Цього літа, у серпні, виповнилося б 80 років геніальному українцю Богдану Ступці. Автор шести книг про нього, у тому числі фундаментальної праці «Богдан Ступка. Біографія» (2012) Володимир Мельниченко за життя Майстра поставив йому в дружніх розмовах 1200 запитань. І Богдан Сильвестрович відповів на всі! Ще й зауважив якось, що цю цифру можна занести в Книгу рекордів Гіннеса…У цьому уривку нагадаємо читачам «Освіти і суспільства» понад 120 Ступчиних відповідей на запитання Володимира Мельниченка, що стосуються Віри, Театру та Кіно. А зрештою – вічних людських цінностей.

– Ви людина віруюча?

– Віруюча.

– Хто вперше повів до церкви?

– Мама. Тільки-но навчився ходити – відразу до церкви. Ми особливо шанували свято Успіння Божої Матері 28 серпня. Моя мама, яку теж звали Марія, народилася, як і я, 27 серпня. Коли переступаєш поріг храму в дитинстві, все сприймається на підсвідомому рівні. У Львові ми ходили до Преображенської церкви, тому що батько співав на криласі в хорі (крім оперного театру).

– Батько також допоміг відчути Бога?

– Так! І він заповів дуже важливу мудрість. Мені було років п’ятнадцять, коли батько сказав мені, що «віра – це не поклони у церкві, а Бог – у серці».

– Коли вперше взяли до рук Біблію?

– Бабуся читала, коли мені не було й шести років. А може, розказувала напам’ять...

– Які найголовніші слова з Біблії Ви могли б навести?

– У Біблії все важливо. Але нагадаю, чим закінчується Книга Еклезіястова: «Підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині! Бо Бог приведе кожну справу на суд і все потаємне, – чи добре воно, чи лихе!»

– А яке значення для Вас узагалі має Біблія?

– Криниця мудрих думок і настанов.

– Життєві заповіді – це складно?

– Заповіді прості: не вбий, не вкради. Життя складне.

– Що найперше треба берегти у житті?

– Душу. Не можна торгувати душею. Не можна її продавати і зраджувати.

– Хто для Вас у житті був прикладом виконання заповідей?

– Мама.

– Якщо пам’ятати про Біблію, що найважливіше в житті повинна придбати людина?

– У Книзі Приповістей Соломонових: «Купи собі і не продавай правду, мудрість, і картання та розум».

– Розум не заважає людині вірити в Бога?

– Гете говорив, що розум людини і розум божества – неспівставні.

– Хтось із мудрих сказав: «Перед вірою меркнуть усі досягнення розуму».

– Це справді так.

– Господь любить усіх людей?

– Так! Але він знає, хто чого вартий.

– Ваше ставлення до єдиної церкви в Україні.

– Позитивне.

– Хто з великих українців глибоко вивчив Біблію?

– Григорій Сковорода. Тридцять своїх знаменитих пісень, об’єднаних в поетичну збірку, він красномовно назвав «Сад божественних пісень, що проріс із зерен Священного Писання».

– Які літературні чи поетичні твори на релігійні мотиви привертають Вашу увагу?

– Насамперед, поезії Тараса Шевченка: «Марія», «Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19» тощо.

– Улюблений літературний твір на біблійну тему.

– Поема «Мойсей» Івана Франка:

І підуть вони в безвість віків,

Повні туги і жаху,

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху...

– Чи є поетична молитва, дорога Вашому серцю?

– Незадовго до смерті Шевченко написав «Молитву»:

А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої

І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

– Чи допомагає віра артисту?

– Віра тримає людину, в тому числі й артиста, на Божому світі.

– Що Вам ближче – театр чи кіно?

– У мене дві душі й обидві болять...

– Артистами народжуються?

– Так. Артистом, як й ідіотом, треба народитися.

– Чи був такий момент у житті, коли Ви сказали собі: «Я таки талановитий»?

– Ніколи! У мене ніколи не було фанаберії щодо таланту. Це й не потрібно. Таку біду треба від себе відганяти. Я й досі сумніваюся. Кожна нова роль, як білий аркуш. Саме сумнів є умовою творчого зростання. Якщо зупинишся, відразу вмреш. Як артист.

