Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук,

академік НАПН України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка.

Передслово

Мені випало стати на чолі Культурного центру України в Москві за два роки після його відкриття і працювати генеральним директором у 2001–2015 роках. На мій погляд, Український дім у російській столиці був останньою могутньою спробою незалежної, цивілізованої, європейської України показати Росії єдину можливість мирного, культурного співіснування абсолютно різних держав.

Про це можна було сказати поетичними рядками національного класика Дмитра Павличка з його вірша «Пам’ять» (2002):

Ми вас не любимо, та жити

Потрібно так, щоб ворожда

Нас не спалила…

Проте Росія вибрала за краще ворожду й поготів пішла загарбницькою війною проти України… Це назавжди закрило двері до нас перед історично захланною країною: «Аби лиш не з Москвою. Хай Україну чаша ця мине» (Ліна Костенко).

Неясне передчуття того, що московське небо дихало новою бідою, з’явилося у мене 2013 року, і це було буквально шосте чуття, що підштовхнуло до невідкладної роботи над книгою «Москва у творчій долі Тараса Шевченка». Й пронизало думкою про таку саму негайність відкриття в Українському домі на Арбаті пам’ятника Тарасу Шевченку. Втім про все по чину…

Майорить Державний прапор України…

Коли на початку 2001-го прийшов у Культурний центр України, прапор над ним вивішувався лише на державні свята. Поцікавився, чому так, і мені пояснили, що для щоденної присутності українського прапора на Арбаті необхідні погодження з російськими владними структурами. Ми не стали цього робити, а просто вивісили синьо-жовтий стяг і залишили його назавжди. Траплялося, що його зривали негідники, навіть забирали з собою, але через пару хвилин над Українським домом знову майорів український прапор. Одну з перших своїх книг, виданих українською мовою в Москві на посаді генерального директора, назвав «Прапор України на Арбаті» (2004). Вона починалася так:

«Кожен, хто ступає на Старий Арбат з боку Арбатської площі, відразу бачить синьо-жовте полотнище Державного прапора України над Культурним центром України в Москві. Так само добре видно його тим пішоходам, які крокують через Арбат з боку Смоленської площі… Коли бачиш Прапор України на Арбаті, серце наповнюється гордістю від усвідомлення того, що незалежна Україна відбулася остаточно і безповоротно».

Любив виводити дорогих гостей з Батьківщини на початок Арбату (це всього кілька десятків кроків від Українського дому) й показувати величну, неповторну в цілому світі панораму: відразу ліворуч неймовірно красиво й гордо майорів над Культурним центром Державний прапор України, а в далекій арбатській горловині ледь виднівся прапор над висотним будинком МЗС Росії.

Захоплений цим прекрасним і дивним видовищем, великий українець Ярема Гоян писав:

«Майорить над Арбатом у Москві Державний прапор України.

Майорить у благословенну годину, коли грає світанкова зоря на блакиті небесній і сходить сонце.

Майорить, коли небесну блакить обнімає оранжевий захід золотавий і сонце сідає далеко-далеко за київські гори над Дніпром, над якими витає Бог.

Майорить у вечірню та нічну пору, коли зорі дивляться з неба на землю, і висвітлюють дорогу досвітній зорі, і кличуть за собою сонце та перші промені, які ніжним світлом торкнуться блакитно-жовтого знамена України біля входу до будинку № 9 на московському Арбаті. Тут, у центрі Москви, живе частка української землі і ширяє та ясніє український дух».

Не сумніваюся, що Герой України Дмитро Павличко бачив перед очима знамено над Українським домом, у якому бував неодноразово, коли писав у вірші «Наш прапор» (серпень 2014 року):

Український прапор над Москвою

Сяє, наче Господа яса!

Бо в листі до Президента України в квітні 2015-го наголосив, що Культурний центр України, «незважаючи на війну й реальні загрози, продовжує системну пропаганду Шевченкової мови в оточенні служників кремлівської Москви і достойно тримає український прапор на Арбаті».

