Наразі психологія, як теоретична, так і практико-орієнтована, переживає в Україні період надзвичайної затребуваності. Ставлення ж до психології з боку соціуму – наукового загалу, держави, пересічних громадян – невиправдано різне. Від нерозуміння – до крайнього занепокоєння про долю психології як науки, а також і соціуму, для успішного розвитку якого вона є вкрай необхідною.

У короткому інтерв’ю добре знаних в Україні Тетяни Петкової (психолога і журналіста) і Олександра Бондаренка(вченого-психолога, академіка НАПН України) висвітлено деякі питання, пов’язані із розвитком психології в Україні.

– Олександре Федоровичу, знаю, що ви не лише практикуєте як психотерапевт, а й займаєтеся психологічною наукою. Що зараз вас цікавить як науковця?

– Зараз завершую статтю для одного видання, тема: сучасна консультативна психологія у світі. Досліджую різні традиції та статус цієї наукоємної практики в країнах з різним цивілізаційним розвитком та культурою. До розгляду взято Австрію (германська культура), Францію (романська), Ізраїль (іудаїстська), Індію (індуїстська), Канаду (англо-саксонська й романська), Південно-Африканську Республіку (корінна африканська з германськими вкрапленнями), Японію (далекосхідна синтоїстсько-буддистська). І, звісно, передусім мене цікавить статус консультативної психології в Україні. За методологією це дослідження поєднує кокрейнівський метод зі SWOT-аналізом – сильні та слабкі сторони, ризики, загрози. І що ж впадає в очі? За рівнем наукових критеріїв, за рівнем методології сучасна консультативна психологія в Україні відповідає найкращим світовим зразкам. Ніяк їм не поступається.

– Ваші висновки надихають. А завдяки чому така картина?

– На думку американских колег, завдяки багатющим науковим традиціям від  попередніх епох, які пережила країна. У нас дуже якісне методологічне, теоретичне та експериментальне підґрунтя, яке треба берегти й розвивати. Вітчизняна психологія, починаючи з Київської духовної академії, Імператорського університету Св. Володимира, Харківської психологічної школи – наше національне надбання. Це наша перевага.

– В інших соціумах не так?

– Скрізь по-своєму. Скажімо, французи відверто зізнаються, що лише недавно перехворіли роджеріанством. У Віденському університеті у програмі з підготовки психологів-консультантів немає психоаналізу. Напевно, австрійці добре памятають, що автора психоаналізу висували декілька разів на Нобелівську премію, але з літератури. А от психологи з ПАР самокритично зазначають, що їхнім дослідженням бракує методологічної прозорості, яку вони підміняють статистичними калькуляціями. Природно, не можна казати, що в цій країні – тільки так, а в цій – лише так, проте тенденцію виявлено: у всіх згаданих зарубіжних країнах і вчені, і практики, і держава надають величезного значення професійній підготовці психологів-консультантів.

– Я здивована! Франція і роджеріанство?! А як же Лакан!

– Коли йдеться про психологічну допомогу живій людині, що страждає, коли вона в розпачі, коли вона охоплена горем або жахом втрати здоров’я чи навіть життя, зарозумілі слова нічого не варті. Ось чому програми з консультативної психології у всіх зазначених країнах велику увагу приділяють патопсихології, діагностиці, основам психіатрії та фармакотерапії, релігієзнавству, культурології, філософії.

– А чому культурології?

