Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО

доктор історичних наук,

академік НАПН України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

АСТОЛЬФ ДЕ КЮСТІН ПРОТИ РОСІЇ

У статті кристалізовано ключові висновки й враження відомого французького мандрівника, маркіза Астольфа де Кюстіна (1790–1857), спрямовані проти деспотичної Росії, в якій йому «мертві здавалися вільнішими від живих…»

 

 «Довгі часи Московщина жила українською наукою…»

В історії навічно зафіксовано повчально-дивовижний період, що розпочався у середині XVII століття, коли з Києва до Москви переносилася вченість, а з Москви до Києва відправлялися за вченістю[1]. Іван Огієнко, який глибоко дослідив цю тему, виснував, що «українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті» (Огієнко, 75). Поготів, як відзначив Іван Франко, саме українськими руками царі прорубали вікно до Європи, проте водночас численні вікна в Україні до тієї самої Європи якнайщільніше позамуровували.

Як відомо, український народ споконвіку відзначався високим рівнем культури й писемності. Відомий мандрівник Павло Алеппський, який побував в Україні невдовзі після горезвісної Переяславської ради, свідчив, що «по всій землі русів, тобто козаків» майже всі українські сім’ї, не лише чоловіки, а й дружини та дочки, вміли читати. Згадуючи про це в статті з промовистою назвою «Колишня освіта і теперішня темнота» (1909), Михайло Грушевський зазначав: «Український нарід, як порівняти його до московського, приміром, був тоді далеко розумніший, освіченіший, проворніший. З України потім ціле століття находили на Московщину люди, що тут заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час всі вищі духовні в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою» (Грушевський а, 391).

За переписами 1740 і 1748 рр., у семи полках Гетьманщини, Полтавської і Чернігівської губерній на 1094 села припадало 866 шкіл із викладанням українською мовою. Кажучи словами Тараса Шевченка, «загальна грамотність у народі – найбільше добро…». Проте невдовзі наслідки національних утисків далися взнаки. За даними 1768 року, на території трьох пізніших повітів Чернігівщини одна школа припадала вже на 746 душ населення, на цій самій території ще сто років по тому – на 6750 душ, а загалом по губернії – на 17143 душі населення. Перепис 1804 року показав, що українці – один із малописьменних народів імперії. У середині ХІХ ст. Шевченко гірко писав про «народ отой убитий», а з російського боку «ісправник… по-московській лає увесь народ». Наприкінці століття на 100 душ українського населення припадало лише 13 письменних. І знову згадуються Шевченкові слова: «…Де на 100 один грамотний – найбільше зло». Отже, Московщина перетворювала великий і самодостатній народ із багатющою культурою і мовою на малий російський.

На початку ХХ ст. Михайло Грушевський гірко підсумовував: «При теперішній науці, коли на Україні вчать по школах руською мовою, темнота розвелася по Україні страшенна. Між українським народом грамотних удвоє менше, ніж між народом великоруським; в деяких губерніях українських між українцями ледве знайдеться один грамотний на десять душ; а як по котрих губерніях один грамотний на п’ять неграмотних, то се вже дуже багато. Так підупав український народ, такий здатний, способний з природи своєї, що колись далеко вище своєю освітою стояв від народу великоруського (московського) та дивував сторонніх людей своєю освітою й охотою до книжки та науки» (Грушевський а, 383).

У статті «Камінь наріжний» (1916) великий українець заявив, що «за нинішньої русифікаторської політики український народ, який колись випереджав великоросійське населення за своїм розвитком і освіченістю, справді засуджений на те, щоб стати “гноєм” для мови Пушкіна…»[2].

В історично нових умовах, на чолі нової держави, тобто понад століття тому, Михайло Грушевський сформулював для України новий основоположний імператив: «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим,… се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць…». Оголосивши західну орієнтацію України, Грушевський одразу заявив, що «в порівнянні з народом великоруським український являється народом західної культури…». В цьому контексті, знову-таки понад сто літ тому, великий українець розкрив історично нові стратегічні перспективи української держави: «Коли українське життя розриває нав’язану їй московською політикою, московським насильством північну орієнтацію, воно може з новою силою, з новою енергією відновити свої зв’язки з західним світом. Се не тільки диктують її старі традиції, старі навики, а й те духове споріднення, яке, без сумніву, єсть між українським народним, етнічним елементом і життям західноєвропейським» (Грушевський б, 234, 238).

