Лідія ТКАЧЕНКО,

провідний науковий співробітник

Інституту обдарованої дитини НПН України,

кандидат педагогічних наук,

старший науковий співробітник 

Усвідомлення власної ідентичності, захист національних історичних і культурних надбань в умовах сьогодення спрямовують до історичних джерел, витоків української гуманітарної думки. Вивчення й зіставлення історико-педагогічного матеріалу із проблемами сучасності утворює інтелектуальне поле осмислення й переосмислення ідей, віднайдення істин, що заперечувалися, й відкидання наративів, що нав’язувалися.

Творча спадщина Костянтина Дмитровича Ушинського у науковому- дискурсі незалежної України, що характеризується демократизацією, гуманітаризацією, гуманістичною спрямованістю, людиноцентризмом як основою суспільних перетворень, не лише залишається національним культурним скарбом, а стає актуальною, затребуваною, такою, що на запит сучасного етапу розвитку суспільства дає відповіді, підтверджуючи тяглість гуманістичного осердя українського національного мислетворення.

Тут ми наведемо лише ті ідеї творчості К.Д. Ушинського, що підтверджують суто гуманістичні погляди педагога на особистість і лише їй притаманну духовність[1].

Одразу зазначемо, що ніякі тогочасні впливи імперії, знайомства із закордонним освітнім досвідом, не могли вплинути на картину світу Костянтина Ушинського, як не можна змінити ментальність, до якої належить людина за походженням. Ментальність К.Д. Ушинського була українською, що й підтверджує максима усіх його педагогічних, філософсько-освітніх, фізіолого-психологічних спостережень і рекомендацій, що вилилися у потужний науковий спадок.

Відповідно до національної традиції філософствування, К.Д. Ушинський визнавав подвійну природу людини і першість віддавав духовному началу особистості. Він писав: «ми визнаємо два джерела прагнень: одне – тілесне, тобто наш рослинний організм з усіма його органічними потребами, а друге – душевне, тобто душу з її невичерпним прагненням до свідомої діяльності. Обидва ці прагнення складають одне загальне, всеохоплююче собою прагнення – бути і жити. Для тіла важливо бути, а для душі – жити. Існування без життя не має для  душі ніякого значення».

Людині, писав К.Д. Ушинський, притаманні прагнення тілесні, душевні, духовні. Він визнавав духовність лише за людиною: ці почуття «властиві тільки душі людини і сукупність яких ми називаємо духом», «почування духовні, тобто за нашим визначенням духу … властиві тільки самій людині».

Духовність людини К.Д. Ушинський визначав як розум (самосвідомість) і волю. Він писав: «В людині до органів і процесів рослинних та тваринних приєднуються суто людські особливості: самосвідомість, або розум, і свободна воля».

Процесом і метою розвитку особистості, а також педагогічної діяльності К.Д. Ушинський вважав виховання, зазначаючи, що метою виховної діяльності є «виховання індивіда для нього ж самого і виховання в індивіді члена громадського організму», вбачаючи взаємний зв′язок  цих обох цілей.

Оскільки К.Д. Ушинський у своїй педагогічній спадщині охоплював усі сторони навчально-виховного процесу, а також розробляв загальні питання теорії педагогіки, то в його розумінні педагогіка як наука поділялася на два відділи – суто педагогіку і дидактику. Дидактика представлялася як наука про навчання – «правила навчання взагалі» і спеціальна дидактика, «яка викладає провила навчання окремих предметів». Педагогіка як наука про виховання теж поділялася на дві частини – «основи і правила фізичного виховання» та «основи і правила розумово-морального виховання». Отже розвиток особистості за К.Д. Ушинським є всебічним – фізичним, розумовим, моральним.

Моральне почуття К.Д. Ушинський оцінював як внутрішнє почуття правди й справедливості, спеціально розробляв рекомендації для «прискорення в дитині почуття права і справедливості».

У вихованні основоположник педагогічної науки вважав необхідним насамперед виховання волі, як основи діяльності особистості. За особистістю педагог визнавав свободу волі. Ця якість має проявлятися, на думку К.Д. Ушинського, як осудність вчинків, а також «у прагненні до безмежної діяльності, в прагненні до самовдосконалення». К.Д. Ушинський не визначає межі розвитку, проте зазначає про «мірило власної досконалості». Цим мірилом для особистості, на його думку, є совість. Отже духовно-моральні характеристики особистості, за К.Д. Ушинським, є і джерелом її розвитку, і основою саморефлексії.

Основа розвитку особистості – її духовність. К.Д. Ушинський пише: «…духовне почуття, пробуджене в нас і підтримуване, працює без утоми в сфері розуму, змушуючи його шукати вияву в формі думки для почуття, що ллється з духу. Якби почуття істини не було вроджене людині, то вона ніколи не створила б творів, значення яких і досі ми не можемо виразити словами. Не з досвіду виникли вони, коли людина досі не може перекласти їх на мову досвіду».

Почуття істини, справедливості, моральності, вважає К.Д. Ушинський, притаманні особистості від народження; їх треба лише пробудити. Педагог наполягає на цьому, стверджуючи, що «торжество істини, світла, освіти, гуманності, сили моральної, сили розуму, краси, нарешті, – над неправдою, забобонами, страховищами, марновірством, породженнями пітьми, над силою фізичною, матеріальною, потворністю тощо» людина осягає одним поглядом, дивлячись на витвір істинного мистецтва, тоді як «в науці до цієї думки, глибокої, як море, світлої і радісної, як сонце, ми доходимо довгим шляхом розсудку». Отже міра закладена в самій людині.