– Ваш творчий девіз.

– Дивувати, дивувати...

"Заповіді – прості: не вбий, не вкради. 

Життя – складне"

– Що важливіше для артиста: творче уявлення чи реальне знання?

– Добре сказав Пушкін: «Істинне уявлення вимагає геніального знання».

– Чия доля для Вас головна в театральному житті?

– Доля мого театру.

– Що складніше: бути міністром чи керувати театром?

– Вважаю, що керувати театром. Я не перебільшую. Річ у тому, що в театрі конкретна (!) відповідальність перед людьми. Глядач щодня ставить оцінку твоїй роботі...

– Як Ви співвідносите поняття «театр» і «сім’я»?

– Хороший театр – це творча сім’я, що дарує радість. А сім’я в класичному розумінні дарує любов найближчих і дорогих людей.

– У чому, на Ваш погляд, полягає відмінність українського театру від російського?

– Візьмемо хоча б те, що у складі російського драматичного театру немає хору, балету й оркестру. В українському все це є. У Театрі Франка творчий колектив нараховує понад сто п’ятдесят чоловік.

Такої сильної музично-драматичної трупи в Росії немає в жодному театрі. Кажу про це відповідально, бо їжджу Росією, буваю у різних театрах, дивлюсь вистави.

– Хотіли б написати книгу про театр?

– Хотів би, але невелику.

– Знаю, що, на Ваш погляд, актором треба народитися.

– Так! В акторі від Бога закладено якийсь природний магнетизм.

– А ремесло в акторові важливе?

– Звісно, треба досконало володіти своїм тілом і голосом. Це абетка.

– Яка вистава є обличчям франківської сцени?

– Хочу, щоб візитною карткою театру залишався спектакль «Украдене щастя» Івана Франка, але в новій режисурі і з новими акторами.

– Що змінилося у Вашому житті, коли стали художнім керівником Театру імені Франка?

– Збільшилася відповідальність. За весь театр. А це все змінює... Раніше ти думав про свою роль у виставі, а тепер...

– Які вистави Вашого театру, поставлені в ХХІ столітті, вважаєте кращими?

– Це непросте питання. Всі не перелічиш. За моєї участі – «Цар Едіп», «Легенда про Фауста», «Лев і Левиця»... З інших – «Соло-мія», «Кайдашева сім’я», «Едіт Піаф», «Весілля Фігаро», «Дві квітки кольору індиго» та багато інших.

– Як вдалося створити такий вражаючий репертуар у Театрі Франка, в якому глибоко й розумно продумано й виважено співвідношення між національною і світовою класикою, сучасними авторами, в тому числі зарубіжними, драмою і мюзиклом тощо?

– Це – ключове завдання художнього керівництва та його творчих колег.

– Ваші кращі театральні ролі в ХХІ столітті.

– Цар Едіп, Лев Толстой і старий Фауст.

– Що важливіше – кожний окремий артист чи колектив у цілому?

– Колектив! А колектив складають яскраві індивідуальності.

– Як вирішуєте питання про акторів похилого віку, що практично не виходять на сцену?

– Нікого не звільняв.

– Штат трупи не гумовий...

– Але все-таки розтягується...

– Як Ви оцінюєте рівень Вашої театральної трупи?

– Краща у світі.

– В якому стані вітчизняний кінематограф нині?

– Сучасного українського кіно в принципі не існує. Звичайно, проростають обнадійливі паростки, бо талантами ми багаті. Біда в тому, що держава не в змозі забезпечити достойне фінансування цієї важливої галузі на належному рівні, а наші бізнесмени не бачать у кіномистецтві прибуткового бізнесу. Для них реальний бізнес – це виключно перепродаж. У кіномистецтві все інакше: тут треба чекати закінчення роботи над фільмом. І ще невідомо, яким він буде та які прибутки отримає.

– Чим наша акторська школа відрізняється від європейської?

– Вона глибша, психологічніша, душевніша, емоційніша.

