А хіба Іван Андрійович був революціонером? Хтось, звичайно,частіше від нього стояв цієї зимина Майдані. Звісно. Але він впродовж десятиліть своєю працею і творчістю готував наші уми і серцядо усвідомлення нашої гідності. Він вчений. Сотні його колег здійснюють грандіозну справу, досліджуючи, аналізуючи, оцінюючи, узагальнюючи, підсумовуючи. Але він, крім цього, завзято впливав на ситуації і процеси. Він добивався, торував, змінював. Іноді розчаровувався, але ніколи не зупинявся. Йшов. Не замиловувався успіхами, не надавав їм особливого значення. Не вважав,що виконує надзвичайну місію,що формує, піднімає на нову високу орбіту свідомість цілих поколінь. Але це було саме так. 

І як перша ступінь потужної ракети, виконавши функції, — згорів. Фізично. Але живуть його ідеї. Не лише на рівні теорії. Він довів практикою їх дієвість і переваги. Його майдани гідності, його повстання проти рутини, заангажованості і казенності розпочалися ще в юності, коли працював на Донбасі вихователем у гуртожитку майбутніх гірників, коли навчався в Києві на філософському факультеті Шевченкового університету. 

А набули розголосу вони всередині сімдесятих. Тоді, коли молодий філософ прибув у Полтаву і очолив місцевий педагогічний інститут. Там він кинув перший гучний виклик всепоглинаючій нуменклатурності. Зробив це просто, знявши зі свого ректорського кабінету традиційну табличку про регламентовані дні і години прийому відвідувачів.

— До мене за бажанням може у будь-який зручний для нього час прийти кожен викладач, студент чи працівник, якщо у нього є проблема, пропозиція чи просто необхідність у спілкуванні. Ректорський корпус сприйняв такий жест зі стриманим роздратуванням. А люди, стомленні атмосферою безапеляційного виконавства, одразу відчули цей контурний, але вже майдан. І саме —гідності. В колективі проростала довіра, зароджувалась спільна творчість. 

Він, як філософ, добре розумів, що творити здатна внутрішньо вільна особистість. Спілкуючись з колегами Іван Зязюн переконувався, як безжально й безборонно були усі обмотані, скручені та пов`язані іржавим ланцюгом стереотипів, страхом порушити циркуляр, яким керувались, на який посилались, замість очевидного, замість здорового глузду.

Зязюн повстав і проти цих зашкарублих табу. Перепитував себе: чи після зустрічі зі мною у людей подвижницького складу не погасло прагнення діяти? А чи мій авторитет не переріс в авторитарність? І, взагалі, а як же співвідноситься авторитетність і демократичність?

Іван Андрійович для себе визначив лиш одну альтернативу — творчість. Свободу творчості. Це був також його майдан. Він переконував, що життям рухає — новизна. Нове не можна повторити, нове не можна оголосити. Де примус — там немає творчості. Де думає один чи кілька за інших чи забагатьох — свіжих думок не так багато. А справи — копії. Невдалі. — А найстрашніше — це диктат. — Доводив ревно опонентам. У адвокати брав тоді Макаренка, якому якраз і приписують амплуа диктатора. 

Іван Андрійович пояснював: "Сутність його у тому полягала, що, навпаки, Макаренко демонстрував засоби колективістських стосунків. Він був член колективу, член ради командирів,на якій майже завжди… мовчав. Але при ньому хотілось іншим говорити, хотілось себе проявити. Стимулював до творчості і прикладом і змістом свого "я"".

Так переконував. Співставляв вічне із минущим і бачив у свідомості людини найбільший потенційний капітал, що потребує простору. І наступним майданом гідності Зязюна стало вторгнення у свята святих завірених і погоджених у високих кабінетах — посадових розкладів. Тому у Полтавському педагогічному інституті з`являлися ті результати, що вражали, з`являлися такі підрозділи, яких у інших просто не бувало, й посади, про які не чули на той час. Так у Полтаві з`явився проректор у зв`язках зі школою. Не абстрактний проректор, а саме вона, — незамінна Алла Микитівна Бойко, енергійність і самовідданість якої, як сподвижника, вченого і педагога вразила Зязюна. З`явилась безперервна практика. З`явилося безпосереднє спілкування студент-учень, з`явились школи —інститутські підрозділи і втратили сенс будь-які адаптації випускників з приходом на роботу. Ефект разючий. 