– До прикладу. В Індії психологів готують у понад 60 університетах. Індійці дуже цінять власні традиції, вони так і кажуть: «Нашій культурі понад п’ять тисяч років, у нас вєди, тонке розуміння сутностей. А скільки років вашій культурі?» В Індії розвивається власна, адаптована до місцевих релігійних традицій, психотерапія (а у цій країні індуізм, іслам, християнство, сикхизм, буддизм, 29 штатів, дев’ять мов, з яких дві – офіційні). Так само і в Японії: дві релігії – синтоїзм і буддизм, своя власна психотерапія усамітненням – марітотерапія. При тому, що американцям пропонують, звісно, їхню улюблену когнітивно-поведінкову. У Китаї, до слова, розробили дао-когнітивну терапію, тобто культуродоцільну, з урахуванням власного розуміння життя. Отже психологічна наука різних країн б′ється, образно кажучи, за збереження свого обличчя, «рідного» для своїх громадян. До того ж зауважу, що в цих країнах консультативна психологія розвивається у широчезному діапазоні – від коучинга до глибоких екзистенційних способів вирішення важливих питань та адаптації до гострих життєвих ситуацій. І мене приємно вражає, що Україна тут є на одному рівні з розвинутими країнами Європи, Північної Америки, Азії і Африки.

– Олександре Федоровичу, а чому у переліку країн, які ви досліджуєте, відсутні США та Великобританія, чому немає Німеччини і того ж Китаю? Адже консультативна психологія цих країн також має виражене обличчя?

– І чим же? Як ви пам’ятаєте, у боксі або важкій атлетиці спортсмени, щоб бути допущеними до змагань, мають відповідати певній ваговій категорії. Я навмисне виключив із простору дослідження славнозвісну ділянку WEIRD (Western, Educated, Industrialized, Rich, Democratic), якій належить лише 5% населення планети. Rich, як ви знаєте, – багаті. Я ж, до слова, вам досі не сказав, чим відрізняється статус психології в Україні в цілому від розглянутих країн.

– Чим?

– Рівнем фінансування. Зараз роль консультативної психології в Україні важлива як ніколи. Але це в Австрії держава фінансує вищу психологічну освіту для своїх громадян. А ми, наскільки я розумію, під офіційні гасла, що йдемо в Європу, намагаємося перейняти не європейську, а американську систему вищої освіти, тобто зробити приватною справою проблему державної ваги. При тому зубожінні населення і непевних перспективах, боюся нашим університетам скоро просто нікого буде готувати.

– Але ж є багато людей, які можуть отримати другу вищу освіту?

– Зрозумів. Ми плавно перейшли від проблем інших країн до наших локальних, так? Нині в Україні вчиться близько 6 тис. осіб на бакалавра психології і понад 13 тис. здобувають ступінь магістра психології.

– Хіба це погано, що ці люди раніше здобули інший фах і тепер їм можна усього за неповні два роки одержати освіту психолога? І вони менше витратять, і виші кошти отримають?

– Давайте тверезо подумаємо, кому від цього добре. Ясно, що це у певному розумінні вихід для вишів. Вони зможуть утримати штат, оплатити комунальні платежі. Зрозуміло, що люди з інженерною освітою, яким ніде працювати, тому що промисловість скінчилася, отримавши диплом магістра, перш ніж податися в таксисти, спробують знайти собі місце у практичній психології. Ви вірите, що за два роки можна навчитися надавати психологічну допомогу людям? Зрозуміти систему цінностей, зорієнтуватися в рівні інтелекту, у специфіці захисних механізмів, визначити, яка саме допомога наразі потрібна – психолога, психіатра чи іншого фахівця, скажімо – священника. І тут ще камені спотикання! Реклама курсів, де тебе обіцяють навчити психології за два тижні, наказ МОН України від 2019 року про відміну психологічних спеціальностей. Уявляєте? Це як раптом взяли би й скасували  акустику, оптику, механіку – усі 23 спеціальності фізичної науки і стали готувати фахівця «фізик». Або фахівця «лікар» без уточнення, хто це – стоматолог, гінеколог чи кардіолог. А спеціальність «соціальна психологія», «медична психологія», «воєнна психологія» або та ж «консультативна» – все ж таки різні і потребують окремих компетенцій… У Верховній Раді України вже досить довго лежить проєкт закону щодо психологічної допомоги (№ 9434 від 28.06.2023), але ніхто не знає, скільки він там розглядатиметься. А тим часом закони, що ускладнюють життя пересічного громадянина, приймаються зі швидкістю звуку, скажімо, той, за яким людину із психічним захворюванням без її згоди не можна госпіталізувати.

