Справжній син України – талановитий, розумний, інтелігентний, винятково працездатний, цілеспрямований, успішний і щедрий – таким ми знаємо Миколу Вашуленка, академіка НАПН України, доктора педагогічних наук, професора, засновника напряму навчання грамоти в дидактиці й методиці національної педагогіки періоду незалежності нашої країни. З цією унікальною особистістю наше інтерв’ю для читачів «Освіти і суспільства».

– Шановний Миколо Самійловичу! Передусім дозвольте привітати Вас із ювілейним днем народження й побажати Вам такої ж натхненної творчої праці, неперевершеного захоплення життям, які Вас вирізняють вже довгі роки. Найцікавіше запитання: Ви – надзвичайно заслужений вчений,і будь-який уславлений університет України мав би за честь назвати Вас своїм професором. Чому Ви обрали для викладацької діяльності саме Глухівський педагогічний?

– Безумовно, я мав можливість запропонувати свою кандидатуру для роботи в іншому педагогічному закладі, але обрав Глухівський. Та тому, що я його закінчив у 1961 році. Це був один із п’яти навчальних закладів України, у яких у 1956 році було розпочато підготовку вчителів початкових класів з вищою освітою. Він є одним із найстаріших педагогічних навчальних закладів України. І чому я, випускник Микулицької середньої школи у Бородянському районі на Київщині, поїхав у невідоме мені місто, що стоїть за вісімкілометрів від українсько-російського кордону в Сумській області? Та тому, що я змалечку, коли став із власної волі у шість років першокласником, уже хотів бути учителем початкових класів. Навчаючись у третьому класі у поєднанні з першим класом, я за спогадами нашої першої вчительки Сироти Євгенії Хомівни уже після виконання своїх завдань на уроці сідав до одного з першокласників і навчав його читати за букварем.

А дізнався я про Глухівський педагогічний інститут у десятому класі на зустрічі з випускниками нашої школи від Чорновал Світлани Йосипівни, студентки першого курсу. Так я став глухівчанином на все своє життя. Навчання в інституті було серйозним. Окремих студентів за низькі знання з мов, української і російської, виключали з інституту. Тому моя землячка Світлана попереджала мене: «Будеш у нас навчатися, якщо на зимовій сесії отримаєш з мов хоча б трійку. Тому дуже старайся!»

Перший екзамен був з російської мови. Викладач Йосип Мойсейович Казнадзей оцінив мою відповідь на «відмінно». Та ще й, мабуть, тому, що диктант перед екзаменом я написав на четвірку. А за диктант з української мови, яку читала Гафія Михайлівна Мукан, я здобув оцінку «три». Пам’ятаю кілька додаткових запитань від викладачки, пам’ятаю вправу з якогось збірника, яку я впевнено виконав. А після того, як Гафія Михайлівна розгорнула мою заліковку і сказала: «Та у Вас і з російської мови «відмінно»! І поставила мені за екзамен з української мови також «відмінно». Я полюбив наш Інститут, полюбив красиве історичне місто Глухів, як свою другу Батьківщину. Я завжди пишався тим, що Глухівський педінститут (нині уже Національний університет) – це моя «almamater».

– Скажіть, будь ласка, що вирізняло тодішнє студентство, і що особливе є притаманним нинішньому? Що об’єднує, на Ваш погляд, різні покоління нині?

– Справді, покоління стали різними. Але й тоді, і зараз є студенти, які по-різномуставляться до обраної спеціальності. Своїх студентів я переконую у доброму виборі майбутньої спеціальності таким чином: «Ви хочете стати хорошими вчителями початкових класів, і це бажання похвальне. Учнями початкових класів стають найменші представники нинішніх родин. Дуже часто це первістки молодих сімей. Тільки уявіть, як їхні батьки і старші члени родини хочуть, аби діти стали успішними школярами, щоб їх навчали досвідчені вчителі. Якщо це стосується сільської школи, де всіх першокласників села навчає один учитель, то тут у батьків і в інших членів родини вибору немає. Зважте на це! Учитель початкових класів порівняно з іншим учителем у школі є вчителем-поліпредметником. Йому доводиться навчати своїх учнів не тільки мови, математики, природознавства, а й музики і співів, малювання, трудового навчання, фізичної культури. І така унікальна спеціальність вас має приваблювати».