Екзистенціально надважливі постулати не старіють, але, говорячи словами мудрого Аристотеля, відоме насправді – відоме небагатьом.

Ідеться про мемуари французького маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році»[3]. Чому саме про них? Іноземний автор-очевидець переконливо, з фактами в руках виснував од імені цивілізованого світу про росіян: «Їхня цивілізація – тільки так здається; на ділі вони безнадійно відстали від нас і, коли випаде нагода, жорстоко помстяться нам за нашу вищість».

Злочинна загарбницька війна Росії проти України, російські ядерні погрози світовій цивілізації підтверджують пророцтво французького маркіза. Утім Астольф де Кюстін застеріг, що «Росія зламає собі шию, як тільки вона скине маску і оголосить війну Європі…».

«Я зобразив Росію такою, якою вона є»

Маркіз Астольф Луї Леонор де Кюстін (1790–1857) – французький аристократ, письменник, мандрівник. Його дід, Адам Філіп де Кюстін, – генерал, командував Рейнською республіканською армією, а батько Арман Луї Філіп Франсуа де Кюстін – блискучий дипломат, уже в 22 роки призначений урядом короля Людовіка XVI послом до герцога Брауншвейзького. Обох аристократів, які стали на бік Французької революції, вона гільйотинувала в 1793–1794 рр., і це стало кращою рекомендацією для маркіза де Кюстіна при дворі Миколи І, коли 49-річним він прибув у Петербург, де неодноразово зустрічався з імператором. Навіть записав таке: «Дякуючи частим прилюдним бесідам із государем я завів знайомство з багатьма людьми… Побачивши, що я став предметом особливої прихильності з боку повелителя, вони кидаються мені на шию…» Утім через кілька років Микола І, прочитавши книгу «Росія в 1839 році», жбурнув її на підлогу зі словами: «Моя вина: навіщо я говорив із цим негідником!». А що він міг інакше сказати, прочитавши, скажімо, таке про своє правління: «Тут власним життям розпоряджається тільки монарх: доля, могутність, воля цілого народу – все знаходиться в руках однієї людини… Тиранія, чи республіканська, чи монархічна, вселяє в душі ненависть до абсолютної рівності… В Росії деспотична система діє, як годинник, і наслідком цієї надзвичайної розміреності є надзвичайне гноблення… Відчуваєш обурення і з жахом запитуєш себе, чому в діяннях людських так мало людяності». Або: «Росіяни рівні, але не перед законами, які не мають в їхній країні зовсім ніякої ваги, а перед капризом самодержця…». Російський монарх у свою чергу обурювався, читаючи дошкульні одкровення француза, і маркіз де Кюстін через півтора десятиліття, коли вже вийшло п’ять видань книги, навіть зізнався, що «успіху книги чимало сприяв гнів імператора Миколи І…».

Уперше маркіз де Кюстін мандрував у 1811–1822 рр., побувавши в Англії, Шотландії, Швейцарії, Італії. Про ці подорожі видав книги 1830 й 1835 рр., а затим 1838 опублікував дорожні замітки про відвідання Іспанії. Крім того, написав низку світських романів, виступав із публікаціями на театрально-драматичному й белетристичному поприщах.

Але всі ці достойні труди належали своєму часові, а в пам’яті майбутніх поколінь залишилася книга де Кюстіна «LaRussien 1839». Монархіст за переконаннями, маркіз вирушив до абсолютистської Росії сподіваючись знайти в ній запоруку порядку й спокою всесвітнього масштабу. За три місяці він повернувся на батьківщину рішучим противником абсолютної монархії і переконаним прихильником представницького правління: «…Їдучи з наміром одержати від самодержавного уряду нові аргументи проти деспотизму… я був вражений злочинами самодержавства, тобто тиранії…».

