Закладка 1Закладка 2Закладка 2
Жовтень_Листопад 2021. Постаті





125 років від дня народження Агапія Шамрая (1896–1952), українського літературознавця, педагога

Народився Агапій Пилипович Шамрай3 жовтня 1896 в заможній селянській родині в містечку Миропілля (тепер на Сумщині). Після закінчення школи в 1917 вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, згодом перейшов до Харківського університету і завершив навчання у 1921. Далі – навчання в аспірантурі за спеціальністю «історія української літератури», праця в Харківському інституті народної освіти викладачем української літератури і водночас завідувачем сектору старої української літератури в Інституті літературознавства ім. Тараса Шевченка (1926–1933).

У липні 1933 А. Шамрая звільнено з роботи, що мотивувалося, за словами вченого, його соціальним походженням і тим, що в своїй науковій і науково-організаційній роботі він нібито відстоював «буржуазно-націоналістичні погляди». А. Шамрай подався за правдою до Москви і в результаті опинився в Удмуртському педінституті як завідувач кафедри зарубіжної літератури в Іжевську. Його врятувала широка обізнаність в західноєвропейській та античній літературі, фахівців з якої завжди не вистачало. Одначе відголоски харківської історії докотились і до Удмуртії. У 1937 вчений змушений був шукати притулку аж в Узбекистані у Ферганському педінституті, де пробув два роки і, зрештою, йому вдається влаштуватися у Пермському педінституті (тоді Молотовському) і університеті на більш тривалий час – до 1944.

З 1944 і до кінця життя Агапій Шамрай обіймав посади професора зарубіжної літератури в Київському університеті і завідувача відділу західноєвропейської літератури, старшого наукового співробітника відділу української дожовтневої літератури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР.

Як згадують колишні студенти, лекції А. Шамрая були надзвичайно популярними серед студентів не лише філфаку; на них можна було зустріти і майбутніх математиків, фізиків. Як правило, він не користувався конспектом, матеріал подавав невимушено і натхненно, цитуючи оригінали, легко переходив з німецької на французьку чи англійську мови.

Активно займаючись педагогічною діяльністю, вчений не полишав дослідницької роботи, результатом чого були опубліковані численні наукові розвідки (близько 80) переважно з історії української літератури. Серед них ґрунтовні дослідження про Степана Васильченка, Михайла Коцюбинського, Олексу Стороженка, Якова Щоголіва, Миколу Костомарова, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Левка Боровиковського, Григорія Квітку-Основ’яненка та ін. Упорядкував збірку наукових праць «Харківська школа романтиків» (1930). Автор підручника для курсів українізації та шкіл «Українська література» (1927, 2-е вид. 1928). Під керівництвом вченого на початку 1950-х було здійснене видання першого повного зібраннятворів класика української літератури Івана Котляревського зі вступною статтею А. Шамрая.

Помер Агапій Шамрай 7 квітня 1952 внаслідок лікарської помилки на 56 році життя, похований у Києві на Байковому цвинтарі.

220 років від дня народження Лазара-Іполита Карно (LazareHippolyte Carnot; 1801–1888), французького політичного діяча, міністра освіти Франції (1848)

Представник французькоїсімейноїдинастіїдержавнихдіячівівченихкінцяXVIII–XIX ст. Лазар-Іполит Карно народився 6 жовтня 1801 у Сент-Омері. Завдяки батькові, відомому французькому політичному діячеві Лазару Карно, Лазар-Іполит та його брат Саді (основоположник термодинаміки) отримали гарну класичну освіту, відмінні знання у галузі математики, фізики та механіки.Післяостаточної поразкиНаполеонав 1815 разом з батькомживу вигнанній повернувся до Франціїлишев1823.Готувавсястатиадвокатом,але незахотів присягати на вірністькоролю. В 1830-хбрав участьудіяльностіТовариствадляпоширенняпочаткової освіти,заснованогойогобатьком.

