Сергій ПИРОЖКОВ,                                     Назіп ХАМІТОВ,

віцепрезидент НАН України,                      провідний науковий співробітник

голова Секції суспільних                            Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди

і гуманітарних наук НАН України,             НАН України, 

академік НАН України                                член-кореспондент НАН України

Нація може існувати

лише коли вона безконечно шукає саму себе,

лише коли вона постійно еволюціонує…

і прагне відповідати найкращому, що в ній приховано…

Фернан Бродель 

Стійкість – це здатність залишатися собою під тиском будь-яких обставин. Стійкість потрібна і людині, і країні, адже саме це дозволяє і утвердити, і зберегти власну суб’єктність.

В рік 30-річчя проголошення своєї Незалежності Україна знаходиться перед небаченими раніше загрозами та викликами – і пандемія коронавірусу, і гібридні війни і глобальні кліматичні зміни. Очевидно припустити, що країна матиме незалежність лише за умови національної стійкості, яку демонструють як держава, так і громадянське суспільство. Але в чому полягає така стійкість у сучасному світі? Заради чого вона існує, що захищає?

Динамічність і розвиток

У сучасних геополітичних умовах найвища цінність тієї чи іншої країни закладена у цивілізаційній суб’єктності, яка робить її дійсно незалежною. Без суб’єктності незалежність стає лише формальністю, маскою, що прикриває залежність країни від сильних геополітичних гравців. Саме тому надзвичайно важливою є стійкість (резильєнтність) (від. англ. Resilience – життєстійкість, спроможність відновлюватись) цивілізаційної суб’єктності країни. Цивілізаційну суб’єктність недостатньо досягти, її треба зберегти й розвинути в умовах різноманітних викликів та загроз.

У Стратегії національної безпеки України «безпека людини – безпека країни», яка була прийнята Указом Президента України від 14 вересня 2020 року, в першому розділі «Пріоритети національних інтересів України та забезпечення національної безпеки, цілі та основні напрями державної політики у сфері національної безпеки» стійкість визначається як «здатність суспільства та держави швидко адаптуватися до змін безпекового середовища й підтримувати стале функціонування, зокрема шляхом мінімізації зовнішніх і внутрішніх уразливостей».

У цьому визначенні маємо важливий акцент на швидкості адаптації до «змін безпекового середовища» та на мінімізації як зовнішніх, так і внутрішніх проблем (уразливостей). Проте що є критерієм продуктивності адаптації до змін безпекового середовища? І що розуміти під мінімізацією уразливостей? Адаптація може означати витривалість в потоці неминучих потрясінь, втрат і криз економіки, політики, духовно-культурної сфери, а може бути свідомою здатністю запобігати потрясінням, втратам і кризам. Відповісти на питання можна лише таким критерієм продуктивності адаптації як сила і гуманістичність цивілізаційної  суб’єктності, про що йдеться в нашій книзі «Цивілізаційна суб’єктність України». Цей критерій дозволяє усвідомити і необхідну міру мінімалізації уразливостей – таку, що дозволяє країні як суспільству і державі не лише зберігати, а й розвивати свою суб’єктність.

Отже, ми повинні говорити не про абстрактну стійкість громадянського суспільства і держави, а про конкретну стійкість цивілізаційної суб′єктності. Це, по-перше. А, по-друге, нам треба зазначати не про стійкість як важливу, але стихійну здатність, а про стійкість як стратегію, причому як розвитку держави, так і громадянського суспільства – стратегію розвитку країни.

Подібна стратегія стійкості цивілізаційної суб′єктності є стратегією національної стійкості заради незалежності і розвитку країни. Національна стійкість країни в якості стратегії означає гідну відповідь на виклики і випередження загроз, їх нейтралізацію. По суті, справжня національна стійкість в сучасному світі є стратегією недопущення переростання викликів у загрози, а загроз – у кризи. Проте це є певним ідеалом; рано чи пізно кризові явища можуть виникнути у будь-якій країні та її державі. Тому національна стійкість – це і здатність ефективно відновлюватися після криз.

У результаті можливе більш розгорнуте визначення.

Національна стійкість країни – це така стратегія її існування, коли вона здатна зберігати збалансованість розвитку та успішно відповідати на зовнішні і внутрішні виклики, протистояти загрозам і кризам, ба більше – зусиллями політичної та інтелектуальної еліти вчасно передбачати й ефективно реагувати на них заради гідної самореалізації та гуманістичного розвитку людини, що їх забезпечує держава у взаємодії з громадянським суспільством.