Ректор проголошує: це нонсенс людей шукати до посад. Правильніше — посаду підбиратидо людини. Якщо знайшовсь ентузіаст, — підтримаймо його увсьому. Бо не останнє місце длялюдини — статус. Тому визнаймо,зафіксуймо: цей викладач є повноважним організатором цієїсправи, або цієї ланки і відповідаєза неї. Не біймось визнати у неформалі лідера, причому офіційного. Лиш так зблизимо бажане і дійсне. З одного боку — він сам очолив периферійний інститут. З іншого,— альма-матер світових велетів педагогічної думки, де набували знань Григорій Ващенко, Антон Макаренко, Василь Сухомлинський. Але, з прибуттям Зязюна, інститут став вабити не лише історією. Тут, ще задовго до перебудови, народжуються засади,що вирізняють його саме з позиції гідності. Іван Андрійович впроваджує нові управлінські начала, педагогіку співробітництва:

— Людей потрібно берегти, найбільше у бажанні діяти. Якщо керівникові будь-якого рангу вдасться згуртувати людей творчих, дати їм волю, захистити їх, —колектив буде невразливим, щасливим і передовим. В цьому демократизм. Є велика категорія людей які беруть на себе обов`язок. Якщо ти керівник — поміть, простягни руку. Щоб згодом не потребувалось героїчних зусиль, ломки, часу на розв`язання їх проблем. Так у Полтавському педінституті відбувався похід за свободу і гідність людини. 

— Ми в ході виборів, які прийшли у вуз, на перший план поставили бажання, — наголошував ректор-новатор. — Ти хочеш працювати — так працюй, і доведи, що будеш тут найкращим, найвідданішим справі. Багато хочуть, і не соромляться про це усім сказати. Викладачка Світлана Андріївна Семеняк відчула себе на до того не існуючій посаді — заступника декана з трудового навчання. Рада факультету посаду затвердила. 

Принцип підтримки був для Зязюна найпершим. А згодом сталоважко й уявити, як без такої посади обходились. Стільки важких інеобхідних справ здійснювала заступник декана, саме завдякисвоїм високим повноваженням.Сміливі рішення і цілком кардинальні нововведення. Вони вабили спраглу громадськість. До Полтави почали їхати не лише як в історично знану педагогічну Мекку. Почали їхати по новизну. Івана Андрійовича Зязюна всі знали вже в обличчя, впізнавалипо голосу. Телебачення і радіо зробили свою справу. Газети видрукували сотні його статей, інтерв`ю з ним, репортажів із очолюваного професором інституту. Громадськість була в курсі — чого досяг, за що ратує, до чого закликає, що пропагує, проти чого бореться. В ім`я одного — творчості людини. 

Бо розвивається людина лише за уваги, лише за визнання її устремлінь. Він був у цьому глибоко переконаний, бо відчув потребу у визнанні ще з малечку, ще врідному селі, де цінувалась над усе робота. І де хотілось, аби похвалили. Спочатку за те що, скажімо, гуси пас. Пригадував вхвилини одкровення: "Як помічали і коли хвалили, до душі тихо, мов на шпиньках підступало велике справжнє щастя і все ставало іншим, вищим, кращим. А коли довіряли вже не лише пасти гусей, корів, а й запрягти коня!!! Довіряючи самостійну роботу, тебе дорослою людиною сприймали. Пізніше усвідомив, — ріс серед самих філософів й поетів. Поетів духу і поетів землі." 

