«Не так страшні помилки, як наслідки, що слідують з них», – ці слова лауреата Нобелівської премії Лева Ландау повертають до мислителя епохи Реформації, знаменитого Еразма Роттердамського, якого називають «Вольтером ХV століття». У 1511 році в Парижі він видав роботу «Похвала глупоті», охарактеризовану як «іронічна декламація». В каскаді іронічно-саркастичних думок Еразм зазначав, що люди не можуть обійтися без глупоти, особливо в спілкуванні, оскільки вона надає йому «приємність». Тому своє щастя вони бачать не у знанні, а в «любові до вигадок», примішуючи до елементів мудрості значну долю глупоти.

Що цікаво, в кожному суспільстві існує мудрість і її тінь, марево мудрості, яке називається дурістю (глупотою). Вона різнобарвно представлена малими і велетенськими вигадками. А це означає, що у будь-якому суспільстві, як учив ще в ІV ст. до н.е. Платон, є як любителі мудрості (філософи), так і філодокси, тобто любителі марень та вигадок, дурості та самодурства.

Влада як виграш?

Нераціональність, а отже невігластво і некомпетентність завжди виникають тоді, коли людина чи група людей за різних життєвих обставин (як це показав Еразм Роттердамський) виконує роботу одним і тим самим способом, але сподіваючись обов’язково отримати різноманітні бажані результати. Іншими словами, мудрий ніколи не вимірює розмаїття речей і людських вчинків одним масштабом, бо це був би вияв неспроможності створити інформацію. Одномірні зв’язки з навколишнім середовищем, у тому числі з іншими, людина вибудовує не на основі знання, а на гадках, тобто на символіко-міфопоетичній основі. Звідси відоме усім дилетантство «зцілювачів світу», в якому місце досвіду й розуму заступає абсурд. Своєрідним прообразом (архетипом) цієї глупоти можна вважати, скажімо, зображеного Григорієм Сковородою Алківіада, який, прагнувши пізнати сутність богів, розбивав одне за одним їхні скульптурні зображення. Алківіад не розумів, що боги – це опредметнені людьми і символічно представлені соціуму думки самих людей.

Міркування Е. Роттердамського про глупоту, яку він вважав могутнішою за розум і мудрість, знаходять в наш час продовження в концепції пост-правди, яка все частіше зустрічається не лише в сучасному публіцистичному, а й науковому дискурсах. Зараз нерідко констатують, що не лише в суспільних науках складається «марево-мудра» ситуація, що включає в себе і «відвертих дурисвітів», і «вчених світового рівня». Для сучасної політології пост-правда – наслідок світу, в якому індивідуальні відчуття й досвід постають найвищими цінностями. В результаті за останні 100–150 років постав гіпертрофований світ, у якому індивідуальна віра в щось (докса) стала переважати об’єктивну істину.

На думку Стіва Фуллера, автора книги «Пост-правда: знання як гра у владу» (2018), одна із головних особливостей пост-правди – розмитість кордонів між істиною та неясністю, напівправдою, явною помилкою і задуманим обманом. В умовах пост-правди істина перебуває серед множинності ликів неістинного, тому віра в її існування, в те, що вона унікальна і володіє найвищою пізнавальною цінністю, постає проблемною справою подвійно: важко відшукати і зберегти її, але ще важче діяти відповідно до неї. Широке розповсюдження інформації завдяки Інтернету, соціальним мережам тощо робить об’єктивну оцінку фактів менш значущою, ніж суб’єктивні переконання, моральна оцінка та емоції. Усе це є особливо трагічним у тих ситуаціях, коли потужний розвиток медіа та інформаційних технологій стирає відмінності між правдою й вигадкою, а уміння сумніватися, перевіряти почуте або прочитане, відсіювати неправдиву інформацію вже не виступає, так би мовити, ефективним засобом «інтелектуальної гігієни».

