Закладка 1Закладка 2Закладка 2
«Як жити, щоб був зміст у житті і духовний, і громадський». До 165-річчя з дня народження Софії Русової

У 1934 р. у місті Коломия вийшла книжка під назвою «Наші визначні жінки: літературні характеристики-силуети». Героїнями вміщених у ній нарисів, зокрема, стали Леся Українка, Олена Пчілка, Ганна Барвінок, Марко Вовчок. До плеяди видатних українських жінок, безумовно, відноситься і сама авторка цієї книжки – Софія Федорівна Русова (1856–1940). Якщо ми відкриємо будь-яке сучасне видання, дотичне до історії української педагогіки, то серед кількох жіночих імен, що губляться на фоні численних чоловічих прізвищ, напевне знайдемо ім’я Русової. Якщо візьмемо книгу, присвячену Українській Центральній Раді, то єдина жінка, яку обов’язково згадають автори як члена цього державного органу управління, буде Софія Русова. Не залишить поза увагою її персоналію і сучасний дослідник українського жіночого руху, оскільки Софія Федорівна стояла у витоках його створення. Нині захищено вже більше десяти дисертаційних досліджень, присвячених спадщині та діяльності С. Русової. Ми ж згадаємо лише деякі факти, що стосуються її родоводу, умов формування характеру тарозвитку здібностей, що дали такі значні плоди для її сучасників і нас –нащадків.

Майже всі сучасні статті, де так чи інакше висвітлюється життєпис Софії Русової, починаються із згадки про те, що її батько був шведського походження, а мати – французького. Адже так написала у своїх споминах сама Софія Федорівна. Правда, досить часто слово «походження» скорочують і пишуть просто: батько – швед, мати – француженка. Проте той самий абзац у споминах, де діячка писала про походження своїх батьків, вона почала так: «Народилась я в сім’ї російській», а далі, характеризуючи свого батька, зазначила, що він був палким російським патріотом. А інакше і бути не могло.Як свідчить біографічний довідник «Российский генералитет эпохи 1812 года», дід С. Русової по батьківській лінії Федір Андрійович (Аксель Фрідріх) Ліндфорс (1760–1813) народився в дворянській сім’ї у місті Ревель (нині – Таллінн). У 1561–1710 рр. Ревель входив у склад Швеції, в 1710 р. у ході Північної війни місто було завойовано Московським царством). Розпочавши військову службу в 17 років простим рядовим лейб-гвардії Семенівського полку, в 45 років він уже отримав чин генерал-майора, а в 53 роки помер від тяжких ран, які отримав у жовтні 1813 р. під час битви союзних армій Росії, Австрії, Пруссії та Швеції проти війська Наполеона І Бонапарта під Лейпцигом. Його портрет входить до числа 332 портретів російських генералів – учасників війни 1812 р. та закордонних походів 1813–1814 рр., що складають Військову галерею Зимового палацу в Санкт-Петербурзі.

Старший син Ф.А. Ліндфорса-Федір (майбутній батько С. Русової), народившись у сім’ї генерала, отримав можливість здобути освіту в самому елітному військовому навчальному закладі імперської Росії – Санкт-Петербурзькому Пажеському корпусі. Під час служби у Сибіру він одружився з Ганною Жерве (1816–1859), яка була дочкою коменданта міста Тобольська (не Омська, як помилково згодом напише Софія Федорівна у споминах) генерал-лейтенанта Олександра Карловича Жерве (1779–1858).

У своїх мемуарах С. Русова писала, що родина Жерве (як гугеноти) емігрувала з Франції в ХVІ ст. Емігрувала, мабуть, спочатку у Пруссію, оскільки у сьомому томі «Русскогобиографическогословаря» (1916) про прадіда Софії Федорівни по материнській лінії Карла (Ганнібала) Яремовича Жерве (1755–1818) читаємо, що він походив із дворян прусської нації і прибув у Росію близько 1760 р. Почавши службу 1772 р. кадетом лейб-гвардії Ізмайлівського полку, він завершив її у чині генерал-майора на посаді коменданта Виборгу. Як свідчить те ж саме джерело, посада коменданта Тобольська була останнім призначенням його сина – діда С. Русової – генерал-лейтенанта О.К. Жерве. У 1839 р. він вийшов у відставку і надалі здебільшого проживав у Парижі.

Що ж стосується батьків Софії Федорівни, то у них у Тобольську народився син Олександр (1837–1890) та дочка Марія (1844–1876). У середині 40-х рр. ХІХ ст. полковник Ф.Ф. Ліндфорс за станом здоров’я був звільнений у відставку з наданням йому чину генерал-майора. Родина переїхала із Сибіру на Чернігівщину, де біля села Олешня купила садибу та 1000 десятин землі. Тут у сім’ї народилися Наталя (1846–1859), Володимир (1847–1859) та остання, п’ята дитина подружжя – Софія (1856–1940).

