Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
академік НАПН України,
почесний академік НАМ України,
лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
Цього року в Україні відзначено 150 років із часу народження Кримського Агатангела Юхимовича (1871–1942) – видатного українського вченого-сходознавця, мовознавця, поліглота, історика і письменника. У січні 2022-го – 80 років, як Агатангел Юхимович, який ідентифікував себе кримським татарином, став жертвою сталінського терору і, звинувачений в українському націоналізмі, помер у лазаретній камері Кустанайської в’язниці (Казахстан). Реабілітований у 1957 році.
Володимир Мельниченко вперше звертається до витоків величезної духовної діяльності Агатангела Кримського, тісно пов’язаних з творчістю Кобзаря.
«Злочинне святкування»
Ці два по-різному гарячі слова сорокарічний Агатангел Юхимович вивів-поєднав на початку аркуша двадцять шостого лютого 1911 року й одразу ж уточнив: «Спомини про Шевченкові роковини в Москві 1890 і 1891 р.»[1].
Вважаю необхідним окремо і спеціально привернути увагу до цих унікальних і дивовижних споминів великого українця, опублікованих ним у 1919 році[2], але нині практично невідомих читацькому загалу і мало використаних дослідниками[3].Зараз їх підготував до друку невтомний Сергій Гальченко. Звісно, в рамках цієї статті немає можливості ширше розкрити тему Шевченкової присутності в житті та творчості Кримського, тому нагадаю про цікаві публікації Олега Бабишкіна, Михайла Веркальця, Казимира Гурницького, Юлії Дядищевої-Росовецької, Марії Моклиці, Соломії Павличко, Володимира Хоменка та ін. Особливо важливу роботу виконує Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України. У 2006 зокрема, видано книгу «Агатангел Кримський. Нариси життя і творчості», в якій вміщено важливі статті Омеляна Пріцака, Лесі Матвєєвої, Тетяни Маленької, Елли Циганкової та ін., а десять років по тому – фундаментальний біографічний покажчик праць ученого і письменника та бібліографію про нього[4], до яких і відсилаю охочих глибше зануритися в проблему. Напрацьований наратив, на мою думку, дозволяє взятися за створення наукової академічної біографії Агатангела Кримського.
Отже, 26 лютого 1911 року професор кафедри арабської словесності й історії мусульман Лазаревського інституту східних мов у Москві, який він закінчив у 1892 році[5], зафіксував таке:
«Це ж сьогодні минає п’ятдесят літ, відколи помер Тарас. Думалося, що по всій Україні, та й по всенькій Росії, велично одсвяткують пам’ять преславного поета. Аж виходить – ні! на Вкраїні – заборонено; там святкувати Шевченка – ще й досі злочинне діло, там і досі можна буде хіба десь у куточку, тишком-нишком, пошанувати свого пророка, – тільки не прилюдно!.. Видко, вертають давні, передконституційні часи!..
І пригадуються мені тії давні часи... Обгортають мене спомини з моїх молодих літ, ще як був я новеньким студентом у Москві і вперше попав на Тарасові роковини. Це було 1890-го року. Ще ж пригадується мені й 1891-й рік, другий рік мого студентського життя.
То був час, може, найгірших заборон на все українське. То був час, коли людина вважалася за великого політичного злочинця єдино через те, що вдавалася до другої інтелігентної людини своєю рідною українською мовою. – “Коли хахол мужик – ну, той іще нехай собі балакає по-хахлацьки, бо, звісно, в мужика й мова мужицька”, – міркували жандармські полковники в Росії. – “А от, знов, коли студент та до студента говорить тією ж таки мужичою мовою, то це вже річ непевна! Тут і соціалізму сподівайся, тут і сепаратизм тобі, тут і революція, і державна зрада!..”
Через те й кобзаря-Шевченка шанувати – було тоді політичним злочином. А тимчасом день 26 лютого встиг уже зробитися нашим архидвунадесятим національним всеукраїнським святом: “Тарасові роковини”. Скрізь, де тільки жива була вкраїнська мова, збиралися в той день українці в гуртки, щоб “на роковинах” пом’янути свого пророка “незлим, тихим словом”. І скрізь повно було в той день арештів».