Фактично пост-правда – це гра в знання, в якій істина є призом, нагородою. Метою цієї гри виступає влада, яку дає істинне знання. Але при умові, що інші гравці визнають володаря призу найкращим користувачем істинного знання. Хоча це знання – його, суб’єктивне. Іншими словами, пост-правда – це політика, що спирається на почуття і власні переконання, які насправді не мають під собою реальних підстав і фактів. При цьому об’єктивна істина не фальсифікується, а просто відсувається або відходить на другий план. Не філософія, як шлях до реальних підстав і фактів, а філодоксія. Звідси – безліч знань-поглядів, замкнених на індивіда, на його суб’єктивність, на його «правду». Тому в сучасному суспільстві почала панувати не «філо-софічність», а тотальна «філо-доксичність», зовсім не виступаючи як неправда, нісенітниця, а лише як «своя» правда (докса). Істини тут не доводяться, а просто технічно подаються у вигляді повідомлень, приписів, рецептів, які латентно скеровують людину, як потрібно виконувати ті чи інші завдання.

На ролі суддів, які визначають право переможця на істинність, насамперед претендують так звані «експерти», носії кліпового мислення, які апелюють до поняття «довіри». На їх думку, потрібно довіряти словам, аргументам, позиціям, які офіційно проголошуються, у тому числі тим, що проголошуються ними. Але ж довіра – це якість, наявність якої відчувається головним чином як продумана відмова дослідити претензію на знання стосовно себе, відмова критично мислити. Довіра – «філодоксичне»[1] поняття, оскільки нагадує свого роду «псевдоелемент», невловимий флюїд. Другим, більш переконливим і надійним критерієм визначення істини виступає наукова спільнота. Солідарність між її представниками по тій чи іншій проблемі є умовою досягнення більш надійного та достовірного знання. Вони обґрунтовують або заперечують ті висновки, що їх аналітично мисляча людина здатна зробити для себе, і водночас протистоять невігластву і глупоті.

Критичне ставлення як вихід

Але наскільки сподівання на істину можна реалізувати в умовах широкого розповсюдження інформації завдяки Інтернету, соціальним мережам? Значний обсяг та доступність потоків інформації ускладнюють і навіть роблять неможливою перевірку знань на істинність. Адже формуванню думки з будь-якого питання, фактам чи істинності теорій, які їх описують, відводиться менш значуща роль, ніж віруванням, суб’єктивним оцінкам та пристрастям. Лавина інформації, різноманітність джерел її інтерпретацій створює ситуацію, в якій брехня, плітки, чутки розповсюджуються з надзвичайною швидкістю. В результаті істинне знання проблематично, якщо взагалі можливо, виокремити з різноманітних думок і гадок.

У цій ситуації люди починають керуватися не розумом, а глупотою. Або «зворотнім розумом». Дійсно, якщо подивитись на події не лише минулого, а й нинішні, то виявиться, що люди в своєму прагненні до «щастя» керуються не знанням, а глупотою. Коли вона «дрімає» в рядовій, «масовій» людині, її, як правило, не помічають. Але коли глупота проявляється в діяннях людей, які вирішують долю народу, долю країни, то вона завжди приводить до непередбачуваних і навіть трагічних наслідків.

Як свідчить історія, за кожен з таких проявів людство платило таку страшну ціну, що, здавалося б, давно пора б порозумнішати. Ще Г. Гегель говорив: історія вчить тому, що вона нічому не вчить. І причина тут не в тому, що історія постає набором подій і фактів, які вже нічого не значать. Вона як і світ не є усталеною конструкцією чи моделлю минулого, а сповнена буттєвості і як така наділена усіма характеристиками буття. Передусім, це вимір можливого, тобто здатності змінюватись. Точніше, історія потенційно сповнена можливістю і як така може «проростати» не лише в сучасному, але й у майбутньому. Вона для розумної людини, що мислить, яка прагне скинути з себе за будь-яку ціну гнітючий «тягар минулого», завжди критично осмислюється. Критичне ставлення до історії – це прагнення зрозуміти її. Не виправдати, а зрозуміти в її власній сутності, не фетишизуючи і не заперечуючи можливі її уроки. Вона має бути для людини докором і уроком, приводом для роздумів і надією. Відомі слова Екхарта Іогана «хто хоче стати тим, ким повинен бути, той має перестати бути, ким є» мали б стати життєдайним імперативом людини. Але для того, щоб це відбулося, потрібно не просто бути інтелектуальною людиною, а людиною, яка має мужність бути мудрою (sapereaude).