У сучасному мінливому світі глобальних перетворень національна стійкість країни – не застиглий стан, а динаміка й розвиток, і головним критерієм продуктивності цієї динаміки для демократичної країни є посилення й гуманізація цивілізаційної суб’єктності.

Сказане породжує нові питання. Як задля посилення й гуманізації цивілізаційної суб’єктності забезпечити динаміку національної стійкості? Які основні виміри національної стійкості країни в сучасному світі? Яким чином стратегія національної стійкості пов’язана з ідентичністю та консолідацією суспільства? Які етапи реалізації стратегії національної стійкості та її пріоритетні напрями? Як національна стійкість пов’язана з національною безпекою? Маємо пам’ятати, що критерієм продуктивності стратегії й динаміки національної стійкості за умов демократії є посилення й гуманізація цивілізаційної суб’єктності.

Стійкість як стратегія

Ми виходимо з того, що ефективна національна стійкість як успішна відповідь зовнішнім та внутрішнім викликам, а також протистояння загрозам означає реагування на них у формі випередження. При цьому дуже важливо усвідомлювати, що стійкість – це випередження у реагуванні на виклики та загрози задля уникнення катастроф. Адже катастрофа – це вже результат дії тих викликів і загроз, що не були випереджені і розвинулися у щось настільки могутнє й деструктивне, що йому важко протистояти, не кажучи вже про упередження та нейтралізацію. Від катастрофи можна лише спасатися. Наявність катастрофи означає руйнування національної стійкості як стратегії.

Отже, гідна відповідь на виклики та випередження загроз є найбільш успішною стратегією досягнення стійкості цивілізаційної суб’єктностi – національної стійкості. Така стратегія дозволяє вчасно усвідомити та підготуватися з метою мінімізувати політичні й матеріальні витрати, які можуть бути катастрофічними для національних інтересів країни, її цивілізаційної суб’єктності та взагалі для її існування у сучасному кризовому світі. Як забезпечити стратегію такого випередження? Хто здатен здійснити її? Які можуть бути етапи реалізації національної резильєнтності як стратегії випередження загроз та викликів? Ці питання додаються до поставлених вище.

Перш, ніж відповісти на них, з’ясуємо сутнісні риси сучасного кризового світу, який сформувався в контексті епохи гібридних воєн і пандемії коронавірусу COVID-19.

1.   Це світ, у якому глобальна економічнавзаємодія поступається місцем політичній та безпековій, що викликає кризу самої суті глобалізації, яка була спричинена економічною експансією наддержав і транснаціональних корпорацій.

2.   Це світ, у якому інтереси держав однозначно домінують над цінностями. Іншими словами, це світ егоцентризму країн та їх ситуативних союзів.

3.   Це світ, у якому відбувається руйнація усталених систем міжнародного порядку та колективної суб’єктності. Здобуття й збереження суб’єктності країн все більше стає індивідуальною справою, навіть якщо ті чи інші геополітичні гравці декларують інше.

Вказані риси спричинюють принципово актуальним розроблення національної стійкості як стратегії, що є відповіддю на виклики та випередження загроз цивілізаційній суб’єктності країни, і є важливою умовою як збереження, так і розвитку її реального суверенітету й незалежності.

Гнучкість як відповідь

Як ми зазначили, національна стійкість може бути стихійною, а може – усвідомленою і цілеспрямованою. Саме в другому випадку вона є стратегією, що дозволяє випереджати виклики й загрози. Показовими є слова Президента Франції Е. Макрона, який у своєму виступі на нараді французьких послів 7 серпня 2020 року, констатуючи американо-китайську біполярність в сучасному світі, зазначає: «Ми повинні задуматися про нашу власну стратегію, тому що дві країни, у яких сьогодні є справжні карти на руках – це США і Китай. Нам належить зробити вибір щодо цієї великої зміни, великого перелому: чи будемо ми молодшими союзниками тієї чи іншої сторони? Або трохи одного і трохи іншого? Або ж ми будемо намагатися вести свою власну гру і впливати?»