Саме тут уже навічно присутній український дух, адже будинок Культурного центру України знаходиться на тому місці, де на Покрову 1618 року гарцювали козаки Петра Сагайдачного перед штурмом Москви…

Неподалік од будинку стояв і храм Тихона Амафунтського (знесено 1933 року), в якому дорогою з Петербурга в Україну через Москву 27–28 квітня 1861 року знаходилася домовина з прахом Тараса Шевченка, відбулася панахида. Звідси почалася далека й печальна дорога Шевченкової домовини в Україну на кінних дрогах…

Не знаю, яка важлива державна установа України буде в арбатському будинку № 9 після нашої повної перемоги над московськими загарбниками. Сподіваюся, що своє, намолене українським духом, не віддамо, й український прапор майорітиме над Арбатом…

Хай буде так, як пророчив незабутній Дмитро Павличко:

Кремль поник, сховався щонайнижче,

Згас Москви фальшивий зодіак.

В небі – синьо-жовте полотнище,

Як свободи світової знак.

В ім’я преславної України

В основі діяльності Національного культурного центру України в Москві лежали масштабні проєкти: «Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода», «Микола Гоголь», «Леся Українка», «Михайло Грушевський», «Василь Стус», «Україна – європейська держава», «Діаспора», «Діти в Культурному центрі України в Москві», «Українське кіно», «Україна театральна», «Презентація», «Прем’єра», «Відомі українці в Росії» та ін.

У рамках проєкту «Представляємо Академію педагогічних наук України» в Культурному центрі неодноразово побував президент Академії Василь Кремень, українську педагогічну науку представляли віце-президент Олександра Савченко, головні учені секретарі Олександр Ляшенко й Михайло Бурда, академіки-секретарі відділень Ольга Сухомлинська, Нелля Ничкало, Микола Євтух, Сергій Максименко, вчений секретар відділення Григорій Пустовіт… У нас виступали чудові студентські колективи Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, очолюваного незабутнім Іваном Прокопенком…

Культурний центр у непростих умовах згуртував усі творчі сили української діаспори, знайшов спільну мову з усіма співвітчизниками, здатними не на словах, а на ділі творити в ім’я України, і навколо державної інституції так чи інакше оберталося все патріотичне українство Росії.

У межах цієї статті неможливо згадати всіх українських майстрів мистецтв і письменників, які побували в Українському домі, втім уявлення про це дадуть хоча би прізвища лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, котрі виступили чи представили свої твори: Анатолій Авдієвський, Юрій Барабаш, Валерій Буймистер, Любов Голота, Ярема Гоян, Володимир Гришко, Іван Драч, Микола Жулинський, Лідія Забіляста, Лариса Кадочникова, Валентина Коротя-Ковальська, Віктор Ковтун, Богдан Козак, Богодар Которович, Ніна Матвієнко, Марія Матіос, Микола Мащенко, Марія Миколайчук, Петро Мідянка, Євгенія Мірошниченко, Павло Мовчан, Михайло Наєнко, Василь Нечепа, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Галина Пагутяк, Анатолій Паламаренко, Петро Перебийніс, Василь Пилип’юк, Євген Савчук, Роллан Сергієнко, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Марія Стеф’юк, Богдан Ступка, Дмитро Стус, Валерій Франчук, Андрій Чебикін, Володимир Чепелик, Леонід Череватенко, Василь Шкляр, Тетяна Яблонська, Сергій Якутович…

Відвідувачі Культурного центру мали змогу чути публіцистичне і поетичне слово та виважену наукову інформацію з вуст знаменитих вчених і поетів, письменників; образотворче мистецтво було представлено полотнами і скульптурами, гобеленами і вишивкою видатних українських майстрів. На сцені Культурного центру виступали десятки кращих театральних труп, наприклад, Національний академічний драматичний театр імені І. Франка і Національний академічний український драматичний театр імені М. Заньковецької, і національних художніх колективів – Національний заслужений академічний український народний хор імені Г. Верьовки, Національна заслужена капела бандуристів імені Г.І. Майбороди та ін.

На початку ХХІ століття – в жорстких умовах ринку й міждержавних негараздів – без Культурного центру більшість із митців і мистецьких колективів не мали б можливості представити справді духовну Україну за кордоном.

