Нещодавно побачила світ книга, написана відомим ученим, державним і громадським діячем Василем Кременем. Тут він виступає в абсолютно новій і незвичній іпостасі – автора мемуарної прози і автобіографічного роману водночас. Але не автор, Василь Кремень, є головним героєм книги.

Головним героєм книги виступає українське село, і назва – «Любитове – моє рiдне село», вповні відповідає змістовному наповненню..

Перед читачем постає село як населений пункт на мапі Сумщини, з його правічною історією і власною долею.

Село як домівка, де всі знають одне одного і всі свої, і переживають за односельців і земляків, як за рідних.

Село як осередок національної культури і способу життя й мислення.

Село як причинок і наслідок формування національної ментальності українців – трударів, волелюбних і пісенних, щасливих хазяїв на своїй землі й – за відомих часів і обставин – злиденних наймитів на своїй же пашні.

Як мемуарна проза, книга містить безліч документів, події описано за використання архівних джерел, що у цифрах, розпорядчих паперах, свідченнях віддзеркалюють плин історичних подій. Цим розвідка наближається до науково-популярного історичного нарису. Проте авторська позиція, що відчутна навіть у незаангажованій, об’єктивній подачі матеріалу, не дає забути про те, що це – мемуаристика.

Автор прагне віддати належне усім своїм землякам – далеким і близьким, – що народжувалися на Сумщині, гідно проживали відміряний вік, своїми великими й малими ділами творили історію народу, держави, краю, або линули десь за обрій, та ніколи не забували своєї рідної «малої» Батьківщини й прославляли її своїми талантами.

Відтак, кровно зв’язаний із землею, розвитком українського соціуму і державності, у вирі перебігу часу на авансцену виходить рід Кременів, а потому й персона автора – Василя з роду Кременів – як прояв загального в особливому, як діалектика абстрактного й конкретного, трагічного й героїчного. І через це книга стає автобіографічним романом, а його колізії та життєві перепетії протагоніста – підставою для глибоких філософських роздумів.

У розділах книги ви зустрічаєтеся з минулим і сьогоденням, з малими й дорослими, з жителями сіл Любитового й Спаського, конотопчанами й кролевчанами, рідними Василя Кременя й навіть незнайомими, але близькими – бо земляки! – і разом з ними переживаєте революції, війни, повоєнні лихоліття, періоди мирного життя, сподівань і прагнень. Перед вашими очима проходять сотні, якщо не тисячі, імен і життєвих шляхів, і те, що на них виникає.

«Славна історія була в міста Конотопа, а Конотопщина в хорошому смислі була суперником Кролевецького краю…», – починаєте ви читати главу – і вже не можете відірватися від сторінок до її закінчення. Ви занурюєтеся у проблеми місцевих жителів, відчуваєте, як свою власну, потребу побувати на ярмарку, відбудувати храм, переживаєте за успішне збирання врожаю з сільськогосподарських угідь та високі показники промисловості.

Читаючи наступні рядки про участь земляків у Другій світовій війні, ви відчуєте, як болісно здавить серце: «… В одному бойовому з’єднанні опинилися молодший офіцер, виходець із Любитового, але житель Томська – Павло Петров і рядові бійці – любитовці, колишні його односельці. Цілком імовірно, що офіцер і рядові не стрічалися, не здогадувалися, що вони земляки, але, на жаль, усіх їх поєднала смерть», – і надовго опинитеся у проваллі розмислів про долі народів.

Разом з автором відчуватимете пашіння скошених трав, пливтимете  неймовірними розливами Сейму, співатимете українських пісень, досліджуватимете артефакти й пам’ятки історії. І в ці моменти ви піймаєте себе на думці, що кращого підручника з вітчизняної історії, ніж ця книга, вам тримати в руках ще не доводилося.

А ще вас вразить пронизлива відвертість, відчайдушна чесність і щемний сум автора, що притаманні лише блискучій публіцистиці. І хоч сам автор цього не бажає, а навпаки, завжди оповідає на беземоційній інтонації, якщо не на оптимістичній ноті, та ви самі формулюєте невтішні висновки, що їх доходите за невмолимою логікою. Така вже особливість по-справжньому талановитих книг.

Ця книга не лише про вдячну людську пам’ять, а й про мрію – сильну, енергійну, мудру Україну. Ця книга для того, щоб українці діяли, генерували сьогодення й майбуття. Аби звитяжна праця й слава предків слугували підмурком, на якому творилася б новітня історія нової України – вільної, демократичної, працелюбної і багатої – такої, якою відчував і завжди поривався її бачити український народ.

Лідія Ткаченко,
журналіст,
завідувач сектору науково-аналітичної обробки
і поширення інформації НАПН України