– Національність у театрі не важлива?

– При чому тут національність? Справжнього актора будь-якої національності можна відразу розпізнати навіть без знання мови: достойний він партнер чи так, фітюлька. Відверто кажучи, не знаю, чим український актор відрізняється від шведського...

– Колись в інтерв’ю Сергію Васильєву Ви сказали, що вважаєте доцільним створити на Україні особливий національний театр на кшталт меморіального, подібний до японського театру Но...

– Вважаю так і сьогодні. Такий театр мав би в репертуарі класичні українські п’єси. Ми не повинні цього зрікатися.

– Що значить бути сучасним на театрі?

– Артист, як поет, про якого писав Іван Франко:

Ах, друже мій, поет сучасний –

Він тим сучасний, що нещасний.

Поет – значи́ть: вродився хорим,

Болить чужим і власним горем.

В його чутливість сильна, дика...

Це – в поемі «Лісова ідилія».

– Кого б хотіли зіграти на сцені?

– І в кіно, і на сцені хотів би зіграти роль без жодного слова. Але щоб за нею відчувалося ціле життя.

– Хотіли б вийти з онуком на сцену в одному спектаклі?

– Хотів би, але поки не знаю в якому. Можливо, «Пер Гюнт» Ібсена, де він би зіграв молодого Пера Гюнта, Остап – його ж в середньому віці, а я – старого.

– Сергій Данченко хотів поставити «Пера Гюнта»...

– Я пам’ятаю, що обіцяв здійснити цей задум.

– Хто міг би це зробити?

– Наприклад, Римас Тумінас.

– На якому міжнародному форумі хотіли б представити своє мистецтво?

– Хотілося б, щоб український театр нарешті «вискочив» на європейську і світову сцену.

– Колись Ви хотіли зіграти короля Ліра на сцені Лондонського шекспірівського театру «Глобус».

– Я навіть говорив, що після цього можна було б спокійно померти. Не всі бажання, на жаль, здійснюються. Зараз про це мріяти вже пізно. Зате вмирати явно ранувато.

– Кого вважаєте найкращим Ліром в історії театру?

– Соломона Міхоелса! А після нього, можливо, Ступка?

– Зрівнятися зі Ступкою й вичерпати його глибину в ролі короля Ліра нікому не вдалося.

– Це не я сказав...

– Чим особливо вирізнявся спектакль «Король Лір» Сергія Данченка?

– Мені здається, Данченко вперше в історії постановок «Короля Ліра» так глибоко показав не тільки трагедію розпаду держави, розриву родинних, сімейних зв’язків, але суттєво більше – колапс усього суспільства, його самознищення внаслідок моральної деградації.

– На мій погляд, «Король Лір» Сергія Данченка – це одкровення, це вище від шедевру.

– У цій виставі Данченко справді неперевершений.

– Який жаль, що цей геніальний спектакль не побачили на батьківщині Шекспіра!

– Жаль. А найбільше жаль, що найкращу трупу у світі – я це знаю! – франківську трупу в тому світі не бачать. У цьому – драма українського театру.

– Для Вас особисто важливий «добрий глядач у дев’ятому ряду»?

– І він, і кожен глядач у кожному ряду й у кожному кріслі.

– Ваш принцип – кожного разу грати з повною віддачею...

– Важко щоразу приймати на себе біль свого героя, але грати в півсили... Навіщо тоді виходити на сцену та мучити себе й глядача?

– Чи є різниця між написаною та усною рецензією?

– Verba volant, sсripta manent. Слова відлітають, написане залишається.

– Як ставитесь до театральних критиків?

– З підозрою.

– А хто з них все-таки викликає повагу?

– Вадим Гаєвський, Борис Поюровський, Сергій Васильєв, Юрій Коваленко, Олександр Саква, Ростислав Коломієць, Олег Вергеліс.

– Немало!

– Але й небагато...

– В Україні мало серйозних театральних критиків?

– Левова більшість так званих критиків висвітлюють... особисте життя акторів. Є кілька, хто пише рецензії. Всі інші – лише про скандали. Не кажу вже про наукове театрознавство.

