Наратив з власного канадського досвіду

У кінці серпня 2023-го повертався з Канади з тритижневої відпуски. Літак швидко набирав висоту, прямуючи з Галіфаксу до Франкфурта, Варшави – а там і до Києва недалеко. В ілюмінаторі виднілися неосяжні простори північноамериканського континенту. Мимовіль згадалися враження 33-річної давнини – від країни, а особливо – від української діаспори Канади, що є другою за територією і чисельністю української громади у світі.

…Тоді, у травні 1990-го, коли питання проголошення незалежності України було справою найближчого часу, українська делегація з трьох осіб за підтримки фонду «Відродження» мала змогу відвідати Канаду з метою розвитку українсько-канадських зв’язків в освіті, глибшого пізнання українства за кордоном. До складу делегації входили автор цього нарису, заступник міністра народної освіти України Володимир Луговий, керівник відділу міжнародних зв’язків міністерства Євген Поліщук і ректор Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки Богдан Заброварний. Перельоти до Монреаля, Едмонтона, Калгарі, Саскатуна, Реджайни, Вінніпега, зустрічі з українською громадою, українцями-освітянами і українцями у владі дали змогу відчути велич країни і разом з тим велич понад столітнього вирішального внеску в її становлення українських мігрантів, що зазвичай шукали тут реалізацію свого природного прагнення до вільного життя, непідневільної праці.

Вразив і надзвичайний обопільний інтерес канадських українців до посланців з материнської української землі. Особливо помітним було щире бажання показати, як багатьма поколіннями зберігалася і оберігалася національна сутність українців – громадян Канади, національна культура, а також вболівання за сучасну і майбутню долю України. Відчувалося, що тридцятирічна ізоляція українства за кордоном під час холодної війни (1960-1990 рр.) не лише не притупила, а, навпаки, загострила прагнення до єднання українців повсюдно у світі.

З кожним кроком знайомства зростала гордість за українців, за те, що ні час, ні простір, ні моря, ні гори, ні економічні, ні політичні негаразди не змогли і в принципі не зможуть роз’єднати нас.

Гордість зростала від шани, з якою канадійці-українці ставилися до членів делегації, що за великим рахунком представляла іншу соціальну систему, і від того, як вироблялися адекватні форми інтеграції і диференціації української спільноти в мультикультурному середовищі Канади.

Передовсім заслуговував на увагу канадський феномен шкільництва. Ураховуючи, що в Канаді проживає близько 1,4 млн етнічних українців, насамперед зосереджених у провінціях Альберта, Саскачеван, Манітоба (понад 10 % серед населення), у країні набули розвитку двомовні українсько-англійські шкільні програми, а також громадські недільні українські школи. Вони стали осередками й символами збереження й розвитку української культури, освіти.

Зростала гордість і від того, що і на владних олімпах саме тоді був призначений генерал-губернатором та головнокомандувачем Канади українець Роман Гнатишин, родинні коріння якого вели до міста Вашківці Чернівецької області, що на річці Черемош, колишнього члена Канадського парламенту, міністра енергетики і юстиції федерального уряду. Тепер на його честь названо вулицю та встановлено пам’ятник у місті Саскатун.

З деякими канадськими українцями співпраця продовжилася і після відрядження. Характерною тут є особистість доктора суспільних наук Богдана Кравченка, керівника Канадського інституту українських студій Університету Альберти, що у першій сотні провідних університетів світу. Він повністю взяв на себе супровід делегації, турботу про реалізацію програми перебування в Едмонтоні і Калгарі. Навіть моє 40-річчя 17 травня відзначили з представниками діаспори в його будинку, а подарованим ним англо-українським словником користуюся й досі.

