Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, академік Національної академії педагогічних наук України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, м. Київ

Двохсотлітній ювілей Тараса Шевченка відзначали на самому початку злочинної війни Росії проти України, а нинішня річниця припала на час завзятого збройного супротиву українців російським загарбникам. Екзистенційно-зловісний час вимагає нарешті нового прочитання Шевченкового Заповіту, яким його насправді мислив поет. «Як умру, то поховайте мене на могилі…» Від радянських часів апріорі вважалося, що всі заповіти Шевченка виконано повністю й остаточно з перемогою революції 1917 року та створенням СРСР у 1922-му. Серед історично-вбивчих інвектив українських духовних велетів, увіткнутих в основу цього міфу, наведу лише слова незабутнього Василя Стуса, який написав у 1972 році про СРСР у коментарі до вироку суду, що присудив йому п’ять років ув’язнення та три роки заслання за звинуваченням у «антирадянській агітації й пропаганді»:

«Якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї, за бажання в поті чола працювати для свого народу, тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни. Вона ж бо стала країною твоєї неволі, вона обернула тебе на раба, силоміць вирвавши з рідної землі. За сотнями загород і колючих дротів лежить моя земля, Україна, заходячи тільки у зболені сни. Вона світить, як далека зірка у вечірньому мордовському небі. А невільницький твій шлях стелиться далі й далі од неї – за сиві уральські хребти, в закрайсвітні сибіри. Бо кати іспитують тебе: а чи витримає твоє серце, чи не пірветься од натуги»[1].

Фантастичний міф було скасовано проголошенням у 1991 році незалежної України. Проте Шевченків вірш «Як умру, то поховайте…», тобто Заповіт, оставався у сприйнятті по-радянськи замороженим…

Читати далі

https://www.mao.kiev.ua/biblio/jscans/svitogliad/svit-2024-19-2/svit-2-2024-melnichenko-06.pdf

[1] 1. Стус В. Листи до сина. Івано-Франківськ, 2001. С. 50–51