмельниччині. Свою педагогічну діяльність розпочав у досить юному віці – з 15-ти років. Одразу після закінчення двокласної учительської школи працював учителем, а потім і завідувачем початкової школи у м. Хмільнику, що на Вінниччині. Далі було навчання у Вінницькому вчительському інституті (нині Вінницький державний педагогічний університет), завідування семирічною школою та повітовим відділом народної освіти м. Хмільника.

У 1923 В. Помагайба переїжджає до Києва, де починає завідувати школою у дитячому містечку «Ленінське». У 1929 закінчує навчання в аспірантурі при Київському інституті народної освіти. Саме у Києві розпочинається співпраця Василя Івановича з Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (УНДІП). У 1929-1932 він завідує секцією дидактики Київської філії УНДІПу. В цей час Василь Іванович також входить до складу науково-педагогічного товариства, яке діяло при Всеукраїнській академії наук (ВУАН). Саме за участь у діяльності ВУАН Василь Помагайба, як і інші члени товариства, зазнає політичних переслідувань. У 1936 вченого звільняють з роботи, заарештовують і присуджують на 5 років заслання в Казахстан за «приналежність до антирадянської націоналістичної організації».

Відбувши заслання, Василь Іванович повертається до Києва і довгих 10 років домагається реабілітації свого імені. Попри всі перипетії долі і виклики доби, вчений все життя активно займається науково-методичною і педагогічною діяльністю. В. Помагайба був людиною високої ерудиції в галузі педагогічних наук. Відтак у 1954 вченого знову запросили на роботу в Український науково-дослідний інститут педагогіки.Робота в УНДІПі стала окремою сторінкою життєвого та творчого шляху педагога. Тут вчений ґрунтовно займається дослідженням проблем дидактики і у 1961 очолює відділ дидактики інституту.

Василь Помагайба зробив вагомий внесок у розвиток педагогічної науки. Коло наукових інтересів ученого було різнобічним – це сільська школа (планування роботи, організація літньої праці, завдання й техніка проведення уроку з двома класами в малокомплектній школі); підготовка вчителя до уроку, початкове навчання, дидактика й дидактичні дослідження, система навчання грамоти в дошкільних закладах, вища педагогічна освіта, та багато іншого. Перу вченого належать ряд монографій, брошур. Разом зі своєю дружиною Ганною Савицькою В. Побагайба створив багато підручників для початкової школи.

Помер Василь Помагайба 25 грудня 1972 р. у Києві, похований на Берковецькому цвинтарі.

У фондах Педагогічного музею України зберігається персональний комплекс матеріалів Василя Помагайби, який містить понад 100 одиниць зберігання. Це рукописи, документи, листи, фотографії, записні книги, зошити вітальні телеграми, вітальні листівки, запрошення та ін. Окремо зберігається колекція підручників та методичних посібників, праць історико-педагогічної тематики, виданих педагогом.

 

130 років від дня народження Григорія Іваниці (1892–1938), українського педагога

Григорій Микитович Іваниця народився 30 січня 1892 в селі Шостка Чернігівської губернії (нині місто Сумської області). Навчався у класичній гімназії при Ніжинському історико-філологічному інституті (1902–1910) та на класичному відділення цього інституту (1910–1914). Після його закінчення призначений викладачем латинської мови у Клинцівську гімназію Чернігівської губернії, пізніше направлений до Університету св. Володимира в Києві для підготовки до професорського звання (1914).

Жив і працював у Києві: був дописувачем журналу «Вільна українська школа» (1917–1920), викладачем педагогіки, професором Київського інституту народної освіти у 1920–1929; працював співредактором журналу «Радянська освіта», де часто публікувався.

Г. Іваниця є автором підручників з української мови та читанок для трудової школи, шкіл для дорослих, посібників з методики навчання української мови і перекладознавства. Серед його наукових зацікавлень – сприйняття українським читачем перекладів з античної літератури.

В 1924–1927 Григорій Микитович – секретар Комісії Історико-філологічного відділу Науково-педагогічної комісії Всеукраїнської академії наук. Одночасно він був співробітником Інституту української наукової мови як член педагогічно-психологічної секції соціально-економічного відділу.

