Чим більше часу відділяє нас від періоду діяльності Божим даром відміченого, справді Народного Вчителя, видатного педагога-новатора Олександра Антоновича Захаренка, тим зриміше і рельєфніше розкривається світові його головний талант достойного продовжувача справи основоположників філософії серця Григорія Сковороди і Памфіла Юркевича, талант апостола добра і любові до людини.

Про могутній ексклюзивний педагогічний дар Захаренка, унікальність і неординарність варіантів розв’язання ним багатьох дидактичних і виховних проблем, невситиму жадобу до творення добра чимало сказано й написано, і всяк, хто цікавиться педагогічною наукою й практикою, добре це знає.
Олександр Захаренко своїми педагогічними поглядами, ідеями і практичною діяльністю набагато випередив свій час. Переважна частина його життя й роботи в школі пройшли в часи дії авторитарної педагогіки у статичному суспільстві. Але інноваційний педагогічний талант Захаренка у тому й проявився, що працюючи в умовах загального реліктового й актуального рівня педагогічної культури, він упроваджував в одній окремо взятій школі і настійно проголошував навчально-виховну програму, націлену в майбутнє. 
Характерний приклад. Відомо, що у повсякденній практиці співпраці школи й сім’ї всіляко заохочується відвідування вчителем сім’ї з метою вивчення умов життя школяра, налагодження контактів з батьками, надання їм психолого-педагогічної допомоги у вихованні дитини. І парадоксальним, на перший погляд, був заклик Захаренка до класних керівників не відвідувати учнів удома. Але з точки зору потенційного рівня педагогічної культури, яку нинішнє суспільство ледве-ледве починає усвідомлювати, він мав рацію. А й справді, задумуємось ми над тим, чи є бажаним і продуктивним візит шкільного вчителя в сім’ю учня? Очікуваного результату можна досягнути лише за умови, що відві­дування родини школяра педагогом є бажаним у самій родині, що він туди запрошений, що його там чекають і йому там раді. Переконливим свідченням доцільності саме такого підходу є описаний Олександром Антоновичем епізод відвідин вчителькою сім’ї школяра з метою інформування батьків про незадовільну поведінку останнього, який завершився доволі драматично. „Колего! Не поспішай з відвідуванням дітей вдома — говорить Захаренко. — Тільки запрошених шанують. Не люблять вчителя, який прийшов як сніг на голову. Найголовніше — налагодити контакт, тоді почуєш від батьків те, чого і не сподівався почути, з користю для дитини і для сім’ї. Керуйся принципом: 70 відсотків успіху — то похвала, а 30 відсотків — критика, мораль, розгнівані настанови”.
В характері Олександра Захаренка однаково щедро проявлялися всі грані обдарованої людської особистості: гострий, жвавий, креативний розум, тендітна, чутлива, делікатна, відкрита душа, умілі, здатні до будь-якої праці руки. І все це гармонійно поєднувалося. Він був потужним генератором ідей, заражав і запалював ними інших, вкладав у їхню реалізацію всю душу і разом з однодумцями здійснював намічене, переборюючи численні труднощі і незгоди. Прикладів безліч: оздоровлювальний комплекс, астрономічна обсерваторія, парк цілющих трав, лікувальна ротонда туй, Криниця Совісті, ритуальне відвідування молодятами літака, чарівний фонтан, капсула з побажаннями до нащадків і багато-багато іншого — неординарного, нестандартного, але обов’язково спрямованого на благо людини, на виховання у ній кращих людських якостей.
Олександр Захаренко сміливо радив учителям і батькам не керуватися постулатом „виховання на загальнолюдських цінностях”, а спонукати учнів до вивчення цінностей, до глибокого їх розуміння і усвідомлення. Для Захаренка неперехідною педагогічною цінністю є глибока повага до дитини, зважання на її особистісні індивідуальні особливості, звернення до неї на „Ви”, або по імені та по батькові. Багатьом педагогам ще й сьогодні видається дивною й надуманою така позиція, але в тому-то й полягає талант Захаренка, що він піднявся над своєю епохою, випередивши її своїми філософсько-педагогічними поглядами і практичним утіленням їх у життя на цілий порядок. Він прозорливо передбачив, що епоха авторитарної, репресивної педагогічної системи, яка була домінантною на планеті впродовж тисячоліть, рано чи пізно все-таки кане у вічність; гуманістична, особистісно орієнтована практика навчання й виховання, яка нині доволі повільно й із великими труднощами пробиває собі дорогу, є лише перехідною, а на горизонті вже зримо проглядається нова, більш відповідна викликам часу і потребам очікуваного самоорганізованого суспільства, гуманітарно-екзистенціальна парадигма розвитку й становлення людини, у центрі якої буде не просто людина, а її буття в найширшому розумінні цього поняття. Він настійно пропагував, відстоював і впроваджував людинолюбну, дитиноцентристську, гуманістично наповнену систему навчання й виховання молодого покоління. І це цілком заслужено ставить його ім’я в почесний ряд педагогів-гуманістів світу, таких як Ян Амос Коменський, І. Г. Песталоцці, К. Д. Ушинський, Януш Корчак, В. О. Сухомлинський.
