Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
академік НАПН України,
почесний академік НАМ України,
лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка,
заслужений діяч науки і техніки України
Стосовно Шевченкового ставлення до Мазепи в «Шевченківському словнику», який уособив офіційну лапідарну оцінку гетьмана в радянські часи (1976), було зроблено таке узагальнення: «Шевченко в поемі “Чернець” протиставив зрадникові українського народу Мазепі мужній образ С. Палія, а в повісті “Музыкант” – полковника Г.І. Галагана, підкреслюючи їхню боротьбу за непорушність союзу українського і російського народів. В “Іржавці” поет згадав, як шведи з Мазепою тікали з Полтави в Бендери. В повісті “Близнецы”,в “Археологічних нотатках”, в записах народної творчості Шевченко називав Мазепу “анафемой”, “проклятий Мазепа”, “вражий Мазепа”».
З’ясуймо, що було насправді в кожному згаданому випадку.
Звернімося спочатку до Шевченкового «Іржавця» (1847):
Наробили колись шведи
Великої слави,
Утікали з Мазепою
В Бендери з Полтави.
У цій поетичній констатації відсутнє звинувачення Мазепи у зраді українського народу. З іншого боку, вона сама по собі не підтверджує висновків деяких сучасних публіцистів, що Шевченко «прихильно ставився до І. Мазепи».
Інша річ, як точно зазначив Володимир Панченко, «за брак одностайності Шевченко докоряє обом, і Палію, й Мазепі». Та головне в тому, що за цими постатями – весь народ український, який мав би об’єднатися:
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати.
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фастовським полковником
Гетьмана єднали.
Між Іваном Мазепою і козацьким
полковником Семеном Палієм були непрості стосунки: довгий час вони контактували, співпрацювали,
допомагали одне одному, а затим зародилася неприязнь. Значною мірою завдяки політичному й адміністративному таланту
та колонізаційній діяльності Палія піднялося з руїни і заселилося українським людом Правобережжя. На початку XVIII століття, коли на підлеглій полякам Правобережній
Україні вибухнуло національно-визвольне повстання під проводом Палія, їхні
стосунки переросли у відверту ворожнечу. Грушевський зазначав, що «Мазепа
боявся Палія, бо Палія люди дуже любили: побоювавсь Мазепа, – ану ж той на
його місце гетьманом стане» [2, с. 66].
Скориставшись іще й вторгненням військ Карла ХІІ, Мазепа усунув ватажка правобережного козацтва. Він звинуватив Палія перед Петром І у зносинах із польським коронним гетьманом Г. Любомирським, який був на боці шведського короля Карла ХІІ, і заарештував, а Петро І заслав Палія до Сибіру. Пантелеймон Куліш писав, що «за часів Палієвих були земляки, що навіть і “праведного царя” підводили засилати добрих слуг на Сибір». Орест Субтельний зафіксував, що Мазепа зробив це, «щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія». Після виступу Мазепи проти царя засланця було звільнено, і він узяв участь у Полтавській битві на боці Петра І.
У результаті на противагу Мазепі Семена Палія було опоетизовано у фольклорі. Так само – у Шевченка. На основі легенди про Палія поет створив поему «Чернець» (1847), в якій козацький ватажок «Семен Палій, запорожець» постав народним героєм. Усучасних коментарях до поеми «Чернець» у другому томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка доречно зазначено, що водночас поет «давав йому негативну оцінку за те, що він не єднався з І. Мазепою, був проросійської орієнтації».
Щодо повісті «Близнецы», то насправді Шевченко констатує в одному випадку, що Вознесенський собор у Переяславі зведено «знаменитым анафемой Иваном Мазепою...» (він, як відомо, всіляко сприяв будівництву храмів), а в іншому – так само йдеться про будівництво храму переяславським полковником Іваном Мировичем – «другом и соучастником проклинаемого Ивана Мазепы». У художньому творі, розрахованому на публікацію, Шевченко лише фіксував офіційну точку зору про Мазепу. Втім у вірші «Сон» («Гори мої високії…»), написаному в Орській фортеці 1847 року, поет одверто захоплювався Вознесенським собором у Переяславі (Грушевський писав, що Мазепа «поставив величаву церкву Вознесення в Переяславі, згадувану Шевченком…» [2, с. 394]):
Вечернє сонечко гай золотило,
Дніпро і поле золотом крило,
Собор Мазепин сяє, біліє…
Заглянувши в «Археологічні нотатки», переконаємося, що в науковому описі того самого храму та його святині – жодної негативної офіційної оцінки гетьмана. Навпаки, гетьман згадується як творець і меценат.