Там він дорослішав, мужнів, співав. Спочатку тонким голосочком. Бабуся Ганна — мамина мама (дуже талановитий від природи педагог), не відаючи проскладні прийоми, інтуїтивно говорила: "Ти заспівуй. У тебе краще пісню про колечко і про любов, якухтось загубив. Але помічений хистна крилах ласки і поваги вигойдувався у талант, у пристрасть до народного співу, яка зробила все його життя натхненним. Пісні із болем і з печаллю так були схожимина те, як жили його рідні, близькі,усі кого він шанував і ким захоплювався. Найперше — батьком, який збудував по війні хату сам, своїм руками, хоч інвалідом повернувся з фронту. І вулики завів. А далі багато років бджіл любовно доглядав. Які б хвороби не ходили — унього бджоли всі були живі. Захоплювався мамою, яка й булаотой поет землі, що кожну грудочку в руках перебирала і коженпагінець доглянула. Бо справді являла уособлення людської доброти. Друга бабуся Укладина й дідВолодимир теж пройшли жорстокість безоплатної важкої працій лишались ліриками, співаками,гумористами. І дітям міцно прищепили: шануй трудівника, бобджола завжди любові потребує.Це стало для Івана кредом.Над ним самим не раз в життізгущались хмари. За сміливість,хлопцем ще на роботі й студентомв університеті не раз він чув: "Тидоведеш начальство, друже, щовони знайдуть спосіб як тебе позбутись!" А він вірив у те, що міжлюдей завжди знайдуться ті, хто поцінує бджолу-трудівницю і бджолу-дар. І хоч без неї можна обійтися, але без неї й важкообійтися. Зязюна люди завжди йскрізь любили. Його не позбувались.Він зачерпнув з чернігівськихмедових тих джерел на все життявдосталь тепла і сонця. Воно ж ігріло праведністю тих кого навчав, або з ким працював. У ті його ректорські роки і мені, як кореспонденту освітянської газети, нераз доводилось бувати у відрядженні в славетному Полтавському педінституті, спілкуватися звикладачами і студентами. Запам`яталися слова про свого ректора студентів — двох братівблизнюків з Кобеляк Миколи таЮрка Федоренків. Я їх в газетінавіть цитувала: "До вступу вінститут ми працювали і служилив армії, зустрічали різних і начальників, і командирів. Набачилисянегативних факторів, починаючиз формалізму. Тому те, що намагаються впровадити в життя, вселити в наші душі в цьому інституті,нам дуже імпонує. Імпонує те, щотут, починаючи з ректора, і викладачі, і студенти протидіють прониклому в наш побут і стосункисолдафонству. Дух рівності тут"."Ну а проявляється він найяскравіше у вмінні і прагненні зробити, чи подарувати іншим свято. Багато свят. Як засіб це якийсь єднання. І, знаєте, у цьому теж глибокий зміст. Бо тільки той, хто в ім`я, скажімо, вашої радості, вашої посмішки, вашого настрою знехтує своїм часом, своїм сном, своїм затишком чи спокоєм, мабуть, може вважати себе людиною доброю".

За цим також майдан. Майдан моральності. У полтавських школах, дитячих садках та інших вузах і на підприємствах студенти педінституту ставили спектаклі, давали вистави. Уявляєте, бувало одразу по сто прем`єр! Інсценовані казки за власними спонтанними сценаріями у натхненному виконанні спочатку подавались однокурсникам, а потім вже йшли на люди. Відбувались великі свята творчості. У яких всі на трішки підростали, як добротвори. Іван Андрійович приходив до зали, щиро аплодував, сміявся. А це так заохочувало акторів-аматорів. Бували там і інші свята. Скажімо, — ярмарки. Коли вся вулиця ставала різнобарвним шатром, коли звучали пісні і танцювали вертепи, і коли можна було придбати дивну річ, виготовлену твоїм сусідом по гуртожитку. А іграшки були такі, що хотілось притулитись до них щокою, як дитині. От скажіть, вчитель, який пошив дуже красиву іграшку, хіба колись принизить малюка? Іван Андрійович на тому вибудовував свою педагогічну систему, яка, на його думку, діє вже давно від тоді, як з`явився перший актор, а отже, перший вчитель.

Зязюн пояснював: "Треба, щоб бачили як працює талант, і щоб не заважали йому. Талантів мало, а безталання любить муштру. От і б`ємось, щоб довести, що педагог— це подвиг і оазис духу. Люди стомились від свят-парадів, свят-демонстрацій, але спрага свята в душах живе. Я в цьому переконаний."

Якось, в хвилину одкровення Іван Андрійович сказав: 

— З перших моїх сімейних днів, найпершою батьківською турботою також було прагнення подарувати свято моїм дітям. Робив усе, щоб жорстокість відсутності грошей, прикрити якоюсь красою. 

