Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, академік НАПН України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

 Звісна річ, розмова уявна. Зате Шевченкові тексти реальні, справжні, вони не зачеплені чужим «ніже яким словом». Хоча нині вкрай важливо подумки «душею, серцем розмовлять» з українським Кобзарем, така розмова не може бути всеосяжною – заторкну лише дві, втім унікальні, теми: «Зворушливість» і «Ніжність».

 Зворушливість

– Великий, дорогий мені й усім українцям Кобзарю, зачіпаючи цю тему, найперше згадую про… вербу, вирощену Вами в Новопетровському укріпленні…

– У 1850 році, коли мене припроваджували із Орської фортеці в Новопетровське укріплення, це було в жовтні місяці, в Гур’єві-містечку я на вулиці підняв свіжу вербову палку і привіз її в укріплення, і на гарнізонному городі увіткнув її в землю, та й забув про неї; весною вже городник нагадав мені, сказавши, що моя палка росте. Вона дійсно паростки пустила, я ну її поливати, а вона – рости, і в даний час вона буде вершків шість товщини у діаметрі та принаймні сажні три висоти, молода і розкішна; правда, я на неї і води немало вилив, зате тепер, у вільний час і з дозволу фельдфебеля, жуірую собі в її густій тіні… Ось вам один-єдиний відрадний епізод із мого монотонного, безвідрадного життя…

– Улітку 1857 року, коли Ви з дозволу коменданта Іраклія Ускова вільно приходили на город і навіть могли там ночувати в бесідці, Ваша верба часто згадується в Щоденнику…

– Приліг втомлений під своєю заповітною вербою; Сьогодні я, як і вчора, точно так само рано прийшов на город, довго лежав під вербою, слухав іволгу і, нарешті, заснув; До самого обіду лежав під вербою і читав; Під вербою пили чай і лимонівку; Заснув під своєю фавориткою вербою…

– Це ж тоді й сталася надзвичайна пригода!

– Мені на лице вискочила холодна жабка, і я прокинувся. Перенісши одр свій у бесідку, я знову скорчився під шинеллю…

– Та й пізніше, здається, вже півник перервав Ваш сон?

– Курчата своїм нестерпним цокотінням мене розбудили… І мало того, що бігають біля тебе, кокочуть. Ні, треба ще тобі на лице вскочити та за ніс ущипнути… Розбуджений так невчасно чубатеньким нахабою, я встав[1]…

– Потрясаюче! Вмієте Ви, Тарасе Григоровичу, з байдужим виглядом розповідати зворушливі історії. Та насправді, мабуть, улюблена верба фактично стала вам у засланні живим уособленням України. Як у вірші «На вічну пам’ять Котляревському»…

– І сонце гляне – рай, та й годі!

Верба сміється, свято скрізь!

Заплаче злодій, лютий злодій.

– Не можу не сказати, безсмертний і віщий Кобзарю, що та верба проросла у творчості Ваших великих нащадків, українських поетів-класиків.

… Оця тужлива деревина

Йому нагадувала рідний край

На засланні. Вона слізьми пустиню

Перетворила на родючий ґрунт!

Це – Дмитро Павличко. А ось Іван Драч:

Тарасова верба

Де форт Петровський? Пагони вербові

З посадженого твого деревця

Пішли у світ маршрутами любові…

До слова, Тарасе Григоровичу, згадав я запис у Щоденнику від 19 липня 1857 року про те, що тоді в місячну, прекрасну ніч Ви «не перенесли свій табір у бесідку, залишивши його під вербою»… Це чому?

– Щоб зручніше було спостерігати вітер за флюгером, що крутиться на голубнику… Упродовж ночі я кілька разів просинався і спостерігав вітер, дивлячись на флюгер…

– З історичної поеми «Гамалія» запам’яталося – «море вітер чує», а тут хочеться сказати: «Шевченко вітер чує»… Розумію, Ви з дня на день очікували довгождану офіційну звістку про звільнення з лихопомного заслання, що мала нарешті приплисти в поштовому човні. Але хочу переконати себе і всіх у неймовірному, а саме: Ви справді… буквально розмовляли з вітром?

