Сергій КУРБАТОВ: СУЧАСНИЙ УНІВЕРСИТЕТ МАЄ БУТИ ІННОВАЦІЙНИМ І ГЛОБАЛЬНИМ

Про особливості університетських рейтингів, глобальне і національне в діяльності вишів і необхідність комерціалізації науки розповідає завідувач відділу лідерства та інституційного розвитку вищої освіти Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук, представник від НАПН у Національному агентстві із забезпечення якості вищої освіти Сергій Курбатов.

– Сергію Володимировичу, Ви є експертом з освітніх вимірювань, зокрема – університетських рейтингів. Як Ви вважаєте, чи доцільно використовувати дані рейтингів у освітній політиці?

– Я переконаний, що так. Але, звичайно, не варто абсолютизувати результати рейтингів. Адже рейтинг – це лише один з інструментів оцінки якості, що відповідає запитам основ­них цільових аудиторій – я маю на увазі споживачів освітніх послуг, – який активно перетворюється із мас-медійного феномена (перші рейтинги у нас започатковували саме засоби масової інформації) на специфічну галузь соціальних наук. До речі, про це в минулому році була дуже цікава стаття Саймона Маргінсона, одного з провідних експертів із питань рейтингування, де він обстоював тезу, що методологічна база університетських рейтингів має максимально наблизитися до методології соціальних досліджень, яка існує сьогодні у соціальних гуманітарних дисциплінах. Тобто елемент ненаукового підходу до укладання рейтингів, який був спочатку, має тенденцію до зменшення, і процес рейтингування отримує все більш серйозне наукове і теоретичне підґрунтя. Тож, повертаючись до питання, безперечно це – інструмент оцінки і впливовий фактор освітньої політики і в національному контексті, і в глобальному. У монографії Елен Хейзелкорн звучить теза про те, що рейтинги перетворилися зі своє­рідної іграшки мас-медіа з цільовими аудиторіями на реальний фактор глобальної освітньої політики. З цим важко не погодитися.

Рейтинги можна поділити на міжнародні та національні. Національні виникли раніше. Перший з них склав журнал U.S. News & World Report у 1983 році. Перший міжнародний рейтинг – Шанхайський, або Academic Ranking of World Universities, з’явився у 2003 році. Як на мене, міжнародні рейтинги функціонально цікавіші саме для вітчизняної системи освіти. Вони дають концентроване розуміння того, яким повинен бути сучасний університет, які параметри дозволяють йому бути конкурентоздатним у глобальному освітньому просторі, які кроки слід здійснити, щоб оптимально туди інтегруватися. З одного боку, є певні недосяжні для нас параметри – якщо згадати ендаумент Гарварда, який в 2014 році складав 36,4 мільярда доларів, – то це значно більше за бюджет вітчизняної системи освіти взагалі, на яку в 2015 році виділено 19,7 мільярда гривень. Але є певні індикатори, відповідні напрями діяльності, які можна досить успішно розвивати і у вітчизняному контексті, враховуючи потенціал нашої університетської освіти та її напрацювання.

Рейтинги дають нашим освітнім менеджерам чітке розуміння того, як повинен розвиватися їхній університет. У цьому їх функціональне значення і корисність.

Якщо ми подивимося на міжнародні рейтинги в історичній ретроспективі, можемо говорити про дві хвилі університетських рейтингів. І це не дивлячись на те, що вони є досить молодим феноменом, адже з часу першого рейтингу пройшло всього 12 років. Рейтинги першої хвилі орієнтувалися переважно на оцінку дослідницького компонента та інтернаціоналізації, спираються на індикатори, які дуже легко вимірювати і перевірити. Це, до речі, принципова позиція укладачів першого міжнародного – Шанхайського – рейтингу: кожен може перевірити, як велися підрахунки, усі дані знаходяться у відкритому доступі, тобто є тотальна прозорість. З іншого боку, починаючи з відомого «розлучення» Times Higher Education та дослідницької компанії QS і появи рейтингу Times Thomson Reuters може йтися про початок другої хвилі університетських рейтингів. І ця друга хвиля, як на мене, більш повно й адекватно відображає реальний стан університетів.

Нині спостерігаємо тенденцію до подолання асиметрії у розумінні місії сучасного університету. Асиметрія спостерігалася, бо рейтинги оцінювали переважно дослідницький і інтернаціо­нальний компоненти, а не навчальний і національний. Тобто не визначали, як університет здійснює навчальну діяльність, сприяє розвиткові країни, регіону, як впливає на місцеву громаду тощо. У рейтингах другої хвилі є тенденція до врахування цих факторів.