Це міркування є визнанням доволі глибокої проблеми стратегії досягнення національної стійкості – проблеми міри індивідуальної суб’єктності країни в глобалізованому світі. Наскільки та чи інша країна здатна стійко «вести свою власну гру і впливати»? Можна припустити, що це цілком залежить від сили цивілізаційної суб’єктності. Однак сила цивілізаційної суб’єктності не є незмінною – і не лише для Франції, а й для такої наддержави як США, яка зараз стикається з цивілізаційним викликом Китаю. Тому стійкість ведення цілком самостійної гри і впливу може бути не лише нераціональною, а й згубною. І тоді дві попередні стратегії, окреслені Е. Макроном, можуть ставати актуальними, а, може, й рятівними. Можна припустити, що в сучасному надскладному світі не може бути однозначної стратегії стійкості на всі часи. Для того, щоб національна стійкість збереглася, її стратегії мають змінюватись. Або, точніше, компоненти стратегії. Адже нині сама стратегія стійкості має бути й стратегією гнучкості – заради збереження цивілізаційної суб’єктності країни.

У питаннях побудови нинішньої стратегії України ми повинні враховувати не лише США та Китай у їх цивілізаційному протистоянні, що зумовлює глобальний порядок денний сучасного світу, а, передусім, таких геополітичних гравців як ЄС та Росія. Наше фронтирне становище між ними – велика загроза нашій суб’єктності і, зрештою, основам суверенітету й державності. Проте ця загроза є одночасно і викликом, який може актуалізувати нашу суб’єктність – якщо стане каталізатором нашого економічного, політичного й духовно-культурного зростання.

Відкритість і самоідентичність

Надзвичайно важливо усвідомити, що країна за умов сталого розвитку може зберігати й розвивати справжню національну стійкість, а може й втрачати її – коли усталений розвиток інспірований ззовні і суперечить цивілізаційній суб’єктності країни.

Потрібно розуміти, що цивілізаційна суб’єктність нині не тотожна замкненості; усталений розвиток у глобалізованому світі потребує інтенсивності відносин з міжнародними партнерами. При цьому національна стійкість, що спричинює цей розвиток, не означає незалежності як самотності, відстороненості й герметичності. Подібна стійкість веде до занепаду країн – згадаймо Північну Корею. Ця країна має слабку цивілізаційну суб’єктність, яку влада пробує «підсилити» граничною авторитарністю й войовничістю, але це веде до протилежного результату. Суб’єктність втрачається, а стратегія національної стійкості набуває гротескних проявів, стаючи безкінечним протистоянням зовнішнім загрозам – часто-густо ілюзорним, потрібним лише для збереження влади політичною елітою; при цьому реальні цивілізаційні виклики часто ігноруються.

Загалом поняття «стійкість» визначає змістовні і якісні характеристики буття людини чи країни, а «сталість» – формальні, темпоральні й кількісні. Популярне нині поняття «усталений розвиток» передусім означає його безперервність і стабільність, при цьому розвиватися може будь-що та будь-яким чином. Тоді як поняття «стійкість» стосовно розвитку засвідчує, що цей розвиток є результатом діяльності суб’єкта, який в процесі змін оберігає свою архетипову основу – ідентичність, а в своїх актуалізованих формах усвідомлює її як вільно обрану ідентичність – самоідентичність.

При цьому констатуємо, що стійкість взагалі й національна стійкість зокрема може бути як конструктивною, так і деструктивною. Деструктивна національна стійкість є замкненістю й упертістю, що призводить до послаблення суб’єктності, конструктивна стійкість означає гнучкість і відкритість.

Є ще один аспект конструктивності й деструктивності національної стійкості. Національна стійкість може бути розпорошеною, коли в окремих регіонах маємо доволі сильні прояви стійкості, але вони мають «містечковий» характер, не поєднуються у цілісність. На рівні країни така стійкість буде не лише неефективною, а й руйнівною. Натомість можлива консолідована національна стійкість, яка є не формально, а реально національною. Консолідованість – одна з найважливіших рис конструктивної національної стійкості, що надає їй справжньої сили. Проте вона має бути доповнена інтелектуальністю, яка розвиває її відповідно до конкретних вимог часу, задаючи параметри гнучкості й відкритості, а також має прогностичні можливості.

Отже, конструктивна національна стійкість[1] – це стійкість, яка є консолідованою, інтелектуальною, гнучкою й відкритою, що з необхідністю підсилює й гуманізує цивілізаційну суб’єктність країни.

