Закладка 1Закладка 2Закладка 2
Злочин рашистської агресії: момент істини

Василь ТКАЧЕНКО,

головний науковий співробітник

Інституту всесвітньої історії,

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАПН України


Масове вбивство українців у місті Буча, вщент зруйнований Маріуполь, ракетний обстріл мирних людей на вокзалі в Краматорську – все це є неспростовними свідченнями того, що нині лінія геополітичного цивілізаційного розлому пролягає між тоталітарною Росією й демократичною Україною. Більше того – Україна перебуває на вістрі збройної боротьби за європейські цінності й право бути вільною і суверенною державою «в сім’ї вольній новій».

І байдуже, чи усталена суб’єктність України буде гарантована ще однією своєрідною «Берлінською стіною». Збройні Сили України уже довели свою здатність захистити Вітчизну, а увесь український народ – представники різних національностей – засвідчив свою нездоланну волю до свободи і європейського процвітання.

 

Геноцид чи злочин

проти людяності?

У цій боротьбі ми розраховуємо на наших західних союзників, їхню неоціниму допомогу озброєнням, необхідними розвідданими та військовим вишколом персоналу ЗСУ. Сподіваємось на опрацювання Північноатлантичним альянсом нової довгострокової стратегії, на ефективне впровадження політики ленд-лізу з боку Сполучених Штатів Америки, на новітню версію «Плану Маршалла». А тим часом глибоко вдячні тим країнам-членам НАТО, що ретельно і ефективно виконують свої зобов’язання щодо України.

Ми глибоко вдячні усім людям доброї волі, котрі надають нам широку гуманітарну допомогу та вболівають за долю наших матерів, дітей та престарілих, котрі стали безневинними жертвами звироднілої політики російського геноциду щодо українців. Події в Бучі стали тому наочним прикладом – це той геноцид, котрий заперечує Росія, але про який нині говорить увесь світ. Точна кількість загиблого цивільного населення в Бучі та інших населених пунктах України ще достеменно не встановлено, але уже зрозуміло, що йдеться про сотні, а то й тисячі, мирних громадян – людей зі зв’язаними за спиною руками і розстріляними впритул.

Міністр оборони України Олексій Рєзников порівняв трагедію в Бучі з масовим убивством у хорватському Вуковарі: «Постріли в затилок жінкам і мужчинам зі зв’язаними руками – це абсолютна нелюдяність. Ці вбивства навіть не сприймаються як частка війни. Навіть складно їх кваліфікувати як тероризм чи злочин. Це – сутність, природа тих скажених катів, котрі увірвалися на нашу землю. Останній раз до такого вдавались есесівці».

Увечері 3 квітня 2022 року Президент України Володимир Зеленський записав відеозвернення, в якому звернувся до жителів Росії російською мовою: «Я хочу, чтобы каждая мать каждого российского солдата увидела тела убитых людей в Буче, в Ирпене, в Гостомеле… Российские матери, даже если вы растили мародеров, то как они стали еще палачами? Вы не могли не знать, что внутри у ваших детей. Вы не могли не заметить, что они лишены всего человеческого. Нет души, нет сердца. Они убивают сознательно и с удовольствием. Я хочу, чтобы все руководители Российской Федерации увидели, как выполняются их приказы… Вот так теперь будет восприниматься российское государство. Это ваш образ. Ваша культура и человеческий облик погибли вместе с украинцами и украинками, к которым вы пришли».

