Зустрівши директора Інституту корекційної педагогіки та психології академіка Віктора Синьова ви можете бути впевнені, що почуєте живу думку, яка упродовж дня не залишить ваш розум у спокої. Віктор Миколайович вміє професійно, творчо й виважено підійти до справи — будь це адміністративне, наукове, викладацьке або ж життєве питання.

Бажання осягнути світ і активна рефлексія лежить в основі успіху талановитого випускника Драгомановського університету, відомого українського вченого у галузі корекційної педагогіки, юридичної та спеціальної психології, Заслуженого юриста України, Заслуженого професора НПУ, дійсного члена НАПН України, професора, доктора педагогічних наук Віктора Миколайовича Синьова.

“Імідж нашої професії піднявся і студенти з більшою повагою ставляться до самих себе” 

— Вікторе Миколайовичу, розкрийте, будь ласка, особливості спеціальностей, яким навчають в Інституті корекційної педагогіки та психології, який Ви очолюєте?

— Серед дітей та дорослих, на жаль, трапляються випадки серйозного порушення розвитку, що впливає на процес їх соціалізації. Здебільшого, у звичайному варіанті навчання ці порушення не піддаються корекції. Дослідження показують, якщо така дитинка просто гратиметься разом з усіма іншими, то вважати, що вона спонтанно вирівняється і засвоїть на належному рівні людську культуру буде неправильно. Це не може відбутися само по собі, а потрапляючи до звичайної загальноосвітньої школи або дитячого садка, ці діти, як правило, не розвиваються належним чином. Мені й іншим фахівцям-дефектологам дуже хочеться професійно із застосуванням спеціальних тонких технологій допомогти розвиватися таким дітям. Крім того існує ймовірність серйозного ускладнення ситуації розвитку без корекційного психолого-педагогічного супроводу. Зважаючи на це, і потрібна особлива педагогічна і наукова спеціальність — корекційна педагогіка. Вона спрямована на розвиток і соціалізацію дитини, яка потребує особливої допомоги, її входження в суспільство, оволодіння соціальними цінностями і ролями. Протягом своєї історії ця спеціальність називалась по-різному: лікувальна педагогіка, медична педагогіка, соціальна педіатрія, дефектологія. Головною залишалась суть: "лікування" має здійснюватися не суто медичним, а шляхом психологічного та педагогічного впливу. І чим раніше така допомога буде надаватися, тим вона буде ефективнішою. Для того, щоб працювати з особливою дитиною потрібні знання зі спеціальної психології, спеціальної педагогіки, спеціальних методик тощо. Тим більше, що категорії таких дітей різноманітні: суттєві порушення сенсорних процесів, мовлення, інтелекту, емоційно-вольової сфери, функцій опорно-рухового попрату тощо. Для кожної такої дитини є специфіка роботи з нею, і вчитель-дефектолог її повинен знати.

Сьогодні ж українській корекційній освіті і науці можуть заподіяти шкоди, викресливши її з переліку самостійних спеціальностей. Виникло враження, що вчителю достатньо розповісти, що існують такі діти і їм просто потрібно приділити більше уваги. Але що з ними робити і як працювати — не зрозумієш, вивчаючи педагогіку для роботи із звичайними дітьми.

— Чому на Вашу думку, склалось таке хибне ставлення до корекційної освіти?

— Справа в тому, що демократична держава декларує і має реалізувати кредо: "Усі мають рівні права". У тому числі і на якісну освіту. Сьогодні можна почути, що направляючи дитину з патологічними особливостями розвитку до спеціальної школи, ми її тим самим ізолюємо від нормальних дітей, утискаємо її право бути такою, як інші. Було б чудово якби взагалі таких дітей не було, тоді всі могли б навчатись в рівних умовах, але ми не можемо бажане видавати за дійсне. В історії різних країн були моменти, коли забороняли цю галузь науки, інколи навіть вважаючи її псевдонаукою. Були часи коли стверджували, що всі діти рівні і здорові. Мені складно знайти додаткові аргументи для підтвердження або спростування цієї думки. Але наука, практика і саме життя показують, що це не відповідає дійсності.

— Розкажіть, будь ласка, як змінився Інститут корекційної педагогіки та психології з 2003 року, з часу, коли Ви його очолили?