– Перед заходом сонця заштиліло. А в сутінки піднявся свіжий вітер від норд-осту, прямо в лоб нашому поштовому човну… Норд-ост тут панівний вітер. Він може простояти довго й подовжити мою і без того довгу неволю далеко за визначену мною межу, тобто за 20 липня. Сумно, невимовно сумно…

– Тож Ви передбачали і гірший варіант, але перепитаю, чи таки зверталися до … вітру?

– О вітре, вітре, якби ти міг співчувати моєму невсипущому горю…

– Вибачайте, це справді викликає глибоке зворушення, особливо, коли знаєш достеменно, що в цей же час Ви зверталися безпосередньо до Господа…

– О моя бідна, моя прекрасна, моя мила батьківщина! Чи скоро я зітхну твоїм життєдайним, солодким повітрям? Милосердий Бог – моя нетлінна надія.

– Дорогий Тарасе Григоровичу, Ви пам’ятаєте свої дивовижно точні записи в Щоденнику щодо вітру?

– Вітер усе той же. Туга та ж сама; Опівночі перемінився вітер. Відійшов до норд-весту; Сьогодні субота, вітер усе той же – норд-вест; Сьогодні неділя, вітер усе той же; Після заходу сонця заштиліло, і о першій годині ночі вітер піднявся від зюйд-осту. Вітер тихий і рівний, такий саме, який потрібен для нашого поштового човна…

– Здається, не було сумнівів, ось-ось Ваша воля, проте туга-нудьга не виселялася з душі…

– Чи скінчиться, нарешті, це мерзенне існування, це одноманітне записування одноманітних безкінечних днів?.. Двадцятого липня – день, у який я припускав попрощатися з моєю тюрмою, а вітер, уособлена доля, розпорядився інакше… Упродовж Ільїна дня і ночі вітер не поворухнувся. Мертва тиша…

– Яка драма почуттів і переживань! От якби зняти фільм про Вітер, як уособлення Кобзаревої долі!

Утім поштовий човен прибув уранці наступного дня…

– Поголившись, скріпивши серце виходив із укріплення, зустрів наглядача півгоспіталю Бажанова і він перший привітав мене з волею. Двадцять першого липня 1857 року об 11 годині ранку…

– Істинно мужній чоловіче, цієї вистражданої миті радіємо з Вами… Хочу відразу перейти до того вольного моменту Вашого повернення з заслання, коли на пароплаві «Князь Пожарський» пароплавної компанії «Меркурій» Ви пливли до Казані, дванадцятого вересня зупинилися на пристані Спаський затон і ненадовго вийшли на берег…

– Місцевість прекрасна, оточена молодими дубовими дібровами, і, незважаючи на холодну погоду, в дібровах збереглася свіжа зелень і деякі квіти, з яких я набрав маленький букет і … підніс його наймилішій баронесі Медем, одній із пасажирок «Князя Пожарського» і дружині одного з капітанів Меркурієвської компанії. Мила приваблива жінка.

– У Ваших поезіях слова «квітка», «квіти» та похідні від них зустрічаються понад сорок разів, але в переважній більшості метафорично – стосовно дітей і жінок, а ще – поетових дум. Скажімо: «Думи мої, думи мої, / Квіти мої, діти!» Або: «Мої любі дівчаточка, / Рожевії квіти»…

А тут інше – пристрасний порух живого серця! Колишній засланець, поет і художник уже півтора місяця почувався вільним, і це був особливо красивий і зворушливий учинок галантного чоловіка…

 Ніжність

– Мене надзвичайно вразив запис у Щоденнику від 11 липня 1857 року про те, що Ви випадково натрапили на… мокру стежку з відбитками мініатюрних дитячих ніжок…

– Я любувався і стежив за цим крихітним дитячим слідом, поки він не зник у степовому полину разом зі стежиною…