– У нас є кінознавці з аналітичним талантом?

– Наприклад, Сергій Тримбач.

– Що подобається в його публікаціях?

– Вміння коротко й стисло сформулювати важливу оцінку, дивитися в корінь проблеми.

– Яка з творчих нагород для Вас найдорожча?

– Національна премія України імені Тараса Шевченка (Київ) і премія імені Костянтина Станіславського (Москва).

– За що Ви удостоєні Національної премії України імені Тараса Шевченка?

– За роль Тев’є-молочника у виставі «Тев’є-Тевель». Це сталося у 1993-му, коли вона вже йшла четвертий рік поспіль. Премію я одержав разом із видатним художником-постановником Данилом Лідером та виконавицею ролі Голди, народною артисткою України Наталією Лотоцькою... Мені було дуже приємно одержати найвищу мистецьку нагороду нашої держави в такій дуже достойній компанії.

– Дорогі Вам ролі в театрі і в кіно.

– У театрі: Дон Жуан у «Камінному господарі» Лесі Українки, Річард ІІІ в однойменній виставі за Шекспіром, Микола Задорожний в «Украденому щасті» Франка, Тев’є в «Тев’є-Тевелі» Горiна за Шолом-Алейхемом, Поприщин в «Записках божевільного» Гоголя, Афанасій Іванович у «Старосвітській любові» Коляди за Гоголем, Лір у «Королі Лірі» Шекспіра, Артуро Уї в «Кар’єрі Артуро Уї» Брехта, Зіґмунд Фрейд в «Істерії» Джонсона.

У кіно: Орест в «Білому птасі з чорною ознакою», Олександр Керенський у «Червоних дзвонах», Трохим Лисенко в «Миколі Вавiлові», Остап Вишня в «Iз житія Остапа Вишні», Цибукін у «Господи, прости нас, грішних!», Архієрей у «Нині прославіся сине людський», Гірш у «Для домашнього вогнища», Сєров у «Водії для Віри», старий Блiнов у «Своїх», Тарас Бульба в «Тарасі Бульбі».

– Ви кілька разів грали Тараса Шевченка або вели розповідь від його імені...

– Вперше роль Поета зіграв у 1984 році у виставі «Здавалося б, одне лиш слово...» Андрія Малишка в постановці Олексія Кужельного. Йшлося не про конкретне життя, скоріше, про долю, житіє Поета. Вдруге, у 1995 році, зіграв Шевченка в спектаклі Валентина Козьменка-Делінде «Сни за Кобзарем». До речі, це була перша в історії інсценівка «Кобзаря». У кіно – в серіалі Станіслава Клименка про Шевченка виконував роль Ведучого.

– Хто, на Вашу думку, найкраще зіграв роль Тараса Шевченка в кіно?

– Сергій Бондарчук! Йому було трохи більше тридцяти, коли він отримав звання народного артиста СРСР за роль Тараса Шевченка. Пізніше – Іван Миколайчук у біографічному фільмі Володимира Денисенка «Сон».

– Ваші найкращі партнер і партнерша в театрі й кіно.

– У театрі – Володимир Глухий, Любов Каганова (Театр Заньковецької), Лариса Хоролець, Лариса Кадирова (Театр Франка), Лія Ахеджакова... В кіно – Алла Демидова і Олександр Лазарев у «Дітях сонця».

– Це було давно, в минулому столітті. А в нинішньому?

– Поліна Лазова, Альона Бабенко, Сергій Гармаш, Сергій Маковецький...

– Любимі драматурги.

– Вільям Шекспір, Іван Франко, Антон Чехов.

– Найвлучніше названі драматургом персонажі.

– Ляпкін-Тяпкін, Він і Вона, Часник і Галушка.

– Кого з улюблених акторів Ви назвали б окремо?

– Володимир Данченко, Федір Стригун, Богдан Козак, Віталій Розстальний, Доміан Козачковський, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, Мар’ян Крушельницький, Іван Миколайчук, Іннокентій Смоктуновський, Лесь Сердюк.