І хоч дахом над головою для молодої сім`ї Зязюнів не один рік були гуртожитівські, або наймані кімнати, атмосферу дому в них створював обов`язковий запах ялинки на Новий рік, чи мелодійність звучання задушевної пісні і в свято, і в будень. І ніколи не стишуване прагнення зробити щасливими інших. Старша його донька Олеся, навіть коли була студенткою і навіть, коли за направленням уже працювала в Ізмаїлі, прилітала додому, до тієї ялинки, до духовної незрівнянності, до піднесення і любові. А з приїздом до Полтави родина Зязюнів справді побагатшала. Там,як сам Бог велів, у них народилася друга донечка, звісно ж — Наталочка. І наповнила Полтавський період їхнього життя зворушливою ніжністю. А коли Іван Андрійович відзначав полудень віку, зізнався, що найдорожчий подарунок, який міг лише вимріяти, подарувала саме вона, молодша донечка, десятирічна на той час Наталочка, коли вивела своїм даровитим голосом: —"Ішли воли із діброви, а овечки з поля…" 

Адже українська пісня була для Зязюна святинею. Була живильним джерелом. Тому його, воістину, майданом гідності стало, у ті сірі часи застою, грандіозне поширення української пісні, виведення її на широку сцену,торжество масовості її виконавців і слухачів, а від так, — торжество українського духу. Не примусом, а дивовижною красою музики, костюмів, слів зорганізовував він студентів і викладачів у знаменитий хор "Калина". Це був його майдан національної гідності. В той час, коли насаджувалась еклектична спільність "єдиний радянський народ", він показував, що ми — українці, що маємо суто свої духовні, мистецькі, естетичні скарби. Велетенський аматорський колектив діяв на рівні професійних. Репертуару "Калини" могли позаздрити колективи, що носили на той час звання заслужених і народних. Виконавську майстерність хор "Калина" відточував серйозною репетиційною практикою. Іван Андрійович не пропускав репетицій, співав нарівних. Це було його правило. А ще, своїм обов`язком вважав забезпечити і гастрольну програму "Калини".

Коли виникало питання з адресою наступного виступу, — віддав перевагу селу: "Місто,все-таки, має певні можливості у доступі до мистецтва. А сільська громада — обділена. Всі ми завинили перед селом." Він піднімав, і як вогонь у смолоскипі, підтримував феномен українства у йоговеличі і красі. Тож, готуючи вчителя, який стане невдовзі у якомусь селі на Полтавщині, Сумщині чи Слобожанщині уособленням інтелігентності і культури, Зязюн переймався не лише його фаховим, а й естетичним вихованням. Він повстав і проти казарменості, яка оточувала студента в навчальному закладі. Ратував на всіх рівнях: "Майбутнього вчителя має оточувати краса".

Чи не було це наступним викликом? Чи не стало своєрідним майданом гідності відкриття у педагогічному інституті повноцінних виставок живопису, пересувних виставок живопису і графіки, виставок скульптури? Коли звичайний коридор набирав обрисів музею? Подібного ще на той час в інститутах не практикували. А точніше, то не дозволяли. А він не тільки створював атмосферу краси, мистецьку ауру, яка піднімає людину,він, як філософ, прирівняв педагогіку до мистецтва. Започаткував першу кафедру педагогічноїмайстерності. Розробив для неїпрограми, методику і довів, щовикладач — найперший ритор.Що його вміння впливати на аудиторію силою слова, мімікою іжестом забезпечує зацікавленість і активне сприйняття нової інформації. Що успіх в передачі знань, або способи привернути увагу і захопити темою, криються і у вмінні впливати наемоційну сферу, на почуття й переживання тих хто слухає. Він сам— зразок оратора й трибуна. Силою змісту, силою думки, але здопомогою унікальної оксамитової голосової палітри, теплого погляду, приязної посмішки, — він зачаровував аудиторії. На його лекціях і публічних виступах западала незбагненна тиша. Бо він звертався не до всіх, він говорив із кожним. 

Теорія педагогічної майстерності Івана Зязюна сьогодні впроваджується в практику вищої педагогічної школи і стала загальним надбанням. Його численні монографії і підручники збагатили українську педагогіку. Нею захопився педагогічний світ і десятки країн переносять її на свій національний грунт. А от постать самого Зязюна, як творця, як новатора, як першопрохідця серйозно не вивчалась. 

Керований внутрішніми постулатами особистої скромності, Іван Андрійович не допускав цього. Але тепер, не сумніваюсь, це буде здійснено не тільки вченими-соратниками, але й молодими науковцями, і педагогами наступних поколінь у цілому світі. В українській же культурі, у педагогіці, в науці він унікум. Спектр його діяльності, і його впливів, був безмежний. 

Скажімо, запрошення у 1990 році його, найкреативнішого в Україні ректора, до Києва на посаду міністра народної освіти. Іван Андрійович у ранзі всіма визнаного метра вищої школи міг відмовитись, міг у Полтаві бронзовіти. Але то був би вже не він. Він ставиться до пропозиції, як до нового і складного випробування, на яке готовий. Йому було важливо педагогіку добротворення, педагогіку толерантності і красу педагогічної дії, як і цілковито теорію педагогічної майстерності запровадити повсюдно.