Астольф де Кюстін приплив до Петербурга через Фінську затоку на пароплаві «Микола І» у першій декаді липня 1839 р., за місяць він відвідав Москву, затим Нижній Новгород, а вже у вересні відправився з Москви через Петербург у Берлін, куди прибув на початку жовтня 1839 р. Можна тільки дивуватися, що за такий короткий час іноземець не лише по-людськи розчарувався в самодержавному правлінні, а й науково точно визначив його ментальні згубні пороки, викристалізував системні характеристики миколаївської Росії – «це безживне тіло, коло́с… усі члени якого знемагають, однаково позбавлені сили!» Звісно, наївно було б думати, що француз перед мандрівкою в Росію не зібрав доступні йому відомості. Досить сказати, що він усерйоз ознайомився не лише з путівниками по Москві й Петербургу, а й з «Історією держави Російської» Миколи Карамзіна, на якого неодноразово посилався в своїй книзі.

Проте де Кюстін очевидячки самостійно занурився в історичний смисл сучасного йому російського життя і так само самостійно зробив висновки та передрікання зі своєї найвідомішої мандрівки, зокрема про майбутню «жахливу революцію» в Росії: «В народі, який так довго пригнічують, пристрасті довго киплять, перш ніж відбудеться вибух; небезпека час від часу наближається, зло не відступає… можливо, навіть наші внуки не побачать вибуху, але ми вже тепер можемо передрікти, що він неминучий, хоча й не знаємо, коли саме він відбудеться».

Онуки Кюстінового покоління побачили й відчули катастрофічні російські революції…

Немає сумніву, що сам де Кюстін не гірше від нащадків усвідомив історичне призначення свого відвідання Росії, зокрема й для «майбутньої долі світу». Найпереконливіше свідчить про це його передмова до другого видання книги в Парижі (1843): «Я об’їхав більшу частину цивілізованого світу і під час цих мандрівок усіма силами намагався пізнати таємні пружини, що рухають життям імперій… Росіяни залишаться мною незадоволені, але в глибині душі вони мене пробачать – цього усвідомлення мені досить. Кожен росіянин, якщо він порядна людина, підтвердить, що коли я й припустився, за браком часу, помилок у деталях, у цілому я зобразив Росію такою, якою вона є».

Скажу більше, коли розпочалася Кримська війна 1853–1856 рр. і чимало пороків Росії, названих автором, явно висунулися назовні, 1854 р. вийшло п’яте видання книги, в передмові до якого де Кюстін написав, що «хоче бути почутим усім світом і тому вирішив випустити дешеве видання книги, видання для народу». Характерно, що тоді він назвав її «LaRussi», протиставивши позачасову Росію світові.

Утім під цією назвою, що стала в устах де Кюстіна викривальною, в Радянському Союзі та сучасній Росії книгу, звісно, видавати не посміли. Та й узагалі шість десятиліть твір маркіза табуювали, і лише у 1990 р. книга побачила світ під назвою «Миколаївська Росія», а в наступних виданнях (1996 і 2007) повернулися до первісного заголовку. Це зрозуміло, але не зрозуміло, чому впродовж більш як тридцяти років української незалежності нищівна для нашого ворога «Росія» де Кюстіна не видана українською мовою.

У Росії, на мій погляд, найсильніше та найвиразніше підтвердив правоту французького маркіза Олександр Герцен, який назвав твір де Кюстіна «найцікавішою і найрозумнішою книгою, написаною чужинцем про Росію». У щоденнику Герцен зізнався: «Тяжке враження від цієї книги для росіянина, голова схиляється на груди, а руки опускаються; і тяжко від того, що відчуваєш страшну правду, і прикро, що чужий доторкнувся до болючого місця…». І знову: «Книга ця для мене ніби тортури, як камінь, привалений до грудей; я не дивлюся на його промахи, основа його переконань вірна. І це страшне суспільство, і ця країна – Росія…»

«Мертві мені здавалися вільнішими від живих…»