У 1839 обраний членом палати депутатів від Парижа. Під час Лютневої революції 1848 виступив на підтримку республіки. Тимчасовий уряд тоді призначив Лазара-Іполита Карно міністром народної освіти. Він обіймав цю посаду лише з 24 лютого до 5 липня, але і за такий короткий час встиг підготувати законопроєкт про безкоштовність і обов′язковість початкового навчання; ввів навчання землеробству і фізичні вправи в початкових школах; дбав про організацію середньої жіночої освіти і заснував світський коледж з підготовки вчителів і національну школу управління для підготовки до політичної діяльності – «адміністративну школу».

В 1871 був обраний членом Національних зборів. За конституцією 1875 року Карно був обраний незмінюваним сенатором. Незважаючи на похилий вік, він брав діяльну участь в роботі Сенату, головуючи в ньому на відкритті сесій, як старійшина – востаннє в 1888, за кілька тижнів після обрання його сина, Саді Карно, президентом Франції (1887–1894).

В 1878 видав книгу свого брата Саді Карно (1796–1832) «Роздумипрорушійну силу вогнюіпромашини, здатні розвиватицюсилу»,до якоїнаписавбіографічнийнарисівключивранішенеопублікованірукописиС. Карноз математики,фізики та інших предметів. Примірник цього видання зберігається в Науково-технічнійбібліотеціНаціональноготехнічногоуніверситету«Харківськийполітехнічнийінститут».

У 1887 був обраний в Академію моральних і політичних наук. Незадовго до своєї смерті Карно заснував товариство для вивчення історії французької революції.

Помер Лазар-Іполит Карно 15 березня 1888 в Парижі.

125 років від дня народження Селестена Френе (Célestin Freinet; 1896–1966), французького педагога

Селестен Френе народився 15 жовтня 1896 в м. Гар, що на півдні Франції, в селянській родині. У 1913, завершивши обов’язкове навчання, він вступив до нормальної школи м. Ніцци. Закінчити навчання в цьому закладі Френе так і не вдалося, оскільки почалася Перша світова війна і він став солдатом.

У 1920 С. Френе розпочав педагогічну діяльність у малокомплектній школі маленького міста Бар-сюр-Лу в Приморських Альпах. У цей час С. Френе захопився ідеями популярного тоді руху «Нове виховання». Ця міжнародна педагогічна течія увібрала в себе різні ідейно-теоретичні концепції, однак її учасників об’єднувала спільна ідея – рішуче неприйняття традиційної педагогіки. У 1924 Френе взяв участь у конгресі Міжнародної ліги «Нового виховання» у Швейцарії.

У 1923 за результатами іспиту С. Френе здобув право викладати у вищій школі, однак продовжив працювати у своїй школі. У середині 1920-х його експерименти стали відомі широкій педагогічній громадськості.

В 1927 сформувався Кооператив прибічників світської школи – об’єднання учителів початкових класів, які поділяли його погляди. Невдовзі він був перетворений на Інститут сучасної школи зі створення й поширення навчальних матеріалів. З ініціативи С. Френе було створено Міжнародну федерацію прибічників «Нової школи», яку він очолював протягом багатьох років, засновано кілька педагогічних журналів – «Вихователь», «Дитяче мистецтво», що працювали під його опікою.

Упродовж 1934–1935 за підтримки соратників С. Френе побудував власну школу в м. Ванс. Френе все своє життя шукав інтенсивні шляхи до цілеспрямованої стимуляції інтелектуальної та емоційної активності учнів. Він автор нових методів виховної діяльності школи, розвитку громадсько-корисної праці на всіх етапах навчання та ефективної системи шкільного самоврядування. С. Френе приділяв значну увагу особливостям психології дитини, розв′язав низку проблем із організації шкільного життя, а також ставив різноманітні експерименти з активізації навчального процесу і подолання вад книжково-вербального навчання.