Плідною виявилася подальша наша співпраця вже в Україні. З утворенням у 1995-му Національної академії державного управління при Президентові України і призначенням мене її ректором, Б. Кравченко до 2004-го обіймав посаду проректора з міжнародних зв’язків. На цій посаді ним проведено велику роботу з утвердження іміджу академії в Європі і світі, реалізації спільних магістерських програм із Лондонським столичним університетом, організації закордонного стажування здобувачів і викладачів, зокрема в Канаді, отримання європейської акредитації, імплементації зарубіжного досвіду з підготовки фахівців з державного (публічного) управління.

Або зустріч у Вінніпегу, а потім у Києві, з міністром-українцем Леном Деркачем, який дещо засмучувався через своє недосконале володіння українською (адже представляв далеко не перше покоління українських мігрантів). Саме в українській громаді півмільйонного Вінніпегу, у якому понад 15 % населення становлять українці, мені повідомили, що у місті 11 дорослих з прізвищем Луговий. Як дізналися? Неочікувано просто, за телефонним довідником.

Або вже пізніше – блискавично коротке, але надзвичайно _ізитів ці_ спілкування з легендарним українцем Орестом Субтельним, професором Йоркського університету (Торонто), автором загальновідомої книги «Україна: Історія», яка стала підручником у перші роки незалежності України. Ця знакова подія відбулася у літаку, що вилетів з міжнародного аеропорту Бориспіль. Моє місце виявилося поруч з моложавим паном, який, як з’ясувалося, хоч і народився так само 17 травня, але на дев’ять років раніше за мене. Невимушено зав’язалася бесіда між двома представниками академічного середовища. Зрештою обмінялися візитівками, на _ізитів ці співрозмовника прочитав: «Орест Субтельний». Зрозуміло, не забарився заявити, що його книга масово використовується для вивчення історії України. На це Орест дотепно відповів: «А не вже ви, громадяни України, не можете написати про себе самі?». Це, між іншим, означало докір і заклик щодо побудови самодостатньої України, які незмінно пам’ятаю впродовж усієї подальшій діяльності. Адже без національної самодостатності національний суверенітет стає проблематичним. З часом книги і підручники з історії України було написано зусиллями фахівців Національної академії наук України, Національної академії педагогічних наук України, провідних університетів так само, як і з усіх інших предметів.

До визначних подій із розвитку українсько-канадської співпраці треба віднести й обрання у 2005-му іноземним членом НАПН України Уолтера Романа Петришина, видатного канадського українця, що у 2021-му удостоєний Ордена Канади, другої за значенням державної відзнаки за надзвичайний внесок у розвиток нації. Плідна співпраця академії з ним триває.

Сюжети українсько-канадської взаємодії невичерпні Зокрема, у 1996-2005-х відбулися важливі відрядження до провідних університетів Оттави, Торонто, Квебеку, першої канадської столиці – Кінгстона й Галіфакса.

Усі ці роки й гадки не мав, що 2023-го буду знайомитися з проукраїнською діяльністю в Канаді членів власної родини – сім’ї Олексія Лугового. Рішення про імміграцію – дуже непросте і вимушене. Як сталося? Олексій у 1995 р. з відзнакою закінчив юрфак шевченкового університету в Києві, вступив до аспірантури. Однак інтерес до підприємницької діяльності, якою в умовах становлення ринкової економіки зайнявся ще у студентські роки, пересилив. Розвивав юридичний консалтинговий бізнес. Але робити це чесно, на засадах справедливої конкуренції, не дали поплічники Януковича. Недоброчесний пресинг бізнесу – півбіди, але загрозу сім’ї ігнорувати було неможливо. Тож, на початку 2012-го з сім’єю, включаючи двох малолітніх дітей, виїхав до Кіпру. Там реалізувати бізнесові задуми через обмеження кіпрською владою права на роботу іноземних громадян, не вдалося. У 2018 р. сім’я переїхала до Канади, де облаштувалася згідно з ключовим принципом цієї країни – живи і працюй чесно і все буде успішно.

