Триває другий рік війни, розв’язаної Росією проти України. Війни, що позначається на усіх сферах життя включно з освітою. Війни, реалії якої треба враховувати не лише у повсякденному житті українців, а й у стратегічних вимірах розвитку суспільства і держави, зокрема у формуванні суспільної свідомості та світоглядної позиції українців, передусім дітей і молоді. У цьому контексті зупинюсь на деяких аспектах.

Взагалі ця війна – унікальне явище для початку третього тисячоліття. Унікальна вже своєю нелогічністю, намаганням Росії – держави, що визнавала непорушність кордонів у Європі, зокрема кордонів України, підступно і по-варварськи розв’язати війну з метою знищення чи підкорення однієї із найбільших європейських держав. На мій погляд, ця війна вже стала визначальною подією у світі у першій чверті ХХІ століття.

Попри нелогічність і абсурдність з погляду України і багатьох зарубіжних країн російсько-українська війна має свої історичні корені та геополітичні причини.

Якщо говорити про історичний контекст, то треба зазначити, що російсько-українська війна – лише одна з агресивних дій з боку Росії стосовно України. Подібних дій в історії були сотні, але навіть у цьому ряду вона займає особливе місце. Такої повномасштабної агресії Росії по відношенню до України не було ніколи. 

Причин тут багато. Але в їх основі – споконвічний російський шовінізм і гегемонізм, невизнання права інших націй на самовизначення, а українців – взагалі на існування.

Чому зазнала невдачі українська національна революція понад сто років тому? Передусім через те, що відбувся несамовитий супротив створенню Української незалежної держави, причому з боку всіх політичних сил тодішньої Росії: від більшовиків, які зрештою окупували територію України, до білогвардійців, які також не допускали, що Україна стане окремою державою. Мабуть, і тоді було розуміння: Росія, що має у своєму складі Україну – це імперія, Росія без України – це не імперія, а велика за територією країна. 

Згадаймо 1991 рік. Біловезька угода, розпад Радянського Союзу, створення нових держав. Ці зміни відбулися в результаті об’єктивних і суб’єктивних передумов. Об’єктивні полягали в розвитку самої цивілізації, краху адміністративно-командної економіки і небажання республік жити під російським диктатом. Суб’єктивні передумови – це передусім особистості Єльцина і Горбачова. Єльцина, який від ненависті до Горбачова і прагнення стати першою особою, був згоден на все, хоча і він не очікував, що Україна може зовсім відділитися від Росії. І Горбачов, який відіграв велику позитивну роль в  демократизації країни і неусвідомленому створенні умов для розпаду Союзу. Хоча наслідки цього процесу були для нього неочікуваними і небажаними.

Радянський Союз насправді був постцаристською Росією, заснованою на дещо інших ідеологічних основах. І тому розпад Радянського Союзу був сприйнятий населенням колишньої Російської радянської федеративної соціалістичної республіки (нині – РФ) як розпад Росії. У 90-ті роки на хвилі демократичних перетворень, демократичних настроїв, це не було усвідомленим, в усякому разі такою мірою, як пізніше. З приходом нового президента – Путіна, і змінами в суспільстві таке переосмислення сталося. Подібні процеси відбувалися у Німеччині в 30-ті роки минулого століття – після втрат країни в результаті поразки у Першій світовій війні. 

Нині лідери Росії і так звана російська еліта вже твердять, що Росія перемогла у Другій світовій війні, не згадуючи надзусилля українців та інших народів. Росія вважає своїми усі наукові досягнення періоду СРСР, спортивні перемоги тощо.

Бачення Співдружності незалежних держав (СНД), як це передбачалася з боку Росії, полягало в об’єднанні за визначеними принципами практично в усіх сферах – і фінансів, і оборони, і зовнішньої політики. Але самé життя під впливом об’єктивних обставин призвело до того, що Україна й інші колишні республіки Радянського Союзу все більше ставали повноцінними незалежними державами. І загострення відносин Росії з Україною починалося завжди, коли Україна робила крок у бік набуття істинної незалежності й суб’єктності як держава.

2004–2005 роки: сподівання Росії на проросійського президента, що не виправдалися, призвели до загострення з боку Росії відносин з Україною.