«Мені ніколи не доводилося
справляти
Шевченкові роковини»
Як відомо, Агатангел Кримський, який народився у
Володимирі-Волинському, з п’яти років навчався в училищі в Звенигородці, а у
1881–1884 роках у прогімназії в Острозі та 2-й Київській гімназії, з 1885
року – в Колегії Павла Галагана. У 1889 році переїхав до Москви, де
поступив до Лазаревського інституту східних мов. Ще не встиг
дев’ятнадцятирічний Агатангел виявити себе, аж тут 24 лютого 1890 року одержав
листа із запрошенням «на роковини Шевченка в Петровсько-Розумовську Академію, в
студентський гуртожиток» від абсолютно незнайомого студента цієї академії
Любинецького, який направляв його заради конспірації до якогось Тушкана…
Вже потім з’ясувалося, що Любинецький довідався про його московську адресу в… Києві, від шкільного товариша по Колегії Павла Тучапського, який, як і Кримський, був прихильником Михайла Драгоманова, а далі пристав до російських соціал-демократів, «занедбавши вкраїнство».
Агатангел Юхимович був здивований, адже вчився в Москві ледве півроку й ні з ким за межами інституту ще не познайомився:
«Тільки ходю на лекції, до Лазаревського Інституту східних мов, слухати восточну премудрість; а як верну з лекцій додому, до своєї тісненької студентської кімнатки, то безвихідно аж до пізньої ночі довбаю арабщину або туреччину».
У своїх споминах Агатангел Кримський зазначає, що він мешкав у Варсонофіївському провулку, й ця важлива подробиця дозволяє мені уявити студента в історичних реаліях того часу, адже наприкінці ХІХ століття короткий (трохи більше 300 метрів) провулок забудовувався доходними будинками, чимало з яких збереглися до нашого часу. Провулок простягається від вулиці Рождественка до вулиці Велика Луб’янка. Звідти до Вірменського провулку, де знаходився Лазаревський інститут східних мов, приблизно півтора кілометра, й Агатангел добирався пішки на навчання за 15-20 хвилин.
Найближче до Варсонофіївського провулку Тарас Шевченко знаходився 18 березня 1858 року, коли з Михайлом Щепкіним заїхали в книгарню його сина Миколи Щепкіна на Великій Луб’янці. Того ж дня, вони відвідали Михайла й Марію Максимовичів, які жили в Дев’ятинському провулку, недалеко від Лазаревського інституту східних мов. А 20 березня, після невдалого візиту на вулицю Маросєйка до свого знайомого купця, мільйонера Олександра Сапожникова, Тарас Григорович пройшов на вулицю М’ясницьку до художника Аполлона Мокрицького через Вірменський провулок, тобто повз будинок Вірменської гімназії, перетвореної 1848 року на Лазаревський інститут східних мов. У Кримського за довгий час його проживання в Москві було багато й інших віртуальних перетинань з Шевченковими московськими маршрутами…
А тоді, 26 лютого 1890 року, студент Лазаревського інституту східних мов Агатангел Кримський, не задумуючись, поїхав на нелегальне зібрання до студентів Петровсько-Розумовської академії[6]і пояснив це прозаїчно: «До того часу мені ще ніколи не доводилося справляти Шевченкові роковини. Звичайно, я ще в Київі, як був учивсь у Колегії Павла Галагана, добре був знав, що українські гуртки збираються щороку на таке святкування; але… я жив в інтернаті і звідти мене нікуди не випускали». Іншими словами, юнацька душа вже давно була запалена Шевченковим словом і вимагала духовної дії.