На ці трагічні події відгукнулися лідери європейських держав та міжнародних структур. Так, представник ЄС із зарубіжних справ й політики безпеки Жозеп Борель рішуче засудив «звірства, здійснені російськими збройними силами». Президент Франції Еммануель Макрон наголосив: «Сьогодні є дуже чіткі показання на воєнні злочини, в Бучі була саме російська армія». Він пообіцяв визначитись із новими обмежувальними заходами стосовно Росії. Президент Польщі Анджей Дуда закликав Захід надавати Україні зброю і облишити марні пошуки шукати компромісу: «Злочинців необхідно називати злочинцями, притягнути їх до відповідальності й засудити до покарання в суді. Світлини з Бучі спростовують переконання, що компроміс треба шукати будь-якою ціною. Насправді, захисники України потребують насамперед три речі: зброя, зброя і ще побільш зброї». Генеральний секретар ООНАнтоніу Гутерриш із свого боку закликав провести «незалежне розслідування, що привело б до притягнення винуватих до відповідальності».

І ось тут наступає момент істини. Чи вдасться притягнути винуватих до відповідальності? Чи знову розпочнеться довга процедура на кшталт збитого російськими військовими 17 липня 2014 року малайзійського Боїнга МН17? Російська верхівка, як і завжди, відкидає усі висунуті проти неї звинувачення. Як це віддавна заведено, російські пропагандисти стали роздмухувати кадило про нібито «українські фейки». Присутність же в Бучі незалежних міжнародних журналістів, що задокументували масові розправи над мирними жителями, в російських федеральних ефірах не коментували взагалі. Тим часом у міжнародній правозахисній організації Human Rights Watch (HRW) заявили: «Задокументовані нами випадки свідчать про позамежну та навмисну жорстокість і насилля по відношенню до українських мирних жителів», котрі «мають бути розслідувані як воєнні злочини». Так само глава відділення Європи і Центральної Азії в HRW Хью Вільямсон зауважив: «Вище воєнне керівництво [Росії] має знати, що відмова від прийняття заходів проти вбивства й зґвалтувань робить їх особисто відповідальними за воєнні злочини».

Увесь світ потрясли фотознімки з міста Буча. США і ряд інших держав світу закликали притягнути до суду президента Росії Володимира Путіна, а президент України Володимир Зеленський звинуватив Росію у скоєнні геноциду. Російська служба ВВС звернулася з цим питанням до Філіпа Сендсу, професора права, одного із ініціаторів петиції по створенню Спеціального трибуналу щодо покарання винуватих в агресії проти України. На його думку, проблема визначення геноциду не є аж надто простою з точки зору юридичної. Адже в даному випадку треба довести «намір знищити групу повністю або частково», а оцей самий намір важко довести – адже виявити такий письмовий документ про наміри не завжди вдається. Тим більше коли йдеться про групу за певними ознаками: національності, чи раси, чи етнічної належності, чи релігії. Тобто, знайти письмово зафіксований доказ, що поставлена мета цілеспрямовано убивати саме українців як таких.

Тим не менше, на думку професора, можна піти іншим шляхом – кваліфікувати ці дії як воєнний злочин, або злочин проти людяності, а між тим ці звинувачення аніскільки не легші, ніж геноцид: «покарання будуть такими ж, і в цьому сенсі категорії цих міжнародних злочинів є рівними». А те, що на масовому рівні люди тяжіють висувати звинувачення в геноциді, походить від сприйняття цієї дії як чогось жахливого й особливо ганебного. Тим часом існує ще одне юридичне поняття злочину, що може стати головним при розгляді політики Росії: «Нюрнберзький трибунал назвав це «вищим злочином». І це є злочин агресії. А злочин агресії має особливе значення, тому що він є єдиним, котрий вочевидь веде на вершину піраміди». Агресія ж тягне за собою й міжнародну відповідальність.

Жодні міркування будь-якого характеру, чи то політичного, економічного, воєнного чи іншого характеру, не можуть слугувати виправданням агресії. Тим часом, зауважує Філіп Сендсу, «проблема з іншими злочинами – воєнними злочинами, злочинами проти людяності й геноцидом – полягає в тому, що надто важко довести, що відповідальність, індивідуальна кримінальна відповідальність покладається на саму верхівку влади, на пана Путіна і його безпосереднє оточення. А ось злочин агресії, ведення незаконної війни можна досить легко встановити: це є рішення Путіна, і він несе за нього відповідальність».