Цивілізаціяна суб′єктність

Ми знову переконуємося, що національна стійкість корелює з поняттям суб’єктності. Отже, національна стійкість є якісною характеристикою суб’єктності країни, яка показує, що ця суб’єктність 1) не є тимчасовою і 2) вийшла на рівень цілісної суб’єктності держави й громадянського суспільства або прямує до цього рівня.

Важливо усвідомити, що суб’єктність країни є не лише критерієм справжності національної стійкості країни, а й її кінцевим смислом. Особливо якщо ми маємо на увазі не суб’єктність в її локальних проявах, а цілісну, цивілізаційнусуб’єктність. Якщо національна стійкість веде до цивілізаційної суб’єктності, то це означає, що вона не є спотвореною ні ззовні, ні зсередини країни. Цей критерій є вкрай важливим за умов гібридного світового порядку, сутнісною характеристикою якого є потужні інформаційні маніпуляції, ініціатори яких мають на меті послаблення суб’єктності країн. Національна стійкість є протидією таким впливам.

Отже, національна стійкість є не лише відповіддю на виклики і нейтралізацією загроз, а й протидією маніпулятивним впливам. Подібні маніпулятивні впливи зазвичай можна розділити на економічні, військово-політичні й інформаційно-культурні. Такі впливи зазвичай є гібридними – вони виступають у комплексі і мають прихований характер.

Аналітичність і прогностичність

Тепер нам надзвичайно важливо усвідомити специфіку понять «виклик», «загроза», «криза», «гібридна загроза» і феноменів особистісного й соціального буття людини, що вони їх виражають.

У сферах історії і філософії історії поняття «виклик» увів Арнольд Тойнбі. За А. Тойнбі та чи інша країна стає собою, набуває неповторний характер, цивілізаційне обличчя, суб’єктність, лише відповідаючи на виклики. Саме здатність відповідати на виклики робить країну цивілізаційним суб’єктом. Виклик – це зовнішній чи внутрішній імпульс, який може сприяти як розвитку країни, так і її руйнації – коли він є несвоєчасним або постає результатом маніпуляцій, є способом впливу внутрішньополітичних чи геополітичних гравців. Отже, національна стійкість означає відповідь не на всі виклики, а лише на ті, які посилюють цивілізаційну суб’єктність. У протилежному випадку виклики – це провокації і спокуси, які можуть стати загрозами й призвести до криз. Таким чином, потрібна глибока прогностична аналітична робота, що дозволяє постійно розділяти виклики на конструктивні й деструктивні.

Загроза – це деструктивний виклик, на який можна або не відповідати, ігнорувати його, або з необхідністю нейтралізувати.

Усі загрози можна поділити на потенційній актуальні. Зрозуміло, що актуальні загрози треба усвідомити в плані руйнівної сили й нейтралізовувати. Потенційні загрози потребують чіткого усвідомлення й прогнозування. Вони можуть бути штучними, наприклад, створеними інтелектуалами з політикуму та/або з центрів спецслужб. Такі загрози можуть виступати віртуальними, не розгортати свій потенціал до тих пір, поки ми не починаємо взаємодіяти з суб’єктами віртуальної загрози за їх сценарієм. Звісно, штучно створені загрози можуть бути і цілком актуальними, працювати проти країни і без попередньої відповіді, бути не провокаціями, а впливами. Такі штучні загрози (у сучасному світі вони все більше стають інформаційними) необхідно послідовно аналізувати й долати.

Загрози можуть бути й об’єктивними, більшість з них є актуальними. Це, наприклад, екологічні загрози – результат техногенного впливу на довкілля. Та об’єктивні загрози можуть мати й геополітичну природу – скажімо, сильна імперська авторитарна держава поруч з меншою та демократичною завжди буде для неї загрозою самим фактом свого існування. Цікаво, що для меншої країни, якщо вона є авторитарною, імперський авторитарний сусід не сприймається як загроза, а як виклик. Проте саме тут загроза є максимально сильною – менша авторитарна країна рано чи пізно буде поглинатися більшою авторитарною країною-сусідом – якщо не політично, то економічно чи культурно. Типовий приклад – відносини Білорусії та Росії.