«Мені здавалося,
що його мова пливе
просто з мого серця»
За словами Кримського, в приміщенні, де зібралися вшановувати Шевченкові роковини, «нагуртувалося народу, всього разом, мабуть чи не понад двадцять п’ятеро осіб». Він зацікавлено приглядався й причува́вся до товариства, втім, українства на початку не спостеріг – усі балакали російською мовою, хіба вряди-годи чулося слівце по-нашому. Його вухо підхопило навіть таку фразу: «Что, і ви тоже заразілісь хохломанством?» Подумав, що так говорити міг, очевидячки, тільки не вкраїнець…
Почали читати реферати: «Я пильно слухав – і одразу зрозумів, що з національного погляду я вже безмірно свідоміший, ніж усі, які тут були “референти”. Ставлю “референти” в лапках, бо в їх, правду кажучи, й не було своїх рефератів: те, що їми читалося, були попросту давні статті з петербурзької “Основи” 1861 року, або з “Вестника Европы” 1880-их років… та таке інше...»
Стрепенувся Кримський аж тоді, коли один із студентів, з дуже розумним, любим обличчям, зачав російською мовою говорити вже не з книжки, а від себе, про відносини Вкраїни до Росії.
– Чи справді Росія сміє вважати себе джерелом просвіти й прогресу для Вкраїни, приміром в особі Петра І та Катерини II, чи ні?
– Ні не сміє, бо Вкраїна була більше цивілізована, ніж Московщина, вона сама давала Московщині світло науки… а Петро І та Катерина II до того й селян наших занапастили...
– Чи маємо ми право ненавидіти Росію, як державу?
– Маємо, бо її правительство, кінець кінцем, звело наш колись добре грамотний й заможний народ на теперішню безграмотну й убогу масу…
– Чи нормальна річ українофільство?
– Нормальна, бо українофільство є неминучий логічний висновок з народолюбства; бо українофіл, який не був би народолюбцем, був би смішний або й неможливий...
Агатангел Юхимович занотував:
«Іще він говорив чимало в тому самому дусі, і мені здавалося, що його мова пливе просто з мого серця.
Далі настало мовчання. Нові промовці не виступали. І от зо мною сталася несподіванка. Я в своєму життю, з молодечих літ та й аж до старості, завсігди відчував якусь аж фізично-болючу нехіть проти того, щоб виступати привселюдно, серед незнайомих людей. Навіть як я професором зробивсь, то я ніколи жадної публічної лекції не був прочитав, і мене почути можна тільки в авдиторії, серед своїх, близьких мені слухачів. А тут, от на цих студентських Шевченкових роковинах, щось мене наче підшпорнуло, і я відважно, самому собі на несподіванку, голосно гукнув, українською мовою: “Прохаю слова!”... Всі вщухли».
«Я голосно гукнув
українською мовою:
“Прохаю слова!”...»
– І дивно, і сумно! – так почав Агатангел. – Чули ми тут багацько про українство, про українську мову, про її добру придатність для літератури й для громадського життя, про те, що вкраїнська інтелігенція повинна мати спільну мову з своїм простим людом. Говорилося все теє з великим патріотизмом, та... не своєю, а чужою, московською мовою!.. Як це не сумно, але інакше й не могло бути, бо що ж робити, коли ніхто з нас добре не знає своєї рідної мови, і мусить іще її вчитись? Правда, не зовсім легко – знати вкраїнську мову, бо нас виховують по-російськи, не дозволяють друкувати нашою мовою нічого наукового, звідки ми хоч би побіч школи могли б засвоювати українську мову вищого порядку; та навіть і белетристичні писання видавати не дають вільно! Тільки ж хто винен цьому? Чи не ми самі, може?
Авжеж ми сами! Бо коли б ми – інтелігенти більше дбали про вкраїнську мову в своїх гуртках, та коли б не говорили між собою без потреби по-московському, то й чужі люди всі більше б були шанували нашу мову, і цензура не важилася б такі утиски нам робити, яких вона не робить жадній іншій народності в Росії. Коли ми – інтелігенти поміж собою не по-українськи, а по-московськи балакаємо, то й своєму простому людові ми поганий приклад подаємо, бо через те селянин частенько тратить пошану для своєї, мовляв, «мужицької» мови та й уже сам пнеться до обрусіння. Невже ж ми хочемо, щоб справдилися сумні Кулішеві пророкування:
Не по селах походжаю,
А по кладовищах, –
Спочиває наша мова
В німих гробовищах...
