Олександр УДОД,

завідувач відділу української

історіографії Інституту історії

України НАН України,

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАПН України

 

Концепція національної стійкості, що передбачає здатність суспільства і держави ефективно протистояти загрозам будь-якого походження і характеру, адаптуватися до змін безпекового середовища, підтримувати стале функціонування, швидко відновлюватися до бажаної рівноваги після кризових ситуацій, неодмінно екстраполюється на проблему цивілізаційної суб’єктності країни. Саме цивілізаційна суб’єктність країни у сучасних геополітичних умовах робить державу дійсно незалежною, визначає її місце у світовому порядку, гарантує її громадянам гідне життя.

Цивілізаційна суб’єктність, національна стійкість України передбачають, певна річ, налагодження і безперервну підтримку системи виявлення, навчання, введення в науковий та політичний простір молоді, з якої і сформується нова національна еліта.

 Безсумнівно, що визначальні причини сучасних проблем українського державотворення, національної стійкості та цивілізаційної суб’єктності криються в минулому України і вмінні її політичної еліти засвоювати уроки історії.

«Без суб’єктності незалежність стає лише формальністю, маскою, що прикриває залежність країни від сильних геополітичних гравців, – відзначають у своєму дослідження С.І. Пирожков, Є.В. Божок і Н.В. Хамітов. – Цивілізаційну суб’єктність недостатньо досягти, її потрібно зберегти й розвинути в умовах різноманітних викликів та загроз».

При цьому потрібно чесно визнати, за оцінкою С.І. Пирожкова і Н.В. Хамітова, Україна перебуває на досить слабкому рівні розвитку суб’єктності – її політична еліта деконсолідована і не залучена до процесу усвідомлення, обговорення і втілення інноваційно-гуманістичного цивілізаційного проєкту України, що його пропонує наукова та експертна спільнота. Значна кількість представників цієї еліти налаштована на авторитаризм неофеодально-олігархічного штибу і, відповідно до своїх економічних інтересів і світоглядних принципів, – або на об’єктність України у світі, або на її авторитарну суб’єктність.

Подіями своєї новітньої історії Україна довела, що її народ має волю і прагнення до цивілізаційної суб’єктності. Але така орієнтація наражає український народ на небезпеки і випробування. Їх подолання потребує не просто спонтанних «майданних» дій, а й глибинної трансформації світогляду відповідно до викликів і небезпек сучасності і здатності послідовно й оперативно втілювати новий світогляд у життя.

Складність історичних викликів, що постали перед Україною «тут і тепер», змушують з напруженим інтересом придивлятися до змісту, функцій, а головне – трансформацій колективної пам’яті українців. Можна констатувати тенденцію до остаточного подолання радянського (комуністичного) історичного наративу (деконструкція концепту Велика жовтнева соціалістична революція, відмова від теорії розвиненого соціалізму, сім’ї братніх народів у рамках неоросійської імперії – СРСР, кілька хвиль декомунізації топонімів, інформаційного простору та ін.). Водночас помітна інтенсифікація альтернативних пошуків, що характеризуються творенням «коротких» наративів, увічненням недавніх подій. Декомунізація соціокультурного буття супроводжується пожвавленням інтересу до культурної спадщини та історичного минулого спільноти як засобів консолідації суспільства. Лейтмотивом такої консолідації певний час була  ідея «національного відродження» спільноти, яка сформувалась на початку ХХ століття і, власне, не утрималась на політичній арені не стільки через політичне безсилля, скільки через руйнівний вплив тоталітарної радянської системи.

В Україні, на думку філософа Н.Ю. Кривди, не відбулося «винайдення традицій» (за Е. Гобсбаумом). У процесі формування в українців колективної ідентичності одним із дієвих засобів подолання стереотипів і практик, які вважаються застарілими і не відповідають покладеній на них функції – консолідації суспільства, є «винайдення традицій», які відповідали б конкретному часу – початку ХХІ століття. Саме тому у процесі конструювання традиції передусім береться до уваги те, що є суголосним сучасності, актуалізується нею і відповідає поставленим політичним цілям, натомість «забувається» те, що перешкоджає їх досягненню.

