Володимир ІЛЬЇН,

професор Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

доктор філософських наук, професор,

член-кореспондент НАПН України

Не так страшні помилки, як наслідки, які з них виходять, – говорив український фізик Лев Ландау. А помилки, як показує соціально-історичний досвід, є результатом некритичного, догматичного мислення, орієнтованого на рудименти минулого, позбавленого творчості та інноваційності життя. Саме в такому мисленні, породженому в глибинах спотвореної свідомості, виникають хибні уявлення про реальний світ, виникають утопії і химери. Серед них божевільне уявлення, що війна може бути способом вирішення міжнародних, соціально-економічних і політичних проблем.

Такий тип ідіотичного мислення продемонстрував очільник РФ, вихованець сумнозвісної кадебістської структури, В. Путін. Адже як інакше пояснити його рішення розпочати війну проти мирної, поетичної, прекрасної у своїх піснях і природі, України? А, фактично, –  проти всього світу.

У свій час видатний мислитель епохи Відродження, «Вольтер ХV століття», Еразм Роттердамський писав, що серед усіх видів людської глупоти найбільш неприйнятне – це війна. Але для російського мислення, сформованого в системі віковічної, свинцево-тяжкої ієрархії, де всі раби і тільки один вільний – цар, але і той раб, думки видатних гуманістів не в авторитеті. Та й чи відомі вони тому, хто звик до диктату, а не до розмислу, міркування? А диктатура – шлях до брехні і жорстокості. Як результат – удар по «братньому» народу, який вже ніколи ним не буде. Навіть ті, хто ще мав якісь надії, назавжди від них відмовляться. Адже що після збройного нападу можна чекати від спадкоємців кріпосницько-боярської глупоти?

«Досвід і історія вчать, що народи і уряди ніколи нічому не навчались із історії і не діяли згідно знанням, які можна було б з неї отримати», – писав видатний філософ Георг Гегель. Не навчили вони й Путіна. Очевидно, лицемірством є його слова про трагедію Ленінграду (тепер Петербургу), що три роки був в облозі, де народився російський диктатор. Адже тепер завдяки йому вже українці з дітьми після сирен повітряної тривоги ховаються у підвалах, бомбосховищах і метро, мільйони біженців шукають притулку по всій Європі, а українські міста  – в облозі без води, їжі, світла й тепла…

Здійснена агресія не підлягає ніякому логічному аналізу. Але тут і проходить та лінія водорозділу, яка увиразнює феномен української суб’єктності, невіддільної від тієї історичної парадигми, в якій зберігаються цінності, традиції, настанови. Завдяки ним українець виокремлюється в особистість – самодостатню, авторитетну, гідну, сильну своїм розумом і життєвим практицизмом, а український народ – в націю, мирну, вільну, незбориму.

У довготривалому процесі становлення української свідомості апробовувалися різні моделі мислення як способи усвідомлення і пізнання світу – раціональне, чуттєве, екзистенційне, прагматичне, позитивістське і т.д. Разом з ними – перевірені досвідом ефективність розуму, інтелекту в різних сферах теоретичної і практичної діяльності. За всієї різноманітності теоретичних рефлексій в українській філософії, джерела якої знаходимо у західноєвропейській філософії, вони мають за базовий концепт ідею раціонального суспільства, що означає високий рівень розуміння оточуючого життя і відповідний рівень «другої природи» – культури.

У сучасній російській політичній, діяльнісній, художній, побутовій, управлінській тощо культурі залишається впроваджене марксистське розуміння свідомості як відображення буття. Тому – диктатура, тому цар, тому імператор. Тобто свідомості надається другорядне, похідне від економіки і життєвих реалій значення. На противагу цьому, те, що ми називаємо українською свідомістю, виконує не тільки і не стільки функцію відображення. Воно первинне, активне, діяльнісне, продуктивне, розумне, мисляче, розуміюче, – те що ми спостерігаємо нині в сучасного українського народу.

Раціональне суспільство, зразком якого є розвинені передові країни світу і Європи – це організація суспільного життя у відповідності до вимог розуму. Саме він є визначальною рисою свідомої діяльності людини. Тобто суспільство є реальністю, утвореною розумними істотами і має на меті вирішення осягнутих розумом завдань, що передбачає цілераціональні діїлюдей. Раціональність є визначальною інтенцією європейського суспільно-культурного життя, вона спрямовує його розвиток, існування, параметри мислення. В цій же парадигмі здійснювався розвиток українського мислення. Щоправда, з досить вагомим сегментом ірраціонального відношення до дійсності.

Міра невідповідності суспільства критеріям раціональності (розумності) робить його невиправданим, недійсним, позбавленим автентичного сенсу і права на існування. У цьому й полягає сенс розбіжностей, що існують нині між російською й нашою, українською свідомістю. У вимірах українського мислення необхідною є відповідність соціально-культурних ідей вимогам активної і дієвої розумної свідомості. Вона – сутність української цивілізації, доповненням якої є серце і душа.

Філософія серця Г. Сковороди означає ідею, смисл, закон української суб’єктності. Саме таке розуміння «серця» стало визначальним для українського мислення, увійшовши через філософську традицію в культуру і менталітет.