При цьому мудра стратегія й політика національної стійкості меншої демократичної країни поруч з авторитарним гігантом може нейтралізувати цю об’єктивну загрозу до рівня виклику, відповідь на який буде означати економічний, політичний, духовно-культурний розвиток і таке посилення цивілізаційної суб’єктності, яке вплине на суспільство цього авторитарного гіганта. В ідеалі – це модель взаємодії України з Росією, населення якої може переконатися у більш високому рівні життя, захищеності прав людини й темпах цивілізаційного поступу українського суспільства. Наразі це найбільш ефективний напрям формування стратегії національної стійкості – несиметрична відповідь на гібридні загрози, що їх генерує наш північний сусід. В цьому плані нам потрібно брати приклад, можливо, з Фінляндії.

Криза – це загроза, яка настільки актуалізувалася, що може зруйнувати основи держави й громадянського суспільства тієї чи іншої країни. Як ми побачили вище, завдання стратегії національної стійкості України – не допускати перехід викликів у загрози, а останніх у кризи при готовності до криз та їх наслідків.

Гібридна загроза означає поєднання викликів, загроз і криз в єдине ціле. На перший погляд здається, що таке поєднання є переважно стихійним, спричинюється об’єктивним факторами, але при уважнішому аналізі можна побачити, що часто-густо воно створюється штучно. До того ж, в умовах інформаційних воєн, що є сутнісною ознакою сучасних гібридних воєн і «гібридного світового порядку» (термін В. Горбуліна) маємо діяльність спецслужб і агентів впливу, які прагнуть заплутати суспільну свідомість, називаючи виклик загрозою, загрозу – кризою або навіть оцінюючи кризу як виклик та навпаки. Все це призводить до дезорієнтації громадян тих чи інших країн, що у свою чергу веде до деформації інституцій держави і громадянського суспільства. В результаті таких впливів слабшає національна стійкість і цивілізаційна суб’єктність країни.

Поєднуючи виклики, загрози і кризи, гібридна загроза множиться і набуває різноманітних виявів, тому коректніше говорити про гібридні загрози у множині.

Отже, гібридні загрози країні – це посилення викликів, загроз і криз шляхом поєднання їх в єдине ціле, що зумовлено як об’єктивно, так є і наслідком дій певних cуб’єктів, метою яких є свідоме послаблення національної стійкості і стагнація цивілізаційної суб’єктності, а в деяких випадках і знищення її.

Свідоме продукування гібридних загроз, створення їх образу у масовій свідомості є однією з інформаційних стратегій і тактик ведення гібридної війни. В умовах сучасної України виклики, загрози і кризові явища, що поєднуються у гібридні загрози, з однаковою вірогідністю можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми. Це актуалізує осмислення зовнішнього і внутрішнього вимірів стратегії національної стійкості. 

Розглянемо специфіку національної стійкості України, що відображає її визначальні ментальні риси і одночасно відкриває цивілізованому світові.

Гуманізм

Ми вже визначили, що поняття «стійкість», на відміну від концепту «сталість», визначає змістовні і якісні характеристики буття країни. Чим же може бути змістовно наповнена, визначена й спричинена конструктивна національна стійкість України? Якщо ми говоримо про національну ідентичність, що може бути ознакою всієї української політичної нації, то потрібно виділити її світоглядний стрижень, який є компліментарним з навколишнім світом, а також архетипові ознаки культури, котрі зумовлюють своєрідність цієї ідентичності.

Враховуючи, що Україна належить до християнського цивілізаційного світу, для якого особистість, її свобода й гуманістична самореалізація є вищою цінністю, то таким світоглядним стрижнем може бути християнський гуманізм.

У попередніх публікаціях нами зазначалося, що християнський гуманізм є духовно-культурним мостом між Україною і євроатлантичною та євразійською цивілізаційними спільнотами, що запобігає конфліктності, інтегрує в ці спільноти, при цьому посилюючи, а не ослаблюючи нашу суб’єктність. Тепер ми можемо поставити питання про важливість, але недостатність християнського гуманізму. Проблема в тому, що будь-який гуманізм, навіть такий доволі відкритий до всіх груп та спільнот як християнський, обмежений наявним буттям людини. Він висуває низку вимог до взаємодії з Іншим, але не з самим собою.

