Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук,

академік НАПН України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Продовження розмови, звісна річ, уявної, з Тарасом Шевченком (див.: Розмова з Тарасом Шевченком.Освіта і суспільство. 2024. №4), обумовлене несхибним принципом: Кобзареві тексти реальні, справжні, не зачеплені чужим «ніже яким словом».

 

– Пане Тарасе! Ця тема неосяжна й зачепимо її лише в історичному часі лихопомного заслання, коли, кажучи Вашими словами, кругом простяглася трупом бездиханним помарнілая пустиня, кинутая Богом…

У перші місяці заслання, в Орській фортеці, в степу безкраїм за Уралом, Ви, царський невольник, рядовий 3-ї роти 5-го лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу не могли не мучитися питанням, як далі жити на чужині та на самотині…

– Самому чудно. А де ж дітись? Що діяти і що почать? Людей і долю проклинать не варт, єй-богу. Як же жити на чужині на самоті? І що робити взаперті? Якби кайдани перегризти, то гриз потроху б. Так не ті, не ті їх ковалі кували, не так залізо гартували, щоб перегризти… Горе нам! Невольникам і сиротам…

– В осоружних умовах повної заборони спасенної творчості Ви зізналися в листі з Орської фортеці до вірного друга Андрія Лизогуба в грудні 1847 року…

– Бодай і ворогові моєму лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь… Я страшно мучуся, бо мені запрещено писать и рисовать. А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі! – та ще й у казармі… Пришліть ящичок ваш, де є вся справа, альбом чистий і хоч один пензель…

– А коли Лизогуб і прислав у березні 1848-го…

– Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що ще й досі не схаменуся, цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав по-тричі, цілуючи всяку фарбочку…

– Десь у той же приблизно час Ви, Тарасе Григоровичу, взялися й віршувати…

– А нумо знову віршувать. Звичайне нишком… Не проклену ж тебе, доле, а буду ховатись за валами…

Не для людей, тієї слави,

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я.

Для себе, братія моя!

Мені легшає в неволі,

Як я їх складаю…

– Дозвольте, Поете, продовжити: «З-за Дніпра мов далекого / Слова прилітають. / І стеляться на папері, / Плачучи, сміючись, / Мов ті діти. І радують / Одиноку душу…» Духовний порятунок од одиноцтва, як і поетичне натхнення, завжди прилітали з України…

– То одинокому мені здається – кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна…

– Це осяяння, дароване ще в молодості Богом, є духовним єством українського Кобзаря і не подолано найтяжчою самотою. Про це свідчить Ваша творчість!

– Нехай гнилими болотами течуть собі між бур’янами літа невольничі. А я! Такая заповідь моя! Посижу трошки, погуляю, на степ, на море подивлюсь, згадаю дещо, заспіваю та й знов мережать захожусь дрібненько книжечку. Рушаю.

– Такою була Ваша, мужній Тарасе, відповідь імперським поневолювачам України…

Ще захоплююся тим, як убивчо використали Ви в той час згадку про грабіжницький прямий податок у Російській імперії – подушне.

– Мов за подушне, оступили оце мене на чужині нудьга і осінь. Боже милий, де ж заховатися мені? Що діяти? Уже й гуляю по цім Аралу; і пишу…

– І клятого москаля затаврували лютим злодієм, який непрохано лізе в душу праведничу…

– Віршую нищечком, грішу.

Бог зна колишнії случаї

В душі своїй перебираю

Та списую; щоб та печаль

Не перлася, як той москаль,

В самотню душу. Лютий злодій

Впирається-таки, та й годі.

– Про Ваше, печальний Кобзарю, чисте, але порване, побите серце плаче, ридає, кричить алмазний вірш «В неволі, в самоті немає…», створений практично в той же час…

– В неволі, в самоті немає,

Нема з ким серцем поєднать.

Та сам собі оце шукаю

Когось-то, з ним щоб розмовлять. 

Шукаю Бога, а находжу

Таке, що цур йому й казать.

– Та завжди, неодмінно Ви робили взаперті свою велику й святу роботу…

– Неначе степом чумаки уосени верству проходять, так і мене минають годи, а я й байдуже. Книжечки мережаю та начиняю таки віршами. Розважаю дурную голову свою, та кайдани собі кую (Як ці добродії дознають).

Та вже ж нехай хоч розіпнуть,

А я без вірші не улежу.

Уже два года промережав

І третій в добрий час почну.

– Але на самоті Ви часом переживали відчай і безнадію, боялися, щоб не втратити силу слова…

– Бо горе словами не розкажеться нікому ніколи, ніколи, нігде на́ світі! Нема слов в далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, немає нічого. Нема навіть кругом тебе Великого Бога!