З викладеного випливає, що розвиток особистості має відбуватися як її саморозвиток, який має починатися із самопізнання. Дійсно, К.Д. Ушинський зазначає про це. Він зауважує про «вивчення рідної мови як прямий шлях до розвитку самопізнання дитини». Пробудження самосвідомості, самопізнання відбувається в дитині тим раніше, чим швидше вона опановує свої відчуття в мові. К.Д. Ушинський наголошує: «Саме вивчення рідної мови є найвірнішим і найпрямішим шляхом до самопізнання людини. Розкриваючи дитині і юнакові багатство рідного слова, ми розкриваємо їм багатство їх власної душі, яке вони вже відчували раніше, ніж почали розуміти. Вивченням рідного слова ми вводимо дитину в дух народу, витвір його багатовікового життя, в те єдине живе джерело, з якого б’є всяка сила і всяка поезія».

Розвиток особистості, вважає К.Д. Ушинський, може відбуватися лише в діяльності. І тут знову він звертається до розуміння духу, лише висловлюючи свої переконання в іншій, психолого-педагогічній термінології. «Душа потребує психічної діяльності, звідки б не йшли її завдання. Діяльність – це подолання перешкод. Де немає прагнень, нема й діяльності; але нема її також і там, де нема перешкод: тільки-но перешкоди подолані, діяльність неминуче припиняється. Та навряд чи є страшніша кара для людини, як позбавлення будь-якої діяльності», – пише педагог.

Потреба в діяльності стає найзначнішим мотивом для людини і головним фактором її життєтворення. К.Д. Ушинський зазначає: «Одним з найзвичайніших мотивів вчинків людини є шукання психічної діяльності: книги як засіб розваги, театри, … тисячі різних засобів, щоб згаяти час, не мають іншого значення, як задоволення вродженого людині прагнення до психічної діяльності. Жадоба психічної діяльності та душевна нудьга, породжувана незадоволенням цієї жадоби, становлять головну основу радостей і печалей людини, її прив′язаностей і відраз, її вірувань і її страхів, її надій і її відчаю».

Неодмінною умовою діяльності, що наразі яскраво свідчить про ментальність українця, К.Д. Ушинський вважає свободу. Він пише: «Тільки вільна діяльність робить людину щасливою, бо діяльність тільки й може бути вільною, інакше вона не буде діяльністю, а перешкодою до діяльності, рядом перешкод, об які, наче хвилі об скелі, розбиватимуться самостійні вільні прагнення людини до діяльності і, з гомоном тікаючи назад, сповнюватимуть душу глибоким, безмежним одчаєм».

Водночас педагог застерігає, що особистість має прагнути лише такої діяльності, такого розвитку, який означений метою і наповнений смислом. К.Д. Ушинський переконує образністю висловлювання: «Але якщо не діяльність, супроводжувана свободою, а сама свобода стає на перший план, то вона стає фальшивим маяком людського життя, який заводить її у вир прагнень, що з них одне наздоганяє інше й жодне не може удержатися, і людину тягне в безодню, а щоб урятуватися з неї, вона ладна вхопитися за отруту, за ніж..». Відтак він робить висновок: «Отже, свобода раціональна тільки на своєму місці, тобто як підпорядкована душевній діяльності, і це підпорядкування виявляється в тому, що людина сама обмежує свою свободу для виконання своєї задушевної мети… Тому що свобода, яка прагне тільки до свободи, – порожнеча, відсутність перешкод і, отже, відсутність діяльності, відсутність життя…».

Зі смислами діяльності та свободи особистості К.Д. Ушинський пов’язує щастя людини. Щастя для педагога не абстрактне поняття, щастя також і не стан особистості, відірваний від повсякденності людського існування. Поєднуючи ці три кити існування особистості у соціумі, мудрець підсумовує: «Тільки прагнення до справи, що переходить в успішну діяльність, супроводжується і свободою, і насолодою, але супроводжується також: і неминучими обмеженнями своєї свободи та неминучими стражданнями і досягає можливого для людини щастя на землі, яке не в насолоді і не в свободі, а в ділі, в житті, в нашій душевній діяльності».

В результаті міркувань педагог приходить до висновку, що найважливішим для людини є її діяльність, в якій вона може найкраще себе проявити, яка стає її життєвим смислом. «Істотне для людини лежить в самій діяльності, в самому процесі життя, а не в супроводжуючих його відчуттях свободи, обмеження, насолоди й страждання, … істотне, отже, одне – справа життя».

Прочитання останніх тез К.Д. Ушинського нині видається правильним у такій інтерпретації, що найголовнішим для людини, для особистості вчений вважав діяльність, у якій здійснювалась би творча праця й особистісна самореалізація. А витоком усього є духовність людини, що, на думку К.Д. Ушинського, містить моральність, прагнення діяльності й самодосконалості.

[1] Усі цитати наведено за виданням К.Д. Ушинський, Твори в 6 томах. К.: Радянська школа, 1952.