Українське суспільство – не просто певний образ соціальної дійсності, створений теоретичним розумом і практичною діяльністю. Насамперед воно – усвідомлена передумова розуміння суспільства українською думкою та загальний огляд всіх дискусій і дискурсів, які мають місце у стратегіях філософсько-соціального мислення. В параметрі українського суспільства відбувається, з одного боку, легітимація суб’єктності у соціумі: суб’єктність отримує значення критерію, у відповідності до якого повинен розбудовуватися соціальний порядок. Власне, суб’єкт стає верховним суспільним, культурним, економічним, побутовим законодавцем. Що, зрештою, і відтіняє, відокремлює Україну від Росії, українське продуктивне мислення від російського непродуктивного, гармонію від хаосу і дисгармонії. З іншого, – суб’єкт виступає і як головна рушійна сила всіх процесів соціального розвитку, і як основа права.

У такому випадку російська агресія набуває цілком негативного значення: вона є стихійною силою із суто руйнівним потенціалом.

Таким чином, суб’єкт в організованому суспільстві, до якого, без сумніву, прагнуло і прагне українське суспільство, наділяється владними повноваженнями щодо соціально-культурної реальності. Важливо нагадати про невід’ємність культури від суб’єктності, оскільки кожна з цих сфер життя окремо, одна без іншої, відбутися не може.

Безумовно, соціально-культурна реальність України не завжди відповідала таким вимогам. Це можна пояснювати особливістю «ментальних настанов», важким історичним минулим, що формувало не лише систему загальноцивілізаційних цінностей, а різного роду «адаптаційні вміння» – виживання за рахунок пристосування, здатності знайти підтримку, зайняти конформістську позицію. Але цивілізаційний розвиток української нації – буквально за тридцятиріччя незалежності й культивування демократичних цінностей вільного українства – призвів до формування оновленої української нації.

Зараз українська нація сповнена упевненості у кращому майбутньому, яке пов’язує в першу чергу з перемогою у війні. Справа полягає не стільки у продукуванні впевненості, а в тому, що вона виростає з ґрунту нашої сутності, яким є наша суб’єктність, в багатьох випадках відповідна європейським стандартам, а в більш широких межах – свідомості і мисленню розумної, сучасної цілераціональної людини. Не дилетанта, не ділка, а людини справи і широкої культури мислення. В такій ситуації суб’єктність – це вже вихід за межі звичайної норми, це вже ситуація творення, відмова від пересічності і буденності.

Втрата суб’єктності призводить до дилетантської упевненості в собі, всезнайства. Але всезнайство найбільш властиве свідомості саме пересічного індивіда. Вона не зникла, ця «проста», «пересічна» людина. «Вірус» пересічності, буденності, прагнення все підвести під загальний гребінь, під знаменник подібності до себе, до зрівнялівки, «однаковості» міцно укорінився в свідомості більшості росіян. Звідси – безвідповідальність за результати своєї діяльності, байдужість до всього, що виходить за межі власного інтересу. Для російської пересічності не потрібна така активна, дієва особистість – вона є ворогом укоріненої «совковості», інертності, тактики очікування, віри в «доброго царя».

Подібна пересічність аж ніяк не відповідає вимогам української цілераціональності, для якої користь і вигода можуть бути тільки від діяльного суб’єкта, професіонала. А тільки така особистість і може бути патріотом, громадянином, по-справжньому відповідальною за доручену, або ініційовану справу. Оптимістичне сприйняття української реальності передбачає серйозну налаштованість на позитивний результат, що означає якісну модернізацію суспільної суб’єктності. Вона вже давно перейшла від пасивності до активності, тобто від функції відображення до функції творення, що й постає умовою досягнення остаточної перемоги. І щаблями зростання тут були і 1992-й, і 2004-й, і 2014-й роки.

Всі сміливі задуми в історії завжди вдавалися тоді, коли були забезпечені сміливою інтелектуальною і вольовою суб’єктністю й мислячим професійним виконавством. І терпіли поразку, очолювані хворобливим прагненням панування та здійснення грандіозних планів «пересічністю» – тих, хто здатен лише до стереотипної, шаблонної діяльності за наказом «зверху».

З точки зору спотвореного утопічними ремінісценціями мислення путінський синкліт на чолі зі своїм «вождем» не зрозумів: за 30 років в Україні виросло покоління, яке не знає і не хоче знати «радості» фактично злиденного життя при радянському соціалізмі. Для цього покоління, як і для його батьків, які на референдумі 1991 року майже стовідсотково проголосували за незалежність своєї української держави, Україна – не просто держава, а рідна земля, Батьківщина. І це покоління, разом зі своїм народом, ніколи не поступиться своєю незалежністю ні перед ким. А перед тими, хто забрав мирне життя, позбавив дітей бачити сонце, а мільйони змусив поневірятися тільки через здатність бути суб’єктом власної долі, і поготів.

Кажуть, коли Бог хоче покарати, він позбавляє людину розуму. Ми свідки фіналу, агонії Росії, очільник якої втратив розум, і зрештою понесе справедливу кару за свій злочин – криваву війну проти України.