Колись усі українські наукові школи називали київськими, певно щоб не називати українськими, тому потрібно зламати цей іще радянський стереотип. Йдеться про українську київську школу рефлексивної психології.

Отже, зазначимо, чим українська рефлексивна психологія відрізняється від психології рефлексії в росії. 

«Вододіл» проходить саме по ідеї гуманізму, що позначає межу цивілізаційних ментальних полів, а тепер – й території між тоталітарним і демократичним світом.

Психологія як наука має особливість: прагне виміряти невловимі психологічні суб’єктивні реалії, операціоналізувати поняття для вимірювання таких явищ. 

У психології напрацьовано потужні інструменти методологічної рефлексії наукового знання в процесі його створення, починаючи від методу інтроспекції. Нині методологічна рефлексія в гуманітарних науках є запорукою отримання доказового знання і контролю його валідності – відповідності реальності.

 Любов НАЙДЬОНОВА

доктор психологічних наук,

член-кореспондент НАПН України,

заступник директора з наукової роботи

Інституту соціальної та політичної

психології НАПН України

 Наразі ми всі, в тому числі й науковці, як кванти (і корпускули, і хвилі одночасно) не лише створюємо зміст, але й знаходимося в динамічному інформаційному просторі, який має свою особливу структуру: щільність, динамічні феномени, підструктури і канали. Ми маємо здійснювати рефлексію, охоплюючи медіапростір. Одна й та ж дія і зміст, вбудований у різні стани інформаційного простору дає неоднаковий результат. Тому треба усвідомлювати і змісти, й канали, якими ми їх отримуємо. Звісно, має бути спеціалізація, оскільки мислення потребує дискурсів і певної інтимності. Проте ігнорувати публічний простір на нинішньому етапі розвитку суспільства неможливо.

Здійснюючи аналіз наявного стану суспільства з точки зору розвитку тоталітаризму як соціальної патології, де зміщуються межі між публічним і приватним, з’ясовуємо наступне. У тоталітарному суспільстві й інформаційний простір, і система освіти перетворюються на підсистеми державного впливу. Це важливо розуміти в аспекті того, що в нас є серйозні ризики сповзання до тоталітарних схем внаслідок війни, яка виснажує, і воєнного стану, який обмежує певні демократичні свободи. Внаслідок змін інформаційного простору, які вимушено відбуваються в умовах війни для забезпечення мілітарних питань, ці феномени потрібно сприймати саме як тимчасові і працювати для повернення цих свобод. Враховуючи ту обставину, що повернення взагалі неможливе в історичному часі, потрібно готувати наступний крок розвитку суспільства. Ми маємо тепер продукувати перспективні рефлексії, які потрібні для того, щоб зорієнтувати суспільство в майбутньому. Рефлексивні процеси з точки зору психології не є лише аналізом буття, а й конструюванням майбутнього. Ми маємо розлучитися з ілюзією, що суб’єктність є даністю. Суб’єктність конструюється в рефлексивних процесах. Суб’єкт (áктор) сам розвиває (повертає собі) свою суб’єктність, здійснюючи рефлексію. Це цитата з підручника «Медіапсихологія: основи рефлексивного підходу», який з 2013 року забезпечує підвищення кваліфікації вчителів у межах розвитку медіаосвіти як підсистеми освіти.

Маємо усвідомити, що тоталітарна система змінює суспільство не лише інституціями чи санкціями, а й структурою інформаційного простору. Якщо подивимося на інформаційний простір з точки зору контролю каналів доставки інформації, то побачимо, що Україна досі знаходиться в посттоталітарному стані зруйнованих каналів інформації, які б мали забезпечувати розвиток громадянського суспільства. Комунікаційна мережа все ще має психологічні залишки тоталітарності, коли ми очікуємо, що хтось «зверху» дасть вказівку, принаймні в освіті ці очікування ще досі зберігаються. Характерним є уникнення відповідальності з боку чиновників на всіх рівнях їх функціонування, а також прагнення обійти регулятиви (закони, нормативні акти, положення, інструкції, правила тощо). Війна змінює ситуацію, тому що вистояти проти брутальної навали можна було лише суспільству самоорганізованому. У нас утворилася «не зовсім гетерархія», як колективна і групова суб’єктність, яка не відкидає лідерства. У гетерархії лідерство є, але воно не є ієрархічно закріпленим і тому є гнучким, з гнучкими правилами взаємодії, підпорядкованими колективним діям, спрямованим на результат. Це внутрішня, не медійно-публічна, структура суспільства, яка вирішує багато проблем, у тому числі великою мірою і забезпечення мілітарних задач. Головна медіапсихологічна задача для протидії сповзання суспільства до тоталітарних тенденцій – це розбудова ефективних каналів комунікації. Ці інформаційні канали мають давати користувачам можливість долати інформаційний вибух (надмір інформаційних потоків, які перевантажують психіку). Тому мають бути організовані комунікаційні спеціалізовані середовища, де народжуються ідеї і створюються наративи. Ці середовища мають бути комфортними і створювати умови для тих людей, які здатні генерувати нові думки і оцінювати їхню корисність. А також мають бути добре організованими середовища і канали логістичні, в яких думки добре «упаковуються, тиражуються і доставляються» – своєчасно доносяться для забезпечення ефективних колективних дій. Ці два різні набори комунікативних функцій науковці намагаються робити одночасно. Тут треба зауважити, що наразі в українському медіапросторі комунікативна спеціалізація достатньою мірою не забезпечена. Дефіцит рефлексії в комунікативній системі веде до того, що в інформаційній сфері вітається волонтерство, яке тимчасово закриває пробіли у медіапросторі щодо тих функцій, які мають вибудовуватися і забезпечуватися системно.

Без адекватної рефлексії наші дії в інформаційному просторі можуть бути не лише не ефективними, але й шкідливими, особливо коли ми потрапляємо в якості несвідомих виконавців у чужі інформаційно-психологічні операції, сплановані ворогом. Російська система пропаганди спирається на рефлексивну методологію, розроблену в цій країні для рефлексивного управління у боротьбі «з ворогом». Різниця підходів полягає саме у наявності / відсутності гуманізму. Психологія рефлексивна не може собі в принципі дозволити бути не гуманістичною, інакше вона вихолощується, зникає як психологія, як наука про душу. Українська рефлексивна психологія базується на автентичних розробках і філософів, і психологів, які опрацьовували проблеми суб’єктності (В.А. Роменець, В.О. Татенко). Ключова відмінність російського рефлексивного підходу і українського: в російській думці про рефлексію можлива «збірка» суб’єктності. Поява суб’єктності за допомоги цієї технології – це механічний процес: сфальшували референдум і з’явився (склався) новий суб’єкт. В українській психології немає збірки суб’єктності, тому що суб’єкт має внутрішні характеристики свого суб’єктного ядра, має внутрішні інтенції і тяглість єдності з колективним/груповим суб’єктом. Тому так важливо розуміти, що рефлексивне управління, яке базується на російському «рефлексивному підході», є маніпуляцією, створенням ілюзій. Це – дискурсивні війни, скидання в дискурс активних радикалів, які, як інформаційні віруси, починають жити в нашій ментальній системі; а також формування нових форматів дискурсу. Приклад нещодавній: лінгвістична вправа, яку приписують Жадану: давайте ми не будемо казати «жертви війни», будемо називати «полеглі»; «біженці» – це посли нашої культури в інших краях; не «окуповані» – партизани. Це приклад, що демонструє дискурсивне втручання за допомогою метафор, спосіб вироблення думки й оформлення її у дискурсі.

Отже, виробивши думку й оформивши її за нашими академічними нормами, маємо виходити в публічний медійний простір з дискурсивним втручанням. Це має бути рефлексивний процес певної спокути гуманітарної наукової спільноти. Українські ж учені, як тягла наукова спільнота з часів радянщини, ще не покаялися явно за те, що обслуговували тоталітарний режим своїм інтелектом. Зверніть увагу, росіяни-психологи не здатні нині зробити покаяння за обслуговування антигуманістичних дій режиму, і замість того, щоб допомагати своєму суспільству відрефлексувати свою деградацію, обґрунтовують необхідність ілюзорного відсторонення від соціально-політичних процесів, а по суті – обслуговують тоталітаризм. Рефлексивна робота зараз в інформаційному просторі має відбуватися з розумінням свого місця в ньому і того, кому ми протидіємо.

Рефлексія цифрової трансформації – це процес невідворотний, який не може зупинити війна, він буде тривати і під час, і після завершення війни. Він полягає не в тому, що ми маємо забутися, як писати ручкою чи пером. Нові покоління виробляють для себе нові способи самоздійснення в інформаційному просторі. В умовах інформаційного перевантаження взаємодія зі штучними інтелектами є необхідним складником конкуренції з часом, з тиском часу. Ефективними будуть ті, хто швидше навчиться дійово взаємодіяти зі штучним інтелектом, який навчається завдяки нашим колективним діям. Продуктивним є цифровий гуманізм як сучасна тенденція цифровізації, в якій людина і людяність є першорядними. От, наприклад, якими дискурсивними інтервенціями реалізується цифровий гуманізм: не казати «розумний будинок» – а будинок, який допомагає. Людина з її етичною системою має бути на першому місці. А втім, етична система також потребує наразі оновлення, щоб людство могло, адекватно відрефлексувавши тоталітаризм, давати йому відсіч, унеможливлювати його регенерацію під прикриттям різних гібридних форм. Людина, з її живою душею, має залишатися первинною цінністю, не дивлячись на те, що лунають тези на кшталт «на планеті перенаселення», «кліматичні загрози», проблематизація «чи витримає планета зростаючу кількість людської популяції». Ці всі проблеми потрібно вирішувати цивілізованим шляхом, і гуманізм має бути провідною ідеєю цифрової трансформації.

Саме на гуманізмі засновано підхід, який отримав назву травма-інформованості. У часи війни і повоєнної відбудови питання переосмислення травматичного досвіду не може бути зняте з порядку денного. Власне існує концепт, який пояснює і патологізацію російського суспільства незціленою імперською травмою втрати територій через розпад радянського союзу. І попри те, що це звісно не єдина причина, виключати її з розгляду сучасності не варто.

Таким чином, гуманістична, цифрова і рефлексивна медіаосвіта є нагальною потребою і трендом суспільного розвитку, що протидіє негативним тенденціям воєнної деформації суспільства. Праксіологічний аспект полягає в тому, що медіаосвітянська спільнота стає каналом донесення в освітянську практику компетентностей, пов’язаних з опануванням сучасних інформаційних просторів з їхніми спецопераціями, яким ми маємо стійко чинити спротив. Потрібно бути лідерами в тому, щоб їх перехоплювати і робити над ними надбудову. Для розвитку колективного суб’єкта нам потрібно все більше забезпечувати репрезентативну рефлексію, що відповідає сучасним тенденціям громадянської «учасницької науки» – участі в створенні наукової продукції і доступу до усвідомлення результатів дослідження для конструювання себе на фоні всіх учасників. Ця технологія репрезентує колективного суб’єкта в колективній дії самодослідження, а суб’єкт конструює в ній себе в контексті переосмислення відповідних характеристик групового суб’єкта. Ці процеси будуть надзвичайно актуальними для всіх, а особливо – для деокупованих територій, для зцілення від колективної травми і відновлення миру після переможного завершення війни.

Освіта і суспільство, 2022, 10-11, С. 11