— Всі показники свідчать про те, що Інститут за цей час наростив потужності. Це підтверджують перемоги в щорічному університетському рейтингу, розширення міжнародної співпраці, збільшення дипломованих вчених серед викладачів, призові місця студентів на олімпіадах та активна участь у конференціях тощо. Коли я очолив Інститут, серед викладачів було лише 48 відсотків докторів і кандидатів наук, нині — близько 80! Тоді було лише два доктори наук, а зараз — тринадцять. Тоді в структурі діяло лише три кафедри, нині — шість. Це пов′язано з відкриттям нових спеціальностей і спеціалізацій. Тоді жодної спецради не було, навіть кандидатської, тепер — активно працюють дві докторські.

У 2003 році я поставив перед собою завдання показати, що ми є одним з найінтелектуальніших підрозділів університету. До речі, зміна назви була однією з моїх пропозицій. Ми вилучили з назви слово "дефектологічний" і замінили на "корекційну освіту". Це більш відповідає сутності тієї справи, якій себе присвячують наші випускники. Тобто, акцент не на виправленні окремих вад, які є у особи, а на поліпшенні процесів розвитку і соціалізації. Мені здається, за цей час піднявся імідж нашої професії і студенти почали з більшою повагою ставитись до самих себе. Тоді коштів наш навчальний підрозділ практично не заробляв, зараз інститут — один з найрентабельніших в університеті.

— А як, на Вашу думку, змінився університет з часів Вашого студентства? Не говорячи про зміну ідеологічної парадигми.

— Змінилась політична ідеологія у вигляді комуністичної складової, але ціннісний стрижень університету залишився. Це формування і підготовка Вчителя з великої літери. Вчитель-особистість і професіонал, до якого батьки із задоволенням відводили б своїх дітей. Такою була і залишається основна суть Драгомановського університету. Зараз, безумовно, акцентуємо увагу на всебічно якісній підготовці вчителя для України і Європи.

Щодо розвитку навчального закладу загалом, то мені, звичайно, є з чим порівнювати. Не розповідатиму зараз про всіх ректорів, яких я знав, а це — Марія Максимівна Підтиченко та Олексій Корнійович Романовський, а також Микола Іванович Шкіль, якого я дуже шаную і люблю. Видатні люди і керівники! Але, як на мене, коли Віктор Петрович Андрущенко очолив наш університет, то для студентів і викладачів підтвердилась думка італійського мислителя Нікколо Макіавеллі, що керівником має бути філософ. Віктор Петрович не просто глибокий знавець філософії, а філософ по-життю і професійний мислитель, який вже зробив значний внесок у розвиток національного і міжнародного престижу університету і вірю, що він гідно продовжуватиме це на благо викладачів і студентів, спираючись на традиції української філософської школи, за Григорієм Сковородою — філософії серця!

“Наша діяльність ґрунтується на таких загальних цінностях, як Віра, Надія, Любов, а також — Софія, тобто мудрість”

— На Вашу думку, якими рисами повинен володіти вчитель-дефектолог?

— Він повинен володіти низкою особистісних якостей. По-перше, слід бути оптимістом. Такий вчитель повинен вірити, що від його роботи залежить доля людини і його кваліфікована допомога набуває справді доленосного значення. Водночас він повинен бути реальним оптимістом і розуміти, що в разі порушення біологічних основ функціонування людини виникають певні обмеження в розвитку. Але він повинен вірити, що розвиток завжди можливий, так само як і соціалізація. По-друге, вчитель-дефектолог повинен бути терплячим. Якщо здорові діти можуть швидко засвоїти матеріал і навчитись його застосовувати, то в роботі з дитиною, яка має особливі освітні потреби, слід докласти значно більше цілеспрямованих зусиль. Вчителю-дефектологу потрібно знати закономірності реагування такої дитини на педагогічний вплив. Ось вона може активно працювати, а в якусь мить раптово "випасти" з процесу. Не через брак бажання, а тому що не може. Це, наприклад, називається "охоронне гальмування". Якщо цього не знати, а лише висувати вимоги до дитини, то наслідком може стати нервово-психічний зрив. Тут важливо дотримуватись деонтологічного принципу "Не нашкодь". По-третє, а може й по-перше, у вчительському серці має бути особлива любов. Це складна, відповідальна, але дуже гуманна професія, яка, ще раз підкреслю, потребує спеціальної освіти. Я б сказав, що наша діяльність ґрунтується на таких загальних цінностях, як Віра, Надія, Любов, а також їх матір — Софія, тобто мудрість.