Ні, ні! сподіваймося, що цього не буде!..
Поки Кримський спинився, бо сильно хвилюється, зауважу, що, на жаль, не маю змоги докладно розкривати цю тему. Відзначу лише, що в наведеному пасажі з імпровізованої емоційної промови Кримського, який «покрові» не був українцем (мати – з польсько-литовського роду, батько – з татарського), закладено ключові підвалини його подальшого ставлення до української мови, як істинно рідної йому. Не випадково через тридцять років Агатангел Кримський став директором Інституту української наукової мови Всеукраїнської академії наук, уклав «Найголовніші правила українського правопису».
Втім, повертаємося до виступу Агатангела Юхимовича:
– І хіба, кінець кінцем, заговорити поміж собою по-вкраїнськи – це вже справді щось для інтелігентів страшенно тяжке? – питав він далі. – Вже ж деяку українську основу кожен з нас має, треба тільки поширювати й поглиблювати її. На те єсть книжки наших давніх письменників, яких досі ще не зважилася заборонити навіть наша цензура; читаймо ті книжки! В Австрії, в Галичині, друкуються інтелігентські журнали нашою мовою; галицьку «Зорю», де працюють наші ж таки вкраїнці, цензура через якийсь недогляд навіть пускає до Росії... – Читаймо тую «Зорю»! Читаймо її наукові й критичні статті! Звідти багато щоденних інтелігентних термінів вивчити можна зовсім швидко...
– Відома річ, що інтелігентному вкраїнцеві, який од української мови в сім’ї одбивсь і через те швидко розмовляти по-вкраїнськи не може, не важко буває хоч писати по-вкраїнськи, бо тоді він має час трошки обдумувати кожну фразу... – Ну, то добре! Пишім усі свої записки своєю мовою, а не чужою!.. А найважніш – не стидаймося перейти між собою одразу з розмови московської на вкраїнську. Нема чого соромитися тієї мішанини, що нею, з першого разу, ми може й забалакаємо, бо жива практика швиденько нас навчить до пуття. Розмовляючи по-своєму один з одним, чуючи вкраїнщину один од одного, ми тим самим і вчитимемся один од одного: ступінь за ступенем, кожен говоритиме найчистішою наською мовою...
– Сьогодні ми чули заповіт од Тараса, щоб ми його в сім’ї вольній-новій не забули пом’янути «незлим, тихим словом»... – дак не чужим же словом, а своїм рідним, українським!! Щоб колись настала завіщана Шевченком вільна нова сім’я, де не буде пана з «панською» мовою й мужика з «мужицькою» мовою, ми повинні почати з того, що вивчимо «слово» нашого мужика і самі од нього «словом» не одрізнятимемся!..
Можемо зробити висновок, що саме тоді – 26 лютого 1890 року – безмірно талановитий юнак Агатангел Кримський нарешті виговорив те, що давно затаїлося в його душі – перша ознака національності є мова, й саме нею він із того часу заклопотався…
«Ненько Вкраїно!
Прийми початок моєї
громадської діяльності!»
Свою «зімпровізовану патріотичну промову» та й усе, що «бачилося й чулося сьогодні», тобто 26 лютого 1890 року, Кримський,«не вважаючи на пізню годину... докладно позаписував» у щоденник одразу як повернувся додому у Варсонофіївський провулок. Але найголовніше, що й більш як через двадцять років московський професор вважав за необхідне повернутися до пам’ятного дня й розповісти про нього у форматі споминів широкому загалу людей, в першу чергу, землякам-українцям в Украйні і не в Украйні. Він опублікував дорогоцінні спомини у 1919 році, коли вже став одним із засновників Української академії наук.
Ішлося, власне, не лише про його участь у студентському зібранні, Кримський уважно занотував інші розумні виступи, зокрема, і той, що пролунав уже після нього – студента Янєвського, який, за словами Кримського, «видко... має повагу, авторитетність серед свого товариства». Цей студент-петровець, спираючись на позицію Кирило-Мефодіївського братства, члени якого мріяли про слов’янську федерацію, вважав необхідним прийняти в Росії конституцію, що передбачить федеративний устрій, «бо й з економічного, і етнографічного, і з культурно-історичного погляду Україна і Росія – це дві різно одрубані групи...»