Зараз ми повинні зробити наголос на розвитку людини, русі від індивідуальності, яка здатна лише відстоювати свою ідентичність, солідаризуючись з іншими індивідуальностями, до особистості, яка в процесі власного формування має змінюватися, трансцендувати, виходити за власні межі. Вченням, що робить наголос на розвитку людини як особистості, є персоналізм, тенденції якого є доволі органічними для вітчизняної філософської думки. Суть персоналізму полягає у вимозі розвивати свої потенції, передусім духовні, приймаючи при цьому цінність іншої особистості та унікальність шляху її розвитку. Такий підхід був означений ще Григорієм Сковородою, який вперше доволі чітко висловив кредо українського персоналізму, як «сродна праця». У цьому контексті персоналізм постає як діяльний гуманізм, що сприяє розвитку особистості, виводить з наявного буття, де всі потенції приховані, до їх розкриття, що й означає справжню суб’єктність.

В результаті можливий такий попередній висновок: для набуття конструктивної національної стійкості України її ідентичність повинна світоглядно проявлятися як християнський гуманізм та персоналізм. При цьому потрібна відкритість всім світоглядним позиціям, що вбачають вищу цінність у вільній та гідній самореалізації особистості у співтворчості з Іншим.

Враховуючи схильність українців до такого культурного архетипу як індивідуалізм, який став вже архетипом світогляду й поведінки, персоналізм набуває доволі великої значущості – як світоглядний принцип, що дозволяє піднятися над індивідуалізмом й «сродно» єднатися – без авторитаризму, образу вождя та ідеології вождізму. Адже ідеологія вождізму з необхідністю включає в себе ксенофобію, агресію, репресивність й саморепресивність, що є чужим для української ментальності. Українці глибинно спрямовані не до общинних форм єднання, в яких особистості нівелюються під пресом «вічно правильних» норм та «єдино можливих» ідеологічних наративів і метанаративів, а до вільного обговорення з урахуванням позиції Іншого і повагою до нього.

Персоналізм як універсальний принцип унікально виражає архетипова українська світоглядна толерантність – здатність до обережного, стриманого ставлення до світоглядної позиції Іншого, його принципів та цінностей. Інша справа, що така здатність українця має виходити від толерантності як обережності до толерантності як співтворчої взаємодії – тієї самої сродності, яка складає серцевину будь-якої ідентичності й консолідованості. Саме на основі такої активної співтворчої толерантності і можлива продуктивна стратегія національної стійкості України. Важливо, що світоглядна толерантність поєднується з таким архетипом української культури як кордоцентризм, що робить її проникливою, наповнює душевною теплотою й духовним піднесенням.

Елементи моделі

Можна виділити основні елементи моделі конструктивної національної стійкості України, які одночасно є її принципами:

Цивілізаційна визначеність і цілісність. Стратегія національної стійкості України існує в ім’я утвердження сталого розвитку її цивілізаційної суб’єктності, що зумовлює її смисл, ресурсність та спрямованість. Отже, результат дії стратегії конструктивної національної стійкості – не просто стійкість ідентичності, а розвиток сильної й гуманістичної цивілізаційної суб’єктності нашої країни. Якщо ми визнаємо, що цивілізаційна суб’єктність можлива лише на рівні країни, а не окремих волонтерських, громадських рухів чи будь-яких інституцій держави, то і національна стійкість України – це стійкість держави в єдності з громадянським суспільством, а тому маємо говорити про стратегію національної стійкості країни в цілому, яка у своїх розвинених формах стає стратегією цивілізаційної стійкості.

Стратегія національної стійкості країни в цілому означає й консолідацію всіх регіонів України навколо загальнонаціонального цивілізаційного проєкту, його принципів та цінностей, а також визнання цивілізаційної суб’єктності вищим приорітетом.

Випереджувальний характер та інноваційність. Національна стійкість України повинна мати випереджувальний характер щодо викликів, загроз і криз – як зовнішніх, так і внутрішніх. Проте для її конструктивності потрібен не лише динамізм, а й інноваційність.Без такої якості національна стійкість може стати репресивністю, а тому – безкінечним пошуком «ворогів народу». Лише інноваційний характер стратегії національної стійкості здатен надати їй конструктивність, виводячи за межі повтору традиційних форм стійкості.

Людиноцентризм. В демократичному суспільстві національна стійкість, як і цивілізаційна суб’єктність, існує заради гідної самореалізації людини. В цьому відмінність стратегії національної стійкості України від подібних стратегій наших авторитарних сусідів.

Вказані риси і принципи компліментарні архетиповим основам української культури і ментальності, а тому вони відповідають реальним потенціям української політичної нації.