– Ваші улюблені актриси театру і кіно.

– Анна Маньяні, Симона Синьоре, Марія Шелл, Бібі Андерссон, Фаїна Раневська, Варвара Любарт, Поліна Нятко.

– А сучасні?

– Ада Роговцева, Євгенія Симонова, Аліса Фрейндліх...

– Краща, на Ваш погляд, вистава за участю сина Остапа?

– «Істерія», в якій він грав Сальвадора Далі, та «Весілля Фігаро», де він виконує заголовну роль.

"Якщо на все звертати увагу, то життя витратиться

лише на з’ясування стосунків. А навіщо? Воно ж таке  

коротке, і так багато треба встигнути зробити"

– Краща, на Ваш погляд, вистава за участю внука Дмитра?

– «Ромео і Джульєтта» Шекспіра. Він грає Ромео.

– Років десять тому на питання про любимих режисерів Ви назвали Сергія Данченка, Бориса Тягна, Валентина Козьменка-Делінде, Марка Нестантінера, Василя Сєчина, Володимира Оглобліна. Кого могли б додати до цього ряду сьогодні?

– Валерій Фокін, Володимир Бортко, Тигран Кеосаян, Павло Чухрай, Дмитро Месхієв, Олег Погодін, Костянтин Худяков, Петро Фоменко...

– Якось Ви сказали: «Якщо не грати Шекспіра, Чехова, Франка, Лесю Українку, Йонеско – можна втратити себе як особистість».

– Цей ряд драматургів світового рівня можна подовжити, додавши Котляревського, Шевченка, Гоголя... Йдеться про те, що саме на класиці актор може по-справжньому творчо зростати, духовно збагачуватися, відточувати свою майстерність...

– Режисер – інтерпретатор тексту чи творець нової театральної реальності?

– Чому «чи»? І те, й інше.

– Чи є серед режисерів, яких Ви поважаєте, жінка?

– Кіра Муратова!..

– Вам вдалося зустріти в кіно режисера, подібного до Сергія Данченка на театрі?

– Ми прекрасно співпрацювали з Артуром Войтецьким, але він рано помер...

– Хто з великих кінорежисерів серйозно вплинув на Ваше творче життя протягом останніх років?

– Єжи Гофман, Юрій Іллєнко, Володимир Бортко. Три найважливіші ролі: Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Тарас Бульба.

– Який Ваш Богдан Хмельницький?

– Гетьман був мудрим державцем та політиком, який про свої задуми заздалегідь не повідомляв, але вмів добиватися їх здійснення. Мій Хмельницький саме такий – мудрий, сильний, владний, рішучий і трагічний керманич. Іван Драч якось сказав: «Якби і сьогодні на гарячі голови деяких політиків знайшлась булава Богдана!»

– Наскільки важливо було для Вас зіграти роль Івана Мазепи?

– Дуже важливо! Гетьман уже навічно ввійшов в історію України. І не тільки. Він знаний у всьому світі. Разом з Юрієм Іллєнком прагнули показати Мазепу таким, яким він був насправді – значно розумнішим та мудрішим за тих, хто й досі намагається мазати його однією фарбою – чорною. Він мав багато облич, і в цьому нарешті треба розібратися, їх треба відкрити всі.

– Як Ви пережили критику на адресу фільму про Мазепу?

– Нормально. У таких випадках я абстрагуюся й нічого не роблю, не пишу, не відповідаю. Якщо на все звертати увагу, то життя витратиться лише на з’ясування стосунків. А навіщо? Воно ж таке коротке, і так багато треба встигнути зробити. Як казав Серєбряков у п’єсі «Дядя Ваня»: «Дело надо делать, господа».

– Роль Тараса Бульби була серед тих, про які Ви мріяли?

– Ніколи навіть не думав його грати. Був упевнений, що цей персонаж не в моєму характері.

– Які Ваші особисті враження від ролі?

– Вірю людям, яким роль сподобалась.

– Що б там не говорили, але Богдан Ступка в ролі Тараса Бульби назавжди ввійде в історію кінематографу.

– Дякую.