Таке судження професора Сендсу не поодиноке. Так, Сенат США одноголосно ухвалив резолюцію, яка вимагає розслідування щодо президента Росії Володимира Путіна як воєнного злочинця. Зокрема резолюція закликає Міжнародний кримінальний суд в Гаазі та керівництво інших країн провести розслідування щодо Путіна та його режиму, у тому числі й тих російських військових, котрі були особисто причетні до воєнних злочинів під час вторгнення РФ в Україну. Тож не даремно президент США Джо Байден назвав Путіна воєнним злочинцем. Подібне судження висловив і прем’єр-міністр Чехії Петр Фіала.

Отже, підсумовуючи, коли йдеться про геноцид, то тут спрацьовує така настанова: факт геноциду мав місце, якщо була доведена свідома офіційна мотивація знищення національної, етнічної, расової чи конфесійної групи. Коли такої мотивації не доведено, значить натомість був злочин проти людяності, котрий, з точки зору юридичної, ще не можна у повній мірі вважати геноцидом. Тобто, проблема стикається із необхідністю доказової бази, що ці та подібні дії мали офіційну мотивацію на знищення людей конкретної національності – в нашому випадку українців.

Докази

Однак, як на мою думку, така доказова база, судячи з усього, на сьогоднішній день уже є в наявності. Насамперед хотів би звернути увагу на узагальнювальну світоглядну статтю-директиву президента РФ Володимира Путіна від 12 липня 2021 р. «Про історичну єдність росіян і українців». Показово, що цей матеріал  був опублікований двома мовами – російською і українською. Оприлюднення на президентському сайті надало цьому твору статусу офіційного документа. Та й сам Путін згодом оцінив свій текст як «дещо більшим ніж стаття». У ній заперечується право українців бути самостійним народом, мати свою суверенну державу, виступати в ролі суб’єкта на міжнародній арені. Не дивно, що одне із найавторитетніших світових інформагентств Bloomberg зазначало: «Людина, що спостерігає за подіями в Росії чи Україні, угледіла б у цьому зловісну спробу виправдати подальшу агресію». Тобто, курс на широкомасштабну агресію й денаціоналізацію українського народу було Путіним чітко й однозначно у цій статті зафіксовано. 

Коли генеральна лінія на агресію проти України була визначена, то клевретам Кремля залишалося лише відпрацювати деталі впровадження цієї лінії Путіна в життя, запропонувати конкретні технології позбавлення України суб’єктності. І тут гегелівська «іронія історії» час від часу нагадує про себе появою парадоксальних ситуацій. Так, 3 квітня 2022 року, коли після звільнення Бучі від російських окупантів були виявлені жахливі факти злочинів проти людяності, в цей же день на сайті російського державного агентства новин «РИА Новости» було опубліковано статтю російського політтехнолога Тімофєя Сєргєйцева, яка закликає правлячі кола Росії до цілковитого знищення України як держави та геноциду українців як нації.

Цей політтехнологічний опус відразу викликав жорстку реакцію з боку України. Президент України Володимир Зеленський заявив, що сам факт появи статті є одним із прямих доказів щодо планів Російської Федерації здійснити геноцид проти громадян нашої країни. Хай у даному опусі політика геноциду прихована термінами «денацифікація», «деукраїнізація» й «деєвропеїзація», однак це не може стати перепоною для майбутнього трибуналу проти російських воєнних злочинців. Володимир Зеленський наголосив, що поява такого матеріалу на сайті державного інформаційного агентства Росії за умов відкритої державної цензури є яскравим свідченням її відповідності до канонів офіційної ідеологічної позиції: «Тобто я хочу, щоб ви мене зрозуміли: вони навіть не ховаються. Вони відверто говорять про цілі вторгнення на територію України. Якщо б наша армія не вистояла, якби наш народ не піднявся на захист нашої держави, вони б зробили те, що зробили в Бучі, але на всій території України».

Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук зазначив: «Смертоносці, які ще місяць тому називали себе миротворцями, вже не приховують своїх злочинних планів. А хочуть вони геноциду української нації; заставити нас забути про свободу; ліквідувати ЗСУ; вилучити та переписати усі підручники історії; встановити жорсткий терор у культурі, політиці та освіті». Руслан Стефанчук звернувся  до світової спільноти із закликом припинити боятися Російської Федерації та вважати, що вдасться «пересидіти» цю трагедію, а також шукати вигоду для себе та чинити політичне мародерство. Тим більше, зауважив він, що ця стаття «може мати неочікуване продовження. І хто знає, яка країна наступною буде в заголовку».

Резонанс

Стаття «Що Росія має зробити з Україною?» отримала широкий міжнародний резонанс і викликала належну оцінку й закономірний осуд. Глава МЗС Латвії Едгарс Рінкевичс назвав її «звичайним фашизмом». Німецький депутат бундестагу Томас Хайльман подав позов до прокуратури Берліна на автора статті, мотивуючи, що викладені в ній людиноненависницькі ідеї можуть бути кваліфіковані як порушення Конвенції про попередження геноциду й покарання за нього. Навіть російське видання «Meduza» визнало писанину Сєргєйцева «схематичним планом геноциду» українців. А відомий американський історик Тімоті Снайдер написав, що оскільки текст закликає до знищення українців як таких і є настільки «мерзенним», що він на нього не буде навіть і посилатися.

Звичайно, посилатися чи ні на статтю дріб’язкового Сєргєйцева (про таких кажуть: якийсь Вася Пупкін) – це справа особистого вибору. Тим більше, коли йдеться про такого авторитетного дослідника як Тімоті Снайдер. Однак у нашому випадку така собі мерзенна тля як Сєргєйцев є лише підставною особою, своєрідним собі зіцголовою Фуксом із відомого роману І. Ільфа і Є. Петрова. І те, що агентство «РИА Новости» змушене вдаватися до такої одіозної особи, є ще одним свідченням низькопробності кадрового складу Росії на ниві агітації і пропаганди. Як зазначала український омбудсмен Людмила Денисова, «оприлюднюючи на російських державних сайтах відверті заклики до здійснення відкритого геноциду українців, РФ відкрито перейшла до риторики нацистських злочинців, а ненависть до кожного українця стала національною ідеєю – знищення України і її населення».

Ідеологія знищення

Як відомо, нинішні фашисти приходять до влади під гаслами антифашизму. Так і одіозний Сєргєйцев, нагло звинувачуючи українців у нацизмі, сам у стилі Геббельса закликає до втілення ідеології, політики і практики нацизму до всього українського народу. Його аргументація шизофренічно проста і однозначна: оскільки «значна частина народу – вірогідніше всього, його більшість» залучено «правлячим режимом у свою політику», «коли не працює гіпотеза народ хороший – влада погана», Росія має вдатися до репресивних заходів і загнати народ у стійло. Визнання факту єдності народу і української влади (Слава Україні!), з точки зору Кремля, має стати «основою політики денацифікації, усіх її заходів». 

Як пише Сєргєйцев, у плані практичному: громадяни України, що «взяли в руки зброю, мають бути максимально знищені на полі бою. Не варто проводити суттєву різницю між ЗСУ й так званими нацбатами, а також формуваннями територіальної оборони, що примкнули до перших двох». В площині політичній «має бути проведена тотальна люстрація. Ліквідовані й заборонені будь-які організації…». Справа має стосуватися не лише верхівки управлінського апарату, бо «крім верхівки, винуватою є й значна частина народної маси», а щодо них «справедливе покарання цієї частини населення можливе лише як несення неминучих тягот війни». Ну, а далі планується нацистська політика формування «нової людини» у стилі Геббельса: «Подальша денацифікація цієї маси населення полягає у перевихованні, яке досягається шляхом ідеологічних репресій (придушенням)… і жорстокої цензури: не лише у політичній сфері, але обов’язково також у сфері культури і освіти».