Фахівці проти «експертів»

На жаль, її місце займає «масова» людина, для якої розумне, інтелектуальне начало не є пріоритетом в досягненні життєвого успіху. Для неї важливі яскраві гасла кліпової культури у поєднанні з різноманітними шоу та флешмобами, які формують постійне бажання брати участь в такого роду «тусовках». Й тут неважливо, носять вони розважальний, політичний чи протестний характер. Головне – співучасть. А це, у свою чергу, навіть коли вмикають політичні гасла – лише імітація боротьби й протесту, що нагадує образ середньовічного карнавалу, який не зважаючи на його розважливість, не обходився без смертей, сліз й одночасно сміху. Це, власне, та людина, предки якої в процесі суду над Ісусом Христом кричали «Розіпни його!». А в більш новітній час робила з книг аутодафе, посилала гнівні телеграми «вождю» з вимогою розстріляти «ворогів народу» як «скажених собак», яка писала доноси на інакодумців.

За цих умов будь-яка антинаукова думка (глупота, дурість) вважається аксіологічно рівною думці так званих «експертів», які витіснили з політичного, економічного дискурсу вчених, фахівців. Тепер мало хто задається питанням: а що стоїть за цим поняттям «експерт»? Йдеться про відмінність між тими, чиї знання є просто «інтерактивними», тобто свого роду розумінням, заснованим, наприклад, на знайомстві не з відповідною науковою літературою, а позиціями блогерів або статтями в ЗМІ, які експерт може запропонувати для публіки. І тими, хто володіє дійсними знаннями, здатними внести оригінальний внесок у ту сферу знання, яка може принести реальну допомогу суспільству.

Як це не прикро, потрібно чесно сказати: межа між експертним знанням, в якому експертиза розглядається як мережа фахівців, інститутів, висновків та інституційних механізмів для досягнення істини, і діяльністю самоназначених експертів з їх претензією на компетентність, які володіють набором умінь з метою впливу на індивіда, групу чи спільноту, поступово зникає. Це свідчить про реальну кризу наукового аналізу і компетентної експертизи в країні. Ми, як нам думається, займаємо перше місце у світі з різного роду інститутів і центрів стратегічного розвитку, управління та прогнозування, які складаються із однієї людини і секретарки, але претендують на масштабну експертну оцінку усіх проблем суспільства. В результаті жодної істинної й всебічної експертизи не проводиться, а за неї видаються ті чи інші ідеологічні марення і комерційні замовлення. Відтак, на цій основі напівправди і фантазій формується громадська думка, характерна для умов пост-правди.

Це відбувається і тому, що людство зараз переживає «епідемію цифрового аутизму». Ми переходимо із «галактики Гутенберга» в «галактику Цукерберга», із цивілізації системного мислення в цифрову цивілізацію наглядних, візуальних образів, де немає місця аналітичному мисленню. І справа не в тому, що це веде до викривлення, спотворення об’єктивного світосприйняття. Трагізм ситуації в тому, що сама публіка, «народ» мовчазно погоджується з таким станом справ. Істина, як і правда, як і знання, вимагає особистих зусиль, щоб їх усвідомити. Між тим, будучи ідеологізованими, вони задаються людині в єдино допустимій інтерпретації, дотримання якої стає прерогативою представників влади. Істина постає спрощеною, буденною, позбавленою сутності. Саме такою, яка доступна «звичайній» людині, для якої краще не обтяжувати себе зайвим знанням, зате бути «щасливою» (Станіслав Лем).