На початку 1930-х у Франції було створено Міжнародний фронт захисту дитини, що мав антифашистську, демократичну спрямованість.Як один із ініціаторів створення цього фронту, С. Френе працював його секретарем, відповідаючи за координацію руху.

Під час Другої світової війни він зазнавав переслідувань з боку профашистського режиму Віші, майже два роки перебував у концтаборі. Після звільнення брав активну участь у русі Опору.

Помер Селестен Френе у місті Ванс 7 жовтня 1966.

В Україні С. Френе став відомий у 1920-х, коли в журналі «Шлях освіти» було надруковано його статті «Типографія в школі» (1926), «Не треба підручників» (1928), «Шкільна кооперація у Франції» (1928). В україську педагогіку С. Френе повернувся у 1997 з публікацією Ольги Сухомлинської «Сухомлинський і Френе: спільне і відмінне у вихованні». Цей матеріал повернув увагу науковців до гуманістичної педагогічної моделі С. Френе, результатом чого стало порівняльно-педагогічне дослідження Ірини Суржикової «Педагогічні ідеї Василя Сухомлинського і Селестена Френе (порівняльний аналіз)» (2003).

 

140 років від дня народження Дмитра Макогона (1881–1961), українського письменника, педагога, культурно-освітнього діяча 

Народився Дмитро Якович Макогон в містечку Хоростків на Тернопільщині 28 жовтня 1881. Навчався в Тернопільській гімназії та у Заліщицькій учительській семінарії, яку закінчив у 1902. Потім учителював (до 1956) на Буковині та Галичині, зокрема у школах сіл Чорнівка, Лукавиця, Веренчанка; в Українській гімназії в Чернівцях, а також в українській приватній школі ім. М. Шашкевича в Станіславі (нині м. Івано-Франківськ).

З 1900 друкував збірки віршів, оповідань і нарисів. Серед його найвідоміших творів – «Мужицькі ідилії» (1907), «Шкільні образки» (1911), «Учительські гаразди» (1911), «По наших селах» (1914), а також «Вибрані оповідання» (1959).

Оскільки педагогічна діяльність наскрізно пройшла через увесь життєвий шлях митця, то знайшла відгук у його літературних творах. Розповідаючи про українське шкільництво, Д. Макогон показує важке становлення сільської школи, гірку долю бідняцьких дітей, тернистий шлях учителя, сатирично висміює діячів, що здатні лише виголошувати гучні «патріотичні» промови. В оповіданнях «Щаслива дорога», «Вибагливий панич», «Перемога» засуджував насильницьку асиміляцію українців. Після Першої світової війни письменник пише ряд оповідань про становище школи та учителів за часів румунської та польської окупацій. Це твори: «Розбиті мрії», «Марійка» (1921–1922), «Перемога», «Надгробна промова» (1938).

Був активним членом товариства «Просвіта», одним із засновників і провідних авторів часопису буковинського учительства «Каменярі» (1909–1914, 1921–1922), співредактором книг, виданих 1911 товариством «Українська школа» в Чернівцях у серії «Діточа бібліотека». Друкувався у журналах «Неділя», «Промінь», газетах «Громадянин», «Нова Буковина», сатиричних часописах «Іскра», «Жало», «Щипавка».

У радянський період, щоб не накликати зайвої уваги спецслужб, уникав публічності, – лише зрідка виступав у місцевій періодиці.

Значний пласт творчості Д. Макогона сучасним читачам донині невідомий і до кінця не досліджений, зокрема це його стрілецька поезія. Він – автор низки текстів січових пісень: «Як «Січ» наша повстала…», «Яке то сонце засіяло…», «Гей, молодь вкраїнська…», «Гей, наш батько кошовий…» та ін.

Свою любов до поетичного слова, до української літератури Д. Макогон передав доньці – відомій українській письменниці Ірині Вільде.