— В концепції освіти лежить ідея ідеалу людини. Як Ви думаєте чи актуальна нині ця ідея, зважаючи на людську розчарованість в авторитетові?

— В освіті, в цілому — у вихованні як суспільній функції, — цей ідеал нікуди не зник і не зникне. Відповідаючи на ваше складне запитання, скажу, що для мене ідеалом є людина як носій моральних і естетичних, духовних якостей. Тобто, людина, яка проповідує добро, порядність, совість, красу, людина, яка розуміє і відчуває, що до інших потрібно ставитись так, як хочеться, щоб поставились до тебе, крізь віки була і є ідеалом. Ця ідея лежить в основі педагогіки.

— А хто для Вас особисто є ідеалом?

— Я сказав би, що матір. Не можу цього довести, бо вона померла, коли мені було дев′ять років, але відчуваю це серцем. З точки зору поєднання порядності, добра, відданості роботі і сім′ї, ідеальним для мене є батько. Є в мене ідеал керівника і друга, але не стану називати конкретні імена. Хоча одне все ж таки назву… Десь у середині сімдесятих років ми з моєю дружиною Женею — тепер вона доктор психологічних наук, професор Синьова Євгенія Павлівна — працювали разом в Інституті педагогіки АПН України. Женя мене молодша на вісім років, і тоді вона вступала в партію (не називатиму яку, тоді була лише одна партія), а я вже був партійцем з чималим стажем. Так от, у Жені на партбюро запитали: "Хто для вас є ідеалом комуніста?", а вона відповіла (думаю, що напівжартуючи): "Мій чоловік!". Хочу зараз, майже через сорок років, їй віддячити і скажу так: "З точки зору гармонійності поєднання краси, розуму, доброти, терпіння, для мене ідеал — моя дружина!".

— Чи були випадки розчарування в ідеалах?

— До мого оточення не закрадались зрадники, тому пощастило. Та й я нікого особливо не ідеалізував. Хоча траплялись випадки, що на когось ображався, але думаю, що може і я в чомусь був винен в цих ситуаціях.

“Ми є армією добра”

— У грудні відбувся круглий стіл "Релігія і освіта в сучасній Україні" за участі Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, співорганізатором якого Ви були. Скажіть, будь ласка, які аспекти розмови Вам і студентам вашого Інституту стали найбільш значимими?

— Слід відзначити, що Святійший Патріарх добре знається на проблемах людей з особливостями розвитку. Під час круглого столу він згадував біблійні історії і факти, які стосуються таких людей, зокрема з глибокими вадами зору. Для наших студентів важливо було почути з вуст Патріарха Філарета про можливість і важливість надання допомоги людям, які її потребують. На жаль, за браком часу мені не вдалось поставити, скажімо, таке запитання: "Що робити матері, коли в неї народилась і зростає дитина з важким порушенням мовлення. Куди їй йти? До церкви чи до логопеда?". Мені цікава взаємодія церковного і світського інструментарію допомоги. Вже після зустрічі довго міркував і знайшов для себе таку відповідь: потрібно навідатись і до церкви, щоб Бог як головний творець допоміг, і до логопеда звернутись, який зможе допомогти керуючись знаннями.

Цей круглий стіл ми разом з директорами Інституту філософської освіти і науки та Інституту педагогіки та психології організували як дискусійну платформу взаємозацікавлених фахівців. Релігія і освіта — чим вони схожі, а чим відрізняються в сучасній Україні? На мою думку, в їх основу покладена боротьба за красиву щасливу людину, якій притаманна совість. Робота священика і педагога спрямована на утвердження добра, тому ми всі разом є армією добра, якій протистоїть зло у вигляді невихованої людини. Ми єдині з Церквою в боротьбі за Людину з великої літери. Слід згадати слова Святійшого Патріарха Філарета: "Ми знаємо чому потрібно навчити людину з точки зору етики, а ви, педагоги, знаєте як це зробити. Тому ми маємо це робити разом". Це провідний стрижень круглого столу.

— Ви щойно сказали про боротьбу за людину, але ж вона потребує утисків. Відомі сучасні письменники брати Капранови говорять, що толерантність суттєво заважає людині, адже тоді вона поступається нахабній людині. Як Ви ставитесь до толерантності?