– Далеко не всі українські виші претендують на те, щоб увійти у міжнародний рейтинг. Чи не є перспективним створення місцевих національних рейтингів, у яких би, зокрема, знайшов відображення вплив закладів на місцеві громади?

– Так, безперечно. В моєму розумінні функціональна різниця рейтингів на глобальному і національному рівнях у тому, що глобальний справді формує модель елітного університету, інкорпорованого у глобальний освітній простір. Тобто якщо ми дивимося крізь призму міжнародних університетських рейтингів на університети України, ми, на жаль, небагато таких ідентифікуємо – до п’яти, – які можуть стати конкурентоспроможними на глобальному рівні. Я вважаю, що країні принципово важливо мати хоча б один пов­ноцінний університет світового класу. Заклад, який стане своєрідним локомотивом системи вищої освіти в Україні, активно залучатиме до національного академічного простору іноземні кадри та інвестиції. Це сприятиме розвиткові системи університетської освіти в цілому.

Багато українських вишів не можуть увійти до світових рейтингів, але ж вони виконують свої функції, мають власну місію, унікальні напрями діяльності. І саме національний рейтинг може дати змогу подивитися крізь «лінзи» національної системи освіти, враховуючи нашу культурну, етнічну, інтелектуальну, академічну специфіку. Він допоможе розуміти, які в нас є сильні і слабкі сторони.

Тому, як на мене, підходи до міжнародних рейтингів і підходи до націо­нальних рейтингів, відповідна методологія й індикатори, з допомогою яких ми вимірюємо університетську діяльність, повинні досить суттєво відрізнятись. На жаль, коли йдеться про сучасні українські університетські рейтинги, варто констатувати намагання наслідувати методологію, яка складається в міжнародних університетських рейтингах або в національних університетських рейтингах країн переважно англосаксонської системи – США, Канади, Великобританії.

– Якими мають бути особливості національного рейтингу?

– Це складне питання і, мабуть, тема для окремої наукової розвідки чи проекту. Як на мене, насамперед треба скласти своєрідний соціологічний портрет нашого типового університету. Тобто ми повинні зрозуміти, що у нас спільного і що відмінного порівняно з тією ж англосаксонською моделлю університету, яка присутня в міжнародних університетських рейтингах. Рейтинг має спиратися на порівнювані показники в більш-менш однорідному освітньому середовищі. Й ідентифікувати специфічні риси саме вітчизняного освітнього середовища, побудувати рейтинг відповідно до цих рис – ось найважче завдання.

– Нещодавно під час круглого столу один із закордонних експертів сказав, що на заході абітурієнт передусім звертає увагу на два фактори – визнання дипломів вишу в інших країнах і середню заробітну плату випускника. Як Ви вважаєте, чи доцільно вносити останній показник у рейтинги?

– Це, як на мене, логічно пов’язано з однією з головних проблем сучасної системи університетської освіти – відірваністю від основ­ного споживача освітніх послуг – ринку праці. Тобто університет існує в одному вимірі, а ринок праці начебто десь осторонь. Наприклад, американські виші швидко відповідають на реальні запити ринку праці. У нашій системі, зважаючи на централізоване планування, яке є негативним залишком радянської системи освіти, такі процеси проходять дуже повільно. Тож саме рівень заробітної плати випускників є дуже прагматичним, але водночас і ефективним інструментом оцінки цього зв’язку. До речі, вітчизняний журнал «Гроші» складає рейтинг вишів щодо заробітної плати випускників та спеціалізації починаючи з 2008 року.

Нині ми спостерігаємо цікаву тенденцію: якщо на початковому етапі рейтинги першої хвилі оцінювали університет у цілому, то нині, наприклад, сучасний рейтинг U-Multirank оцінює конкретні напрями освітньої

діяльності. І користувач може сам обрати критерії, згідно з якими він зробить висновок, які університети його цікавлять, а які – ні. Адже зрозуміло, що більшість викладачів шукатимуть університет, де вища заробітна плата і найменша кількість студентів, оптимальне навантаження. А абітурієнт шукатиме ВНЗ, в якому меншою є плата за навчання. Тобто у різних категорій різні запити, які часто є протилежними. Таку диверсифікацію рейтингу варто впроваджувати і в національних дослідженнях, щоб можна було зрозуміти, в яких напрямах є успішнішим той чи інший регіональний виш.