Помер Дмитро Макогон 7 жовтня 1961 у м. Івано-Франківськ, де й похований. 


140 років від дня народження Ілярія Бриковича (1881–1942), українського педагога, перекладача, громадського діяча

Брикович Ілярій (Іларіон) Матвійович народився 3 листопада 1881 в м. Тернополі. Закінчив цісарсько-королівську Першу тернопільську гімназію, а вищу освіту здобував у Львівському, Краківському та Віденському університетах. 1905 склав іспит на право викладати українську та класичні мови в усіх середніх школах.

У 19051906 навчальному році працював заступником учителя Тернопільської української гімназії. Наприкінці 19061907 навчального року мав звання учителя. 1907 разом о. Йосифом Застирцем і Миколою Конрадом, професором Іваном Боднаром став співзасновником Товариства «Жіночий Інститут імені княгині Ольги», яке мало допомагати жіночій громаді у справі морального і фізичного виховання, а також утримувало бурсу для дівчат. У 19121913 навчальному році очолював Селянську бурсу в Тернополі, засновану товариством «Просвіта».

Під час Першої світової війни вів у приватних приміщеннях Тернополя учительські курси, а в 19161917 очолив тимчасову гімназію, у якій понад 50 учнів отримали свідоцтва про середню освіту. Його учнями були такі визначні особистості, як Й. Сліпий, І. Бабій, М. Чубатий, Я. Стецько.

Входив до складу тимчасового комітету, який займався організацією встановлення влади ЗУНР у Тернополі. Воював у лавах УГА, разом з нею перебував на «Великій Україні».

У 1920 повернувся до Тернополя, викладав у Тернопільській українській гімназії  до її закриття польською владою у 1930 (викладав грецьку, латинську, німецьку мови). Водночас працював директором тернопільської Гімназії товариства «Рідна Школа». У 19241939 був головою Тернопільської філії товариства «Просвіта».

Після закриття в 1930 української гімназії став очільником кооперативу «Будучність». 1935 разом з І. Боднаром та І. Ленем заснували в Тернополі українське спортивне товариство «Змагун». Однак польська влада звинуватила засновників у співпраці з ОУН і відмовилася його реєструвати.

У вересні 1939 І. Бриковича усунули від навчального процесу в гімназії товариства «Рідна школа», після чого став працювати візником в облспоживспілці. За одними даними, 22 червня 1941 (за іншими 23 червня 1940 року) заарештований більшовицькою владою та вивезений на Урал (до Челябінської області), де, за спогадами інших засланців, працював на шахтах Уралу.

Помер Ілярій Бриковичу лютому 1942 в м. Магнітогорськ (нині Челябінська область, РФ) від непосильної праці на радянській шахті. За іншими даними  24 липня 1942 у Верхньоуральській в’язниці.

200 років від дня народження Дмитра Пильчикова (1821–1893), українського громадського і культурного діяча, педагога

Дмитро Павлович Пильчиков народився 7 листопада 1821на Херсонщині. 1839 закінчив 2-гу Київську гімназію, а 1843 – історико-філологічний факультет Київського університету. Скінчивши навчання, Пильчиков жив якийсь час у Києві, де працював помічником бібліотекаря в університеті. В цей час Д. Пильчиков познайомився з Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком, Василем Білозерським, Опанасом Маркевичем і пристав до їхнього товариства, що отримало назву Кирило-Мефодіївського. Йому пощастило не потрапити під слідство в цій справі завдяки тому, що студент Петров якось пропустив у доносі його ім’я.

У 1846–1863 викладав у Полтавському кадетському корпусі історію, політекономію і статистику. У 1860–1870-х брав участь у національно-демократичному русі, був членом і активним пропагандистом українофільства у Полтавській громаді. Полтаві Д. Пильчиков віддав кращі роки свого життя і праці: з його іменем пов’язано функціонування недільних шкіл (їх тоді в 30-тисячній Полтаві було п’ять), щоденна школа, народні читання, народна бібліотека, народний театр, літературно-музичні ранки і вечори, дівоча гімназія та ін.