— На цю тему є багато мудростей. З дитинства пам′ятаю байку Езопа:

Одного разу посперечались сонце і вітер про те, хто сильніший. Вітер сказав: "Я сильніший і доведу це. Бачиш он там старого в плащі? Б′юся об заклад, що мені швидше вдасться змусити його зняти плащ, ніж тобі". Таким чином сонце зайшло за хмаринку, а вітер почав дути. Але чим сильніше він дмухав, тим щільніше старець притискав до себе плащ. Вітер стих і припинився. Тоді сонце виглянуло і, добродушно посміхаючись старому, направило на нього свої промені. Незабаром старому стало спекотно, і він зняв плащ. Так сонце виграло в суперечці з вітром.

Я більше двадцяти років працював в системі МВС, зокрема в інституті, який готував співробітників для пенітенціарної системи. Тоді переконався, що людина, навіть в дуже складних умовах позбавлення волі, потребує, перш за все, гуманного ставлення. Перспективніше йти до людини з добром, вірою, довірою в її можливості. Це допоможе встановити більшу контактну взаємодію. У цьому полягає мудрість педагогіки, але, на жаль, це не завжди можливо. Я впевнений, що толерантність, терпимість, доброзичливість це потужні людські сили, але припускаю, що вони не абсолютні. Толерантність має межі. Якщо потрібно висловити принципову позицію, то треба розуміти, що зі злом не завжди вийде боротись м′якими і добрими методами. Згадаймо мудрість основоположника вчення про стрес Ганса Сельє: прагнучи завоювати серця якомога більше людей і знайти більшу кількість друзів, не заводьте дружбу зі скаженим собакою.

Антон Макаренко проголошував такий педагогічний принцип: "Як можна більше вимогливості і поваги до людини". Я дозволив собі трохи переставити слова: "Як можна більше поваги і вимогливості до людини". На першому плані, на мій погляд, має лежати повага до особистості, а коли вона увійшла в контакт, то тоді можна висувати і вимогливість. Поєднання поваги до особистості і вимогливості, що не виключає покарання, сприяє утвердженню толерантності.

— Розкажіть, будь ласка, про Вашу роботу в системі МВС?

— Безпосередньо із засудженими я не працював, але багато бував в колоніях. Я навчав людей, які повинні боротись із злочинністю, психологічної та педагогічної культури, адже суть пенітенціарної системи полягає в тому, щоб людина розкаялась у скоєному вчинку. Тому до таких людей потрібно "стукати" і до серця і до розуму. Потрібно проводити дискусії і обґрунтовувати, адже людині не скажеш "роби так, бо це добре". У цьому випадку потрібно говорити: "Давайте поміркуємо разом". Ми використовували в навчальному процесі різні цікаві і на той час інноваційні методи навчання, серед них, зокрема, ділові ігри, коли моделюються конкретні службові ситуації. Частина слухачів виконувала роль режимників, інша — вихователів, дехто ж "грав" засудженого. Ми розбирали гострі неоднозначні ситуації, які вимагали розумного і правильного рішення.

— Яке цікаве кредо ви щойно сказали: "Давайте поміркуємо разом"…

— На мою думку, це кредо повинно бути в центрі сьогоднішньої педагогіки. Виступаючи на нашій Вченій раді, я якось зауважив, що викладач не повинен боятись відповіді: "Я не знаю. Давайте поміркуємо разом і знайдемо рішення". Якщо викладач робить вигляд, що все знає і дає безапеляційні відповіді, то він або не щирий або занадто великої думки про себе.

“Головне, — ставитись до ближнього, як до ближнього”

— Серед Вашого кола є як науковці, так і творчі люди. З ким саме у вас склалась міцна дружба?

— На жаль, багато моїх найближчих друзів вже пішли з життя. Це і мої колишні студенти, які до речі, є випускниками нашого університету генерал-полковник Володимир Льовочкін, полковник, професор Олександр Сєвєров. В цьому ряду і талановиті митці — великий композитор і співак Микола Мозговий, відомий конферансьє Олексій Попов, для яких я писав репертуар. В нашому спілкуванні багато чого було побудовано на гуморі. Мабуть, що без нього, то і не було б такої щирої дружби. Деякі спогади відображені у віршах у моїй книзі "Мои друзья от А до Я". Взагалі думаю, що можна написати окремі мемуари про наші зустрічі і жарти.

Серед усіх моїх дотепностей найбільш вдалою вважаю фразу, яку потім мої друзі часто повторювали. Скажу російською мовою, бо при перекладі вона втрачає зміст: "Главное, относиться друг к другу, как друг — к другу". Вона наче проста, але стала крилатою.