– Ви – маститий автор підручників, академік підручникотворення. Мабуть, вже тільки Ви пам’ятаєте, скільки перевидань мали Ваші підручники… Можете оцінити, який шлях пройшов український підручник з моменту ухвалення рішення про створення оригінальних вітчизняних підручників. Як на мене, це рішення і процес, який за цим слідував, працював на незалежність держави. Чи було тоді усвідомлення цього?

– Питання нових підручників для Нової української школи дуже непросте. Складність його зумовлена тими історичними і суто мовленнєвознавчими поглядами, що маємо на цей час. Усі зміни, які здійснюються нині в нашому підручникотворенні, розпочалися з Букваря. Настало п’яте десятиріччя, як в Україні діє новий національний Буквар. Його створення розпочато Надією Федорівною Скрипченко спільно зі мною на початку 70-х років минулого сторіччя. Вагомою причиною цього була підготовка початкових класів до переходу на навчання дітей у школі із шести років. Виданий у 1978 році експериментальний буквар відразу привернув увагу педагогів і батьківської громадськості до цього процесу. А сьогодні, через 40 років, нові видання українського Букваря Миколи Вашуленка і Оксани Вашуленко, яке видає Видавничий дім «Освіта», одержали безумовну підтримку і схвалення педагогічної громадськості.

Стосовно підручників у двох частинах – з української мови і літературного читання, то нині вони видаються кількома видавництвами. Наші підручники для 2 і 3 класів мають тираж майже 100 тис. примірників. Вони створюються мною і моїми колишніми дисертантами, доцентами – Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Надією Адамівною Васильківською і Київського університету імені Бориса Грінченка Світланою Григорівною Дубовик. Автором підручника із літературного читання є Оксана Вікторівна Вашуленко, науковий співробітник Інституту педагогіки НАПН України.

– Які, на Ваш погляд, риси, притаманні кращим українським підручникам, мають в них зберігатися, не зважаючи на «цивілізаційні вітри» – електронні підручники, освітні електронні платформи, SMART-комплекси тощо?

– Підручники для Нової української школи мають відображати сучасні вимоги до навчання й розвитку дітей, бути бажаними для роботи на уроці, зацікавлювати учнів новим мовним і мовленнєвим матеріалом, виховувати у школярів безумовний інтерес до виучуваного й усвідомлення важливості його для майбутнього життя і діяльності. А забезпечити це можуть тільки фахові особистості – автори, які створюють для цього відповідну навчальну програму, знають, у який спосіб можна її якомога повніше реалізувати. Що стосується електронних підручників, освітніх електронних платформ, СМАРТ-комплексів та іншого, то вони повинні надавати можливість у навчальному процесі відігравати не основну, а суто допоміжну роль.

– Пам’ятаю, що Ви свого часу не зупинилися на педагогічній освіті інституту, пізніше опанували філологічну освіту в Університеті. Чи можете Ви сказати, що освіта впродовж життя – це Ваш шлях?

– Що стосується освіти в житті людини, у моєму особистому житті, то я справді вважаю, що вона повинна мати місце в повсякденній навчальній діяльності протягом усього життя. Але у процесі своєї педагогічної діяльності я зовсім не відмежовувався від педагогіки, а вступив саме до педагогічного інституту на філологічний факультет. І пов’язано було це з бажанням узяти участь у перебудові початкової мовної освіти й органічно поєднати її з мовленнєвою діяльністю молодших школярів. І вважаю, що друга, філологічна, освіта стала для мене потужним додатковим комплексом у цьому процесі. Курс сучасної української мови у той час розпочинала читати в педінституті молода викладачка Недбайло(нині Мацько) Любов Іванівна. Виконувала вона це з величезним завзяттям, із любов’ю до свого предмету, передаючи цю любов і нам, тим, хто одержував другу освіту. І в роки, коли ми Любов’ю Іванівною стали членами Педагогічної Академії, вона пригадувала, як у процесі синтаксичного аналізу речень я просив: «Дайте мені для аналізу речення, яке важко розібрати, з ускладненими синтаксичними сполученнями у його загальній конструкції». Для мене така аналітична діяльність була цікавою.

– А тепер, прошу, представте Вашу наукову школу, в якій Ви – учитель і коуч.

– Про мою наукову школу можу сказати, що вона нині, у мій ювілейний рік, визначається такими цифрами, які я з великим задоволенням усвідомлюю. Маю тепер на добрий спогад про свою наукову діяльність 5 докторів педагогічних наук і 40 кандидатів також педагогічних наук, в основному з методики навчання української мови. Підготовлені за моєю участю доктори – це відомі в Україні фахівці з української лінгводидактики:Омельчук Сергій Аркадійович, Бадер Валентина Іванівна, Грона Наталія Вікторівна, Сіранчук Наталія Миколаївна, Ґудзик Ірина Пилипівна.