Треба визнати, розповідь француза таки забарвлена ментальною зверхністю до росіян, проте не можна погодитися з Миколою Гоголем, що де Кюстін «видав свої записки з тим саме, щоб показати Європі з дурного боку Росію» й бачив у його книзі лише «розчинену ненависть» до Росії. Насправді маркіз остаточно визначився лише в процесі знайомства з Росією: «Чим ближче спізнавав я страшну й дивовижну державу… тим ясніше розумів місію, покладену на мене випадком». У передмові до вже згаданого другого видання книги він оприлюднив своє розуміння цієї місії: «Мені здавалося, що, кажучи правду про Росію, я зроблю нову та відважну річ: досі боязнь та користь диктували мандрівникам перебільшені похвали, ненависть надихала на брехню; я не боюся а ні тої, а ні другої пастки» (Кюстін, 29).

Тож, річ не в тім, що маркіз запевняв читача: «Свою розповідь я вів без особистої ненависті». Річ у тім, що, судячи з історичних підтверджень у часі правоти маркіза, він таки був або намагався бути чесним, об’єктивним, усвідомлюючи, що існують «дві нації – Росія, як вона є, і Росія, якою її прагнуть представити перед Європою». Тому зміг описати Росію, якою вона справді була. Француз не приховував своїх симпатій, якщо вони виникали. Навіть заявив, що книга «повна похвальних спостережень, які роблять ще суворішими зауваження осудливі». Скажімо, маркіз неодноразово любувався російськими селянами, відзначав їхню заповзятливість, уміння виживати в непростих умовах, а ще – співати. Та найголовніше полягає врешті-решт, у Кюстіновому висновку з його доброзичливого ставлення до впокореного російського народу: «Тяжке враження, що не залишає мене з тих пір, як я живу в Росії, посилюється від того, що все говорить про природні здібності пригніченого російського народу. Думка про те, чого б він досяг, якби був вільний, доводить мене до шаленства».

Щоправда московський поштмейстер Олександр Булгаков, якому випало «двічі обідати» з Астольфом де Кюстіном, сформулював іще у 1844 р. хитромудру й зручну для русофілів оцінку книги маркіза: «І біс його знає, який його істинний висновок, то ми перший народ у світі, то наймерзотніший!» У дійсності француз шанував російський народ, але державний устрій і можновладців Росії вважав таки наймерзотнішими…

Кюстін особливо відзначив «поверхову освіту» росіян і мимохідь зауважив, що кожний імператор мав би «сприяти розвитку освіти в своєму народі», проте ключовий висновок, вивезений маркізом із Росії, перекреслював цю можливість: «…Росіяни ще не можуть вважатися людьми цивілізованими. Це татари у воєнному строю – і не більше». Поготів, що «в такій країні, як Росія, варварство носиться в повітрі». В іншому місці про те саме: «Російська цивілізація… скидається на варварство. Росія є воюючим суспільством, її сила не полягає в ідеях, вона є у війні, отже у хитрощах і жорстокості…» (Кюстін, 141).

Враження таке, що читаєш текст не з твору позаминулого століття, а з сучасної книги, чи вчорашньої газети, чи навіть Телеграм-каналу… Усьому світові жахно від того, що держава з ядерною зброєю не має ідеології як образу гуманного майбутнього.

За Кюстіном, тому, хто мав нещастя народитися в Росії, залишається тільки шукати втіхи в гордовитих мріяннях і надіях на світове панування: «Росія живе і мислить, як солдат армії завойовників. А справжній солдат будь-якої країни – не громадянин, а довічний в’язень…» (Кюстін, 231).