Він усвідомлює, що атавізми муштри ще криються за перебудовними гаслами, що нескрізь без офіційної постанови чи підписаного і завіреного печаткою наказу візьмуться за впровадження прогресивних ідей, які треба підтримати, у важливості яких треба переконати. 

Міністерський термін у Зязюна був не дуже тривалим за часом. Два роки. Але, за зреалізованим і здійсненим — вагомим. Педагогічні виші почали перетворюватись на осередки демократичності і демократії, завдяки еталонній комунікативності нового міністра, його дипломатичному вмінню спілкуватися з колишніми колегами-ректорами, і завдяки щирим стосункам з багатьма з них.

В Україні вибухає новаторський рух серед учительства. Зязюн активно підтримує широке поширення знахідок, родзинок, нових педагогічних технологій. Засновуються, окрім чітко регламентованих владою, нові педагогічні періодичні видання, розпочинають діяти творчі спілки вчителів,педагогічні товариства та асоціації.

Ціла Україна, у час здобуття своєї державної незалежності, стає майданом педагогічної творчості. А сприяло цьому і те,що на капітанському містку української педагогіки в цей періодстояв істинний сподвижник і полум`яний українець Іван Зязюн. І своїм всеосяжним “Можна”, своїм принципом “Підтримай ініціативу” забезпечував цей процес. 

Він, до речі, був серед прибічників злиття двох освітянських міністерств в єдине і віддавав перевагу призначенню на посаду міністра представника вищої технічної школи. Тож зосередився на створенні в Україні самоврядної наукової педагогічної організації. Спільно з колегами-вченими стає одним з академіків-фундаторів майбутнього академічного утворення. 

Особливо опікується відділенням вищої освіти. Його управлінські і людські якості, досвід керівника-державника, сприяють відпрацюванню усіх необхідних механізмів і документів. Так, і за участі Івана Зязюна, у 1992 році Україна отримує власну Академію педагогічних наук. А він одразу загострює увагу на особливому для педагогічної науки напрямку — педагогічній освіті. Як і в будь-який інший період життя, його не турбують проблеми посад. Бо він творець і завжди оточує увагою інших, створює можливість працювати іншим. 

Тож, обґрунтовує, пише положення, об`єднує вчених-однодумців і стає директором-фундатором актуального наукового інституту, аналогів якому також не було — Інституту педагогіки і психології професійної освіти Академії педагогічних наук України.

Очолюваний Зязюном новий колектив науковців-дослідників через кілька років трансформуєтьсяв Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України. Він зосереджує діяльність на визначені засад ефективності педагогічної праці. Під керівництвом академіка Зязюна десятки перспективних вчених захищають кандидатські та докторські дисертації. Іван Андрійович акумулює увагу своїх послідовників і вихованців на широкому впровадженні отримуваних результатів і нових педагогічних технологій.

Для цього, окрім наукової на його погляд, мала б існувати також громадська організаційна структура — відповідальна, зацікавлена і незаангажована. Так Зязюн засновує Всеукраїнський центр педагогічної майстерності. Потім в кількох областях — регіональні центри педагогічної майстерності, а згодом, опікувані вченими Інституту педагогічної освіти таосвіти дорослих, вони починають діяти в кожному регіоні України. Лабораторії педагогічної майстерності працюють на базі педагогічних університетів, педагогічних коледжів, у інститутах післядипломної педагогічної освіти. Вони реалізовують цілі комплекси унікальних експериментів, поширюють педагогічні новації, здійснюють міжнародний обмін отриманими даними, продукують нові і нові ідеї, оцінку яким поставить завтра.

Завтра, за яке повстали, і заяке, ціною життя, борються нині, майстерно виховані українською школою, українським патріотичним учительством справжні громадяни нашої багатовікової і водночас молодої держави. У їхнє громадянське змужніння, у високу свідомість, моральність, духовність, у їхній український патріотизм, у те, що сьогодні ми стоїмо перед світом як згуртована нація, яка хоче жити на засадах правди, свободи і демократії, — робили внесок своїми майданами гідності потужні постаті українців впродовж багатьох століть. 

Серед них є, і не втратять значущості ніколи, майдан и гідності нашого сучасника Івана Зязюна. Пам`ятаймо.