Сьогодні гість редакції Володимир Іларіонович Луговий, доктор педагогічних наук, професор, директор Інституту вищої освіти, віце-президент Національної академії педагогічних наук України, національний експерт з реформування вищої освіти. 

— Володимире Іларіоновичу, як би ви охарактеризували формування вищої школи незалежної України?

— Найперше варто відзначити, що воно не було безпроблемним. Серед позитиву — утвердження самодостатності та урізноманітнення вітчизняної вищої школи, створення її законодавчої основи, збільшення чисельності студентів, поява нових напрямів підготовки, підвищення уваги до вищої освіти у суспільстві в цілому. Hа жаль, драматичних моментів у становленні української вищої освіти виявилося значно більше, що інтегрально призвело до її низької ефективності та недостатньої конкурентоспроможності в умовах зростаючої глобалізації, сучасних викликів суспільного розвитку.

— Але ж на ці виклики наше суспільство знаходило адекватні відповіді?

— Безперечно. Однією з яких стало створення в 1999 році Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України. Символічно, що інститут є ровесником Болонського процесу, спрямованого на формування привабливого і конкурентоспроможного Європейського простору вищої освіти. Україна серед 47 країн бере участь у цьому процесі з 2005 року. Саме порівняльні дослідження передового університетського потенціалу у світі, Європі, інших регіонах дають змогу колективу вчених установи системно бачити провідні тенденції розвитку вищої школи, ідентифікувати хибні лінії трансформації та надавати аргументовані пропозиції з модернізації вітчизняної вищої освіти.

Нині колектив Інституту вищої освіти позиціонується як провідний національний центр досліджень та інновацій у вищій школі. На підставі комплексних досліджень когорти відомих учених установи стало можливим оголосити про виокремлення як відповідь на виклики часу важливого напряму педагогічної науки — університетології.

— Це спонукатиме до структурних змін в інституті, збільшення чисельності працюючих?

— Ні. Наш висококваліфікований колектив здатний здійснювати усі необхідні наукові дослідження й обґрунтовувати практичні рекомендації на рівні кращих світових стандартів. Адже в його складі на штатних засадах працюють 34 доктори і 32 кандидати наук, чотири дійсних члени і чотири члени-кореспонденти НАПН України, сім колишніх заступників міністра, що відали питаннями підготовки фахівців з вищою освітою, а також вісім працівників із досвідом керівної діяльності в провідних вишах, у спілках керівників вищих навчальних закладів І і ІІ та ІІІ і IV рівнів акредитації, інші знані в Україні і закордоном фахівці.

— Тож який діагноз ставлять ваші фахівці сучасному стану нашої національної вищої школи?

— Це відставання. Воно багатоаспектне і нерідко вимірюється не разами, а десятками та сотнями разів, що становить безпосередню загрозу національній безпеці, піддає сумніву виконання завдання глави держави щодо входження України в двадцятку перших країн. Адже головним чинником прогресу є людський потенціал, у даному разі кваліфікаційна конкурентоздатність українських громадян, висока продуктивність їхньої праці.

— А якщо розшифрувати, в чому полягає наше відставання?

— Насамперед — сильне порушення кількісно-якісного балансу у вищій школі. За чисельністю студентів і кількістю вищих навчальних закладів Україна серед світових лідерів, а за якістю в ар'єргарді. Причини різні. Одна з них беззастережне створення в 1991-2010 рр. 200 нових закладів вищої освіти ІІІ і ІV рівнів акредитації різного ґатунку (часто-густо за відсутності потреби в них і умов) на додаток до вже існуючих 149 закладів при загальному падінні ВВП за цей період на третину. Правда, не всі з них виявилися "горе-університетами" без обнадійливих перспектив розвитку, що незважаючи на це відчайдушно борються за своє виживання.

— В пресі про ті нові ВНЗ, що не відбулися, говориться часто. А от про позитив було б цікаво дізнатись.

— Будь-ласка. Мені з колегами, зокрема з тими, які нині працюють в інституті, в ці непрості роки доводилося розбудовувати Національну академію державного управління при Президентові України як принципово новий заклад. Інноваційність академії полягала в тому, що вона не дублювала підготовку фахівців інших спеціальностей, а науково обґрунтувала, експериментально перевірила та практично запровадила нові для країни галузі освіти і науки "Державне управління", у 2004 р. отримала європейську акредитацію, з Університетом Північного Лондона (сьогодні — Лондонський столичний університет) видала своїм вихованцям понад тисячу подвійних магістерських дипломів. Виникли й інші, зокрема приватні, затребувані практикою заклади, що доповнили існуючі виші актуальними напрямами і методами навчання, міжнародними зв'язками, засадами функціонування. Однак переважна більшість поспіхом народжених закладів виявилися слабкими, зорієнтованими лише на експлуатацію зростаючої потреби населення у вищій освіті, що є півбідою. Головна ж шкода в тому, що вони підкосили провідні університети через розмивання десятиріччями і сотнями років створюваного потенціалу вищої школи, підштовхнули їх на шлях освітнього заробітчанства, часто за невластивими їм профілями.<…>

— Володимире Іларіоновичу, а за якими критеріями визначатись пересічному споживачу освітніх послуг у спроможності (чи навпаки) сучасного вишу?

— Неспроможні реалізувати своє головне призначення університети, академії, інститути, у яких середня вартість підготовки студента на рік менша за пересічну вартість навчання в технікумі училищі, коледжі та навіть у професійно-технічному училищі. А в порівняні з першими за світовими рейтингами 375-річним Гарвардським університетом і 120-річним Каліфорнійським інститутом технології (який, між іншим, скромно називається інститутом) ця різниця становить майже 150 і 850 разів (!) відповідно.

— У чому ж вихід?

— Слід урахувати, що українське суспільство вже спрямовує на вищу освіту близько максимуму можливого — 2,6 % ВВП. З-поміж провідних країн лише США витрачають дещо більше — 2,7 %, а країни Організації економічного співробітництва та розвитку — в середньому 1,5 %, країни Євросоюзу з цієї організації — 1,3 %. Це означає, що залучити суттєві додаткові кошти (наприклад, від бізнесу) найближчим часом проблематично. Тому вихід убачається в зменшенні гіпертрофованих масштабів підготовки заради підвищення якісних показників, зосередження зменшеної кількості добірних студентів у ресурснодостатніх у кадровому, науковому, фінансовому й інших відношеннях закладах вищої освіти з наявною "критичною масою" цих ресурсів, високо конкурентоспроможною (як це було, але втрачено) заробітною платою науково-педагогічних і наукових працівників тощо.

Одне слово — важливо позбутися зрівняльного принципу щодо спрощеного доступу надто великої частки молоді в університети без серйозних зобов'язань стосовно якості підготовки. Знову таки, це не означає позбавлення можливості випускників шкіл здобути фах. Усім, хто не відібраний в університети (а рівень конкурсного бар'єру слід суттєво підвищити), державою має бути гарантоване право здобувати фахову освіту у відповідним чином реформованих технікумах і професійно-технічних училищах з метою ефективного виходу на ринок праці. <…>

Розмову вів Юрій Коноваленко,
магістрант кафедри педагогіки вищої школи
НПУ імені Михайла Драгоманова