Хто цю так звану «денацифікацію» мав би здійснювати? Судячи з цього параноїдального писання Сєргєйцева, «денацифікація може бути здійснена лише переможцем, що передбачає: (1) його безумовний контроль над процесом денацифікації і (2) владу, що забезпечувала б такий контроль. В цьому аспекті країна, що підлягає денацифікації, не може бути суверенною. А держава, що денацифікує, тобто Росія, не може виходити щодо денацифікації з ліберального підходу. Ідеологія денацифікатора не може заперечуватись стороною, яку денацифікують». Отже, назагал уся ця політична лінія спрямована на те, щоб позбавити Україну власного цивілізаційного змісту, або словами статті: «денацифікація України – це і її неминуча деєвропеїзація».

І протягом якого часу планується така каторга для українського народу? Тут окупанти передбачили тривалі терміни «деєвропеїзації» українців, оскільки саме в цьому прагненні українського народу вони вбачають джерела якоїсь міфічної «нацифікації»: «Терміни денацифікації  жодним чином не можуть бути менше ніж впродовж одного покоління, котре має народитися, вирости й досягнути зрілості за умов денацифікації». Оскільки вся загроза Росії йде від Заходу, то «денацифікація не може бути проведена компромісно, на основі формули на кшталт «НАТО – ні. ЄС – так». Справа має бути доведена, як учив Путін, до остаточного вирішення українського питання, тому що національна ідентичність українців «несе в собі не меншу, а більшу загрозу світу і Росії, ніж німецький нацизм гітлерівського зразку… Назва «Україна», вочевидь, не може бути збережена в якості титулу будь-якого повністю денацифікованого державного об’єднання».

А щоб ніхто не сумнівався у який спосіб цей курс буде здійснено, в статті зазначається: «Бандерівська верхівка має бути ліквідована, її перевиховати неможливо. Соціальне «болото», що активно й пасивно підтримує її своїми діями чи бездіяльністю, має пережити тягар війни і засвоїти попередній досвід як історичний урок й спокутування своєї вини… Історичний досвід засвідчує, що трагедії і драми воєнного часу йдуть на користь народам, що спокусилися й захопилися роллю ворога Росії».

 

 «Народ безмолвствует»?

Закономірно виникає питання про ставлення до війни отого самого російського «соціального болота», котре підтримує путінську агресію проти України. Досвід Другої світової війни дає приклад «осмислення і подолання минулого» німецьким народом після капітуляції Німеччини (Теодор Адорно). Тих, хто запевнював, що нічого не знав про Голокост і не відчуває своєї політичної відповідальності за розв’язування війни, американська й нова німецька адміністрація возили спеціальними автобусними екскурсіями в концтабори й показували трагічні результати «остаточного вирішення єврейського питання». Зараз теж є можливість переконатися, до яких результатів призводить російський курс на «остаточне вирішення українського питання» на прикладі Бучі, Ірпеня, Гостомеля та інших міст і сіл України.

А потреба в цьому є нагальна і невідкладна. З жахом переконуєшся у результатах мерзенної роботи російського агітпропу, зафіксованих у статистиці незалежного соціологічного «Левада-Центру». За результатами соціологічного опитування, проведеного 24-30 березня 2022 року, підтримка росіянами дій свого президента Володимира Путіна з часу повномасштабного вторгнення в Україну 24 лютого виросла більш ніж на 10% і досягла 83% (у січні рівень підтримки був ще 69%, а в лютому – 71%). Тих, хто не схвалює дії Путіна з кожним місяцем стає все менше: у січні – 29%, у лютому – 27%, у березні – 15%. У міру наростання воєнних дій і пограбування України варварський соціальний оптимізм росіян невпинно зростав: у лютому частка тих, що були переконані у правильному курсі Росії, складала ще 52%, а в березні уже 69% росіян були переконані, що країна просувається у правильному напрямі.