Кримський зауважив, що Янєвського сприйняли як утопіста, мрійника: «Важко тоді було пригнобленому й малосвідомому вкраїнцеві не вірити в колосальну, непохитну могутність Росії… Думалося: вже такими міцними пазурями зчеплено Україну з Росією, що й балачки не може бути навіть про федеративне одірвання од неї: – дай Боже, мовляв, щоб хоч мову вкраїнську не забороняли!.. Вірилося… що не тільки вкраїнців, ба й усі інші народи навік з’єднано з росіянами в тій тюрмі; тим-то самісінькі утопісти зугарні мріяти ніби Росія могла б розпастися, розвалитися, і кожен народ смів би практично гадати про свої особливі формивласті: самостійність, федерацію і таке інше... Щодо мене, то моя знайомість із Галичиною й її політикою не давала мені в промові Янєвського добачати чогось дуже далекого од реальних, навіть близьких спромог».
Агатангел Юхимович виснував: «Для мене було ясно, що ця остатня, справді патріотична промова (нагадаю: говорена по-російськи!) – найкраща з усього сказаного за цілу вечірку...»
Він був щирим, але я – також! Мені, безперечно, найдорожча промова самого Кримського, якій і присвячено цю публікацію. Найбільше вразило й схвилювало мене те, як Агатангел Юхимович закінчив запис у щоденнику вже 27 лютого 1890 року, бо ж він повідомив, що «приїхав я вже надпівніч додому». То були такі слова: «Ненько Вкраїно! Прийми початок моєї громадської діяльності!»
А потім, уже в ліжку, втомлений, емоційно виснажений, мучився критичним самоаналізом. Та послухаймо його самого:
«А тоді – критична рефлексія, яка мене ціле життя не кидала й не кида, насмішкувато заговорила в душі: “Ет! Громадської діяльності!..А що ж ти там сьогодні доброго набалакав? Чи сказав хоч одне путнє громадське слово!.. Похваливсь перед людьми тільки своїм лінґвістичним хистом, показав, що вмієш швидко говорити вкраїнською мовою... Та от, за якісь два роки, будеш так само швидко балакати мовою арабською – то хіба станеш через те арабським громадським діячем?!”...
І сказавши собі, що з мене більше пуття буде для людей як од ученого, ніж як од політичного громадянина, я заснув…»
«Я мало брав активної,
жвавої участі в гуртку,
бо не любив виходити з хати»
Наступного дня Кримський прочитав у газеті «Русские ведомости», що 26 лютого, в день роковин Шевченка, гурток московських українців відправив панахиду по поетові в церкві святих Бориса та Гліба біля Арбатських воріт. Порадів з того, що крім них інші українці також віддали шану Шевченкові в той день… Маю зазначити, що панахиди по Шевченкові, організовані московськими українцями, були започатковані невдовзі після його смерті – у 1861 році. Мені вдалося знайти в газеті «Московские ведомости» (№ 79 від 8 квітня 1861 року) коротеньку замітку про першу з них: «6 апреля, в сороковой день смерти Т. Гр. Шевченко, некоторые почитатели поэта собрались в церкви Успения (что в Газетном переулке), где выслушали с благоговением панахиду по покойном поэте». Ця панахида була організована великим українцем, професором Московського університету Осипом Бодянським, який давно жив у Газетному провулку, де у нього побував у березні 1858 року Тарас Шевченко.