Стосовно Шевченкової повісті «Музыкант» (1854–1855), то в ній згадується будівництво церкви «полковником прилуцким Игнатом Галаганом, тем самым, что первый отложился от Мазепы и передался царю Петру...». Тобто жодних прямих оцінок особи самого гетьмана з боку Шевченка. Зате відомо, що раніше в поемі «Іржавець» Шевченко назвав Галагана «прилуцьким полковником поганим», а у вірші «Бували войни й військовіїсвари…» (1860) фактично зачислив його до зрадників українського народу.
Тепер про записи народної творчості. Справді, в альбомі Шевченка 1846–1850 років є зроблена невідомою рукою нотатка, в якій, зокрема,читаємо:
Взяли, взяли Палія Семена
да залили в темницю,
А сам побіг, проклятий Мазепа,
аж до царя на столицю...
Ідеться про сюжет з українського фольклору, в якому ім’я Мазепи часто згадувалося саме з епітетом «проклятий», наприклад: «Ой не знав, не знав проклятий Мазепа, як Палія зазивати»… Непримиренний критик українського гетьмана Микола Костомаров їдко писав про нього: «У народних піснях і переказах – це якесь зло і ворожа істота, але навіть не людина, а якась лиха, проклята сила: “Проклята Мазепа!”».
В історії взагалі не було державного діяча, який заслужив однозначно позитивної оцінки справді всієї його діяльності, утім якраз Іван Мазепа не лише спокутував свої гріхи перед народом, а й об’єктивно засвідчив, як стати в цій іпостасі національним героєм. І саме Шевченко глибокодумно зрозумів це. Не випадково український історик і літературознавець Дмитро Дорошенко (1882–1951) зазначав, що «в оцінці історичної ролі Мазепи випередив Шевченко своїх учених приятелів-істориків: Костомарова, Куліша та Максимовича, бо признання свого патріотизму Мазепа діждався від українських істориків аж наприкінці ХІХ віку».
Нагадаю, що у вірші «Бували войни й військовії свари...», написаному вже наприкінці життя, Шевченко назвав, так би мовити, антигероїв національної історії, людей, які руйнували державність України, зраджували народ:
Бували войни й військовії свари:
Ґалаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї –
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало.
Остались шашелі…
. . . . . . . . . . . . .
Людськіїшашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане, – будяки
Та кропива – а більш нічого
Не виросте над вашим трупом[1].
Як відомо, генеральний суддя Лівобережної України Василь Кочубей (Кочубеїв назвавши Нагаями, Шевченко підкреслив їх татарське походження) доніс Петру І про таємні плани Мазепи вивести Україну з-під влади Росії й був страчений Мазепою. Немає жодних сумнівів, на чийому боці симпатії поета…
У канонічних для радянських часів дефініціях «Шевченківського словника» щодо ставлення поета до гетьмана, які коментуємо, відсутня згадка про містерію «Великий льох» (1845), що виглядає недоглядом. Адже саме в цьому творі вперше з’явилося Мазепине прізвище – це там, де йшлося про трупи невинних людей «у самих палатах Мезепиних», тобто в гетьманській резиденції в Батурині, жителів якого було безжалісно знищено на початку листопада 1708 року російським військом під командуванням Олександра Меншикова.
Цікавим є виправлення, що його Шевченко зробив у рукописному списку «Великого льоху» Івана Лазаревського кінця 1850-х років. У тому місці, де 1-ша (українська) ворона розповідає про знущання над козаками, читаємо:
Та й живущі ж, проклятущі!
Думала, з Богданом
От-от уже поховала.
Ні, встали, погані,
Із шведською приблудою…
Виявляється, останній рядок у згаданому рукописному спискові Шевченко спочатку виправив: «З Мазепою приблудою». Та цей мимовільний порух не відбився в остаточному тексті. Звісно, для поета «приблудою» був не Мазепа, який приєднався до шведського короля, а сам Карл ХІІ, котрий наприкінці жовтня 1708 року з військом вступив в Україну.
