Олександр МІХНО,

директор 

Педагогічного музею України,

доктор педагогічних наук,

старший науковий співробітник

180 років від дня народження Анатоля Вахнянина (1841–1908), українського громадсько-політичного діяча, композитора, педагога і журналіста

Анатоль Климентович Вахнянин народився 19 вересня 1841 в селі Сенява, неподалік від Перемишля. Навчався в Перемишльській гімназії, далі вивчав теологію у Львівській духовній семінарії, займався літературною й музичною діяльністю. На другому році навчання в семінарії почав видавати ілюстрований гумористичний часопис під псевдонімом «Клепайло». У 1865–1868 Вахнянин вивчав історію та географію у Віденському університеті. У 1867 організував студентське товариство «Січ».

Після закінчення університету в 1868 повернувся до Львова, де продовжив педагогічну діяльність в Академічній гімназії та долучився до створення «Просвіти» у 1868. А. Вахнянина було обрано першим головою «Просвіти» (1868–1870). Товариство сприяло культурному, освітньому та духовному розвитку українського народу. Одним із головних напрямів діяльності Товариства була видавнича справа. Шкільні книжки товариство «Просвіта» видавало до 1876 (загалом було видано 17 підручників тиражем 13 тис. примірників). Проводило товариство і багато різних заходів. Найпомітнішим серед них було відзначення роковин смерті Т. Шевченка, що його започаткували в 1860-х студенти, а згодом члени «Просвіти» разом з іншими українськими організаціями Львова проводили його щорічно.

Розвиваючись, Товариство відкриває окремі структурні підрозділи, що переважно були зосереджені у Львові. У 1869 створено бібліотеку й архів «Просвіти», поряд з ними – музей, де зберігалися колекції нумізматики, різні старовинні вироби: культові речі, музичні інструменти, етнографічні матеріали, а також портрети, картини тощо. На початку XX ст. музей розформовано. Частину фондів Товариство передало Національному музею, частину – до музею Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

У 1878–1879 А. Вахнянин був редактором видання «Листи з Просвіти», співредактором газети «Діло». У 1881 був одним зі співзасновників «Педагогічного товариства», основна мета якого – заснування й примноження кількості українських народних шкіл, надання їм матеріальної допомоги.

Вахнянин брав участь у становленні Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). 11 травня 1893 на загальних зборах НТШ він став директором історико-філософської секції.

1891 А. Вахнянин був одним із засновників хорового товариства «Львівський Боян». 1903 заснував Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка у Львові та став його першим директором. Він був засновником і керівником «Союзу співочих і музичних товариств». А. Вахнянин – автор опери «Купало», музики до драми Т. Шевченка «Назар Стодоля», хорів, пісень, а також літературних творів «Три тополі», «Розповіді та гуморески» (1902), «Спогади про життя» (1908), шкільних підручників.

Анатолій Вахнянин помер 11 лютого 1908 у Львові, похований на Личаківському кладовищі.

100 років від дня народження Пауло Фрейре (Paulo Freire; 1921–1997),

бразильського педагога і психолога

Пауло Фрейре народився 19 вересня 1921 в м. Ресіфі (Бразилія). Переживши економічну кризу 1930-х, він пізнав бідність і голод. Проблеми, з якимизіткнувся у дитинстві, стали основою його майбутніх переконань. Фрейре дотримувався поглядів, що освіта має бути однаково відкритою для всіх верств населення, незалежно від соціального стану, расової та релігійної приналежності.

1943 вступив до Університету Ресіфі. Хоча він навчався на юриста, багато часу приділяв вивченню філософії (особливо феноменології) і психології мови. Після випуску він вирішив не працювати за фахом, а став учителем португальської мови в середній школі.

З 1947 до 1957 обіймав посаду директора відділу освіти та культури Соціальної служби для промисловості у штаті Пернамбуку, працював над проблемами шкіл і проводив експерименти з поширення грамотності. 1959 захистив докторську дисертацію в Університеті Ресіфі, де викладав історію і філософію педагогіки. З 1961 – директор Департаменту культурного розвитку та перший директор (1963) Служби підвищення рівня культури в Університеті Ресіфі.

1962 Фрейре отримує можливість застосувати свою теорію на практиці і навчає 300 неписьменних працівників цукрових плантацій читати і писати за 45 днів. Після цього бразильський уряд схвалив створення тисяч подібних культурних гуртків по всій країні.

Військовий переворот 1964 перервав освітню діяльність П. Фрейре і спричинив його вигнання з Бразилії. Проте це далойому змогу подорожувати та набувати досвіду для подальшого поширення власних поглядів. Він переїхав до Чилі, де працював над програмою освіти дорослих в органах ЮНЕСКО та Чилійському інституті аграрних реформ. Тривалий час перебував у Женеві, де став президентом Інституту культурної дії, спеціальним радником Всесвітньої ради церков у питаннях освіти. 1985 бразильський науковець зміг знову обійняти посаду старшого професора Федерального університету штату Пернамбуку, колишнього Університету Ресіфі. Згодом він став секретарем освіти муніципалітету Сан-Паулу і запровадив вдалі реформи.

Проблеми соціальної нерівності та гноблення є фундаментальними в освітній діяльності П. Фрейре. Він є автором численних наукових і практичних праць: «Освіта як практика свободи» (1967), «Поширення чи спілкування» (1969), «Листи до Христини» (1996) та ін. Завдяки книзі «Педагогіка пригноблених» (1968) він став відомим. У цій книзі вченому вдалося поєднати глибокі філософські думки щодо гноблення людини людиною із практичними порадами педагогам.

Помер Пауло Фрейре 2 травня 1997 в Сан-Паулу, Бразилія.