Під час перевезення праху Кобзаря з Петербургу в Україну через Москву багатолюдна панахида відбулася 28 квітня 1861 року в храмі Тихона Чудотворця на Арбатській площі. Наступного року, 26 лютого 1862-го, шанувальники поета зібралися на панахиду саме в цьому храмі, що стало традицією. Храм Бориса і Гліба, в якому відбулася згадана Кримським панахида у 1892 році, знаходився неподалік від церкви Тихона Амафунтського…
За словами Кримського, ті вкраїнці, що були перезнайомилися на Шевченкових роковинах у Петровсько-Розумовській академії, не тільки не роззнайомилися потім, а навпаки – потроху притягували й інших до гурту. Заснувалася маленька спільна бібліотечка, почали думати про вкладання українських «метеликів» для простого люду та навіть про підпільне друкування лекцій професора Володимира Антоновича з історії козацтва.
Утім, Агатангел Юхимович щиро зізнався:
«Каюся: я, через свою кабінетну вдачу та відлюдність, мало брав активної жвавої участі в гуртку, бо не любив виходити з хати. Окрім того мені здавалося, що краще буде, коли я щось до галицьких часописей писатиму, ніж обертатиму час на ходіння по гуртках. І я мало ходив».
Це вже вдруге Кримський наголошує в споминах на важливих, ментальних рисах своєї натури, вдачі (далі буде ще й третє подібне зізнання!), на що не зверталася належна увага. Ні, він не був кабінетним ученим у класичному розумінні, але й не був мітинговим оратором. Агатангел Кримський – геніальний трибун й організатор академічної науки, глибинно занурений у свої наукові та белетристичні «писання». Виконуючи безмірний огром організаційної роботи, він не приховував, що робочий кабінет – найплідніше місце реалізації його незліченних талантів…
«Тарасове свято на чужині»
У споминах «Злочинне святкування» Агатангел Кримський згадував і про відзначення Шевченкових роковин 26 лютого 1891 року[7]. Шкодував, що не записав докладно про теє друге святкування в щоденнику й не міг його протокольно переказати, як попереднє, занотоване на свіжу пам’ять: «… Тільки ж... чого воно й зараз мені таке близьке?..Чого й зараз горить моя душа, коли я його силуюся пригадати?..» Тож, я раніше не випадково писав про запалену з юності душу Агатангела Юхимовича…
В той день, у 1891-му,вони крадькома, наче злодії, зібралися поблизу Петровсько-Розумовської Академії, на Виселках, де поліцейського догляду практично не було. В інтернаті, як ото торік, уже не зважилися згуртуватися, бо про їхнє торішнє святкування вже давно довідалася поліція і навіть учинила деякі прикрості начальству академії… В тісній хаті набилося чимало молодих людей. Знову вчиняли «політичне злочинство» – читали реферати про життя Шевченкове та про його величезну вагу для українського народу.
А він – тихий сумний студент-орієнталіст, навантажений усякими арабськими премудростями і «схильніший до сидіння в чотирьох тісних стінах серед книжок, ніж серед широкого людського кола, мовчки сидів та задумливо слухав». А в душі зростав біль ігостро захотілося додому, в Україну, до рідного краю... Агатангел почав, здавалося йому, непомітно,писати олівцем на папірчикові…
Та його вже знали й не могли не помітити!
– А що там наш піїта творить? Ну бо, ну, прочитайте!.. – почулося за його спиною.
«Я, сполошений, засоромлений, прикрив був листочок з віршуванням своїм. Далі подумав, подумав – та й раптом стрепенувсь і голосно прочитав свою мазанину. Голос мій нервово тремтів, тільки ж був енергічний:
Тарасове свято на чужині
В дальній Московщині, в краї чужому
Мріється рідная хата:
Свята найбільшого ми дочекались,
Нашого любого свята.
Русь-Україна сьогодні справляє
Пам’ять свойому пророку.
Ми із чужини так само возносим
Славу сердечну, глибоку.
………………………………..
Батьку Тарасе! Ти чуй присягання:
Ми, українськії діти,
Матір і бідного меншого брата
Будем повіки любити.
Будем боротися, їх визволяти
З пазурів сина Едома![8]
Каже надія: діждемся, напевне,
Вільного рідного дома.
І, прочитавши ті вірші[9], я затулив обличчя руками, щоб нікому не дивитися в вічі…»
Сьогодні можна зустріти слушну думку, що цей вірш був «художньо недосконалим», але й сам Агатангел Юхимович значно жорсткіше оцінив його. Втім, на мій погляд, стократ очевиднішою й важливішою є втілена в ньому кришталева чистота люблячого Шевченка двадцятирічного Кримського.