Цікаво зазначити, що із 40 кандидатів педагогічних наук 8 є викладачами Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка. Від моєї роботи з кожним із них, від її результативності я одержував справжнє наукове задоволення.

– Шановний Миколо Самійловичу! На Ваших очах вибудовувалася Національна академія педагогічних наук України, дійсним членомякої Ви є, Ви особисто доклали значних зусиль до її становлення на посаді головного ученого секретаря Академії. Зазначте, будь ласка, Вашу думку про необхідність існування галузевих наукових академій.

– Питання щодо потреби функціонування різних галузевих наукових академій, їхньої загальної для держави кількості – це проблема українського Уряду. А те, що стосується Національної академії педагогічних наук України, без будь-якого сумніву є позитивним і для освіти, і для науки, і для нашого державотворення взагалі. Я справді віддав 7 років у своїй роботі на посаді головного вченого секретаря: два роки працював з Миколою Федоровичем Ярмаченком і п’ять із Кременем Василем Григоровичем. У бесіді з ним я переконував його, що коли я міцно розпочав свою діяльність із перебудови початкової мовної освіти, коли я міцно взявся за українське підручникотворення як для учнів, так і для майбутніх учителів початкових класів, то поєднувати цю діяльність із роботою в АПН України надзвичайно складно.

– Знаю, що Ви як багатогранна особистість захоплюєтеся не лише професійною діяльністю. Розкажіть кілька слів про Вашу сім’ю, будь ласка. Скількома показовими громадянами з роду Миколи Вашуленка вже може пишатися українське суспільство?

– Сім’я моя, і маленька, яка складається з нас із дружиною і двох уже дорослих синів, є по суті педагогічною. А її педагогічний складник значно зріс, коли у неї влилася діяльність двох невісток – старшої Оксани Вікторівни, учительки початкових класів, і молодшої Ольги Петрівни, учительки математики. Моя дружина Валентина Федорівна, з якою ми закінчили у 1961 році Глухівський педінститут, усі роки віддала роботі учителя початкових класів. І ставилися до цього батьки учнів, яких вона навчала, як до великої соціальної винагороди. А про наші нові підручники з української мови і літературного читання вона із щирим захопленням говорить, що хотіла б за ними також іще навчати учнів початкових класів. Невістки досі працюють – старша в Інституті педагогіки НАПН України, а молодша у науковому відділі НАПН України. Чотири славні внучки, усі мають вищу освіту, працюють. Три з них уже одружені, а четверта, працюючи на державній роботі, відчула, що треба одержати другу, економічну, освіту. Найстарша внучка Юлія подарувала нашій родині першу правнучку, і ми, прабабуся Валя і прадідусь Коля вже півтора року перебуваємо в повному захопленні – від її щоденного розвитку і різного виду і характеру дитячої діяльності.

– На завершення – традиційне запитання нашого видання до ювілярів, яке формулюємо у формі тези: «Ювілей – час окреслення нових проєктів». Які Ваші задуми на найближчу перспективу?

– Те, що «ювілей – це час окреслення нових проектів» є правдою. Але ці проекти значною мірою залежать від віку ювіляра. Мені, наприклад, у 50 років хотілося здобути філологічну освіту, у 60 років хотілося, щоб Буквар, до створення якого доклав стільки зусиль, став своєрідною основою нових підручників з рідної мови і літературного читання. У 70 років уже хотів побачити завершене окреслення нового зразка мовно-літературної початкової освіти в державі. А нині хочу ще побачити результати своєї багаторічної праці. Тож хочу, щоб Бог допоміг мені в цьому, подарувавши ЗДОРОВ’Я ще на наступний десяток років.

– Щиро Вам дякую, шановний Миколо Самійловичу! Вдячна долі, що свого часу мала можливість співпрацювати з Вами, вчитися у Вас! Найкращі Вам побажання й – до нових ювілеїв!

Лідія ТКАЧЕНКО,

«ОіС»

На фото:

1.                 II Міжнародні та Х Всеукраїнські педагогічні читання “Василь Сухомлинський і сучасність: особистість учителя”, смт Павлиш, 2003 рік

2.                 Засідання Президії АПН України, вченої ради Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди й учасників VIII Міжнародної конференції «Освіта – доля нації», м. Харків, 2007 рік