Чому такий високий рівень підтримки – це питання до соціологів та соціальних психологів. Експерти «Левада-Центру» поки що фіксують, що частіше всього схвалюють дії Володимира Путіна представники старшого покоління, а найменша частка спостерігається насамперед серед тих, хто не схвалює його дії, – серед молодих росіян. Серед мотивів підтримки: «захист російськомовного населення» й «безпека кордонів». Ті, хто проти підтримки воєнної авантюри Путіна, мотивують своє ставлення тим, що насилля й загибель людей є недопустимими. Але поки що – все це лише слова, які не втілюються в масові виступи протесту. Тож серед тих, хто схвалює дії президента РФ, рівень підтримки дій російських агресорів в Україні сягає 89%. Серед тих, хто не схвалює дій Путіна, сукупна підтримка військової агресії складає лише третину – 32%; не підтримують агресії – 57%.

На мою думку, була б неадекватною огульна оцінка поведінки усіх громадян Росії як «психології орди», хоч і в цьому є вагомий момент істини. Можливо допомогти нам зрозуміти те, що відбувається, може посприяти розуміння війни проти України як продовження громадянської війни що відбувається у самій Росії. У свій час побутувала така бувальщина, що у рік відзначення Радянським Союзом 50-річчя закінчення громадянської війни, син письменника Михайла Шолохова запитав батька: «Коли ж закінчилася громадянська війна?». На що той відповів: «Нет, милый, она и сейчас еще идет».

«Громадянська війна»

Тож ті методи виховання і перевиховання населення в імперському дусі, які Тімофєй Сєргєйцев  запропонував вжити щодо України, багато в чому уже були апробовані на громадянах Російської Федерації: опозиція в країні була знищена, незалежні партії та громадські організації – розпущені, творча інтелігенція й науковці поставлені під безумовний контроль спецслужб і під пресинг антигуманних законів. Державні засоби масової інформації стали по суті засобами кремлівської агітації й пропаганди, які працюють згідно з методичками, що розсилаються Федеральним органам виконавчої влади (ФОВВ) як керівництво до дії.

Маємо нагоду переконатися, чого варті ті протухлі й заяложені кліше, якими ці методички пропонують російським ЗМІ пригощати простий народ: «Наше дело правое. Россия не начала войну, она заканчивает 8-летнюю войну»; «Операция идет по плану. Наша армия идет от победы к победе, демонстрируя героизм воинов и гуманное отношение к мирному населению. Воюют только профессионалы. Вежливые люди»; «Российские войска пришли навести порядок и уйдут сразу же после достижения поставленных задач»; «Призыва резервистов не будет. Срочники воевать не будут»; «Президент отчетливо демонстрирует стремление России избежать жертв среди мирного населения»; «Тем, которым “стыдно, что они русские”. Просьба успокоиться. Вы не русские». Спростовувати ці нісенітниці – марна річ, їх спростовує саме життя. Досить лише неупереджено глянути на результати «цивілізаційної місії» російських убивць в містах і селах України.

Російського обивателя  переконують, що Україна є лише виконавцем замовлень «загниваючого Заходу»: «Цель Запада –лишить Россию права голоса, сделать из нее страну изгоя, поставить российский народ на колени или уничтожить, сделать из страны колонию. Война идет не против руководства России, а против народа. Против России ведется гуманитарная война: вводятся не только экономические санкции, но и санкции к культуре, спорту, науке, медицине. «Цивилизованный мир» охватила эпидемия ненависти к России, идет планомерное и системное преследование русских, выходцев из России, дискриминация русских детей, запрет на русскую культуру – писателей, композиторов, язык, выставки, концерты, запрет участия спортсменов. Россию и российские организации, просто граждан России исключают из международных организаций, увольняют с работы, отчисляют из учебных заведений».

