Homo elite (Людина елітарна) – саме так випадає говорити про Івана Федоровича Прокопенка, ректора Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, доктора педагогічних наук, професора, академіка-засновника Національної академії педагогічних наук України.

Людина з великої літери.

Високий фахівець.

Козак.

Надзвичайно відкритий до людей.

Інноваційний від колиски.

Вищою мірою толерантний.

Усіма шанований і любимий.

Закоханий до збентеження у життя.

Супер-тато, дід і прадід. Винятковий чоловік.

Найщиріша посмішка – його.

Найшвидша позитивна реакція – у нього.

Найвищі ступені оцінки якостей Івана Прокопенка можна перелічувати без кінця

Лідерство. Не регламентоване, а реальне

Іван Федорович – юрист за освітою, але він твердо переконаний, що суспільство формує учитель. Саме від учителя залежить, чи стане малюк Людиною, якими принципами керуватиметься у житті, які цінності сповідуватиме сам і передаватиме нащадкам. Тому, ставши ректором педагогічного інституту, Іван Федорович завзято приступає до його розбудови в усіх значеннях цього слова. Закладаються нові корпуси, основний з яких по вулиці Блюхера, 2, виникають нові спеціальності й факультети, інститут стає не лише освітнім, а й науковим осередком Слабожанщини.

Ректор Прокопенко ставить перед собою й колегами завдання, що під силу лише супер-особистостям – і вони разом долають усі вершини. Достатньо сказати, що на момент, коли Іван Федорович очолив Харківський педагогічний інститут, у закладі було п’ять факультетів, п’ять докторів наук, професорів і 27 кафедр, а зараз – 16 факультетів, майже 60 кафедр та понад 130 докторів наук. І не дарма з понад 50 конференцій, які щорічно організовує й проводить нині ХНПУ імені Григорія Сковороди, головною є «Освіта і доля нації». Сам Іван Федорович пояснює це так:

– Тисячі випускників нашого університету поповнювали ряди інтелігенції, яка в усі часи виконувала особливу роль: не тільки залучала народ до освіти та прогресу, а й формувала духовність і менталітет нації. Нині свої завдання ми розглядаємо з урахуванням вимог сучасності: готуємо висококваліфікованих учителів, яким можна доручити наших дітей. Окрім цього – формуємо інтелектуальну еліту України: плекаємо спеціалістів з широкою ерудицією і здатністю до подальшого саморозвитку і самовдосконалення.

Стратегічне мислення чи дар завбачення?

Відліковуючи свою історію з 1804 р., вищи педагогічний навчальний заклад завжди був джерелом культури українського народу. Наукові школи університету продовжують традиції видатних українських учених – мовознавця, фльклориста і етнографа Олександра Потебні, математика і педагога Олександра Погорєлова, історика і географа Гавриїла Успенського, фізика Віктора Шестопалова, математик і механік Олександр Ляпунова та ін. Вже за ректорства Івана Прокопенка в університеті виникли й здобули всесвітнього визнання наукові школи – підготовки педагогічних кадрів Валентини Лозової,  філософії освіти, соціальної філософії і філософії культури Марії Култаєвої, літературознавства Леоніда Ушкалова та ін. 

Управлінець у найкращому й найвищому розумінні цього слова, Іван Федорович Прокопенко вміє побачити саму суть й вибудувати стратегію дій на десятиліття. Виникнення провідної течії сковородинознавства, яку очолив Леонід Ушкалов, відбулося буквально за дорученням Івана Федоровича. У молодому перспективному викладачеві Ушкалові він побачив той потенціал, що потрібен для новітніх розвідок вже начебто відомого спадку Григорія Сковороди – і не помилився. Леонід Ушкалов, із притаманним йому тонким проникненням у слово і смисл, заглибився не лише у творчість Сковороди, а й підняв недосліджувані пласти культури українського барока, щоразу розширюючи й поглиблюючи розуміння української окремішності й водночас тісних зв’язків зі світовою культурою.

Проте – abovo.