Наразі в Україні назріла гостра потреба у «винайденні традиції», що не буде зведена до усього історичного досвіду спільноти, бо сума подій за час існування людства – не традиція, а скоріше генеалогія суспільства. Традиція – це не щось стихійне або органічно сформоване в ході історичного розвитку спільноти – навпаки: традиція – це завжди результат свідомого вибору, бо вона свідомо обирається і твориться відповідно до нинішніх потреб і прагнень певної історичної ситуації.

«Свідомі представники українства» (за фразеологією періоду національно-культурного відродження) – це і є в сучасному розумінні національна еліта. Класики політологічної науки В. Парето та Г. Моска одними з перших дали визначення терміну «еліта». Це люди, які отримали владу, це політично активні особистості, які орієнтовані на владу, організована меншість суспільства. Відомий іспанський соціолог Х. Ортега-і-Гассет вважав, що еліта – це люди, які користуються в суспільстві високим статусом та престижем, багатством, мають інтелектуальну та моральну перевагу над масою, несуть відповідальність. Нікколо Макіавеллі, у свою чергу, стверджував, що владу у суспільстві не може здійснювати ні окрема людина, ні всі люди одразу, через що і з’являється організована меншість, яка править саме тому, що вона організована, а всі основні конфлікти розгортаються між елітами: меншістю, яка утримує владу, і меншістю, яка йде до влади. Пізніше політологи назвали цей феномен «циркуляцією еліт». Успішний розвиток суспільства можливий лише завдяки своєчасному оновленню еліт.

Чи є в Україні еліта? Якщо брати в найзагальнішому сенсі, де еліту складають ті люди, які ухвалюють рішення державної ваги або впливають на прийняття цих рішень відповідно до свого політичного статусу, то так. Але українська еліта наразі підпадає лише під одне визначення – боротьба за владу. Але представник еліти або ж організованої меншості повинен мати три складники якості – моральну чистоту, високий інтелект, творчий потенціал.

Наразі в Україні, як і в усьому світі в цілому, триває криза еліт: старі правила вже не актуальні, звична нам освіта вже застаріла, більшість людей розгублені та зменшився середній клас – основний «донор» еліт. Але ж зрозуміло, що від якості еліт залежить якість суспільства. В Україні фактично ще й досі немає загальнонаціональних лідерів, авторитетів та проривів через те, що в нашому суспільстві немає спільного загальнонаціонального бачення як свого минулого, так і майбутнього. Воно може з’явитися тільки тоді, коли з’являться нова якісна еліта, нові публічні інтелектуали, які не будуть обмежуватися націоналістичними рамками, а навпаки – зможуть максимально використати історичне та культурне різноманіття нашої країни. Важливими кроками на шляху формування нової еліти є налагодження системних дискусій на фундаментальні теми, а також формування простору довіри та співпраці між представниками культури, бізнесу, влади та інтелектуалами.

Національна стійкість, цивілізаційна суб’єктність України передбачають, безумовно, налагодження і безперервну підтримку системи виявлення, навчання, введення в науковий та політичний простір молоді, з якої і сформується нова національна еліта. Україні необхідно швидше звільнитися від стереотипів радянського (комуністичного) минулого, які переважали в тогочасній освіті і педагогічній системі: усі діти рівні, усім дати однакову освіту, формування особистості в колективі / через колектив і для колективного суспільства, нехтування індивідуальними особливостями.

Є значний досвід цілеспрямованої підготовки еліти. Найяскравіший приклад – діяльність Ітонського коледжу, приватної британської школи для хлопчиків. Коледж заснований у 1440 р. королем Генріхом VI. За свою понад 580-річну історію Ітонський коледж випустив 19 прем’єр-міністрів Великої Британії. І нинішній прем’єр – Борис Джонсон, і попередній – Девід Камерон, навчалися в Ітоні. З моменту заснування цього коледжу його завданням була підготовка студентів для Кембриджського університету. Тобто він був складовою ланкою системи підготовки політичної еліти для майбутнього управління державними справами Британської імперії. В архівах середини XVI ст. збереглися свідчення про спартанські умови для учнів Ітонського коледжу. Але жорсткі методи навчання і виховання себе виправдали. Коледж завжди був під особистим патронажем королівської сім’ї.