Новий хазяїн Олешні насамперед закрив винокурний завод, що діяв у селі протягом кількох десятиліть, та, роздавши кріпакам гарні земельні наділи, переселив їх подалі від панської садиби. Перебудувавши старий панський будинок, Ф. Ліндфорс із захопленням зайнявся сільським господарством. А ще Федір Федорович побудував церкву, яка збереглася до наших днів, і за це із вдячністю його ім’я згадувало не одне покоління селян.

Коли Софії було лише три роки, несподівано померли Наталя та Володимир, і хвора на туберкульоз мати, не витримавши втрати, також відійшла в інший світ. Усі побутові турботи про дівчинку перебрала на себе старша на 12 років сестра Марія, вона ж стала найкращою подругою. Поруч також залишався «добріший за всіх» батько, котрого Софійка боготворила. Світом її життя був чималий панський будинок, чудовий сад та велика домашня бібліотека. Добірна колекція французьких (у сім’ї панувала саме ця мова), німецьких, російських книжок і журналів. Твори Д. Байрона, Вольтера, І. Тургенєва, Ж.-Ж. Руссо, Й.В. Гете, Ф. Шиллера, Ч. Діккенса. Грубезні томи енциклопедичного словника ХVІІІ ст. у шкіряній оправі. Репродукції картин у серійних виданнях з мистецтва. Як писала згодом сама С. Русова, вона «втопала» у це багатство і в дитячі роки, і в пору юності.

Із першої для Софії подорожі Європою (їй тоді йшов сьомий рік) сім’я повернулася в Олешню разом із суворою французькомовною гувернанткою-швейцаркою, яка примушувала свою вихованку систематично переписувати цілі колони французьких слів та читати французькі романи в оригіналі. Вона ж навчала дівчинку також англійської мови та намагалася не допускати її спілкування із дітьми селян та двірні.

Батько і старша сестра виховували Софійку без покарань, але й без вседозволеності. Вона відповідала їм щирою любов’ю. Цікаво, що політичні уподобання у старших членів родини були різні, проте загальний дух сім’ї вирізнявся людяністю, шляхетністю, толерантністю. Так, батько хоча і був палкий прибічник монархії, водночас належав до числа ліберально налаштованих поміщиків і з селянами завжди поводився демократично. Справедливий від природи, він після відміни кріпацтва став мировим посередником. Усім серцем віддавшись ідеї визволення селян, Федір Ліндфорс скрізь захищав їхні інтереси, що викликало велике обурення в інших землевласників. Зрештою Федір Федорович втомився від інтриг незадоволених і передав свою посаду мирового посередника синові Олександру, котрого спеціально викликав з Петербургу. Старший від Софії на 19 років Олександр повів справу ще радикальніше в інтересах селянства, а тому невдовзі був змушений також зректися цієї посади (пізніше О. Ліндфорс став одним із ініціаторів та активних діячів земського конституційного руху в Російській імперії).

По-своєму не була осторонь громадського життя і сестра Марія. Вона влаштувала на мезоніні школу для сільських дітей, ночами потайки читала заборонену політичну літературу, а під час подорожі сім’ї за кордоном, незважаючи на незадоволення батька, активно спілкувалася з російськими політичними емігрантами.

Хоча Федір Ліндфорс і вітав розкріпачення селян, але сам до нових економічних умов адаптуватися не зміг, тому у 1865 р. він вирішив за краще віддати всю свою землю в оренду та переїхати до Києва. Київські місця С. Русової того періоду – Фундуклеївська жіноча гімназія,до якої вона вступила відразу у 3 клас і яку закінчила із золотою медаллю, веселі бали в Кадетському корпусі (чи могла навіть подумати юна гімназистка, що колись буде тут викладати!), помешкання на Бульварно-Кудрявській, Фундуклеївській (нині – вул. Б. Хмельницького), Васильківській, прогулянки Хрещатиком.