Звісно, всі люди вважають себе розумними, здатними до діяльності й творення власного життя. Але глупота – це коли невміння, незнання, некомпетентність переторюють навіть розумні дії на пусті й безглузді. Така діяльність стає імітацією розумності, бо відбувається освоєння дріб’язкових, випадкових фактів, що не створюють труднощі, збивають з пантелику. «По ділам пізнаєте їх», говорив Христос. Мудрість, розум, які мають бути атрибутами істини, достовірності вибраного шляху і діяльності, стають не лише важкодоступними, а й просто непотрібними. Відтак нехтування розумом як критерієм ствердження мислення, умови існування творчої особистості («Cogito ergo sum» («Мислю – отже існую») Рене Декарт), обумовлює нездатність до судження. А відсутність вміння судження, говорив Іммануїл Кант, є те, що ми називаємо глупотою, від якої ліків немає. 

Смисл проти чуттєвості

Безумовно, ситуація, коли навколо одні Сократи та Ейнштейни, також крайність. Та багато їх і непотрібно. Справа в іншому: вчені, мудреці, інтелектуали як правило індивідуальні. Вони, як зазначав Сергій Кримський, «завжди в меншості». Тому здебільшого перемагає тиск «маси», яка в своїй впевненості у силі грошей, блату, пріоритету матеріального («тварного» – Григорій Сковорода) може піти на будь-які злочини заради торжества власного, хоча й нікчемного, з точки зору істини, але все ж таки «Я». У цих умовах глупота, що постає як соціальна тупість, є для «маси» alterego. Оскільки «маса» керується сферою чуттєвості, пов’язаною з тілесністю, яка ширша сфери розуму.

Глупота, як і розум, найбільш рельєфно виявляє себе в процесах того або іншого виду діяльності. Одна справа діяльність, заснована на розумній послідовності подій, з аналізом і передбаченням того, що потрібно для суспільства і людини. Інша – імітація розумної діяльності, без включених чітких понять, без смислової навантаженості, що обумовлює нездатність судження і, відповідно, мислення, і є глупотою. Особливо це помітно в сучасному суспільстві, яке втрачає традиційні зв’язки і ментальну єдність, розколюється на багаточисельні спільноти (за соціальними, регіональними, політичними, культурними й навіть релігійними ознаками). І кожна така спільнота, «підігріта» ідейними коучами, переслідуючи свої інтереси, продукує в стані перманентної війни за уми і душі людей власні правила й принципи життя. Відбувається, так би мовити, «капсуляція груп», в яких людина по-різному трактує події, читає лише звичні для її бачення тексти, прислуховується лише до тих, хто думає як вона й заперечує усе те, що не вписується в її власне світовідчуття.

В умовах пост-правди, як зазначає Жан Бодріяр, подібна імітація є достатньо поширеною. Прикладом може бути запропонована в Україні кілька років тому пропозиція співробітників Міжгалузевого інституту управління, що знаходиться в м. Києві, розглядати об’єктом вивчення проблему «плебсології». В наданій ними анотації плебсологія визначається як нове філософсько-правове вчення про масову участь мудрого «простонароду» в право-державотворчих та інших позитивних і негативних природно-соціальних процесах. В основу цього питання покладено знайоме з давньоримської історії слово «плебс», що характеризувало ту частину населення, яка протистояла патриціям (привілейованій частині населення), і яка згодом виборола політичні права, рівні з патриціями, хоч і не могла займати вищі релігійні та царські посади.

Щоправда в історії культури поняття «плебей» характеризує людину малокультурну, малограмотну (нувориша), далеку від принципів моралі і відповідної поведінки. Очевидно, це головна причина того, що «плебсологія», попри сподівання авторів, не стала новим філософсько-правовим вченням. Усе-таки культурна, освічена спільнота не визнала плебеїв («простонарод») тією соціальною категорією, яка в умовах динаміки наростання знань та інформації може подолати фінансово-економічні та політичні кризи, побудує справедливу державність, класичне громадянське суспільство. Але, не зважаючи на це, «плебеї» залишилися. Лише постає питання: хто є «плебеєм» в умовах суспільства, заснованого на знаннях? Це в інтелектуальному плані людина неосвічена, або ще гірше – напівосвічена. А від цього до глупоти, як і «від великого до смішного» (Наполеон), один крок. І, що найгірше – до рафінованого аморалізму і підлості.