Школярська зустріч з генієм

– Що мене спрямувало у житті, – якось згадував Іван Федорович, – так це Сковорода. Так-так, Григорій Сковорода. Якось проштрафився у школі, і вчитель виставив мене за двері. Поряд із Лохвицькою школою – пам’ятник великому українському філософу, біля якого я спокутував провину. На постаменті був гравірований вислів Григорія Савича: «Мы сотворим світ получший, созиждем день веселейший», що запав мені в серце й змушував мене замислюватись…

Звичайно, розумному й допитливому пра-пра-внуку зі славного роду козаків Прокопенків із села Васильки, що на Полтавщині, життя завжди давало привід замислюватись. Проте, непохитний ревнитель філософського осмислення сутності людського існування й смислів конструктивного праксису, усе життя Іван Федорович будував світ – навіть всесвіт! – шляхетності, національної самосвідомості, знань і досягнень в ім’я рідної України.

Сам живе для людей і Батьківщини й нагадує про це у своїх крилатих висловах: «Життя – це справа, яку ми зобов’язані виконувати і чесно довести до кінця», «Своє серце віддаю людям і служінню рідній Україні», «Я люблю бути популярним: це щастя, але я хочу бути корисним: це обов’язок».

Не об’єкти, а – суб’єкти

У 1981 році ректор І.Ф. Прокопенко збирає на нараду молодий педагогічний актив інституту і ставить задачу: власні наукові дослідження й захист докторських дисертацій. Відкривається докторантура, розширюється аспірантура, за всі роки жодному з викладачів не відмовлено у вступі туди. Рада молодих учених і студентське наукове товариство залучають до наукового пошуку.

Навіть ініціатива Івана Федоровича щодо назви однієї зі станцій метро міста Харкова – «Студентська», свідчить про його прагнення наголосити на важливості студентського статусу, який нині, в принципі, залишається з людиною на все життя – як жага до нових знань і звершень, енергія максималізму та завзятості, усвідомлення вічної зміни поколінь і передавання найкращих традицій.

Сам ректор формулює педагогічне кредо університетської викладацької спільноти наступним чином:

– Наші студенти – не об′єкти, а суб′єкти навчання! На лекціях і практичних заняттях вони отримують базові знання з педагогіки, психології, спеціальних дисциплін, і в той же час у них завжди є право і можливість вибору предмету для поглибленого вивчення на спецкурсах, спецсемінарах, в студентському науковому товаристві.

Про особливе ставлення Івана Федоровича до людей відзначають і колеги Івана Федоровича. Завідувач кафедри Анатолій Губа: «Іван Федорович ніколи не припустився бездушного ставлення до людини та її проблем». Проректор зі соціально-економічних питань Надія Жукова: «Головна риса його характеру – це любов до людей». Проректор з виховної роботи Анна Троцко: «…Великодушність, людяність, порядність. Він уміє, як ніхто інший у клективі, радіти чужим успіхам, співчувати, підтримати словом, справою. Він ніколи не зміг би принизити людську гідність».

«Освіта збереже Україну!»

Сучасним оберегом для особистості є освіта, – вважає Іван Прокопенко. Освіта й освіченість – шлях до самоідентифікації, самоствердження й самореалізації, зрештою – спосіб досягнення гармонізації з суспільством й особистого щастя. Тому надто важливим у справі розбудови незалежної України Іван Федорович уважав створення Національної академії педагогічних наук України, академіком-засновником якої він став. Учений розпочинає системні дослідження у сфері організації й управління вищої освіти, підготовки сучасного вчителя, педагогіки вищої школи, економічної освіти школярів. ХНПУ ім. Г.С. Сковороди стає одночасно й експериментальним майданчиком, й полігоном з упровадження сучасних інновацій і осередком, де продукується новітня педагогічна думка.

Усі ці роки, разом переживаючи свята й будні освітньо-педагогічної праці, поряд з Іваном Федоровичем дружина Анна – надзвичайна жінка – ніжна, мудра й сильна. «Кохання на все життя», – як каже про їхні стосунки Іван Федорович. Діти, онуки, правнуки… Козацькому роду нема переводу! І всі більшою чи меншою мірою пов’язані з освітою.

«Освіта збереже Україну!» – часто виголошує свій девіз Іван Федорович.

І він правий.

Лідія Ткаченко,
журналіст, завідувач сектору
науково-аналітичної обробки
і поширення інформації НАПН України