З власного життєвого та наукового досвіду знаю, що в атмосфері кожної країни розлито щось невидиме й невідчутне на дотик, але важливе для людської душі, яка з нею знайомиться. Для високої правди історичного дослідження, навіть подорожньої розповіді, украй важливо виявити й відтворити цей національний феномен, і маркіз де Кюстін блискуче здійснив це, точно назвавши синтетичну для всієї Росії ознаку – страх: «У Росії усе печально подвійне – від страху влади і від відсутності сонця!..». Зауважу, що француз буквально сприймав Росію як північну, холодну країну, в якій полюс недалеко від Петербурга, а «Сибір починається від Вісли…». Та про крижаний страх у нього сказано невідпорно: «У Росії страх заміняє, точніше сказати, паралізує думку… Щоб там не казали короткозорі законодавці, страх ніколи не зможе стати душею правильно організованого суспільства, бо він не творить порядку, а лише прикриває хаос…».

Отже, там, де панує страх, немає місця для щастя: «Росія, гадається мені, єдина країна, де люди не мають уявлення про справжнє щастя. У Франції ми також не відчуваємо себе щасливими, але ми знаємо, що щастя залежить од нас самих; у Росії ж воно неможливе…» (Кюстін, 235).

Це моторошне відкриття боліло йому, лякало його й виплеснулося в остаточний підсумок Кюстінового знайомства з Росією 1839 р.: «Тільки поживши в цій пустелі, де немає спокою, у цій тюрмі без продиху, починаєш відчувати всю свободу, надану народам в інших країнах Європи, який би там спосіб правління не був прийнятий… У Росії, не втомлююся повторювати, свободи немає ні в чому… Побачивши на власні очі цю країну, будь-хто буде радий жити в будь-якій іншій країні. Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій немислиме щастя, бо за самою своєю природою людина не може бути щаслива без свободи».

Наш сучасник Михайло Слабошпицький справедливо й точно резюмував: «Це Кюстінів вирок» (Кюстін, 237).

Зі свого боку хочу додати, що ключовий висновок іноземного маркіза не був емоційним, скороспілим, а навпаки випливав із його глибоких роздумів, вивірених у реальних обставинах імперської Росії. Вчитаємося й вдумаємося в наступні рядки з книги де Кюстіна: «…Росія все ще дистанційована від свободи далі, ніж більшість інших країн на світі, – не від слова “свобода”, а від того, що ним позначається. Заклик “хай живе свобода!” може хоча б і завтра пролунати навіть на межі Сибіру під час кривавого бунту, при заграві пожежі; сліпий і жорстокий народ може перерізати своїх панів, повстати проти темних самодурів, закривавити води Волги, тільки вільнішим він не стане – над ним ярмом тяжіє варварство».

Особливо пронизливою є розповідь маркіза про відвідання ним у Петербурзі Петропавловської фортеці – каторжної тюрми для «державних злочинців», унікального зловісного символу російського рабства – та сусіднього Петропавловського собору, в якому ховали російських самодержців. Мудрий француз одразу запримітив моторошну двозначність і страхітливу символічність цієї суто російської близькості: «Мене повели в собор – усипальницю царюючої фамілії… У цій могильній цитаделі мертві мені здавалися вільнішими від живих. Я задихався в її стінах. Якби думка замурувати в одному склепі полонеників імператора і полонеників смерті, змовників і монархів, проти яких вони злоумишляли, була продиктована філософськими поглядами, я ще зміг би з ними змиритися. Проте я не бачу нічого, крім цинізму абсолютної влади та грубої самовпевненості деспотизму. Ми, люди Заходу, революціонери й роялісти, бачимо в російському державному злочинцеві лише безневинну жертву абсолютизму, а росіяни бачать у ньому людину, якої всі відцуралися. Ось до чого доводить політичне ідолопоклонство… Я не можу без жаху думати про те, що справді віддані та бездоганно чесні люди можуть будь-якої хвилини опинитися в казематах петербурзької фортеці… Як не перейнятися жалем до цього народу!».

Московський кремль французький маркіз назвав «шедевром деспотизму»: «Прославлення рабства – така алегорія, втілена в цьому сатанинському пам’ятнику… це житло підходить діючим особам Апокаліпсису».

Астольф де Кюстін був далекий від історичної долі України у лещатах імперії. Утім саме він, як відомо, вперше заявив, що Росія «за всієї її неосяжності – не що інше, як тюрма, ключ від якої у руках імператора». Тобто треба розуміти, і тюрма народів, які її населяли. Лише Шевченко вповні розкрив у геніальному сарказмі справжню трагедію багатонаціональної самодержавної імперії:

У нас же й світа, як на те –

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!..