Однак пропозиція авторів «плебсології», за всієї утопічності й аморфності, має під собою реальну основу. А саме – сакральна апеляція політиків всіх кольорів і рангів до «народу». І він, цей «простонарод», що цікаво, відповідає взаємністю… Інакше як пояснити, що на посади президентів, депутатів тощо він єдинодушно обирає кандидатів, далеких від інтелектуальної діяльності, не кажучи про їх кліпове аполітичне мислення. Іноді складається враження, що цей простонарод, як свідчать останні події не лише в Україні, керується гаслом мадам Помпадур: «Після нас хоч потоп».

Істина проти філодоксії

Не заперечуємо, поняття «народ» – абстракція. Як «маса», він складається з різних груп, спільнот, індивідів, різних за уподобаннями та способами реалізації своїх інтересів. За аналогією наведемо міркування Освальда Шпенглера стосовно поняття «робітничий клас», яке, з його точки зору, є винаходом теоретиків. Адже в дійсності існують не «народ», не «класи», а нескінченна множина видів діяльності людини, які мають суто службовий характер – робота в майстерні або в конторі, в канцелярії і на кораблі, на вулицях і в шахтах, на лугах і в полях. Разом з тим, як свідчить історичний досвід, саме ця абстрактна сила, «простонарод», залежно від того, хто її мобілізував і хто спрямував, нерідко руйнує традиції, устої цивілізації. Відтак цілі покоління втрачають сили на повернення до життя, гідного для людини. Мабуть, саме тому в критичні моменти поборники державних інтересів починають запобігати ласки в неї, пафосно називаючи її електоратом або, ще краще, «народом». Що ж стоїть за цим словом, за «масою»? Стоїть «мовчазна більшість», осліплена грою символів й поневолена стереотипами. Вона, за словами Жана Бодріяра, готова сприймати «усе що завгодно, лише б усе це було видовищним».

Це анонімні міріади одиноких, роз’єднаних індивідів, позбавлених впевненості в собі, що посилаються на авторитети і кумири. Але це не рятує від втрати цінностей, дезорієнтації в потоці нескінченних змін, неможливості ствердити своє «Я». Особливо тепер, в умовах колосальних потоків інформації. Усім цим людям, які складають «масу», які носять, бігають, працюють, шукають вигоду, годинами теревенять по телефону, здебільшого не вистачає того, що надає життю гідності й привабливості, що властиві людині, яка критично й аналітично мислить. Втративши джерела соціокультурних, ціннісних зв’язків між собою, ці індивіди стають тим живильним ґрунтом, на якому формується маса, натовп. У Давній Греції її називали «охлосом», а в Давньому Римі – «плебсом». Вони були і залишаються носієм «зворотнього розуму».

Звісно, розум, розумне мислення, крім позитивних характеристик, має й інші атрибутивні ознаки – оманливість, обмеженість, недалекоглядність, підміна серйозних проблем пустими і легкими, слабкість доказової бази. Але вони долаються в результаті критичного самоаналізу. Головна ж якість, яка підміняє всі претензії на розумне мислення і діяльність – упевненість в правдивості лише своєї позиції, що здійснює вже згадуваний філодокс. І тут знову ж таки нічого жахливого не трапляється: кожний має право на помилку і глупоту. Інша справа, що завдяки зловживанню цим правом, суспільство й постає час від часу перед жорсткими випробуваннями. І все тому, що не розрізняє, плутає здатності: одна справа – дивитися, друга – бачити. Коли розум перестає бачити, він втрачає можливість розуміння складних речей, які не дані в безпосередніх відчуттях і уявленнях.

Більшість людей, вважав Рене Декарт, здатні осягати і по-своєму розуміти лише тілесне, що доступне уявленню, яке можна відчувати. Тому все своє життя вони сприймають речі лише приблизно, не чітко, і не володіють розумом зрілим, завершеним. Крім того, розум обов’язково пов’язаний з любов’ю до істини, що неможе існувати в обмежених людях, позбавлених духовного дару. Але вони і є тією більшістю, що постає інструментом для вирішення всіх питань і проблем. Тому, очевидно, для Еразма Роттердамського всі люди дурні (глупі), і відмінність між ними в тому, що кожен дуріє по-своєму. І найбільшою дурістю є війна.