Отже, саме ці принципи можуть бути методологічними орієнтирами і ціннісними стрижнями всіх етапів реалізації моделі конструктивної стратегії національної стійкості, а також розвитку її пріоритетних напрямів.

Стратегія відповіді

Цілком очевидно, що реалізація ефективної і конструктивної стратегії національної стійкості України потребує аналітичного (теоретичного) і практичного етапів. Більш глибоке усвідомлення проблеми дозволяє зробити висновок, що стратегія національної стійкості, яку ми усвідомлюємо як стратегію відповіді на виклики та випередження загроз цивілізаційній суб’єктності країни у сучасному кризовому світі, потребує здійснення як мінімум трьох принципових етапів: 1) аналітичного, 2) практичного та 3) постаналітичного.

Перший етапвключає в себе моніторинг реальних подій та ситуацій у світі з метою передбачення конкретних внутрішніх або зовнішніх викликів і загроз, відділення перших від других, їх класифікацію та з’ясування взаємозв’язків, а також вироблення плану дій щодо їх випередження, нейтралізації і протидії.

На другому етапівідбувається практичне здійснення нейтралізації деструктивних викликів та загроз і протидії їм.

На третьому етапі – аналітика результатів і наслідків практичного етапу, що стає основою для корекції практичних дій.

Перший і останній етапи в їх теоретичних і методологічних вимірах потребують значного інтелектуального потенціалу, який може забезпечити взаємодія фахових аналітиків та експертів (передусім з НАН України, університетів та інших авторитетних дослідницьких інституцій) з представниками органів виконавчої влади, відповідальними за національну безпеку держави.

Напрями стратегії

Спробуємо виділити кілька пріоритетних напрямів формування стратегії національної стійкості України. Як ми вже зазначали раніше, основною метою національної стійкості є збереження та розвиток цивілізаційної суб’єктності нашої країни. Це означає, що ми повинні забезпечити декілька напрямів стійкості. При цьому національну стійкість ми можемо трактувати і як процес, стратегію, і як певну якість, результат втілення стратегії.

Ми виділили зовнішній та внутрішній виміри національної стійкості. З усіх проявів зовнішньої стійкості найважливішим є напрям зовнішньополітичної стійкості, що потребуєпостійного поглибленогоаналізу зовнішньополітичного середовища на предмет наявності в ньому явних і гібридних загроз для цивілізаційої суб’єктності нашої країни та оцінки здатності нашої держави ефективно протидіяти їм, виробляючи відповідні рекомендації.

Зупинимося тепер на напрямах, які, на перший погляд, складають внутрішній вимір загальної стратегії національної стійкості, але насправді в умовах глобального світу є одночасно і внутрішніми, і зовнішніми.

Стратегія економічної стійкості. Зрозуміло, що успішна економіка є базисом цивілізаційної суб’єктності країни, а звідси стає важливим предметом стратегії національної резильєнтності. Тому потрібен аналіз зовнішньо- та внутрішньоекономічного середовища України на предмет наявності викликів і загроз, окреслення найбільш реальних шляхів відповідей і запобігання. Важливим складником економічної резильєнтності країни є енергетична стійкість, що потребує проведення моніторингу світового й регіональних енергетичних ринків та ефективної енергетичної політики Української держави в контексті усвідомлення актуальних загроз і викликів, а також можливостей протидіяти їм.

Стратегія соціально-політичної й правової стійкості передбачає аналіз і нейтралізацію деструктивних викликів і загроз в контексті розвитку внутрішньої політики країни, її політикуму, взаємодії держави і громадянського суспільства, а також правової та правоохоронної систем України, їх місця в міжнародно-правовій архітектурі.

Стратегія гуманітарної стійкостіпотребує аналіз викликів та загроз розвитку людини в Україні (забезпеченню базових потреб і прав людини) та ефективну відповідь на них шляхом ефективного функціонування гуманітарної сфери, її суб’єктів та інститутів. До структури стратегії гуманітарної стійкості, напевно, треба включити стратегію демографічної стійкості –як актуальний напрям, одним з найважливіших елементів якого є природний рух населення та міграційні проблеми України у глобалізованому світі.

Стратегія духовно-культурної стійкостівимагаєґрунтовного дослідження мистецького та релігійного середовища України як таких, що мають найбільший вплив на формування світогляду, оцінку викликів і загроз у цій сфері й вироблення рекомендацій з їх випередження та нейтралізації.