2014 рік: пряма агресія Росії, спричинена бажанням не допустити будь-яких інтеграційних кроків України по відношенню до Європейського Союзу. Захоплення Криму, війна на Донбасі.

2022 рік: усупереч усім завірянням, що нападу не буде, без оголошення війни розпочалася широкомасштабна агресія РФ в Україні. Напад стався вранці, так само, як це було у 1941 році. Я б назвав цей напад відкладеною війною, яка визрівала з моменту проголошення Незалежності України.

У цій війні, з її першого дня росіяни продемонстрували неймовірну жорстокість, геноцид українського населення, знищення знакових національних святинь, закладів освіти й культури, руйнування об’єктів інфраструктури – усі злочини проти людяності, аби поставити на коліна Україну і диктувати свою волю. Варварські дії РФ в Україні, на превеликий жаль, активно підтримані більшістю населення Росії – вона схвалює авантюрні, агресивні дії керівництва Росії в Україні.

Підтримка війни з боку населення РФ – це феномен для окремого аналізу. Складником російської національної ідеї впродовж століть є «велика Росія», тобто Росія, що наводить страх. У РФ для багатьох є менш важливим заможне і щасливе життя людини, наявність і дотримання її прав, демократичних цінностей тощо, аніж велич Росії. Росіянина можна позбавити усього, лише не уявлення, що Росія – могутня. Цей міф присутній в історичній пам’яті росіян і його намагаються весь час підтримувати. Для цього грубо перекручують історію, виставляючи, наприклад, Київську Русь вже як Росію. Нещодавно здійснили випуск підручників з історії для 10-11 класів, де переглядаються події ХХ століття і нинішні. 

Поставивши завідомо хибні цілі, керівництво РФ демонструє нерозуміння сутності нинішнього цивілізаційного поступу. Ігнорує міжнародне право і порядок, встановлений після Другої світової війни. Заперечує принципи демократії. Виявляє намагання повернути суспільний розвиток з ХХІ століття у ті далекі часи, коли міць держави визначалася зайнятою територією і кількістю населення. У той час як нині міць держави має інше підґрунтя – розвиток людини, освіти, науки, освіченість нації, здатність до інноваційного розвитку тощо.

Іншою причиною підтримки росіянами війни з Україною є потужна, у дусі Геббельса, неперервна інформаційно-пропагандистська антиукраїнська кампанія, що впродовж вже тривалого часу ведеться на російському телебаченні й в усіх інших джерелах інформації. Майже за два останні десятиліття Росія підготувала росіян до сприйняття України як ворога і готовності убивати українців. До слова, цього не було у нас по відношенню до росіян: згадайте захоплення Криму й Донбасу. При цьому російська пропаганда не обмежується національними рамками й охоплює країни Європи і світу. Звідси – дезінформація частини громадян зарубіжних країн і намагання сформувати громадську думку на підтримку російської агресії.

Війна Росії проти України має і свій геополітичний вимір, як з огляду причин розв’язання, так і з огляду власне її сутності. Серед причин війни, безумовно, й традиційне несприйняття російським соціумом європейських цінностей свободи, пошани до людини, гуманізму.

Переконаний, що світові нарешті треба почати назавжди позбуватися ілюзій, які дуже міцно засіли в головах політиків та багатьох їхніх виборців. Одна з них, на думку Посла України в Японії Сергія Корсунського, сподівання, що диктаторські, теократичні чи автократичні режими можуть реформуватися просто тому, що так хочеться конгломератові демократії. Важко пояснити наступне: так зване «перезавантаження» у відносинах США і Росії за президента Буша та прагнення Європи залізти в газову кабалу до Москви, відсутність адекватної реакції на війну в Грузії та варварські дії Росії в Сирії. Це ж стосується і слабкості реакції у 2014 році на анексію Криму й розв’язану війну на Донбасі. І цей перелік можна продовжити. Така позиція цивілізованого Заходу також формувала почуття безкарності і сприяла рішенню російського керівництва розпочати війну.

Скажемо самокритично, що далася взнаки й беззуба, а по суті, капітулянтська, позиція української влади при захопленні Криму і Донбасу в 2014 році. Це розпалило апетити РФ і створило враження про легкість запланованої нинішньої кампанії, що було підкріплено сигналами п’ятої колони з України.