– А чому так?

– З погляду професійного психолога, це дія імітативного рефлексу, який, як відомо, тим потужніший, чим менше розвинутий інтелект. По формі це калька з закону «Про деінституалізацію психіатрії», прийнятого Британським парламентом 30 грудня 1959 року. Для певних осіб це острівне королівство й досі – світ у віконці, хоча в ньому немає конституції, церква не відділена від держави, а покарання різками у школі офіційно було заборонено лише у 1986 році.

– Олександре Федоровичу, а яка, на Ваш погляд, провідна ідея вітчизняної консультативної психології і особистісно-орієнтованої психотерапії?

– Етикоцентрованість. Її корені можна прослідкувати від часів «Руської правди» Ярослава Мудрого та «Слова про Закон і Благодать» київського митрополита Ілларіона. Ці ідеї розроблялися і в Київській духовній академії, і професорами Університету Св. Володимира, і видатним психологом і психіатром Іваном Олексійовичем Сікорським, який прямо писав, що перша ознака психічного нездоров’я – втрата здатності до моральнісного судження. Видатні психологи початку ХХ ст., професори Київського університету Г.І. Челпанов, В.Ф. Чиж, В.В. Зінківський надавали великого значення саме етичним почуттям як одному з компонентів, що формують інтелект як єдність етики, мислення й волі.

– Олександре Федоровичу, а що ви скажете про комплекс меншовартості, синдром жертви, про який часто говорять щодо України? Я маю на увазі смакування страждань, постійні наративи «нас гнобили віками», ми бідні-нещасні...

– Те, про що ви кажете, я б відніс до психопатології меншин. Взагалі одна з ознак постмодерну – це перебільшена увага до меншин, про що не йшлося б: лінгвісти носяться з мовою басків, яка безумовно заслуговує, як і всі інші мови, на повагу, але для чого зводити її у культ? Політики носяться із сексуальними меншинами, пропагують, нав’язують свавільне ставлення до статі. Мистецтвознавці смакують ташизм, асамбляж, етнографічну давнину: глечики на паркані, солом’яну стріху, тобто те, що далеко відстоїть від провідних шляхів розвитку людства, становлячи локальний інтерес. Які ж причини уваги до віджилого, часткового? Психічна патологія – завжди відкат назад, дія регресивних захисних механізмів, які актуалізуються тоді, коли соціальний індивід відчуває свою нездатність протистояти реальності і спотворює цю реальність у власній уяві. А це і є ознакою комплексу жертви.

– З огляду на сказане вами, з ким би з видатних психологів сучасності ви б захотіли обговорити все це? 

– Напевно, з Альбертом Бандурою, який нещодавно відійшов від нас. Саме він шукав відповідь на питання, як працює людська етика. Як людина, що має розум, душу, раптом перетворюється на холодного робота, на безжального ката, а потім знову стає чуйною, теплою людиною? Він наводив такий приклад: начальник тюрми пише листа батькові – ніжні турботливі рядки, сповнені любові; дописав листа – і пішов знущатися над ув′язненими, бити їх, катувати. Як таке може бути? Альберт Бандура досліджував механізми етичної регуляції людської поведінки. І до теми жертви, на мій погляд, тема етичної регуляції дотична. Бо жертва може легко перетворитися на безжального монстра і знущатися над іншими, ще й виправдовуючи своє озвіріння.

– Олександре Федоровичу, а що ви могли б порадити як професійний психолог взагалі нам усім загалом?

– Як професійний психолог я від порад, по-перше, утримаюсь. По-друге, сказав же Григорій Савич: «Всякому городу нрав и права. Всяка імєєт свой ум голова». А от висновок зі свого дослідження можу сформулювати: стан консультативної психології в сучасній України позначений недостатнім фінансуванням і непослідовною політикою стосовно психології в цілому при тому, що на офіційному рівні піклування про ментальне здоров’я нації проголошено першочерговим пріоритетом.

Тетяна ПЕТКОВА,

 журналіст,

 м. Київ