У Галіфаксі (провінція Нова Шотландія), що на сході, куди перебралася родина, включилися в діяльність провінційного відділення Конгресу українців Канади, яке є єдиним представником Конгресу в атлантичній Канаді. Дружина, Олена Лугова, є секретарем керівного органу цієї організації (її президентом є Богдан Луговий, однофамілець), стала засновницею і керівником нині дуже популярної суботньої української школи. З початком повномасштабного військового російського вторгнення в нашу країну українці провінції й члени родини розгорнули волонтерську діяльність з надання допомоги щодо посилення спротиву ворогу, створення умов для перемоги, проведення комунікаційних заходів з місцевою владою з економічної і політичної підтримки України. Докладну інформацію про діяльність відділення Нової Шотландії Конгресу українців Канади, можна отримати українською і англійською мовами за посиланням https://uccnovascotia.ca/.

Зараз у школі 50 дітей різного віку. У школі вивчають три предмети: українську мову, українську літературу і народознавство, що включає українську історію, географію, творчість.

Їдучі з кількома пересадками у відпустку в Галіфакс, мав окреме багажне місце в руках – рулончик з українським алфавітом для школи.

Характерно, що в канадському суспільстві, як і повчав видатний український педагог К.Д. Ушинський, 200-річчя від дня народження якого відзначено у цьому році, підтримується культ трудового виховання. Зі шкільних і студентських років учні і студенти мають у вільний час працювати (і волонтерами, і за оплату), накопичуючи трудові години, що важливо, наприклад, для продовження навчання в університеті. Зокрема, 15-річна онука Юля за час 10-річної глобальної мандрівки до двох мов, що знала в Україні, додала володіння англійською, грецькою і французькою. Отже усі шкільні канікули працювала в сувенірному магазині одного з туристичних місць, нерідко по дев’ять годин на день. Це не завадило її видатним успіхам у школі (її середній бал 95 і вище). Так само, як і онуку Матвію – стати студентом інженерної спеціальності Делхауського університету (Галіфакс) – закладу світового класу, який я відвідував у 2004 р., не гадаючи, що один з моїх онуків матиме честь здобувати тут освіту.     

Історично Канада – одна з найнадійніших партнерських країн України, першою серед західних держав визнала нашу незалежність, всіляко підтримує у важкі часи. Зокрема, з нагоди 32-річниці Незалежності України в Канаді пройшли акції солідарності.

Піднесено відзначено головне українське свято у сонячний день 24 серпня в Галіфаксі, у якому брав участь. Захід мав величезний національно-патріотичний виховний потенціал, засвідчив світове єднання українців, симпатії цивілізованого людства до національного героїзму. Урочистості проходили зранку на площі Гранд Парад біля мерії міста. У них, крім численних учасників від провінційного відділення Конгресу українців Канади, взяли участь і виступили з промовами представники усіх рівнів влади (федерального, провінційного, місцевого), офіційної опозиції, громадськості. Характерними атрибутами масового зібрання стали синьо-жовті прапори і прапорці, краватки, вишиванки, інша українська символіка. Відкрив захід промовою мер Галіфакса Майк Севедж. За цим був піднятий Прапор України, виконаний Гімн України, вшановано хвилиною мовчання пам’ять загиблих у російсько-українській війні захисників України. Скандування слоганів українською і англійською мовами – Слава Україні! Героям Слава! GloryofUkraine! HeroesGlory! У виступах учасників – наголос на безумовній нинішній і подальшій підтримці України в її боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність. По завершенні заходу зібрання скандувало Thankyou, Canada!

На заході також було оголошено про проведення найближчим часом у Галіфаксі першого Українського фестивалю східного узбережжя з презентацією національної кулінарії, музики, танців, сувенірних виробів.

…Завершувався серпень 2023-го, літак набирав висоту, повертаючи мене з Канади до рідних і далеких Європи й України, і подумалося: як справедливо сказано «Українському роду нема переводу!».

Володимир ЛУГОВИЙ,

перший віце-президент НАПН України,

доктор педагогічних наук,

професор, академік НАПН України