Як і всіх видатних мислителів, педагогів різних часів, Захаренка хвилювала проблема вдосконалення людського суспільства й устрою життя. З душевним болем говорить він про неприкрите пограбування людей у період горезвісної приватизації: „Слова. Слова. Нині вони не в моді. Їм не вірять ні дорослі, ні діти. Вірять доларам, справам, результатам. А в моді витончений грабіж та звірячий переділ народного короваю. Модні розмови про духовність та святість. Про виховання — ні слова”. Він вважав соціальну справедливість найважливішою загальнолюдською цінністю, а її суттю — ісономію, тобто рівність усіх громадян перед законом. Активна громадянська позиція, небайдужість до долі простої людини, душевний біль за знедоленість переважної частини своїх співвітчизників не дозволяли Захаренку мовчки спостерігати за тим, що коїться в щойно народженій державі. „Неозброєним оком видно, — пише він, — що все ще грабіжники розтягують національне майно України. Занепадають підприємства, „гаснуть” заводи. На жаль, крадіїв нерідко захищають закони, які вони самі створюють. Я знаю, як важко в таких умовах не втратити надію на краще майбутнє. Але не може так бути вічно... Зміняться люди, житимуть по справедливості. Не стане багатих, бідних, перестануть красти одне в одного. Збудуємо довгоочікуване суспільство соціальної справедливості”. 
Загальновідомо, що однією з найбільш важливих загальнолюдських цінностей є життя людини, її здоров’я. Яких би соціальних, кар’єрних висот, багатства не досягла особа, якщо вона не має здоров’я, все інше є ніщо, життя все одно стає суцільною мукою. Добре розумів сахнівський подвижник, що здоров’я — найвищий аксіологічний атрибут людини, найбільш суттєвий елемент у її існуванні. Він глибоко усвідомлював органічну цілісність людської натури, у якій повинні гармонійно поєднуватися психологічні, морально-духовні, соціальні, біологічні та фізіологічні складові. Всю його діяльність пронизують турбота й піклування як про культурно-духовне, моральне виховання юні, так і про фізичне здоров’я школярів. „Вчителю! Ти уповноважений суспільством доглядати чужих дітей, як своїх рідних. Всім слід узимку зав’язати шарфики, берегти від протягів, а якщо мокрі ноги — потурбуватися, щоб дитина не застудилася”.
Так склалося, що переважна частина мого життя зв’язана з організаційною діяльністю у сфері освіти, і я мав прекрасну можливість часто спілкуватися з Олександром Антоновичем. Вважаю, що мені дуже пощастило, високо ціную і дорожу цим.
При спілкуванні від нього йшли незримі добротворчі флюїди, благоспрямовані лептонні потоки, які заспокоювали, відволікали від перенапруження, перевантаження рутинними проблемами. Уже перед зустріччю з ним передчувалося наближення приємного, те що російською мовою означає „предвкушение” задоволення. Після бесіди додавалося оптимізму, впевненості, притлумлювалися щоденні тривоги й клопоти, світ поставав світлішим і менш жорстоким.
О. А. Захаренко був надзвичайно скромною людиною. І за службовими потребами, і в громадських справах, і просто за бажанням ми часто зустрічалися у його школі, у моєму службовому кабінеті, на різних заходах, і я не пригадую жодного випадку, щоб Олександр Антонович щось попросив. Матеріальних і різних проблем у Сахнівській школі було не менше, ніж у інших, і другий на його місці замучив би проханнями, користуючись своєю популярністю. Ні! Навіть коли я запитував, можливо потрібна якась допомога, адже школу відвідують гості практично з усього світу, він відмовлявся, перелічував низку своїх клопотів і тут же розповідав про заплановані шляхи самостійного розв’язання часто непростих і нелегких проблем.