– Нескорений український Кобзарю, Ви все-таки подолали потвору самотини й мужньо та невідворотно ствердили: «Жить не хочеться на світі, / А сам мусиш жити».

– Мушу, мушу, а для чого? Щоб не губить душу? Не варт вона того жалю. Ось для чого мушу жить на світі, волочити в неволі кайдани! Може, ще я подивлюся на мою Украйну…

Нехай як буде, так і буде.

Чи то плисти, чи то брести.

Хоч доведеться розп’ястись!

А я таки мережать буду

Тихенько білії листи.

– Добре єси, добре, Батьку, кажете, але сучасники мої не всі й не завжди усвідомлюють справжню глибину Вашої самоти́ни, і розмови та розумування навколо цього будуть вічно. Певно, так і треба та на лихо кожне нове покоління не встигає за час, відведений Господом, осягнути глибоко-глибоко вистраждане Вами…».

– Боже милий! Тяжко мені жити! Маю серце широкеє – ні з ким поділити! Не дав єси мені долі, молодої долі! Не давав єси ніколи, ніколи! ніколи!

Не дав серця молодого

З тим серцем дівочим

Поєднати! – Минулися

Мої дні і ночі

Без радості,  молодії!

Так собі минули

На чужині. Не найшлося

З ким серцем ділитись,

А тепер не маю навіть

З ким поговорити!..

– У червні 1857 року, менше ніж за два місяці до відбуття з Новопетровського укріплення, Ви почали вести Щоденник, в якому, зокрема, відображено значне пом’якшення засланчого режиму й хвилюючі приготування до від’їзду. Мене дуже зацікавили Ваші дивнії роздуми наодинці про нову самоту…

– З деякого часу, відколи мені дозволено усамітнюватися, я надзвичайно полюбив самоту. Мила самота! Нічого не може бути в житті солодшого, чарівнішого від самоти, особливо перед лицем усміхненої, квітучої красуні матері Природи. Під її солодкою чарівною принадністю людина мимоволі занурюється сама в себе і бачить Бога на землі, як говорить поет. Я й раніше не любив гучної діяльності, або, краще сказати, галасливої бездіяльності. Але після десятирічного казарменого життя самотина мені здається справжнім раєм…

– А як у той час працювалося? Чи ж усамітнення, кажучи Вашими словами, натхнуло, накликало на слово нове?

– Ні найменшого бажання працювати. Сиджу або лежу мовчки цілими годинами і хоч би на сміх що-небудь поворухнулося в уяві. Таки зовсім нічого. Справжній застій… Свобода і дорога мене зовсім поглинули…

– Справді, в ті дні поезії не народжувалися, проте була жива душа поетова святая, жива в унікальному Щоденнику, який дорогий і необхідний українцям, як і «Кобзар»…

Щодо поняття «застій» то Ви на століття вперед ніби передбачили цілий період в історії Радянської держави, зачепивши його важливі характеристики: «галаслива бездіяльність», «томливий стан». А ще – небажання працювати…

– А ви в ярмі па́даєте та якогось Раю на тім світі благаєте? Немає! немає! Шкода й праці, схаменіться усі на сім світі… Та й знову за працю. Отак треба жить!

– Певне в усьому світі не було й немає поета, котрий так огненно поділився замученим серцем істинною бідою самоти, що людські душі досі запалюються… «Сиди один в холодній хаті; / Нема з ким тихо розмовляти, / Ані порадитись. Нема, /Анікогісінько нема!» І це далеко не все, згорьоване і виплакане, викричане Вами…

– Людей чимало на землі… А доведеться одиноким в холодній хаті кривобокій або під тином простягтись. Або… Ні. Треба одружитись, хоча б на чортовій сестрі! Бо доведеться одуріть в самотині.

– Що може бути страшніше за це, ні не передчуття, а знаття Ваше, тужно вистогнане вже після розриву з Ликерою Полусмак, останньою животрепетною надією на одруження. Не випадково видатний шевченкознавець Іван Дзюба назвав розділ у найкращій Біографії «Тарас Шевченко» лапідарно точно – «Слава і самотність». А все-таки…

– А все-таки її люблю мою Україну широку, хоч я по їй і одинокий (бо, бачте, пари не найшов) аж до погибелі дійшов. Нічого, друже, не журися! В дуле́вину себе закуй, гарненько Богу помолися, а на громаду хоч наплюй! Вона – капуста головата. А втім, як знаєш, пане-брате. Не дурень, сам собі міркуй.

– Оце втнули, Кобзарю! Оце то так! Отже, далебі поміркувавши, висновую, що самотина поступилася перед істинно святим Шевченковим словом…

– Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.