Закладка 1Закладка 2Закладка 2
Микола Гоголь: «Україна – самобутня держава»


Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук,

академік НАПН України,

почесний академік НАМ України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

У березні цього року минає 170 літ із часу смерті Миколи Гоголя.

Гоголівські «Роздуми Мазепи», написані приблизно 1834 року, практично невідомі широкому читацькому загалу, але дослідники мали змогу ознайомитися з цим гоголівським нарисом (начерком, ескізом) відколи його вперше опубліковано у шостому томі 10-томного видання творів письменника (1896). «Роздуми Мазепи» було вміщено й у радянському виданні Повного зібрання творів Миколи Гоголя. 2002-го року Ярослав Дзира надрукував Гоголів нарис в «Українському історичному журналі». Останнім часом «Роздуми Мазепи» перебували в полі зору відомих гоголезнавців.

Юрій Барабаш у книзі «Коли забуду тебе, Єрусалиме...» писав: «... У Гоголевому шкіцеві вочевидь впадає в око спроба автора якщо не відверто виправдати проклятого російським самодержавством гетьмана, то принаймні збагнути і «реконструювати» хід його думок, мотиви вчинків, пояснити ці вчинки об’єктивними обставинами доби і становищем України»[i]. У Володимира Панченка є цікавий дослідницький етюд «Випадок Мазепи», в якому він аналізує гоголівські «Роздуми Мазепи» й довисновує, що вони є «одним із тих спалахів українського єства автора «Тараса Бульби», що припадають на середину 1830-х років»[ii]. Варто розгорнути працю московського гоголезнавця Юрія Манна, аби переконатися, що він спеціально звертається до гоголівського начерку «Роздуми Мазепи» й цитує певну його частину[iii]. Проте не весь!

Ось тут і виявляється дуже яскраво сугубо російський, сиріч імперський підхід до використання й трактування гоголівського тексту. Щоб разом із читачем розібратися в цьому, наведу невеликий Гоголів начерк повністю (виділено ті частини тексту, які Манн не процитував):

«Такая власть, такая гигантская сила и могущество навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно принадлежавший Петру издавна, [униженный] рабством и [деспотизмом], покорялся, хотя с ропотом. Он имел не только необходимость, но даже и нужду, как после увидим, покориться. Их необыкновенный повелитель стремился к тому, чтобы возвысить его, хотя лекарства его были слишком сильные. Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожала <у>трата национальности, большее или мень<шее> уравнение прав с собственным народом русского самодержца. А не сделавши этого, Петр никак не действовал бы на них. Всё это занимало преступн<ого>гетьмана. Отложиться? Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетьман был уже престарелый и отвергнул мысли, которые бы дерзко схватила выполнить буйная молодость. Самодержец был слишком могуч. Да и неизвестно, вооружилась <ли бы> против него вся нация и притом нация свободная, <которая> не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда [мог] действовать, не дав<ая> никому отчета. Он видел, что без посторонних сил, без помощи которого-нибудь из европейских государей невозможно выполнить этого намерения. Но к кому обратиться с этим? Крымский хан был слишком слаб и уже презираем запорожцами. Да и воспомоществование его могло быть только временное. Деньги могли его подкупить на всякую сторону. Тогда как здесь именно нужна была дружба такого государства, которое всегда бы могло стать посредником и заступником. Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке, единоплеменнице? Но царство Баториево было на краю пропасти и эту пропасть изрыло само себе. Безрассудные магнаты позабыли, что они члены одного государства, сильного только единодушием, и были избалованные деспоты в отношении к народу и непокорные демокра<ты> к государю. И потому Польша действовать решительно <не могла>. Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у козаков, которое хотя и не было погранично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию. Притом шведские войска, удивившие подвигами своими всю Европу, ворвавшись в Россию, [могли] бы привести царя в нерешимость, действовать <ли> на юге против Козаков или на севере против шведов.

В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войною на шведов».