В описаних ним двох Шевченкових роковинах яскраво проросли з юнацького ґрунту й були вперше несподівано голосно заявлені його громадянська позиція та щира клятва вірності Шевченковими ідеалам і неньці Україні. З усього викладеного видно, що спомини «Злочинне святкування» багато важили для вченого, й саме тому Агатангел Юхимович опублікував-подарував їх нащадкам. Передрук унікального твору через більш як сто років – важливий внесок у вшанування пам’яті великого українця, який рішенням Генеральної Асамблеї ЮНЕСКОще понад півстоліття тому внесений до переліку видатних діячів світу.
P. S. Дозволю собі висловити два побажання, що виходять за рамки цієї скромної статті. Перше – необхідно нарешті вдихнути життя в занедбано-мертвий меморіальний будинок Агатангела Кримського в Звенигородці. Друге – спорудити в Києві пам’ятник ученому, одному з засновників Української академії наук і впродовж десяти років її неодмінному секретареві, можливо, на території НАН України.
[1] Оскільки роковини народження і смерті Тараса Шевченка знаходяться поряд, вони відзначалися як святковими заходами, так і панахидами.
[2] Кримський А. Белетристичні писання А. Кримського. Повістки та ескізи з українського життя. Київ : Друкарня Українського Наукового Товариства, 1919. С. 253–270.
Зауважу, що ще у 1890 році в галицькому часописі «Правда» (т. 2, вип. 6) за підписом «Х» було вміщено публікацію «З Москви 28 лютого ст. ст. 1890 (Тарасові роковини)».
[3] Навіть у спеціальній сучасній науковій публікації про Кримського зустрів я не пряме посилання на його твір «Злочинне святкування», а опосередковане – через працю Казимира Гурницького, що побачила світ у Москві ще у 1980 році.
[4] А. Ю. Кримський. Бібліографічний покажчик / ред. кол.: Ю. М. Кочубей (голова), О. В. Богомолов, О. Б. Бубенок та ін.; упоряд.: О. Д. Василюк, Ю. М. Кочубей. Київ, 2016. 276 с.
[5] Твердження, в тому числі в одній із енциклопедій, що Кримський закінчив Лазаревський інститут у 1896 році, не відповідає дійсності. Насправді, того року він став випускником історико-філологічного факультету Московського університету.
[6]Петровська землеробська і лісова академія існувала з 1865 року. Якраз незадовго до поїздки туди Агатангела Юхимовича лісове відділення було ліквідоване й назву змінено – Петровська сільськогосподарська академія, а Кримський називав її Агрономічною академією. До речі, вже на початку 1894 року навчальний заклад було закрито із-за революційних настроїв студентства. За словами самого Кримського, «зчинився незабаром заколот у Петровсько-РозумовськійАкадемії серед студентів на політичнім грунті…». Коли того ж року взамін було засновано Московський сільськогосподарський інститут, то колишніх професорів і студентів академії в нього не допустили. Так що не випадково шанувальники Шевченка зібралися саме тут.
[7]У книзі «На спомин 50-х роковин смерті Шевченка», що вийшла в Москві 1912 року, було вміщено публікацію Кримського «Тарасове свято в Москві 1891 р. (Лірична згадка)».
[8] Едом (червоний) – син Ісаака та Ревеки, старший брат близнюка Якова, який продав йому своє первородство за сочевичну юшку, що мала червонястий колір.
[9]Вірш «Тарасове свято на чужині» був опублікований за підписом А. Хванько в галицькому часописі «Правда» (1891, т. 2, вип. 4. С. 227–228). Затим, у 1912 році його було вміщено в книзі «Вінок Т. Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів», виданий в Одесі з таким виправленнямпершого рядка – «В далекій Кавказчині, в краї чужому». Так було замінено небезпечну згадку про чужу «дальну Московщину».
17:53 17.01.2022