Пригадується історія з нагородженням. У 1978 році в обласний комітет Компартії України прийшла рознарядка з Москви на нагороди і (це була така щаслива рідкість) одного педагога треба було представити до присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці. 
Я в той час працював у відділі науки і навчальних закладів обкому Компартії України і певною мірою був причетний до реалізації цієї справи. Шукати кандидатуру на таке високе звання не було потреби — рівного Олександру Антоновичу педагога-подвижника в області не було однозначно, та, думаю, й в Україні мало кого можна було поставити врівень з ним. З легким серцем і великим задоволенням підготували відповідні документи, послали в Москву. І буквально за день-два до урочистої процедури нагородження в Кремлі, як сніг на голову, поступає розпорядження: кандидатура Захаренка відхилена, оскільки потрібна жінка. Загальновідомо, що в ті часи суворо регламентувалося все і вся. Так і нагородження — не за результатами праці й справжніми досягненнями, а за рознарядкою: стільки-то партійних, стільки — безпартійних, стільки — колгоспників, а стільки — робітників, ну й, зрозуміло, — „ґендерний” підхід. Терміново почали шукати підходящу кандидатуру жінки-вчительки. Знайшли достойного, сумлінного педагога, шановну людину, але ж до рівня Захаренка й сьогодні мало хто дотягує, а в той час це був загальновизнаний лідер педагогічної інноватики всього Радянського Союзу. Звання Героя присвоїли жінці, а Олександру Антоновичу вручили орден Леніна. Після процедури нагородження вчителька-Герой у колі новонагороджених черкащан підійшла до Захаренка і (це їй робить честь) сказала: „Вибачте, Олександре Антоновичу, адже це Ваша заслужена нагорода дісталася мені”. На що останній з доброзичливою посмішкою, з непідробленою щирістю замахав руками, говорячи: „Ну що Ви, що Ви, саме Ви заслужили це високе звання, і я Вас сердечно, від усієї душі вітаю”. Обняв і поцілував колегу. Навіть тіні якогось невдоволення чи розчарування не було на обличчі і в поведінці. Про мудрість О. А. Захаренка, його скромність і передбачливість свідчить факт відмови від посади міністра освіти. Не маючи досвіду роботи на високих державних посадах, Олександр Антонович інтуїтивно відчував, що чиновницька праця, яка завжди зв’язана з інтригами, чварами й іншим політичним брудом, абсолютно не відповідає його чистій, благородній, тонко організованій душі. 
Ще одне перехрестя — перетин на життєвому шляху. Мені знадобилася рекомендація, вже не пам’ятаю з якого приводу. І яке ж було моє здивування, коли я прочитав цей документ у виконанні Олександра Антоновича. У мене склалося враження, що він краще знає й розуміє мене, ніж я сам себе. І наскільки точні, влучні слова підібрав талановитий педагог, що абсолютно правильно й об’єктивно відображали і мою особисту характеристику, і мою діяльність. Глибоко умів проникати в сутність людини психолог і педагог від Бога Олександр Антонович Захаренко. Я зберігаю цей документ, і в час сумнівів і рефлексивних роздумів ще раз перечитую його. Це пом’якшує сприйняття життєвих колізій і ударів.
Багато років точаться наукові суперечки, що ж є визначальним у становленні людини — біологічні задатки чи умови соціалізації. Що визначає характер життєвої дороги людини: випадок, уроджені якості, Бог, доля? Феномен реалізації таланту Олександра Антоновича Захаренка чітко й виразно підкреслює єдність природних, успадкованих високих людських якостей з набутою і сформованою власними зусиллями соціокультурною й морально-духовною позицією самої людини. Безумовно, що природа, батьки щедро наділили свого сина гарними людськими якостями й рисами, схильністю й здібностями до педагогічної справи. Природовідповідно було зроблено й вибір професії. Вища школа дала фундаментальну теоретичну підготовку. Але вирішальною все ж таки була постійна, напружена, титанічна праця розуму, душі й рук Олександра Антоновича у їх органічній, дихотомічній єдності, що й створило унікальний педагогічний феномен Захаренка.
Належне відкриття і творче впровадження неоціненної педагогічної спадщини Олександра Антоновича Захаренка ще попереду. Його унікальні форми, методи, засоби й прийоми едукації людини чекають своїх дослідників. А сьогодні можна лише констатувати стару істину: життя коротке, а слава віч­­на. Це про нього.

Анатолій Кузьмінський,
доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент Національної  академії педагогічних наук України, дійсний член Міжнародної слов’янської академії освіти імені Я. А. Коменського, заслужений працівник народної освіти України