У 1862 Д. Пильчиков і Віктор Лобода в листі до чернігівського етнографа С. Носа кликали гуртуватися в боротьбі за право навчати дітей українською мовою і долучили до листа копію петиції до Петербурзького комітету грамотності з проханням дозволити використовувати підручники української мови для сільських шкіл, зокрема й видані в Полтаві. Не відомо, яка була відповідь, але цей крок, очевидно, теж призвів до того, щоу 1863 і Д. Пильчикова і В. Лободу вислали з Полтави «за распространение малорусской пропаганды».

У 1870-х підтримував зв′язки з галицькими громадськими і культурними діячами та з Михайлом Драгомановим. 1873 відвіз до Львова гроші на організацію товариства імені Тараса Шевченка, згодом – Наукове товариство імені Тараса Шевченка, котре існує й нині. Олександр Кониськийна основі особистого близького знайомства з Д. Пильчиковим дав йому таку характеристику: «Людина жива, чутка до всього доброго, вільного, прекрасного, людина жвава, перенятлива, з душею поетичною, з глибокими українськими переконаннями, з широкими політичними поглядами і здоровенною історичною ерудицією... Коло нього гуртовались як безусі молодята, так і люди дорослі. Живучі якось-то в Одесі він умовив Єлизавету Іванівну Милорадович дати гроші на національну справу (8 тис. руб.) і сам відвіз їх в Галичину, яко фонд на организацію Товариства імені Шевченка. Таким чином дійсним осадчим Товариства був. Д. П. Пильчиков».

Друкувався в журналі «Основі» під псевдонімомКузьма Шаповал. В останні роки життя мешкав у Харкові у сім’ї сина – Миколи Пильчикова, відомого українського вченого-фізика.

Помер Дмитро Пильчиков 17 жовтня 1893 у Харкові.

150 років від дня народження Вільяма Кілпатрика (William Kilpatrick; 1871–1965), американського педагога, учня і послідовника Джона Дьюї

Вільям Кілпатрик народився 20 листопада 1871 в американському штаті Джорджія в сім’ї пастора. Навчався вдома у свого батька, вчителя за освітою, знакової особи в політичному, суспільному житті та судочинстві того часу. Продовжив навчання в місцевій школі, займався самоосвітою, впродовж усього життя вів щоденник (а це майже 45 томів), куди занотовував свої думки, почуття, спостереження.

17-річним юнаком вступив до Мерсерського університету, після закінчення якого продовжив навчання в університеті імені Джонза і Гопкінза. Працював спочатку вчителем математики, а згодом директором у школах міст Блеклі та Саванна (штат Джорджія), де розвивав педагогічні концепції того часу. З 1897 Кілпатрик викладав в Мерсерському університеті, з 1915 – у педагогічному коледжі Колумбійського університету.

У 1898 в Чикаго він познайомився з Джоном Дьюї, американським педагогом і філософом, творцем методу проєктів. «Співпраця з Дьюїзмінила філософію життя і освіти, а сама постать вченого знаходиться поряд з Платоном і Аристотелем – набагато вище від Канта та Гегеля», – писав згодом Кілпатрик.

Противник традиційної школи, він пропонував будувати процес навчання на основі розширення й збагачення індивідуального досвіду учнів. Кілпатрик – автор педагогічної системи «експерименталізму». У навчальному процесі реалізовував метод проєктів, який визначив як «цільовий спосіб ставитись до дітей таким чином, щоб пробуджувати в них все найкраще, а потім дозволяти їм повірити у себе якомога сильніше». Педагог зазначав, що весь навчальний процес у школі має складатися з низки досліджень, пов’язаних таким чином, щоб знання, отримані в результаті одного проєкту, слугували розвитку і збагаченню наступного. Діти в процесі навчальної діяльності мають планувати і виконувати конкретні практичні завдання.