У Культурному центрі працювала Бібліотека імені Богдана Ступки, в яку надходило з України понад 60 періодичних видань. Гордістю центру був єдиний у Москві магазин «Українська книга». У 2005 році було відкрито Меморіальну кімнату Тараса Шевченка і Михайла Грушевського. У Центрі діяли Українська недільна школа імені Павла Поповича й Курси української мови. На його базі працювали Міжнародна хорова капела «Славутич» і Українська народна хорова капела. Проводилися Українські музичні салони, діяв музичний абонемент «Юні таланти нового століття». У 2009 році в Культурному центрі було засновано Український музично-драматичний театр-антреприза «Еней», а 2014 року відкрито Українську молодіжну вітальню.

Кількість заходів, що проходили в Культурному центрі протягом року – концертів, виставок, спектаклів, кінопоказів, презентацій, творчих вечорів, конференцій, зустрічей, занять, репетицій – постійно зростала і сягнула чотирьохсот. Упродовж року їх відвідувало понад 20 тис.осіб. Українці з усіх куточків світу зустрічали в Центрі гостинність, тепло, затишок і переконувалися в здійсненні Шевченкової мрії про те, що й за кордоном саме «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

У 2003 році в Статуті Культурного центру було вперше обумовлено здійснення науково-дослідної діяльності в галузі історії, культури й мистецтва України. У 2004-му з участю Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України видано білінгвову книгу вибраних Шевченкових творів «Я так її, я так люблю…», презентовану в Національному музеї Тараса Шевченка. До 200-ї річниці з дня народження Кобзаря, книга побачила світ удруге. Центр видав понад 20 монографій з українознавства, в яких досліджено перебування в Москві великих українців Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна, Михайла Грушевського. Праці з шевченкознавства і грушевськознавства – це був наш упевнений стратегічний вибір, унікальний прорив і безперечний науковий пріоритет у всьому світі. Шевченкознавчі книги були відзначені у 2009 році Національною премією України імені Тараса Шевченка.

У 2010 році Культурний центр України в Москві був удостоєний статусу Національного за вагомий внесок у популяризацію національного культурного надбання України, її історії, задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають у Російській Федерації.

Національний культурний центр було визнано в усьому світі повноважним духовним представником України, його діяльність стала визначним історичним і культурологічним фактом.

Ода варенику

чи

На славу Михайлу Грушевському

Ми рішуче виступали проти підміни реальної, справжньої роботи помпезними заходами, поготів міжнародного характеру. Тому не заплямували себе участю навіть у міждержавних офіційних заходах, які вважали демонстративно-показовими й безплідними для держави. Скажімо, влітку 2002 року в рамках Року України в Росії у Москві відбувся бучний і пишний Вечір українських вареників за участю віце-прем’єр-міністра уряду РФ та інших високопосадовців і відомих артистів. Була прочитана «Ода варенику»: «Не надо виз! Даёшь сметану! Шагай, вареник, без границ!» Утім звернуся до тодішньої спеціальної статті з цього приводу «Ода варенику» (вибачаюся за цитування своїх статей, але саме через них виражалися позиція й воля колективу Центру та значної частини української діаспори в Росії):

«…Вислухавши оду, вишукане товариство всілося за столи, на яких особливо привабливо виглядали білосніжні троянди з тоненько нарізаного сала з часником і солоні огірочки з липовим медом. Проте закусували недовго. Бо міністри сільського господарства Росії й України повели всіх на презентацію “найбільшого вареника в світі” (здається, понад один метр у довжину і вагою близько 70 кілограмів) із занесенням встановленого рекорду до “Книги рекордів Росії” в присутності представників ЗМІ. Так що Миколу Гоголя, який писав про вареники завбільшки з капелюх, переплюнули…

Було дуже смачно й весело. Впевнений, що всі залишилися задоволеними. Безглуздо відмовлятися в Росії від українських вареників, тим паче в Рік України... Проте подумалося про серйозне, а саме: давня акцентуація українського сала й новітня – українських вареників фактично зміщує ціннісні орієнтації, принаймні в роботі з українською діаспорою. Бо, як не називай незабутній вареник “мостом взаємопорозуміння” між двома країнами, міст цей витримає не більше, ніж вареник, хай і велетенський. Смислове навантаження – мізерне. Насправді українцю в Росії болить тема не смачного вареника, а рідної мови. Диявольська різниця. От якби в рік України в Росії тут вийшов перший номер першої української федеральної газети, то це справді була б історична подія…»