Нині ми є свідками потужного опору і загальнонаціональної єдності українського народу, героїзму Збройних Сил України, що дає впевненість у переможному для України завершенні війни.

Супротив України був би неможливим, безумовно, без масштабної допомоги з боку США, країн Європи, Канади, Австралії та інших демократичних держав світу, за що їм щира і вічна вдячність від українського народу.

Важливість і складність війни полягає в тому, що питання, які вирішуватимуться за її підсумками, виходять далеко за межі України. Зокрема це одна із причин широкої коаліції країн на нашу підтримку. Не альтруїзм, а розуміння загрози для Європи і світу – ось що спонукає наших союзників до допомоги Україні.

Причому ця загроза настільки всебічна і масштабна, що дозволяє стверджувати, що російсько-українська війна – це війна зла і добра.

Зло постає не тільки в образі багатьох тисяч загиблих людей, зокрема дітей, знищених матеріальних цінностей, а й у можливій трансформації суспільного розвитку багатьох країн в напрямі де-демократизації і тоталітаризації суспільств, деіндивідуалізації людини, заперечення об’єктивно обумовлених тенденцій світового розвитку, а зрештою – створення умов для самознищення людства шляхом термоядерної війни і глобальних екологічних катастроф.

У контексті цих загроз відповідною повинна бути реакція і світу, і власне України.

Що стосується світу, то на жаль, у значній частині країн поки що немає усвідомлення загроз війни, звідси – млявість, нерішучість в наданні допомоги Україні, передусім зброєю і боєприпасами. Ми місяцями просили танки, поставляти їх почали одиницями. У той час, як пам’ятаємо з історії – сотнями і тисячами йшла бойова техніка від союзників на Східний фронт у Другій світовій війні, коли загроза була усвідомленою адекватно. Тому подальше пояснення світу загроз російської війни залишається надзвичайно актуальним завданням. Президент Зеленський зробив і робить тут дуже багато. Власне він своєю позицією і зусиллями відіграв ключову роль у формуванні антипутінської коаліції держав. Але це повинні бути зусилля усього українського суспільства.

Щодо України. Російська агресія проти України стала потужним прискорювачем формування національної самоідентичності українства, гуртування суспільства, набуття нацією політичного характеру. Але є і проблеми. Зокрема, відсутня зосередженість частини суспільства на всебічному забезпеченні військових потреб, на досягненні перемоги.

Виявляється це і в існуванні «батальйонів Монако» та воєнному туризмі частини громадян, і в хуторянській поведінці окремих регіональних і місцевих керівників, що кидають мільйони на непотрібні під час війни проєкти, і на намаганні розхитати громадську думку і суспільну підтримку дій керівництва держави в умовах жорстокого протиборства агресору.

Російсько-українська війна є не лише жорстоким випробуванням для українського народу, а й лакмусовим папером для стану справ у різних сферах суспільного життя, зокрема в освіті. І сьогодні з повним правом можна засвідчити, що українська освіта з честю витримала цей іспит. 

По-перше, за короткий історичний час існування Незалежної Української держави – 30 років, завдяки насамперед освіті підготовлено мільйони свідомих громадян із високими патріотичними почуттями, які з перших днів війни виступили на захист своєї Батьківщини.

По-друге, наші воїни успішно оволодівають багатьма зразками зарубіжної зброї і техніки, чим демонструють належний рівень власної освіченості, що є доказом рівня нашої освіти. Завдання оволодіння зарубіжною технікою і зброєю у таких масштабах ніколи в історії не стояло перед будь-якою армією.

І по-третє. Завдяки нашим учителям, усім освітянам – від дитячого садка до міністерства – всупереч війні система освіти функціонує і наші діти мають змогу навчатися.

Але тимчасова окупація російським агресором значної території України, багатомільйонний потік біженців, передусім жінок з дітьми, створили нову реальність в освітній діяльності. Україна не може впливати на функціонування освітніх установ на тимчасово окупованій території, було зруйновано тисячі закладів освіти, мільйони дітей втратили звичні умови навчання, якість освіти погіршилась, актуальною стала онлайн освіта тощо. 

В Національній академії педагогічних наук України ведеться масштабна робота з допомоги освітнім закладам, учителям і психологам у їх діяльності в цей складний час. Але це тема наступних публікацій.