На поширення в Україні ідей комплексності у навчанні Г. Іваниця відгукнувся працею «Комплексний метод» (1923), де розглянув його як один з важливих чинників будівництва нової школи. Як і всі українські педагоги того часу, він бачив нову школу як трудову й демократичну. Г. Іваниця наполягав, що за комплексного підходу навчальний процес має проходити три етапи: 1) спостереження над матеріалом, що вивчається; 2) вивчення й систематизація, аналіз навчального матеріалу; 3) виявлення наслідків проведеної роботи. Саме навчання педагог розглядав як поєднання трьох основних психофізіологічних етапів розвитку дитини: перцепції (сприйняття), аперцепції (активного спостереження) й асиміляції (освоєння нової інформації). Такий підхід відповідав зарубіжним концепціям експериментальної психології (В. Вундт), біхевіоризму (В. Джеймс) та педології (В. Лай).

Г. Іваниця не підтримував ідеї єдиної, однакової програми для всіх шкіл України. Він виступав за те, щоб програми накреслювали лише загальні тенденції, а кожен адміністративний район, навіть кожне місто й село, самі обирали б тему, яка найповніше відповідає інтересам і уподобанням дітей.

В 1929 Г. Іваниця був заарештований у сфабрикованій справі СВУ та засуджений у 1930 до 6-ти років позбавлення волі з суворою ізоляцією, висланий у с. Улья Красноярського краю (РФ). Заарештований удруге 20 грудня 1937 за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді, на початку 1938 засуджений до 10-ти років виправно-трудових таборів. Не витримавши нелюдських умов, Григорій Іваниця помер 24 серпня 1938 в Північно-східному таборі (нині Магаданська область, РФ). Реабілітований 1988.

 

210 років від дня народження Євгена Гребінки (1812–1848), українського письменника, педагога

Народився Євген Павлович Гребінка 2 лютого 1812 в с. Убіжище поблизу Пирятина на Полтавщині. Закінчивши 1831 Ніжинську гімназію вищих наук, три місяці перебуває на військовій службі у складі резервного 8-го Малоросійського козачого полку. Після розформування полку він повертається в рідне Убіжище, де проводить наступні (до 1834) роки – час, який біографи письменника вважають зужитим на марноту світського життя. Ці роки остаточно переконують Є. Гребінку в тому, що вдоволення матеріальною і водночас позірною гранню життя – не для нього, його вабить можливість виявити себе у творчості; окрім того, батько, Павло Іванович, вимріював для свого сина кар′єру на викладацькій роботі: він бачив Євгена професором.

Є. Гребінка вирішує їхати до Петербурга, де повною мірою розкрився його письменницький талант. Там він зблизився з багатьма діячами російської та української культури, що дало йому можливість публікувати свої твори на сторінках петербурзької періодики. Його першою серйозною публікацією стали уривки перекладу українською мовою пушкінської «Полтави». «Малороссийские приказки» (1834) були першою книгою у творчій біографії Є. Гребінки. Блискуче написані українською, вони стали дійсним вкладом автора у формування української літературної мови. Уже тоді про нього заговорили як про національного поета-байкаря, а три роки потому, коли була надрукована його друга книга – «Рассказы пирятинца» (1837), написана російською, про Є. Гребінку заговорили вже як про письменника, безперечно, відомого.

Вагомими є заслуги Є. Гребінки – громадського діяча, який чимало зробив для організації українського літературного життя та підтримки рідного слова. Без перебільшення, історичною віхою для української літератури став вихід у світ альманаху «Ластівка» (1841), де були надруковані твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Боровиковського, В. Забіли, П. Куліша, і, звісно, самого Євгена Гребінки. Однак, безперечно, в історії України Євген Гребінка назавжди залишиться насамперед як людина, за чиєї прямої ініціативи, безпосередньої матеріальної та моральної підтримки був підготовлений до друку й виданий у 1840 «Кобзар» Т. Шевченка.