Нагадаю співзвучну жорстку максиму з книги «Росія в 1839 році»: «Мовчання править життям і паралізує його».

Астольф де Кюстін ясно розумів особливу небезпеку внутрішніх вибухових проблем багатоплемінної Московщини: «Уявіть собі вирування республіканських пристрастей (адже при російському імператорі панує удавана рівність) у тиші деспотизму – застрашливе сполучення, особливо у світлі того майбутнього, яке воно передрікає світові. Росія – щільно закупорений казан з окропом, причому стоїть він на вогні, що розгорається все сильніше й сильніше. Я боюся, щоб він не вибухнув. І не я один боюся».

Той окріп ошпарив уже на смерть мільйони людей і продовжує кипіти…

На завершення нагадаю, що понад десять років тому деякі важливі сюжети з твору де Кюстіна побачили світ в опрацюванні О. Мерчанського. Вже згаданий Михайло Слабошпицький, який написав післямову до книги, справедливо назвав її своєрідним експозе Кюстінової праці «Росія в 1939 р.»: «В ній викладено найпромовистіші епізоди й найважливіші ідейні моменти книги, перемежовані коментарями упорядника й автора передмови Дмитра Донцова» (Кюстін, 240). Усе саме так, і то була дуже важлива публікація! Проте, повторюся, нарешті необхідно видати повний переклад українською мовою книги маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія» (звісно, з оригіналу, а не з російського видання) з новітніми докладними науковими коментарями.

Півстоліття тому американський дослідник Дж. Кеннан виснував, що книга де Кюстіна, хоч і присвячена Росії Миколи І, дивовижним чином виявилася застосовною не меншою мірою до Росії Сталіна і Брежнєва. На початку нинішнього ХХІ ст. мені випало майже півтора десятиліття очолювати Національний культурний центр України в Москві, тому мав унікальну змогу пересвідчитися в сучасній живучості Кюстінових свідчень. Унікальним доказом історичної правоти французького маркіза є те, що його книга й через майже два століття залишається найпопулярнішим твором про Росію і буквально розібрана на цитати й афоризми – навів їх чимало.

На мій погляд, особливо вражає такий обвинувачувально-тотальний висновок Астольфа де Кюстіна: «Провидіння встановило страшну, таємничу, кругову поруку провинностей і заслуг між урядами та підданими, й рано чи пізно в історії суспільства настає час, коли державу судять, ухвалюють її вирок і карають, як і окрему людину».

Хіба це не звучить нині пророче?! Втім, як і все, процитоване з книги Астольфа де Кюстіна…

ЛІТЕРАТУРА

1. Грушевський М. Твори : у 50 т. Т. 3. Львів : Світ, 2005. 792 с.

2. Грушевський М. Твори : у 50 т. Т. 4. Кн. 1. Львів : Світ, 2007. 432 с.

3. Кюстін Астольф де. Правда про Росію: подорожній щоденник. Київ : Ярославів Вал, Український письменник, 2009. 242 с.

4. Огієнко І. Українська культура : коротка історія культурного життя українського народу. Київ : Абрис, 2001. 272 с.

---

[1] Докладно див.: Мельниченко В. Українські наголоси московських храмів. М., 2010. С. 14–40; Його ж. «Українці збудили Москву од віковічного дрімання» // Мої духовні криниці: статті та інтерв’ю ХХІ століття. К., 2019. С. 487–538.

[2] Докладно див.: Мельниченко В. Москва у творчій долі Тараса Шевченка. М., 2015. 496 с.; Його ж. Михайло Грушевський: «Шевченко — святий національний прапор». К., 2017. 440 с.

[3] Докладно див.: Кюстін Астольф де. Правда про Росію: подорожній щоденник. К., 2009. 242 с.; Мельниченко В. Подробиці Шевченкового життя. К., 2021. С. 264–281.