– З яким театральним чи кіногероєм пішли би у розвідку?

– З Миколою Задорожним, Тев’є-Тевелем, дядею Ванею. З Тарасом Бульбою.

– Іван Дзюба в передмові до моєї книги «Майстер» про Вас написав такі, як він сам зазначив, зухвалі слова: «Ні Пер Гюнт, ні Дон Кіхот, ні Шейлок не будуть «повні», доки їх не зіграє Богдан Ступка».

– Я безкінечно вдячний Івану Михайловичу, якого надзвичайно шаную й ціную. Втім, він справедливо зауважив, що ці та інші ролі «виповнюватимуть» (і без мене) видатні актори. І не тільки видатні.

– Ви згодні з Гремом Гріном, що успіх – це відкладений провал?

– Згоден у тому розумінні, що треба бути готовим і до провалу.

– Чи є перед виходом на сцену необхідність у ста грамах горілки або коньяку?

– Свідомо і давно відмовився від цього. Тобто жодної необхідності в цьому немає.

– Чи бували гучні скандали у Вашій творчій біографії?

– Були, але не гучні. Приміром, у ті часи, коли всі актори брали на себе соцзобов’язання, я викликав артистку Ц. на змагання і сказав, що її переграю. Був скандал.

– Судячи з усього, Ви не прибічник підвищення власного рейтингу за рахунок організованих скандалів.

– Боже борони!

– На Вас писали анонімки?

– О-о-о, ще й як писали! Особливо в ті часи, коли був міністром, а потім став художнім керівником театру. І не тільки анонімки. Відкрито наскакували.

– Справедливо?

– Зазвичай, ні.

– Шекспір вважав щасливим того, хто, слухаючи хулу на свою адресу, вмів використати її з користю для себе...

– Не думаю, що Шекспір мав рацію...

– Яке місце у Вашому житті посідають вороги?

– Я просто знаю, що вони є. А як без них? Кіплінг писав:

Ти жив, не мавши ворогів?

Не вірю я в подібні речі,

Бо той, хто честю дорожив,

Не міг не знати ворожнечі.

– Чого б Ви побажали своєму ворогові?

– Щоб він не був дурнем.

– Це важливо?

– Якщо твій ворог дурень – це безнадійно. Як говорив Соломон, «хоч нерозумного будеш товкти товкачем поміж зернами в ступі, – не відійде від нього глупота його».

– Але ж розумний ворог – це небезпечно...

– А дурний?!

– Кажуть, що розумному більше користі від недругів, аніж дурню від друзів...

– От!

– Досаждають лише вороги?

– Якби ж! Є «добрі люди» дошкульніші за ворогів. Правий був Шевченко:

Не так тії вороги,

Як добрії люди –

І окрадуть, жалкуючи,

Плачучи, осудять...

– Як, на Ваш погляд, театр співвідноситься з політикою?

– Театр має уникати політизації, він не є безпосереднім учасником політичного процесу й подій узагалі. Його роль – показувати внутрішній світ людини. Театр ставить питання, часто дуже важливі, але він їх не вирішує, а лише спонукає людей замислюватися й робити справді моральний вибір.

– А хто більш важливий у театрі – режисер чи актор?

– Обоє рябоє.

– Як правильно: «працюю в театрі» чи «служу в театрі»?

– Я служу в театрі. Півстоліття.

– Чи є межа між театром і життям?

– Де вона та межа? Все так переплуталося... Можливо, хіба коли спиш, то досягаєш цілковитої органіки.

– Як би назвали власний театр?

– Театр Богдана Ступки або «Позорішто».

– Чому так?

– По-сербськи театр – це позорішто. Там тебе виставляють на сміх, на позор.

– Чи збираєтесь писати мемуари?

– Усе можливо. Іноді відчуваю потребу зупинитися, озирнутися, поміркувати про зроблене і... незроблене.

– Так Ви відповідали кілька років тому, але 2010 року якось зізналися, що таки пишете мемуари.

– Усе можливо... Втім, я сказав так насправді, щоб відчепилися...

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук,

академік НАПН України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка