Велика історія складається з маленьких індивідуальних подій. У великій історії народної визвольної війни українського народу проти російської агресії є і мій невеликий нарис. Особистий.

Нині про Бородянку знає увесь світ. Це українське містечко стало одним з символів російського варварства і української трагедії.

Вперше я потрапив у тоді невідому мені Бородянку в 1993 році. У ті, давні вже часи, починалась велика програма соціально-психологічної реабілітації населення, яке постраждало від Чорнобильської катастрофи. Програма називалась «ЮНЕСКО-Чорнобиль» (Проєкт-64).

На першому етапі у Програмі передбачалося відкриття трьох центрів соціально-психологічної реабілітації населення у трьох містах України, білорусії і росії, що знаходилися поблизу постраждалих від радіації районах. В Україні це були Славутич, Іванків і Бородянка. Керівництву Програми – Бруно Лефевр, Любов Горіх, Оксана Гарнець і нам, супервізорам, довелось докласти багато зусиль для організації роботи центрів – пошук і облаштування приміщень, забезпечення центрів обладнанням і методичними матеріалами, підбір персоналу (психологи, соціальні працівники, аніматори, директори). Одночасно з цим – навчання фахівців. Мене було призначено супервізором українських центрів.

І ось, нарешті, у листопаді 1994 року відбулося урочисте відкриття українських центрів. На цю подію приїхав заступник генерального директора ЮНЕСКО Аднан Бадран, представник Міністерства з надзвичайних ситуацій Владислав Торбін, керівництво Київської області, місцеві керівники. Ми пишалися собою – було відчуття добре зробленої справи.

Це фото зроблено у 1994 році. Усі ми – працівники Центру, супервізори, спеціалісти інших центрів, гості зібралися на ґанку, аби зробити фото «на пам’ять» про один з навчальних семінарів, що тоді відбувався. Сходи широкі, вмістили усіх.

Бородянський центр розташовувався у двоповерховому приміщенні колишнього клубу. Будівля хоч не нова, але простора. Простора актова зала, кафе, гардероб, зала для роботи з підлітками, зала для роботи з дітьми, ігрова кімната, кабінет для роботи з дорослими і людьми похилого віку, кабінет для курсів англійської мови. На другому поверсі – кабінети для індивідуальних консультацій психологів, бібліотека, кабінет для сімейної консультації. Усе це відремонтовано, пофарбовано, оздоблено, умебльовано відповідно до стандартів роботи фахівців. У кожному кабінеті – методичні матеріали, іграшки, комп’ютери, фліп-чарти, настільні і розвивальні ігри, матеріали з радіаційної безпеки і гігієни. Навіть сучасні ігрові кімнати у приватних садочках чи супермаркетах могли б позаздрити тому, що було в ігровій центру. В приміщенні кафе часто збиралися клуб «Кому за …», шаховий і ветеранів. Приміщення центру стало прихистком для місцевих громадських організацій – афганців, переселенців з постраждалих регіонів, клубу молодих мам, спортивні секції для підлітків, пізніше – ветеранів АТО… Усього й не перелічиш.

В центрі вирувало життя – найпопулярніше місце у Бородянці. Сюди кожен міг прийти зі своїми ідеями та знайти розуміння і підтримку. Центр став справжнім осердям бородянської громади, підтриманий не лише місцевою владою, а й місцевим бізнесом.

Щомісяця, з 1994 по 2000 рік, я відвідував Центр. Бачив як розвивається Бородянка, як будуються нові багатоповерхівки, клуб, торгівельний центр, як оздоблюється площа і центральні вулиці, постають пам’ятники, відкриваються кафе і магазини, ресторани, спортивний комплекс, стадіон. Життя в Бородянці ставало заможнішим.

Роботи було багато. Ми багато вчилися. Кожного року, а то й частіше, проводилися двотижневі тренінги та обмін досвідом зі спеціалістами інших центрів Програми. Часто запрошувалися викладачі з США, Франції, Нідерландів. Працювали і ми – супервізори.

Супевізорська робота була складною, але цікавою. Мені теж доводилося вчитися і вчити інших. Згодом стало зрозуміло, що супервізор – це не тільки методист, наставник, наглядач, тренер для тренерів, але й психотерапевт для психотерапевтів. Часто доводилося брати складні випадки з якими не могли упоратись психологи центрів. Кожен такий випадок давав упевненість у своїх можливостях і відчуття того, що ти зробив щось корисне, необхідне для людей. Попри втому, відчувалося наснаження. Така робота відбувалася для мене переважно у вихідні. Вона дуже корисно доповнювала основну наукову роботу, спонукала переосмислювати деякі теоретичні і методологічні конструкти.

Авторитет Центру зростав. Спочатку – в Бородянці, потім – в районі, на всеукраїнському рівні, а згодом – й на міжнародному. На стажування в Центр приїздили студенти з Франції, Сполучених Штатів, Нідерландів, Японії (після катастрофи на Фукусімі). Психологи Центру стажувалися за кордоном.

З початком війни в Центрі додалося роботи. Переселенці, воїни АТО/ООС, їхні сім’ї, діти – усі потребували соціально-психологічної реабілітації, допомоги, підтримки. Спеціалістів на всіх не вистачало. Допомагали волонтери, студенти.

24 лютого в Бородянку увірвались кацапські нелюди… Зараз увесь світ знає про трагедію Бородянки... От вам ще кілька епізодів. По будівлі Центру фашисти вдарили з танка. Загинув співробітник – світла людина, гарний фахівець. Згодом по вже зруйнованому будинку якийсь нелюд, пілот винищувача, вдарив ще й ракетою. Яким же моральним уродом треба бути, щоби при ясній, сонячній погоді цілити ракетою по мирним будинкам, по житловим багатоповерхівкам?!

На фото – результат дій «асвабадітєлєй». Згодом біля руїн Центру розквітнули маки. Містика? Не знаю, але – факт.

Після визволення міста руїни довелося знести. Залишились тільки східці, на яких ми колись, у далекому вже 1994-му, щасливі і натхненні, фотографувались. … У Бородянці іще кілька тижнів відчувався трупний запах з-під зруйнованих багатоповерхівок, від місць розстрілів і наскоро влаштованих поховань. Декого з місцевих мешканців й досі не можуть знайти серед уламків.

Героїчна Бородянка поволі відновлюється. Почали працювати деякі крамнички, базар, пошта, діти йдуть до школи. На шкільному подвір’ї поставили своє шатро волонтери з ЮНІСЕФ. Це молоді хлопці й дівчата, студенти київських вишів. Грають з дітьми, малюють і складають пазли з Лего… Це мені нагадало давнє, довоєнне.

Колектив Бородянського центру знов зібрався разом. Знову кипить робота. На жаль, поки не у приміщенні Центру, а у кількох невеличких кімнатках спортивного комплексу. Працюють в основному «на виїзді» – в інших приміщеннях, у селах. Їм важко. Вони самі пережили втрату близьких родичів, знайомих, сусідів. Дехто втратив житло. Їм самим потрібна допомога, а вони допомагають людям – переселенцям (поряд тимчасові будиночки для тих, у кого немає житла), дітям, підліткам, ветеранам, сім’ям.

Колектив Українського НМЦ практичної психології і соціальної роботи НАПН України уклав договір про співпрацю з колективом Бородянського центру соціально-психологічної реабілітації населення. Будемо разом. Відновимо центр.

Я повертаюсь до своїх бородянців. Я знаю – їм потрібна моя супервізія, моя підтримка. Попрошу доньку Ірину, з якою ми були там, написати про побачене гарну статтю про героїчних жителів Бородянки, про побачене і почуте. Про те, як трагедії окремих людей зливаються у велике море страждань українського народу. Напише. А я – повертаюсь.

Віталій ПАНОК, доктор психологічних наук, професор,

член-кореспондент НАПН України