В інтерв’ю газеті «Освіта України» про необхідність створення системи української освіти в Росії (2004) говорив, що не втратив свого значення досвід роботи Михайла Грушевського серед українців Росії, наголошував на тому, що він був активним прихильником конкретної справи і не терпів пустої балаканини, як це прийнято в РФ. У статті «Старі проблеми молодих українців Росії» (2008) жорстко й прямо вказувалося на те, що «в Росії досі не розроблена достатня законодавча база роботи з етнічними меншинами, а виконавча влада не повернулася обличчям до реальних турбот української діаспори».

В узагальненому, концентрованому вигляді нашу позицію було чітко сформульовано на самому початку нинішнього століття:

«Маємо пам’ятати, що в Росії дехто наполегливо втовкмачує у суспільну свідомість ідею про Україну як історично невід’ємну частину Росії, що відокремилася лише через якесь непорозуміння або навіть чудацтво. Мовляв, дитина, яка заблукала, скоро стомиться і повернеться до мамки, щаслива, що все обійшлося…

Порочна, проте впливова логіка.Тому ми повинні не ховати від неї голову в пісок, а зібрати докупи кращі інтелектуальні сили в Україні й Росії для рішучого протистояння таким імперським замашкам».

Гіркий і цінний досвід

Нам випало накопичити багаторічний гіркий досвід із ініціатив про відкриття пам’ятників і меморіальних дошок великим українцям у Москві. Скажімо, в травні 2003 року з Богданом Ступкою безрезультатно зверталися до Міністерства культури РФ із пропозицією відкрити меморіальну дошку Михайлу Грушевському на Арбаті, 55, де він жив як політичний засланець у вересні 1916 – березні 1917 років, але зате 22 серпня того року меморіальна дошка була встановлена на будинку по вулиці Погодінській 2/3: «У цьому будинку жив і працював видатний державний і політичний діяч Михайло Сергійович Грушевський. 1866–1934» (варварськи знесена 2014 року).

До слова, ми таки вчинили на Арбаті, 55 справді неймовірне для Москви. Справа у тім, що в цьому будинку народився 1880 року й жив до 1906-го відомий письменник, один із лідерів російського символізму Андрій Бєлий, а нині в ньому розташовано меморіальний музей його імені. У вересні 1916 року в цьому будинку Михайло Грушевський зустрів своє п’ятдесятиріччя і, готуючись до 140-річниці з часу його народження, ми знайшли можливість відкрити в згаданому музеї у 2005 році експозицію, присвячену славетному вченому та державному діячеві. Її відвідало чимало московських українців, побувало тут і українське телебачення. Проте, здається, ніхто не відчув історичну важливість події так глибоко, як академік Микола Жулинський – ходив, розглядав, дивувався, захоплювався, радів… Адже таки неможливо було уявити, що найвідоміша вулиця Москви й Росії розмістить експозицію про Михайла Грушевського, який закликав українців визволитися від «песього обов’язку» перед Москвою та сформулював імператив Нової України: «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, … се наша орієнтація на Московщину, на Росію…»

У серпні 2007 року з Миколою Жулинським звернулися до Президента України Віктора Ющенка:

«Культурний центр України в Москві випустив у світ книгу «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» та карту перебування поета в місті. Це дає змогу науково обгрунтувати потребу відкриття першої в російській столиці меморіальної дошки, присвяченої Т.Г. Шевченку, на будинку, де він побував, а саме вул. М’ясницька, 21».