Мудрість проти глупоти

Глупоту не так легко подолати. Хоча досвід і засвідчує, що саме вона веде до зради, до аморалізму, до втрати ціннісних орієнтирів, до інтриг, нескінченної битви «павуків в банці». Зрештою, до бідності й втрати самодостатності. Адже як можна інакше пояснити ситуацію, що Україна, яка має колосальні ресурси, перетворилася в найбіднішу країну Європи? Як можна пояснити, що далекі від компетентності люди керують людьми компетентними? Як пояснити, що війна на сході країни триває вже сім років? Ці та інші питання продовжують стояти німим докором нашому національному сумлінню. Ми продовжуємо боротися з самими собою, намагаємося знайти зовнішнього ворога, а ще краще дочекатися від владного перста вказівки на єдино правильний кут зору.

Очевидно, саме це змушує багатьох українських інтелектуалів завляти про втрачену ними віру в здатність людини позбутися глупоти, змінитися до кращого. Біологічно, тілесно людина удосконалюється й це триватиме й надалі, але чи стане кращою, добрішою, розумнішою – питання досить проблематичне. Як показує сьогодення, кількість мовчазного зла в сучасному суспільстві не зменшується. В умовах пост-правди, зазначає Ноам Хомський, де фальш і обман стали нормою, лише дурість, яка є експертною оцінкою усіх життєвих практик, може стати перепоною глупоти. Усе залежить від людини творчої, діяльної, здатної критично осмислювати оточуючу реальність в інтересах суспільства, своєї країни та власного «Я». Це не просте завдання, проте саме така людина здатна протистояти «зворотньому розуму». Серед оголених богів і богинь, які бенкетують на Олімпі, – писав німецький філософ Фрідріх Шлейєрмахер, – тільки одна богиня одягнена в панцир і тримає в руках спис і щит. Це Афіна, богиня мудрості.

Мав рацію відомий культуролог Юрій Лотман, коли сказав, що ХХІ століття може виявитися великою казармою, а може стати новим Ренесансом. Розвиток науки і техніки, наявне дилетантство «зцілювачів світу» відкривають нам й ті, й інші двері. В які ми увійдемо – залежить від нас, від нашої мужності бути мудрими. Хотілося б, аби так сталося. Тим паче, що з часів Київської Русі тяжіння до мудрості було особливим. Принаймні слов’яномовні, філософськи значущі тексти, починаючи з «Велесової книги» і реконструйованого Михайлом Брайчевським «Літопису Аскольда», мають яскраву софієцентричну орієнтацію. Мудрість, вважалося, царює над усіма чеснотами. Вона притаманна тільки тим людям, котрі скуштували гіркоту і солодощі життя та, маючи цей досвід, уміють утримуватися від лихих справ. Усі немудрі справи, вважали наші предки, робляться легко, особливо якщо людина покладає надії на фортуну. Хто довіряє фортуні, той обов’язково потрапляє в життєву скруту. Мудрість же допомагає діяти непомильно, адже мудрий спочатку власним розумом належно вимірює, а вірогідний результат мудрих дій (щастя) перевірить, зважаючи на досвід інших людей. Адже усе в світі має власний «виворіт», тобто приховану потайну сторону. Навіть щастя при уважному розгляді може бути схованкою біди. Мудрість же проявляється в далекоглядності, в розумінні того, що до уваги потрібно брати й «невидиме», яке заколисує існування явно даного. Коли присутність невидимого ігнорується, то щастя і праця стають примарними, а людське життя – подібним праці Сизіфа.

[1]«Філодокс» за визначенням Оксфордського словника – «це людина, яка «любить» несамовито сповідувати свою або чужу думку. «Це догматична особа, яка постійно сперечається і конфліктує». Oxford English Dictionary: site URL.: https://www.oed.com/view/Entry/142452?redirectedFrom=philodox#eid

Петро САУХ,
академік-секретар Відділу вищої освіти
Національної академії педагогічних наук України,
академік НАПН України, доктор філософських наук, професор

Володимир ІЛЬЇН,
професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
член-кореспондент НАПН України
доктор філософських наук, професор