У Петербурзі Є. Гребінка професійно займається викладацькою діяльністю у різних, переважно військових навчальних закладах: Дворянському полку, Другому кадетському корпусі, Інституті корпусу гірничих інженерів, Морському кадетському корпусі.

З думкою про освіту для українського народу Є. Гребінка 17 травня 1847 відкриває в с. Рудки Лубенського повіту Полтавської губернії парафіяльну школу: винаймає для школи будинок та забезпечує оплату праці двох учителі. Як бачимо, одна з останніх справ його життя безпосередньо стосується освіти.

Помер Євген  Гребінка 3 грудня 1848 в Петербурзі від туберкульозу. Тіло його перевезли в Убіжище, де й поховали 13 січня 1849.

  

200 років від дня народженняОпанаса Марковича (1822–1867), українського фольклориста, етнографа, громадського діяча

Опанас Васильович Маркович народився 8 лютого 1822 в селі Кулажинцях (тепер Гребінківського району Полтавської області). В 1836 закінчив Пирятинське 4-х класне міське училище, у 1842 – 2-гу Київську гімназію й вступив до Київського університету св. Володимира. Після закінчення університету (1846) Опанас Маркович залишився в Києві і розпочав активну громадську діяльність, зокрема як член Кирило-Мефодіївського Братства. В 1847 за участь у діяльності Браства був заарештований та засланий до російського міста Орел, де працював у канцелярії військового губернатора. У Орлі він познайомився з майбутньою дружиною Марією Вілінською. Саме прізвище чоловіка – Маркович – лежить в основі її письменницького псевдоніму. За однією з версій, вигадав «Марко Вовчок» Пантелеймон Куліш, поєднавши прізвище чоловіка Марії з її «вовкуватістю» у спілкуванні.

В 1851 Маркович повернувся в Україну. У другій половині січня 1851 Маркович та Вілінська одружилися. Жило подружжя в Чернігові, де Опанас Маркович працював у газеті «Черниговские губернские ведомости». На початку 1852 у Марковича та Вілінської народилася перша дитина, дочка Віра, яка незабаром померла й похована в Чернігові. Згодом родина переїжджає до Києва, де Маркович працював у Київській палаті державного майна. Жили вони на околиці міста – Куренівці. В травні 1853 у родини народився син Богдан.

Тоді ж Василь Тарновський, відомий чернігівський поміщик, запросив Марковичів у свій маєток Качанівку зробити статистичний опис своєї колекції старожитностей. Це був найплідніший період у науковій діяльності Марковичів: увесь вільний час вони займалися збиранням фольклору.

Закінчивши роботу в Качанівці, Марковичі переїхали до Немирова, де Опанас Васильович дістав посаду вчителя географії в місцевій гімназії. Окрім педагогічної діяльності, О. Маркович проводив значну культурно-освітню роботу. Саме в Немирові було здійснено постановку опери «Наталка Полтавка», музику до якої написав О. Маркович. У Немирові сім’я дізналася, що в Петербурзі (в 1859) вийшли в світ «Народні оповідання» Марії. У написанні оповідань, вважають біографи, Опанас Васильович відіграв велику роль, як і в письменницькій діяльності Марко Вовчок.

В 1860-1861 Маркович та Вілінська жили у Санкт-Петербурзі. У цей час Маркович брав активну участь у літературному житті тамтешньої української громади, зокрема у виданні українського журналу «Основа».

Повернувшись в Україну, О. Маркович продовжив збирати народні пісні, прислів’я та приказки. Зібрав їх більше 50 тисяч та систематизував цей матеріал у збірник, але сам видати не зміг і передав його Матвію Номису, який у 1864 оприлюднив цей збірник, додавши до нього записи інших авторів. На той час це було майже повне видання українських пісень, прислів’їв і приказок.

Незадовго до смерті Опанас Маркович та Марія Вілінська де-факто розлучилися. Єдине його передсмертне прохання до Вілінської – привезти сина в Україну, щоб батько побачив його востаннє перед смертю – не було виконано.

Помер Опанас Маркович 1 вересня 1867 в Чернігівській лікарні від туберкульозу, похований на кладовищі в Болдиних горах Чернігова.