Особливе місце в житті Софії займала музика. Вона так захоплювалась грою на фортепіано, що присвячувала цьому по 5–6 годин у день. Зрештою її учитель, німець Кує, відмовився від занять, оскільки вже нічому не міг навчити свою ученицю. Сестри не пропускали жодного концерту з гастролей видатних музикантів, а ще дуже захоплювалися оперою. Батько, продавши стару карету, передплатив ложу в бельетажі оперного театру. Вдома він годинами слухав, як Софія награвала мелодії з оперних вистав, які вони відвідували. У театрі під звуки музики приходили до дівчини і перші романтичні почуття. Згадуючи про цей щасливий час, Софія Федорівна писала через роки: «Мене приваблював чудовий баритон, італієць Фабрикаторі і голосом, і красою, і я почувала себе як на небі, коли він випадково оглядався на нашу ложу, де дівчинка літ12–13 з захопленням кидала йому квіти й ловила кожну його ноту,кожний рух. Після Фабрикаторі моїм мрійним героєм став ад’ютант генерал-губернатора Безака – Крупенський. Він завжди сидів у першому ряді крісел… Та одного разу побачила я мого мрійного героя в ложі тогочасної київської красуні, Алферової. Він там сміявся, жваво балакав і його гарне обличчя тепер мало такий недотепний вираз, що все моє захоплення одразу зникло. Проплакала я цілу ніч».

Увесь, здавалося, такий стабільний світ у мить зруйнувався, коли в січні 1871 р. раптово помер батько. Загальновідомо, що у переліку умов, які забезпечують особистості її психологічну захищеність та самореалізацію, одне з головних місць займає увага та любов батьків у дитинстві. Незважаючи на ранню втрату матері, Софія отримала від батька і любов, і увагу в тому обсязі, який забезпечив їй життєстійкість протягом довгих років.Любов і увага батька дала їй можливість відчути себе сильною, а тому здатною на самостійні рішення. Ця здатність їй знадобилася вже у зовсім молодому віці. Адже, переживши першу хвилю відчаю від страшної втрати, Софія і Марія почали радитися, по-перше, «як жити, щоб був зміст у житті і духовний, і громадський», а, по-друге, як тепер самостійно вирішувати фінансові питання, про які вони раніше навіть не замислювалися. Невдовзі було продано улюблені білі коні, потім вирішено переїхати у менше помешкання. Потім виникла думка відкрити перший у Києві дитячий садок, «бо нема нічого лагіднішого, як діти».

Розуміючи свою непідготовленість до педагогічної роботи, сестри спочатку їдуть до Санкт-Петербургу ознайомлюватися з передовим доробком теоретиків і практиків, а потім із пакунками придбаних книжок (Й. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Дістервег, Ф. Фребель) – до улюбленої Олешні, з ентузіазмом самостійно опановувати ази педагогіки. Оскільки Марія отримала домашню освіту, в неї не було ніякого про це документу (пізніше, щоб мати право працювати у своєму дитячому садку, їй довелося у 26 років складати спеціальний іспит на отримання свідоцтва народної вчительки). Тому офіційне прохання на дозвіл відкрити дитячий садок на підставі свого гімназійного атестата подала п’ятнадцятилітня Софія. Попечитель шкільного округу з недовірою похитав головою: «Ви самі ще дитина, хто ж Вам довірить дітей», але дозвіл дав.

1 вересня 1871 р. до приватного дитячого садка сестер Ліндфорс уперше завітали вихованці. Їх було близько 20, діти з інтелігентних київських сімей. У садку вони перебували до другої години дня. Згадуючи свою педагогічну діяльність, С. Русова писала: «Я ненавиділа рутину, формальну дисципліну. Може в цьому були й мої помилки, і мій успіх. Душа дітей, їх задоволення – от що чарувало мене. Коли я оповідала і бачила усі їх ясні очі, звернені до мене, блискучі від зацікавлення і задоволення, то й я відчувала це задоволення; коли я гралася з ними, то теж разом із ними переживала хвилювання тієї чи іншої гри».

Сучасні бібліографи, складаючи списки праць С. Русової, як правило, починають їх з 1880-х років. Цікаво, чи зберіглась десь перша книжечка діячки, яка побачила світ значно раніше. Мабуть, відчуваючи у своїй роботі нестачу потрібної літератури, Софія вже у 1874 р. (тобто у 18 років) підготувала і видала в Києві збірку оповідей із зоології з малюнками для дітей 5–8 років під назвою «Жители сада».

Серед вихованців садка, зокрема, були дочки відомого діяча літератури і театру Михайла Старицького, з яким приятелювала Марія. Зауважимо,в умовах офіційного переслідування українського слова водевіль М. Старицького «Як ковбаса та чарка, то минеться і сварка»київська цензура пропустила у 1872 р. тільки тому, що Марія дозволила підписати його своїм неукраїнським прізвищем. А наступного, 1873 р., до Петербурзького відділу драматичної цензури надійшло лібрето української опери «Різдвяна ніч» на музику М. Лисенка. Хоча автором лібрето за повістю М. Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» був знову ж таки М. Старицький, на рукописі замість його написали ім’я старшого брата сестер – Олександра Ліндфорса. Змушена конспірація вдалася і на цей раз, лібрето під іноземним прізвищем пройшло цензуру дуже швидко.