 

220 років від дня народження Михайла Остроградського (1801–1862), 

українського математика, педагога  

Михайло Васильович Остроградський народився 24 вересня 1801 в селі Пашенівка, нині Козельщинського району Полтавської області. Нащадок давнього козацького роду, М. Остроградський, належав до геніїв, які значно випереджали свій час. Початкову освіту здобуву пансіоні при Полтавській гімназії, де директором був Іван Котляревський. Закінчив курс математичного факультету в Харківському університеті; потім відвідував лекції в Сорбонні і в Колеж де Франс (Париж).

Остроградський – один із провідних математиків середини XIX ст., засновник наукової математичної школи, відомий популяризатор науки. Світ знає його дослідження з математичного аналізу, математичної фізики, геометрії, теорії механіки. Вражає діапазон тем, якими цікавився вчений: аналітична механіка, теорія удару та балістика, варіаційне числення, теорія чисел, теорія ймовірностей тощо. Іменем вченого названий метод інтегрування раціональних функцій (метод Остроградського) та формула перетворення інтеграла (формула Гріна-Остроградського).

Низка праць ученого стосується також питань методики викладання математики та механіки у вищій та середній школах. Остроградський читав курси лекцій:спочатку викладав в Головному Інженерному училищі Російської імперії та Інституті Корпусу інженерів шляхів сполучення в Санкт-Петербурзі. Наукові здобутки Михайла Остроградського визнані вченими всього світу.

Критерієм цінності наукової роботи Остроградський завжди вважав практику. Небагато можна назвати видатних математиків світу, чиї теорії так широко використовувалися б на практиці, як ідеї Остроградського. Його наукові досягнення високо цінували сучасники. Вчений був обраний академіком Імператорської академії наук у Петербурзі та почесним доктором Віленського і Гельсінгфорського університетів, 1834 – членом Американської, 1841 – Туринської, 1853 – Римської та 1856 – членом-кореспондентом Паризької академій наук.

Михайло Остроградський був прекрасним педагогом. Вищі спеціальні навчальні заклади вважали за честь мати його у себе професором. Видатні дослідження Остроградського, багаторічна плідна педагогічна діяльність і створення найпередовішої наукової школи принесли йому заслужену славу найвидатнішого математика свого часу.

Остроградський любив рідну мову, рідну літературу, добре знав і високо цінував творчість Тараса Шевченка, з яким був знайомий і знаходився в добрих відносинах, багато творів якого читав напам’ять.

Помер учений 1 січня 1862 в Полтаві. Із Полтави труну з померлим на звичайних сільських санях повернули на малу батьківщину – в Пашенну, де поховали у фамільному дворянському склепі.

У 2001 за рішенням ЮНЕСКО ім’я Михайла Остроградського було занесене до списку видатних математиків світу.

 

180 років від дня народження Михайла Драгоманова (1841–1895),

українського вченого-історика, публіциста, філософа, педагога, суспільно-політичного і громадського діяча 

Михайло Петрович Драгоманов народився 30 вересня 1841 у м. Гадячі на Полтавщині в родині небагатих дворян. Батьки його – нащадки козацької старшини, чим Михайло пишався. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, потім в Полтавській гімназії й на історико-філологічному факультеті Київського університету.

Після закінчення університету став приват-доцентом, викладав історію. У 1875 був звільнений з посади як «політично неблагонадійний». Після Емського указу 1876 Драгоманов вимушений був емігрувати. Він спочатку їде до Відня, потім Женеви (Швейцарія), де організовує друкарню та разом зі своїми прихильниками видає український часопис «Громада», твори українських письменників. У цій друкарні побачили світ і твори Т. Шевченка, і роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні», й багато інших.

1889 на запрошення уряду Болгарії Драгоманов їде до Софії, де займає кафедру історії в тодішній Софійській вищій школі (тепер університет). Професорська діяльність М. Драгоманова у Київському та Софійському університетах засвідчує його талант фахівця, умілого вихователя. Так, учений розробив низку важливих питань методики вищої школи. Йдеться, насамперед, про статтю «Стан і завдання науки древньої історії», яка була прочитана ним студентам Київського університету як вступна лекція до курсу загальної історії.

Інтерес до педагогіки М. Драгоманов виявив ще під час навчання в університеті. Уже тоді брав активну участь у діяльності недільних шкіл, для яких одним з важливих питань була мова навчання в системі початкової освіти. Свої міркування щодо цього вчений виклав у статті «О педагогическом значении малоруського языка» (1806), де дослідив першочергове значення народного елемента в навчанні, порушив питання про роль народної мови, літератури, історії, наголошував на тому, що наро­дові не досить однієї грамоти, йому потрібна освіта, інакше він приречений на моральне дитинство.

Особливій критиці, гострій і безкомпромісній, піддавав М. Драгоманов горезвісний Емський акт 1876. З цього приводу він виступив з доповіддю на літературному конгресі у Парижі. Ця доповідь була перекладена українською мовою і вийшла у світ у Львові 1878 під назвою «Література українська, поскрибована урядом російським». Автор трактує заборону української мови як кричущий, несправедливий факт, як акт ганьби, притаманний лише такому режимові, як самодержавно-російська деспотія.

Михайло Драгоманов є одним з найпотужніших діячів і мислителів в українській науці, педагогіці і культурній традиції ХІХ ст. Його соціальні, філософські й педагогічні пошуки не лише узагальнювали наявний педагогічний досвід, але й спрямовували його в майбутнє.

Помер Михайло Драгоманов 20 червня 1895 на 54 році життя в Софії, там і поховали його на Центральному кладовищі.