Поставлю запитання: що це, якщо не нагнітання колективної шизофренії? Чому в ООН позицію Росії підтримує пара-трійка держав? По чийому боці праведна сторона історії? Тим часом кремлівські пропагандисти переконують обивателя у нібито цілеспрямованій русофобії всього цивілізованого світу щодо російського народу. І пропонують вихід: у відповідь Росія повинна показати усім «Кузькину мать»: «Россия с ее суверенитетом и ценностями, отличными от атлантических (семья, вера, традиции) – препятствие и альтернативный вариант развития. Поэтому конфликт был неминуем».

І до чого ж може довести оця сама «Кузькина мать», якою у свій час погрожував Америці радянський лідер Микита Хрущов? Адже це словосполучення означає в російському фольклорі не що-небудь, а «погрозу покаранням, чи розправою».  На думку авторитетного аналітика, професора Гарвардського університету, британського історика і журналіста Ніла Фергюсона, «наслідки війни в Україні можуть варіюватися від глобальної стагфляції, тобто стагнації у виробництві одночасно з інфляцією, до Третьої світової війни».

Єднаймося!

І хто ж поставив увесь світ на грань нової холодної війни? Хіба не виступ Володимира Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки 10 лютого 2007 року? Саме тоді він сформулював тезу, що «Україна – це навіть не держава». Захід тоді не збагнув, що така постановка проблеми неминуче призведе до нинішньої ситуації,  яка чим далі, тим більше скидається на 1939 рік – початок Другої світової війни. То ж не дивиною для українців є думка того ж Ніла Фергюсона: «Навіть зараз, після п’яти тижнів війни, що відзначені героїчними успіхами українських захисників проти російських загарбників, я досі не можу позбутися неприємного відчуття, що це лише початок значно більшої трагедії».

На момент підготовки цієї статті до друку, українці мали можливість переконатися в нескореному бойовому дусі Збройних Сил України. Ми перейнялися вірою, що ніколи нога окупанта не ступить на священну землю тисячолітньої Софії Київської. Героїчна оборона Маріуполя націлює нас на готовність до тривалої кровопролитної битви «За землю, за волю, за України кращу долю». Застосування російськими агресорами хімічної зброї проти захисників Маріуполя переконує нас у необхідності бути готовими до ймовірного застосування Путіним й тактичної ядерної зброї. А тим часом збільшується ймовірність того, що очевидним наслідком російської агресії стане прагнення численних держав у світі активізувати прагнення до володіння ядерною зброєю.

Щоб зарадити ситуації, багато що залежить від реакції світової громадськості на варварські дії Кремля. На початку російського вторгнення з боку колективного Заходу здебільшого звучали заклики поставити надійний заслон агресивним планам воєнного злочинця Володимира Путіна. Однак уже на початку другої декади квітня з боку радника з національної безпеки президента США Джейка Саллівана можна було почути більш ємку позицію: «В остаточному рахунку ми хотіли б бачити вільну й незалежну Україну, ослаблену й ізольовану Росію, а також ще сильніший, згуртований і рішучий Захід. Ми вважаємо, що всі ці три цілі в межах досягнення, і ми зробимо все можливе, щоб підтримати українців у їхніх зусиллях щодо виконання цих завдань».

Врешті-решт, результат остаточного успіху визначатиме сам український народ, його демократично обраний уряд та президент України Володимир Зеленський. Практичну сторону справи на полі бою визначатимуть Збройні Сили України, солідарність усіх політичних сил України, впевненість широких мас населення у вірності шляху на європеїзацію. Бути чи не бути – це не питання компромісу: або нам бути, або не бути. Ми маємо відбутися в якості повноцінного і повноправного суб’єкта міжнародної спільноти. І це – неминуче.

 

"Освіта і суспільство", 2022, № 4, С. 6-7
10:55 02.05.2022