На жаль, сталося так, що лист потрапив до звичного прокрустового ложа бюрократичних вітчизняних погоджень, і знову повернувся до нас, але без жодних результатів аж через… чотири місяці. Хоча все-таки написав самостійне науково мотивоване звернення в московський департамент культури, відмова прийшла швидко…

Того року зафіксував і таке: «Хотілося б сподіватися на підтримку держави в спорудженні біля входу до Культурного центру України в Москві пам’ятника Тарасу Шевченку, що стане гідним українським наголосом не лише в арбатському ареалі, але й в усій Москві та Росії. Хай би Присносущий Тарас Григорович постав на Старому Арбаті молодим, яким він уперше приїхав у місто й написав у ньому геніально-болісний “Чигрине, Чигрине…”»

Та спорудження пам’ятника Шевченкові безпосередньо на Арбаті виявилося неможливим абсолютно, й тому наступною була ідея про парний пам’ятник Тарасу Шевченку й Михайлу Щепкіну, поготів у 2008 році мені вдалося точно встановити, де саме жив артист, у якого в березні 1858 року гостював Тарас Шевченко. Втім станом на 2013 рік ми зрозуміли, що цьому також не бувати. Пропозиція потерпіла крах, як тільки в імперській бюрократії зрозуміли, що Культурний центр України по суті намагається спорудити в Москві пам’ятник двом великим українцям (так мені довірливо пояснив високопосадовець).

І тоді було вирішено відкрити пам’ятник Тарасу Шевченку там, де ми можемо поставити Москву перед уже доконаним історичним фактом, тобто в рідних стінах.

На вустах Кобзаря запеклася

остання строфа «Чигрине, Чигрине…»

Звернулися за допомогою до Віктора Ковтуна, великого друга Культурного центру, народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, голови Харківської організації Національної спілки художників України, який на той час уже подарував нам понад десять своїх полотен – портрети Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Михайла Щепкіна, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Грушевського, Богдана Ступки, Павла Поповича… Цього разу Віктор Ковтун порадив нам талановитого харківського митця Олександра Капшука, і через кілька місяців у Культурний центр України вони привезли дивовижно щедрий подарунок – готове погруддя…

Автор знайшов і передав трепетний духовний стан молодого Кобзаря, що вже належить Вічності: послане Господом усвідомлення історичної призначеності, поєднане з осяянням щирої душі… Враження було таке, що усміхнено-мудрий Шевченко завжди стояв у білій урочистій залі й уже невіддільний від аури Національного культурного центру України…

Відкриття скульптури було приурочено до Міжнародної наукової конференції, присвяченої 200-річчю Тараса Шевченка, й відбулося 31 жовтня 2013 року. Здавалося б, отакі славні врочистості варто було провести ближче до Шевченкового ювілею, скажімо, на початку 2014-го. Проте Шевченкове погруддя треба було встановити невідкладно, а, отже й запрошувати видатних шевченкознавців із Києва. Крім того, ятрило серце все гостріше передчуття подій, що не дозволять зібратися в такому поважному складі – погруддя Тараса Шевченка відкрив Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ Володимир Єльченко разом із директором Інституту літератури НАН України, академіком Миколою Жулинським і його заступником Сергієм Гальченком.

Нагадаю, що Київський Євромайдан розпочався за 20 днів, і в Українському домі в Москві вичікувально завмер молодий Тарас Шевченко, на вустах якого запеклася остання строфа «Чигрине, Чигрине…» – єдиного вірша, написаного в Москві в лютому 1844 року, котра проросла через століття в Державному гімні України:

Спи, Чигрине, нехай гинуть

У ворога діти,

Спи, гетьмане, поки встане

Правда на сім світі.

«Бо се не казка, а билиця,

або бувальщина, сказать…»

У березні 2014-го Надзвичайний і Повноважний Посол України Володимир Єльченко був відкликаний із Москви у зв’язку з російською окупацією Криму…

Якраз у цей час у російській столиці вийшла друком українською мовою фундаментальна, майже 700-сторінкова книга «Москва Михайла Грушевського: авторська енциклопедія-хроноскоп», яку завершував під клекіт Революції Гідності в Києві, у Москві він чувся дуже виразно й особливо лякливо для російських властей. Ознайомившись із книгою, Дмитро Павличко написав мені: «Дуже дякую за “Москву М. Грушевського”. Сучасна московська влада за таку енциклопедію-хроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу…»

У той історичний момент осягнув Заповіт молодого Кобзаря так, як не прочитувався він раніше:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Йшлося про московські кайдани і вражу московську кров!