— Який вчинок є незвичним для Вас, але ви його зробили і нині дивуєтесь самі собі?

— Я не завжди поводив себе так як би хотілося, тому є вчинки, які не відповідають моїй сутності. Це і щодо близьких і щодо колег, особливо зважаючи на те, що я працював на різних адміністративних посадах.

Якщо про конкретні речі, то я не очікував від себе, що зможу написати кандидатську дисертацію протягом одного року після вступу до аспірантури. Не очікував, що швидко — одразу після організації НАПН України — стану її член-кореспондентом, а через рік мене оберуть її дійсним членом. Мабуть, інколи люди вірили в мої здібності більше, ніж я сам. Не очікував, що у 75-річному віці зможу обігравати в настільний теніс діючих молодих спортсменів.

— Чи є щось, чого Ви не вмієте робити, але хочете навчитися?

— Було б добре поновити те, на що був спроможним в молодості, але з часом втратив. Наприклад, поновити гру на гітарі. На жаль, одного разу зламав палець і вже не можу грати, хоча люди казали, що в мене це добре виходило. Також хотів би, щоб писалось легко і мудро як раніше. Якщо мудрість втрачається не так швидко, то легкість і натхнення можуть зникнути. Взагалі, як сказав Бернард Шоу, коли був у віці: "Я не мрію і не благаю стати молодим, я хочу старіти далі". Так само і я міркую. Хотів би ще багато років старіти, але так, щоб це було непомітним і не обтяжливим для інших.

— Яку найкращу і найгіршу пораду Вам доводилося чути?

— Найкраща порада, яка запам′яталась, пролунала з вуст мого батька. Він вичитав це у письменника-класика Костянтина Паустовського і процитував в якості поради: "Довольствоваться и наслаждаться малым". Тоді він мав на увазі те, що запити повинні бути розумними, адже це відрізняє духовну людину від невігласа. Це позитивний бік цієї поради. Але ж водночас є народний жарт, що скромність — найкоротший шлях до невідомості. Так що і ця мудрість, як все у житті, є суперечливою.

Погані поради можна знайти в партійних лозунгах і, скажімо, в кодексі будівника комунізму. "Хто не працює — той не їсть!", "Працювати з повною віддачею сил!" — такі формальні заідеологізовані заклики є негуманними, шкідливими для здоров′я людини, підміняюсь справжні цінності. Найкращими порадами для мене є заповіді Христа — не створи кумира, не вбий, не вкради та інші.

— Яким Ви хочете запам′ятатись?

— Коли батькові було вісімдесят років, то ми вирішили відзначити його ювілей в Будинку актора. Тоді, вже будучи академіком, професором, заслуженим юристом, відомим естрадним автором, я сказав, що серед усіх моїх характеристик найголовніше і найприємніше для мене, коли говорять: "Це Вітя Синьов — син Миколи Синьова". Не стало батька серед живих, але ця інтенція не змінилась. Хотів би, щоб і мої діти та онуки-правнуки, учні та інші ще довго не забували моє ім′я.

Звичайно хотів би запам′ятатись як вчений. Недаремно ж стільки всього написано і досліджено. Хотілося б, щоб "жили" мої тексти як поета і прозаїка. До речі, згадувану книжку "Мои друзья от А до Я" один мій приятель презентував у США, і з нею ознайомився Євген Євтушенко, який сказав, що її написав справжній поет. І це через 57 років після того, як мої тоді студентські вірші прочитав в газеті "Педагогічні кадри" славетний Максим Рильський і сказав про мене: "Талановитий хлопець!". Хочу запам′ятатися як киянин, як громадянин нашої великої і вічної України. Хоча серед моїх близьких і далеких родичів з боку мами, яка народилась у Ржищеві, гімназію закінчила у Києві, де працювала все життя в театрах та на естраді, були москвичі — актор Леонід Леонідов та поет Павло Леонідов, славетний Володимир Висоцький, великий українсько-єврейський класик Шолом-Алейхем, а з батьківського боку — ціла низка відомих Нижегородських купців та промисловців, а також навіть поволзький розбійник ХVІІІ століття Макар Синьов, про якого писали книжки. Але це вже окрема історія…

Спілкувався Сергій РУСАКОВ

Світлини Владислави Ритченко