Незважаючи на неодмінну консервативність британської освітньої системи, Ітонський коледж і зараз виглядає як найпередовіший заклад початку ХХІ ст.: факультети фізики, хімії та біології за кількістю і якістю експериментальних установок випереджують багато університетів світу. За результатами випускних екзаменів А-levels Ітонський коледж займає перші місця в британських рейтингових таблицях. Відбір при вступі в коледж достатньо суворий. Попри те, що до коледжу вступають у 13 років, перші вступні екзамени складають уже в 10–11 років. Відібрані діти повинні пройти «другий тур» уже в 13 років, який передбачає екзамени не тільки з математики та фізики, але й з історії, географії, французької мови, латини, релігії і тощо.

На території України теж були спроби створення елітних навчальних закладів. Але в умовах перебування українського соціуму у складі двох імперій (Російської та Австро-Угорської), сподіватися можна було тільки на приватну ініціативу. Протягом 1871–1920 рр. у Києві працювала добре відома колегія Павла Ґалаґана. Півтора століття тому у цьому навчальному закладі був зосереджений центр формування еліти нації – академіків, юристів, лінгвістів, лікарів, перекладачів, письменників. Дозвіл на відкриття колегії Г.П. Ґалаґану давав особисто російський імператор Олександр ІІ. Меценат відписав колегії 13 тис. десятин землі у Чернігівській і Полтавській губерніях, з яких навчальний заклад отримував щорічні прибутки. Відкрили колегію за два роки після отримання монаршого дозволу, а з 1 жовтня 1871 р. до неї почали набирати найздібніших та добре підготовлених юнаків як із заможних, так і з бідних сімей. Із першого набору (70 учнів) тридцять юнаків були на повному утриманні Г.П. Ґалаґана. Конкурс був дуже жорсткий: відбирали й справді найкращих, як: запрошували найкращих викладачів. За зразок для закладу взяли коледжі при англійських університетах. Патроном колегії був розташований неподалік університет святого Володимира, тож випускників залюбки приймали туди на навчання – знали, що рівень підготовки там дуже високий.

Протягом 50 років існування колегії Павла Ґалаґана її випускники поповнили українські і російські наукові кола майже на 600 осіб. Серед випускників колегії – Агатангел Кримський, Володимир Липський, Дмитро Петрушевський, Андрій Лівицький, Михайло Чубинський, Григорій Костюк, Михайло Драй-Хмара та ін. Дух колегії зберігся і в радянські часи, коли на місці ліквідованого більшовиками 12 вересня 1920 р. елітного закладу було утворено трудову школу-семирічку, а згодом – добре відому в Києві спеціалізовану школу з поглибленим вивченням англійської мови № 92 (і українською мовою навчання). У школі завжди розповідали учням про історію колегії Павла Ґалаґана, яка навіть у радянські часи слугувала певною моделлю ґрунтовної освіти. До речі, у 1966–1976 рр. директором 92-ої школи працював Юрій Іванович Мальований, нині – член-кореспондент НАПН України, вчений секретар відділення загальної середньої освіти. У школі тоді вчилися діти української творчої інтелігенції та науковців: О. Гончара, Д. Павличка, І. Драча, М. Стельмаха, П. Загребельного, Ю. Щербака, П. Воронька, С. Параджанова, А. Роговцевої та ін. Отож школа, що мала певну (умовну) тяглість від колегії Павла Ґалаґана, і в радянський час де-факто виконувала роль елітного закладу, хоч такі навчальні заклади комуністичною владою не віталися.

Традиції утворення і діяльності закладів освіти для підготовки еліти є і в Україні, і в світовій практиці. Вони цілком виправдовують своє існування. Варто в сучасній Україні відновити їх діяльність і потурбуватися не тільки про науково-методичне та ресурсне забезпечення, а й формування позитивного суспільного ставлення до елітних навчальних закладів. На цій основі ми можемо створити нову національну еліту та нових лідерів.