Вже згадана книга «Москва у творчій долі Тараса Шевченка» була підписана до друку в листопаді 2014-го й побачила світ на початку 2015-го в розпал гібридної війни Росії проти України. Вона розпочиналася висновком, який автор вистраждав у Москві: «На початку третього Шевченкового століття мусимо визнати, що історія Тарасових зустрічей із Москвою – реальних і віртуальних – нас майже нічого не навчила. Бо ж інакше в українських відносинах із нею у післярадянський період було б набагато більше Шевченкової духовної сили та історичної прозорливості, здорового глузду й безкомпромісної віри, державницької мудрості й політичної рішучості».

Тож і довелося вкотре «запить з московської чаші московську отруту»! Щодо завершальних сторінок книги, то вважав за честь умістити на них поетичні максими про Москву геніальної Ліни Костенко, вкладені нею у вуста Богдана Хмельницького в неперевершеному романі у віршах «Берестечко»:

Це чорна прірва з хижою десницею,

смурна од крові, смут своїх і свар,

готова світ накрити, як спідницею

Матрьоха накриває самовар.

Був Київ стольний. Русь була святою.

А московити – Русь уже не та.

У них і князя звали Калитою, –

така страшна захланна калита!

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.

Все загребуще, нарване, хмільне.

Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий.

Хай Україну чаша ця мине!

Та ще навів повністю «Молитву» національного класика Дмитра Павличка, виголошену наприкінці 2013-го на київському Євромайдані, в якій він звертається до Господа:

Тож яви нам всі майбутні дати,

Відповідь на запит наш яви:

Скільки ще разів нам помирати

Й воскресати на хрестах Москви?

Отче наш, скажи нам, чи не досить

Наших воскресінь і помирань?

Україна на колінах просить –

Перед нами і за нами стань!

Хочем жити вольною сім’єю,

Чути в серці людяності щем.

Оточи нас мудрістю Своєю,

А як треба – захисти мечем!

Якщо комусь здалося, що це неможливо було надрукувати в українському виданні в Москві, тим більше у ситуації надзвичайного загострення міждержавних відносин, то надаю точні координати[1]. Нагадаю з Тараса Шевченка: «Бо се не казка, а билиця / Або бувальщина, сказать…»

P. S.Мерзенна російська війна проти України не перекреслила роботу Національного культурного центру України в Москві, а навпаки по-новому висвітлила й особливо наголосила історичну необхідність діяльності таких центрів, які є духовним уособленням незалежної України за кордоном, у всіх цивілізованих країнах світу. З початку нашої роботи було чітко й публічно заявлено, що на вході до Українського дому в Москві можна викарбувати слова Михайла Грушевського: «Ми представляємо великий народ і повинні представляти його з достоїнством». І ми зробили це! Михайло Сергійович окремо засвідчив, що саме на Арбаті «здавалось особливо потрібним робити якісь запаси і сховки української національної енергії…» Ми їх залишили!

Ми просто йшли дорогою, визначеною Тарасом Шевченком для світової України; у нас нема зерна неправди за собою…Історична важливість цієї розмаїтої й масштабної діяльності колективу Національного культурного центру України повною мірою виявиться і стане вичерпно зрозумілою в майбутньому, і ми зберегли в унікальному ряді книг загальним обсягом понад 2 тис. сторінок живі документальні свідчення про неї[2]. Слава Україні!

На фото:

Відкриття погруддя Тараса Шевченка в Національному культурному центрі України. 31 жовтня 2013 року (зліва направо: Сергій Гальченко, Микола Жулинський, Володимир Єльченко, Володимир Мельниченко)

[1] Мельниченко В. Москва у творчій долі Тараса Шевченка. Москва, 2015. С. 488–489.

[2]Мельниченко В. Україна на Арбаті, 9. М., 2003. 255 с. ; Мельниченко В. Прапор України на Арбаті. М., 2004. 448 с. ; Слово про Культурний центр. М., 2005. 201 с. ; Культурний центр України в Москві. М., 2008. 384 с. ; Овсянникова А., Безкровний Ю. Національний культурний центр України у Москві та духовна еліта України. М., 2011. 240 с. ; Мельниченко В., Овсянникова-Мелентьєва А., Марченко О., Безкровний Ю. Національний культурний центр України – Шевченків дім у Москві. М., 2014. 584 с.