Характерно, що Шевченко відмовився від тодішньої традиції вже численної європейської «Мазепіани», в якій обігравалися переважно любовні пригоди гетьмана, поета цікавить найголовніший учинок у діяльності Мазепи…
Наведених історичних звернень Шевченка до гетьмана в художніх творах абсолютно достатньо, щоб переконатися в його позиції, хоча у творчості поета таки немає розгорнутого аналізу чи прямої оцінки діяльності гетьмана.
Зате збереглися щодо цього принаймні три важливих історичних свідчення. Перше – показання члена Кирило-Мефодіївського братства, студента Георгія (Юрія) Андрузького на допиті у ІІІ відділі під час слідства у справі Братства в квітні 1847 року про те, що, «порицая Хмельницкого, Шевченко превозносил Мазепу», повторене Андрузьким на очній ставці з Шевченком у травні 1847-го: «Шевченко из малороссийских гетманов превозносил Мазепу...» Цей незаперечний доказ Шевченкового ставлення до Мазепи цитую з праці Михайла Грушевського «Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського брацтва. Признання кирило-мефодіївців» (1915) [1, с. 419, 523].
Далі – два мемуарних свідчення. Спочатку – спогади Петра Селецького[2], який розповів цікавий епізод поетового гостювання в Яготині 1843 року:
«Кілька разів грав я на фортепіано в Яготині, і музика моя дуже подобалася; Варвара Миколаївна запропонувала мені написати оперу, лібрето взявся скласти Шевченко, сюжетом обрали Мазепу. Сюжет для опери справді багатий. Багато драматизму, дії, різнорідні елементи: велико- і малоруський, шведський, польський. Але в розробці драми та в мові лібрето ми розходилися. Усі стояли за постать Мазепи й хотіли представити його поборником свободи в боротьбі з деспотизмом Петра. Хоча Петро ніколи не був моїм героєм, але в діях Мазепи я ніколи не знаходив також нічого героїчного і хотів представити його таким, яким він був насправді. У розпалі суперечки в мене вирвалося слово: зрадник, і ми ледь через це не розсварилися».
Який справді важливий доказ Шевченкового ставлення до Мазепи – для поета гетьман був очевидно не зрадником, а поборником свободи!
Не випадково Дмитро Павличко й нині ставить прізвища Мазепи і Шевченка поруч:
Хай почує Москва громи нашого слова
І збагне, що Мазепа й Шевченко живі,
Що не випила птаха жахна, двоголова
Те, що сховане в нашій державній крові!
Або ще:
Пора в один ланцюг ставати
З Мазепою і Кобзарем,
Пора із серця виривати
Покори й рабства темний щем.
Повертаючись до спогадів Селецького, відзначу, що виділені шрифтом останні три речення за радянських часів традиційно цензурувалися й замінювалися крапками. Дивно, що це зроблено й у «Спогадах про Тараса Шевченка», виданих 2010 року.
Не менше чітко простежується позиція Шевченка щодо Мазепи в останні роки життя (у співставленні з пушкінською) у спогадах російського письменника Якова Полонського:
«Сидячи в гостях у Шевченка, я дізнався від нього, що він не любить нашого поета Пушкіна, і не тому, що він вважає його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін – автор поеми “Полтава”: Шевченко дивився на Кочубея лише як на донощика, Пушкін бачив у ньому вірного сподвижника Петра Великого, обмовленого і страченого Мазепою… Шевченко тим сильніше лаяв Пушкіна, чим палкіше я захищав його» [3, с. 384–385].
Твердження про те, що Шевченко «не любить» Пушкіна, безпідставне навіть з усіма роз’ясненнями[3]. Власне, зі спогадів Якова Полонського випливає лише те, що Шевченко «лаяв Пушкіна», творчість якого високо цінив[4], однозначно за його різко негативне ставлення до Мазепи:великий український поет оцінював події та їхніх героїв інакше, ніж великий російський поет, але це не було виявом його нелюбові до творчості Пушкіна. Тут найточніше буде сказати афористичними словами Володимира Сосюри: «О Пушкін, я тебе люблю, та істину люблю ще дужче!»