Автор фундаментальних праць «Метод проєктів. Використання ціле спрямованої дії в навчально-виховному процесі» (1918), «Основи методу» (1925) та «Виховання в умовах цивілізаційних змін» (1926), «Сучасна освіта та кращі людські взаємини» (1947), «Сучасна освіта: її справжня сутність» (1949), «Філософія освіти» (1951).

В. Кілпатрик – непересічна постать на світовій педагогічній арені, його головна ідея «все із життя – все для життя» залишається актуальноюй нині.

Помер Вільям Кілпатрик 13 лютого 1965 у Нью-Йорку.

 

140 років від дня народження Роже Кузіне (Roger Cousinet; 1881–1973), французького  педагога

Роже Кузіне народився 30 листопада 1881 в містечку Аркей. Закінчив Вищу нормальну школу у Парижі. З 1905 по 1910 рік учителював. Ці роки, проведені серед дітей, були дуже повчальними для Кузіне, адже він систематично спостерігав за учнями як у класі, так і на ігровому майданчику. Саме в цей період він почав писати докторську дисертацію на тему «Соціальне життя дітей» під керівництвом Еміля Дюркгейма. В цей час він також працював разом з Альфредом Біне, який розробляв свій тест на інтелект і теорію експериментального навчання. Незабаром Кузіне став редактором освітнього журналу під назвою «L’éducateur moderne», що дало йому можливість зустрічатися з Жаном Овідом Декролі, Едуардом Клапаредом, Адольфом Фер’єромі публікувати їхні праці, а також писати про творчість Марії Монтессорі та публікувати французькою мовою реферати робіт Джона Дьюї та Стенлі Холла.

У 1909 Кузіне отримав свідоцтво, яке давало право проводити перевірки у початкових школах. У 1910–1941 – інспектор близько 100 початкових шкіл, з 1941 – професор кафедри педагогічної психології,з 1945 по 1958 – завідувач кафедри педагогіки в Сорбонні. Засновник і головний редактор журналів «Нове виховання» (1920-1939) та«Виховання і розвиток» (з 1964).

Роже Кузіне – теоретик нового виховання. Він вважав, що процес навчання не можна розглядати лише як вплив вчителя на своїх учнів, бо такий вплив є ілюзорним. Навчання – це різновид діяльності, за допомогою якої дитина працює над своїм розвитком у сприятливому середовищі та за допомогою педагога, який виступає лише в ролі консультанта.

В історії освіти Р. Кузіне відомий переважно як творець методу так званої вільної групової роботи, коли учні 8–9-річного віку за бажанням об′єднуються в групи по 5–6 осіб. Кожна група обирає собі види робіт з переліку тем і завдань, а вчитель лише спостерігає за роботою групи, консультує та перевіряє результати роботи. Серед видів діяльності, які можуть вибирати діти, Р. Кузіне пропонував написання творів на вільну тему. Протягом 8 років він випускав альманах дитячих творів. Його учні вивчали не історію політики та воєн, а історію предметів, одягу, транспорту, житла.

Метод вільної групової роботи пройшов перевірку у 1920–1942 рр. у 40 різних класах міських та сільських державних шкіл Франції. Р. Кузіне наголошував, що його метод заохочує прагнення, змушує кожного учня усвідомлювати свою духовну активність, а також те, що він хоче знати, не просто слухати промови вчителя, а звертати  всю свою увагу на те, що говорить вчитель та інші члени його групи. Метод Р. Кузіне дозволяє дітям вчитися у справжньому сенсі цього слова, а також навчає співпрацювати. Учні опановують вміння допомагати іншим людям і вдаватися до їх допомоги. Деякі елементи цього методу досі застосовують у французькій початковій школі.

Помер Роже Кузіне 5 квітня 1973 у Парижі.