– Нещодавно Ви представили свою монографію… Розкажіть про неї.

– Моя робота присвячена філософському осмисленню феномена університету. Намагаюся подивитись на університет крізь призму двох філософських категорій – часу і простору. Згадаємо класичне формулювання Вільгельма фон Гумбольдта: університет – це інституція, яка здійснює навчання та дослідження. Де навчання – трансляція знання з минулого у сучасність, а дослідження – вільний пошук нового знання. І це драматичне, як на мене, перехрестя, з яким стикається сучасний університет. Адже університети радянської доби були переважно навчальними інституціями, це пов’язано з нашою специфікою, з тим, що велика наука концентрувалася в системі Академії наук. Але сучасність вимагає від університетів бути інноваційними, дослідницькими. Вимагає не концентруватися на передаванні знань з минулого, адже їх нині знайти дуже легко, не обов’язково для цього йти в університет. У монографії я розмірковую над проблемою співвідношення навчального і дослідницького компонентів на цьому, як я його називаю, темпоральному перехресті. Інше перехрестя виявляється, якщо подивитися крізь призму простору, – це національне і глобальне. Адже університет виникає як переважно національна інституція. Це – центр збирання, обробки, поширення, розвитку дискурсів національної культури. В умовах глобалізації університет дещо відходить від цієї місії, важливою для його діяльності стає трансляція глобальних підходів, ідей, технологій. Тобто університет уже не лише формує національний дискурс, а насамперед поширює транснаціональні підходи. Драматичне протиріччя: скільки національного потрібно глобальному, щоб наша система була конкурентоздатною, але щоб і ми не втратили самобутність? До речі, все­світньовідомий Гарвардський університет досить прискіпливо ставиться до власних традицій, атрибутики, ритуалів. Навіть гіперінноваційність освітнього закладу не затьмарює власних історії і традицій, а отже це – важливі складові університету.

– Ви працювали у флагмані швецької вищої освіти – Університеті Уппсали, де також тісно пов’язані традиції та сучасність.

– Я працював у цьому закладі два роки. Університет Уппсали створено в 1477 році. До 2007-го головна PR-стратегія ВНЗ була зосереджена на тому, що це найстаріший, найпрестижніший вищий навчальний заклад Скандинавії, де працювали вчені й дослідники зі світовим ім’ям. У 2007 році цей виш радикально змінює позиціонування – і не лише на словах. Університет тепер має імідж надсучасного закладу із передовим обладнанням, що безпосередньо співпрацює з промисловістю і бізнесом, студенти та аспіранти якого мають можливість утілювати і продавати свої ідеї, а проміжок між винаходом і отриманням доходу від цього є невеликим. Тут створили спеціальну структуру – Uppsala Innovation Centre, яка має великий бюджет і відповідні можливості. Головне завдання – допомогти вченим продати свої винаходи, свої здобутки, тобто зробити науку товаром. Це відповідає реаліям академічного капіталізму, до якого певні дослідники ставляться досить критично. Як на мене, це – реальність, але ми, звичайно, не повинні її абсолютизувати, як і ігнорувати, адже ігнорування бізнесової складової університетської діяльності – це шлях у нікуди, це свідома маргіналізація відповідної інституції. Uppsala Innovation Centre допомагає інкорпорувати в традиційне університетське академічне середовище принципи сучасного підприємництва. Коли ми спілкувалися з головою установи, він сказав, що навіть не сподівався, як швидко витрати на цю структуру окупляться: ідеї, які про­дукує університет, винаходи виявилися конкурентоздатним товаром у Швеції і за кордоном. Цікавий факт: за час перебування в університеті в мене не було необхідності вивчати шведську мову, бо всі тут володіють англійською на високому рівні.

– Що Ви думаєте про нашу систему освіти в контексті її реформування?

– Якщо використовувати синергетичну термінологію, то тепер ми перебуваємо в точці біфуркації, у нас є досить багато шляхів подальшого розвитку. Законодавство, прийняте протягом останнього року, сприяє тому, щоб наша освітня система інтенсивно інтегрувалася в європейський освітній простір. Але не варто фетишизувати закони, адже вони лише створюють можливість для розвитку кращого в освітній системі. А чи ми вповні скористаємося цією можливістю – побачимо через кілька років.

Спілкувався Максим КОРОДЕНКО,

«Освіта України», № 26 від 29 червня 2015 року