Знайомство із М. Старицьким мало вирішальне значення у житті Софії. У 1872 р., коли він побачив нове приміщення з великим красивим залом, що сестри зняли для свого дитячого садка (приміщення розташовувалося у нині зруйнованому будинку на Фундуклеївській навпроти нинішньої Національної опери України), то відразу запропонував використовувати його також для заходів української громади. Саме на кону цього залу аматорським гуртком уперше було поставлено першу українську оперу «Різдвяна ніч». У спектаклі маленьку роль грала і Софія, для якої українська мова була ще чужою. «Я… грала одну з тих бабів, що приносять вістку про смерть Вакули. Та й перепадало ж мені від Чубинського за мою українську вимову тих 5 – 6 слів, що мені треба було вимовити!» – згадувала діячка. Постановка була настільки вдалою, що вирішили, розширивши версію твору, аматорською трупою зіграти його на сцені Київського міського театру. Нова прем’єра 25 січня 1874 р. (за ст. ст.) мала величезний успіх і резонанс у місті.

Завдяки літературним вечорам та постановкам громади Софія починає входити до кола таких видатних українців, як Михайло Драгоманов, Іван Нечуй-Левицький, Микола Лисенко, Олена Пчілка, Федір Вовк, Павло Житецький. Був серед них і майбутній учений-статистик, український етнограф, фольклорист, громадський діяч, а на той час викладач грецької мови Першої київської гімназії Олександр Русов (1847–1915).Маючи гарний голос, він також брав участь у постановках. Софія спочатку не сприйняла його серйозно, більш того, навіть глузувала, оскільки «Саша-ангел» (як називав його М. Лисенко за голос і веселість) через свої сірі широкі штани, своєрідне обличчя та манери сильно відрізнявся від тих урівноважених «комільфотних» людей, до яких вона звикла. Але поступово Софія непомітно для самої себе почала піддаватися його впливу, «демократизувалася», і вони заприятелювали. «Тоді щойно вийшла нова опера Даргомизького – «Кам′яний гість», що своїми речитативами вносила цілком нову течію в композицію опер, – на сторінках своїх мемуарів розповідала Софія Федорівна. – Русов знав музику, багато читав про її історичний розвій та нові психологічні вимоги до неї. Так цікаво було разом із ним студіювати цю оперу, розуміти кожний переспів, кожну фразу. Русов із великою експресією співав усі ролі, тож не дивно було, що, вивчивши цілу оперу до кінця, ми вже знали, що кохаємо одне одного і що ніякі національні, ані соціальні перешкоди вже нас не розлучать».

Саме завдяки О. Русову відбулося перетворення Софії Ліндфорс у щиру українку. «Він перший, – згадувала Софія Федорівна, – відкрив мені красу української народньої поезії, заговорив до мене українською мовою і без довгих промов тапояснень збудив у мене ту любов до нашого народу, що вже ніколи не покидала мого серця й кермувала всією моєю працею довгі літа».

Обвінчалися Софія Ліндфорс та Олександр Русов передостаннього літнього дня 1874 р. у Санкт-Петербурзі, куди наречений вирішив переїхати для роботи над дисертацією. За батька на весіллі був славетний український композитор Микола Лисенко, який на той час у столиці удосконалювався у композиції. Його дарунком нареченій була присвячена їй рапсодія на пісню «Золоті ключі».

Попереду Софію чекало довге життя, де були втрати дочки Людмили (померла немовлям у 1876 р.), сина Михайла (1876–1909, був одним із засновників Революційної української партії) та чоловіка, обшуки (15 разів!), арешти (5 ув’язнень!), нелегальний перехід (з третьої спроби!) в 65 років державного кордону через Збруч разом із 13-річною онукою, переживання за дочку Любов (1880–1960, була доктором медицини, оперною співачкою, викладачем співу), відчай через розлуку із сином Юрієм (1895–1962, був вченим-біологом, іхтіологом, працював у Бухаресті та Монреалі), а ще –скрутне матеріальне становище в еміграції та багато іншого...

Попри всі випробування Софія Русова залишилася вірною принципам, що складали основу її педагогічних поглядів – гуманізм, демократизм, народність, природовідповідність, культуровідповідність, особистісно орієнтований підхід, загальнолюдські цінності. Вона назавжди залишилася вірною інтересам українського народу.

Колись, закінчуючи гімназію, юна Софія Ліндфорс збиралась стати професійною адвокаткою. Цей намір не реалізувався, але з упевненістю можна сказати, що Софія Русова всією своєю діяльністю протягом життя фактично заслужила звання адвокатки української нації, оскільки виборювала її право і на саме існування, і на визнання у світі.

Наталія АНТОНЕЦЬ,
старший науковий співробітник
відділу історії на філософії освіти
Інституту педагогіки НАПН України,
кандидат педагогічних наук