Утім, як відомо, Пушкін особливо не заглиблювався в історію гетьманства Мазепи: «“Полтаву” написал я в несколько дней, долее не мог бы ею заниматься...» Михайло Максимович, дізнавшись, що Пушкін створив «Полтаву», не прочитавши «Історії Русів», подарував йому один зі списків цього твору. Але сам поет вважав: «…Мазепа действует в моей поэме точь в точь как в истории, а речи его объясняют его исторический характер»[5].
І хоча Пушкін не шкодував найчорніших фарб для характеристики гетьмана, назвавши його Іудою, пам’ятаймо, що саме він абсолютно правильно сформулював історичні причини вибору гетьмана Мазепи та надзавдання, яке той ставив перед собою:
Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора:
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.
Таким чином, у Пушкіна цілком умотивовано запекле бажання гетьмана:
Теперь быгрянуть нам войною
На ненавистную Москву!
Інша річ, що Пушкін упевнено прорік у «Полтаве»: «Забыт Мазепа с давних пор…» І програв історії!
Шевченкові вияви ставлення до Мазепи, збережені в його художніх творах, інших історичних документах і системний аналіз Грушевським зоряного вчинку гетьмана є національно важливими одкровеннями, які лежать в основі глибокого розуміння сучасних проблем суб’єктності України.
Насамкінець хочу зазначити, що мої часті звернення до геніальних і талановитих поетів є закономірними, необхідними, бо вони краще за сухі наукові формулювання та висновки вияскравлюють справжню суть історичних подій, надають їм емоційного, духовного забарвлення, наближають до людських душ, і все це – не завдаючи шкоди науковому смислу.
Нагадаю як великий український поет Василь Симоненко понад шість десятиліть тому провістив наше ментально-духовне сприйняття сучасної боротьби за Україну:
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
1. Грушевський М. Твори: у 50 т. Т. 8: Історичні студії та розвідки (1906–1916). Львів: Світ, 2007. 776 с.
2. Грушевський М. Твори: у 50 т.Т. 23: Монографічні історичні праці/ упоряд., передм. М. Капраль, А. Фелонюк. Львів: Світ, 2014. 602 с.
3. Спогади про Тараса Шевченка / уклад. і прим. В.С. Бородіна, М.М. Павлюка, О.В. Бороня; авт. передм. В.Л. Смілянська. Київ: Дніпро, 2010. 608 с.
На фото: Портрет гетьмана Івана Мазепи у латах з Андріївською стрічкою. Невідомий художник. 1700 рік. Дніпровський художній музей
[1] Як зазначає Микола Жулинський, «Шевченко вперше затаврував у своїх земляках зловісний комплекс “малоросійства”, який Російська імперія послідовно і цілеспрямовано прищеплювала українцям, витравлюючи з їхніх думок і почувань національний дух, національну честь і гідність».
[2] Селецький Петро Дмитрович (1821–1880) — поміщик, композитор-аматор, київський віце-губернатор у 1858–1866 роках. 1859 року керував таємним наглядом за Шевченком під час його перебування в Києві. Шевченко познайомився з Селецьким 1843 року або на початку 1844-го.Відомо, що поет не любив Селецького й не приховував цього. Навіть наприкінці життя в листі до Варфоломія Шевченка 23 грудня 1860 року писав: «Я лучче тричі чорта в [...] поцілую, як матиму писать отому поганому Селецькому».
[3]Нагадаю, до речі, що за пушкінською поемою «Полтава» Шевченко створив акварель «Марія» (1840), на якій зображено драматичну сцену: мати прийшла просити Мотрю, аби та вмовила Мазепу врятувати її батька, Василя Кочубея, якого Петро І наказав стратити.
[4]Докладно див.: Мельниченко В. «Вірші Пушкіна не сходили у мене з язика…» // Подробиці Шевченкового життя. Київ: Либідь, 2021. С. 300–308.
[5] У пушкінській «Полтаве» Мазепа говорить:
Петру я послан в наказанье;
Я тёрнв листьях его венца:
Он дал бы грады родовые
И жизни лучшие часы,
Чтоб снова как во дни былые,
Держать Мазепу за усы.
18:38 08.04.2022