Стратегія освітньої й наукової стійкості передбачає аналіз викликів і загроз в контексті розвитку освіти і науки, зокрема, зовнішніх впливів на ці сфери. Успішні відповіді на виклики і загрози потребують збалансованого поєднання зарубіжних інновацій в організації освітньої і наукової сфер з розвитком продуктивних вітчизняних традицій.

Стратегія стійкості масових комунікацій(стратегія мережно-інформаційноїстійкості)потребує оцінки інформаційного середовища України щодо викликів та загроз (передусім у ЗМІ й соціальних мережах Інтернету) та здатності ефективно їм протидіяти.

Стратегіявійськово-політичної стійкостіможе бути виділена окремим напрямом, враховуючи стан гібридної війни, в якому знаходиться наша країна. При реалізації цього складника стратегії національної стійкості важливим є дослідження міжнародного військово-політичного середовища та вітчизняного військо-політичного й військово-технічного потенціалу в умовах гібридної війни.

Запорука безпеки

Зупинимося на проблемі взаємодії національної стійкості і національної безпеки. Поняття «національна стійкість» і «національна безпека» та реалії, що вони їх віддзеркалюють, є достатньо близькими, і на перший погляд, навіть тотожними. Проте більш глибоке осмислення прояснює відмінності: національна безпека є стан захищеності ідентичності країни та самого її існування, реалізації її національних інтересів, тоді як національна резильентність постає доволі ефективною стратегією забезпечення такого стану, як вже було зазначено, є фундаментальною запорукою національної безпеки.При цьому надзвичайно важливо розуміти, що і національна безпека як стан, і національна стійкість як стратегія його забезпечення є лише засобами досягнення й розвитку сильної та гуманістичної цивілізаційної суб’єктності країни. Адже саме така суб’єктність відкриває для громадян можливість розвитку, гідної самореалізації та щасливого життя.

Чому стратегія національної стійкості стала актуальною для забезпечення національної безпеки сучасних держав? Справа в тому, що сучасний світ розвивається в просторі постійної геополітичної турбулентності та порушення усталених норм міжнародного порядку, причому це відбувається доволі динамічно, тому «пропущені удари» загроз та викликів можуть призводити до справжніх економічних, екологічних, гуманітарних криз та катастроф, коли країна безнадійно відстає від більш ефективних і потужних геополітичних гравців, втрачає суб’єктність, а її народ – рівень життя та можливості самореалізації.

Тому випередження й нейтралізація викликів та загроз на ранніх етапах стає своєрідною профілактикою «серйозних хвороб» держави, які по суті, є деформаціями її цивілізаційної суб’єктності. Така профілактика є значно менш затратною, а отже ефективнішою, ніж подальше «лікування». Іншими словами, якщо ми припустимо, що національна безпека держави є необхідним мінімумом цивілізаційної суб’єктності, який потрібен для її інноваційного розвитку, то національна стійкість нині постає одним з найкращих каталізаторів забезпечення і національної безпеки, і цивілізаційної суб’єктності.

Актуальність розроблення стратегії національної стійкості та її практичне втілення обумовлені також і тим, що в сучасному глобалізованому світі маємо суперечливе поєднання ірраціоналізму й прагматизму у свідомості політичних еліт країн та їх населення. В міжнародній політиці мусимо констатувати зміщення акцентів з цінностей на інтереси, наростання егоцентризму держав та блоків.

Отже, можемо впевнено констатувати: жоден геополітичний гравець – країна чи союз країн – не вирішить за Українську державу та громадянське суспільство нашої країни проблему національної стійкості. Настав час інтенсивно розробляти цю стратегію власними силами, щоб в умовах сучасного багатополярного світу не втратити власний суверенітет, незалежність і можливість справжньої суб’єктної реалізації.

"Освіта і суспільство", 2021, № 7-8, С. 6-7

"Освіта і суспільство",  2021, № 9, С. 10-11 

---

[1] Надалі, використовуючи поняття «національна стійкість», ми будемо мати на увазі саме конструктивну національну стійкість. Якщо ж ми будемо окремо додавати атрибут «конструктивна» та/або більш його конкретні риси – «консолідована», «інтелектуальна» тощо, то це означатиме, що ми робимо на них акцент, протиставляючи конструктивну національну стійкість деструктивній або виділяючи окремі її риси.