Звичайно, кожний автор сам вирішує, що та скільки цитувати, і я визнаю його право беззастережно. Проте гляньмо на все це в контексті коментарів Юрія Манна до наведеного гоголівського документу. Московський учений поділив його за змістом на дві частини: «Спочатку – Росія і Петро». Але ж ми на власні очі бачимо, що насправді спочатку, тобто в першому гоголівському реченні, яке у московського автора таємниче зникло, йдеться про найголовніше (!) – «самобытное государство, бывшее только под покровительством России». Після цієї недвозначності неможливо стверджувати, як це робить Юрій Манн, що «сам Гоголь в об’єктивній загальнодержавній перспективі, мабуть, вважав справу приєднання України до Росії... історично неминучою…» Загалом для капітальної праці Манна головним, опорним є твердження, що «українофільство Гоголя не має сепаратистського характеру». Пригадую слова з неопублікованого листа учня Осипа Бодянського, філолога Олександра Котляревського до свого старшого приятеля й наставника Михайла Максимовича з приводу підготовленого Котляревським збірника малоросійських дум: «Я приготовил её [книгу] к печати, но цензура посоветовала мне остановиться, чтобы не навлечь упрёков в сепаратизме. Пусть лежит до радостного утра»[iv]. Дивно, що й нині московські вчені «рятують» видатних українців від найменшого натяку на сепаратизм у ХІХ столітті. Утім, утішає саме визнання Манном українофільства Гоголя, тобто його прихильності до України, українців і всього українського.

Другу частину гоголівських «Роздумів Мазепи» у Манна названо «Україна і її гетьман». Звернімо увагу, чим дослідник несподівано обриває цитування роздумів гетьмана: «Отложиться?» У Словнику Шевченкового знайомого Володимира Даля термін «отложить» має багато значень, зокрема «отсрочить, оставить на другое время, мешкать, медлить, отступаться, отказаться от повиновенья». Утім, знайдеться таки читач, який знає, що це слово означає також «объявить себя независимым» або «перейти подругуювласть». Отже, чесно було б сказати про найголовніше в роздумах Мазепи словами Гоголя, вилученими російським автором із цитування: «Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя?»

Виходить, що й у ХХІ столітті в Росії небажано вживати стосовно до України навіть слово «незалежність», навіть у контексті історичних документів. Так само табуюється й згадка про гіпотетичну силовувідсіч України російському деспотизму. Що й казати, якщо московський гоголезнавець Борис Соколов безсоромно-відверто спотворює текст, наводячи у своїй праці неіснуючі словаМиколи Васильовича: «Украинский народ(?) имел не только необходимость, но даже и нужду, как после увидим, покориться»[v]. Виділенихжирнимслів у Гоголя немає, читачеві неважко в цьому переконатися. Микола Васильович у цьому разі писав якраз про російський народ.

«Виходить, що й у ХХІ столітті в Росії небажано вживати стосовно до України

 навіть слово «незалежність», навіть у контексті історичних документів. 

Так само табуюється й згадка про гіпотетичну силову відсіч України російському деспотизму. 

Що й казати, якщо московський гоголезнавець Борис Соколов 

безсоромно-відверто спотворює текст, наводячи у своїй праці неіснуючі слова Миколи Васильовича…»

Хвалити Бога, дякуючи Юрію Барабашу, є в Москві справді науковітрактування Гоголевих «Роздумів Мазепи»: «... Гоголь... роздумує про Мазепу (за Мазепу), і його думки течуть у напрямі, абсолютно протилежному течії думок автора “Полтави”… У суті справи, у “Роздумах Мазепи” маємо зародок так і не здійсненого задуму своєрідної анти-“Полтави”. Згодом, у “Вибраних місцях із листування з друзями” Гоголь високо поцінує “Полтаву”, погодиться з пушкінським ставленням до Петpa, але тут – тут він не приховує свого беззастережного засудження царевого наміру придушити “вольність” і “національність” українців, над чим Пушкін з його імперським світобаченням і психологією просто не замислювався».

Щодо Петра І, то Тарас Шевченко виніс йому історичний і поетичний присуд, назвавши «лютим катом», що «розпинав нашу Україну». Юрій Барабаш слушно зауважує: «У Гоголевих “Роздумах Мазепи” такого прямого звернення до передумов антиукраїнської політики “російського самодержця” немає, однак судження про народ, “такий відмінний від росіян”, про колишні “вольність та молодецьке козацтво” наводять на думку про втрачений Україною історичний шанс – здобути незалежність, “пожити своїм життям” (паралель до Шевченкового “в своїй хаті”)».

2013 року в Україні видано цікаву монографію про Гоголя професора Гарвардського університету Едити Бояновської, котра висновує, що гоголівський фрагмент «зображає Мазепу державним діячем і мудрим політиком, мотивованим не жадібністю, зрадою або помстою, а думками про добробут свого народу». Шкода лише, що авторка пише про це так, ніби й не було до неї згаданих публікацій Юрія Барабаша, Володимира Панченка та інших українських учених, і навіть безпідставно заявляє про нібито «замовчування цього тексту українськими науковцями аж до останнього часу». Це – твердження з минулого, радянського століття. Так само некоректним є вислів Бояновської, що вже згаданий Ярослав Дзира буцімто «не зумів проаналізувати цей гоголівський текст…»[vi]. Якраз у випадку «Роздумів Мазепи» відомий український вчений Ярослав Дзира виявив неабиякий аналітичний дар, виснувавши, що «Гоголь-мазепинець уперше в українській історіографії ХІХ ст. – чітко й однозначно заявив, що українська “волелюбна нація” мала свою “самобутню державу” з демократичним козацьким ладом і хотіла “і далі жити в своїй суверенній державі”»[vii]. Ніхто не сформулював аналітичний умовивід так недвозначно виразно, якісно й вичерпно – «Гоголь-мазепинець»!