– Відомо, що в червні 1853 року Ви тяжко пережили смерть трирічного Дмитра – сина коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Ускова. Ви, Тарасе Григоровичу, не лише спроєктували йому надгробний пам’ятник, а навіть, за словами матері, Агати Ускової, «стежили за його виготовленням»…

– Я полюбив це прекрасне дитя, і воно, бідне, так прив’язалося до мене, що бувало, й уві сні кликало до себе лисого дядю… І що ж? Воно бідне, захворіло, довго томилось і померло, мені жаль мого маленького друга, я тужу, я іноді приношу квіти на його дуже ранню могилу і плачу. Я чужий йому, а що робить батько його й особливо мати? Бідна! згорьована мати…

– В поемі «Марія» про Святую Матір Ісуса Христа є пронизливо-хвилюючі рядки стосовно «святих діточок», які любили Сина Божого…

– Отож прибігли. – О святії!

Пренепорочниє! – сказав,

Як узрів діток. Привітав

І цілував, благословляя,

Погрався з ними, мов маленький…

– Обожнюваний Кобзарю, Ви воістину дивитеся на дітей душею… Розкажіть про той зворушливий випадок у Нижньому Новгороді наприкінці вересня 1857-го…

– Погода прекрасна. Я вийшов на бульвар. Між іншою публікою зустрів на бульварі дітей – три дівчинки та хлопчик. Прегарненькі і жваві діти. Костюм їх здався дивним і убогим. На дівчатках були якісь коротенькі легенькі діряві мантильки… Ручечки голі, і майже босоніж. На хлопчику … мантилька така ж, як і на дівчатках, а черевики ще гірші. Взагалі здалися вони мені схожими на трупу малят-комедіантів. Я дійшов з ними до кондитерської, купив їм солодких пиріжків на полтину й познайомився. Звати їх: Катя (найжвавіша), Надя і Дуня, а хлопчика Санею…

– Ви запам’ятали імена всіх чотирьох?!

– Діти якогось Арбеньєва, театрального музиканта… Прощаючись, вони просили мене до себе в гості…

– Тепер я ще глибше розумію Ваші слова, сказані про земляка, доброго приятеля по засланню, солдата Андрія Обеременка: «Він палко любить маленьких дітей, а це вірний знак серця лагідного, незлобивого». Утім і діти завжди, на мій погляд, говорячи знову-таки Вашими словами, «вловлять душу праведничу»…

– Кого люблять діти, той, значить, ще не зовсім поганий чоловік…

– Певно, це стосується і людей похилого віку, принаймні, до Вас напрочуд тепло й приязно ставилося подружжя Зигмунтовських, з якими Ви подружилися в Новопетровському укріпленні…

– Бездітні, одинокі… Вона, тобто Зигмунтовська, мені дуже подобається; це добродушно усміхнена, гостинна старенька, він теж добродушний старий, але пренаївний й повністю нешкідливий брехунчик. Наприклад, від дуже простодушно і кожен раз із новим варіаціями розповідає, які пройшов таємничі поневіряння, а походження своє веде від якогось короля польського… Вона також добра, лагідна, невинна балакуха і трошки сентиментальна старенька… Я частенько приношу їм з городу кріп, петрушку і тому подібний злак, п’ю чай, прочитую фельєтон і вислуховую чарівні пригоди наївного Телемона, за що користуюся повним довір’ям Бавкіди…

– Те, з якою ніжністю, хай іронічною, говорите про них, і пояснює моє захоплення Вашими стосунками з цими старенькими і гарними людьми…

Доземний уклін Вам, Кобзарю, за цю розмову! Скажу Вашими словами: «Будемо молитися Богу, що ще існують такі душі між себелюбними людьми».

---

[1] Одразу прошу суто притомного сприйняття маловідомих, рідкісних і незвичайних свідчень Тараса Григоровича, зібраних у цій статті. Вони стосуються завершальних місяців його заслання, коли режим перебування було неймовірно пом’якшено, і роблять ще виразнішим історичне зізнання засланця: «Бодай і ворогові моєму лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь…»