Лапідарні, але глибокі «Роздуми Мазепи», які Гоголь вважав уривком з «Истории Малороссии», свідчать про те, що Микола Васильович, котрий брався у 1833–1834 роках за написання історії України, здатен був це зробити. Коли б присвятив їй своє життя. Проте історія не терпить умовного способу. Господь визначив Гоголю зовсім іншу долю. Як писав іще Нестор Котляревський, «історія повернула нашого письменника до його першої любові – до поезії, і наука збагатила лише фантазію поета».

Гоголівські «Роздуми Мазепи» містять кілька важливих думок з  історії України.

Перша. Україна сформувалася як «самобутня держава» і зберегла історичну своєрідність і неповторність навіть під «покровительством Росії».

Друга. Петро І створив централізовану державу («такая власть, такаягигантская сила и могущество»), здатну силою поглинути «самобутню» Україну. Під Петром І українському народу загрожувала втрата національності, бо імператор уярмлював його нарівні з власним народом, урівнював у рабстві.

Третя. Російський народ – «собственный народ руськогосамодержца» – здавна був принижений рабством і деспотизмом. Гоголь навіть обіцяв розкрити глибше незвичайні перетворення Петра І, який запроваджував політику, спрямовану на піднесення Російської імперії, хоча жорсткість і жорстокість її очевидна – «лекарства его были слишком сильные».

Четверта. Український народ («націясвободная») принципово відрізнявся від російського, адже на відміну від рабства й деспотизму, в яких той животів, він тривалий час «дышалвольностью и лихим казачеством».

Нарешті, з усього цього випливала історична відповідальність Мазепи перед українським народом, і тоді Гоголева душа була на боці гетьмана в його роздумах і виборі держави, що реально могла би допомогти Україні в боротьбі проти російського поневолення.

Припущення Бориса Соколова, що з роздумів Мазепи нібито й мали випливати саме гоголівські «глави про зраду Мазепи», безпідставні. На це жодним чином не вплинуло неминуче в ті часи наречення Гоголем опального Мазепи «преступным гетьманом». Микола Васильович ужив, здавалося б, нищівний епітет у такому контексті, що професійні історики можуть позаздрити, як геніальний письменник буквально перевернув його зміст. У підсумку подальші роздуми Мазепи у Гоголя є роздумами не державного злочинця, а мудрого національного вождя, який шукає порятунок для свого народу.

Утім, Юрій Манн пише по-своєму: «Обдумується Мазепою і перспектива різних союзів проти Петра (з кримським ханом? з шведами? з поляками?), з яких найвиразнішою вимальовується можливість “дружби” з Польщею – “сусідкою й одноплемінницею”». Насправді в «Роздумах Мазепи» варіант союзу з Польщею гетьманом, як читач може сам переконатися, відкинуто (з чітким поясненням причин). Своєю чергою, Борис Соколов заявляє, що нібито Гоголь вклав у вуста Мазепи лише міркування про «союз з якоюсь із європейських держав». Насправді Гоголь абсолютно виразно показав, що Мазепа схилився до союзу зі Швецією.

На цьому гоголівські «Роздуми Мазепи» було назавжди перервано.

Нам є над чим замислитися.

 

Фото:

Ф. Молер. М. Гоголь. 1841.



[i] Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме…»: Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. Харків: Акта, 2001. С. 222.

[ii] Панченко В. Неубієнна література. Дослідницькі етюди. Київ: Твім-Інтер, 2007. С. 24.

[iii]Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809–1845. Москва: Аспект Пресс, 2004. С. 478–479.

[iv]Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Ф. 314. Оп. 1. Од. зб. 28. Арк. 7 зв.

[v]Соколов Б. В. Гоголь. Энциклопедия. Москва: Алгоритм,Эксмо, Око, 2007. С. 130.

[vi] Едита М. Бояновська. Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом. Київ: Темпора, 2013.С. 241, 243, 574.

[vii] Дзира Я. Микола Гоголь. «Роздуми Мазепи» // Український історичний журнал, 2002, № 2. С. 83.


"Освіта і суспільство", 2022, № 1-2, С. 8.
18:08 17.03.2022