Років десять тому придбав у арбатського букініста поштову листівку, яку датую 1910–1914 рр., із зображенням Тараса Шевченка. На звороті: «Открытое письмо. – CartePostale. Всемирный почтовый союз. Россия. Место для корреспонденции. Адрес». А внизу: «И.Н. Крамской. Портрет Шевченко». Блискуче підтвердження неабиякої популярності видатного твору російського живописця і графіка українського походження Крамського Івана Миколайовича (1837–1887) задовго до пресловутої, з використанням цього портрета, «міфологізації Шевченка», про яку ще згадаємо. 

«Українська національна матриця…» 

Відомо, що літографія з і згаданого портрета прикрасила «Кобзар» за редакцією Василя Доманицького (1908), а також портрет було вміщено на обкладинці журналу «Искры» (1914, № 8). Та довголітнє тиражування твору Крамського в поштовій сфері виявилося значно доступнішим і показовішим для широких народних мас. В цьому контексті зазначу, що перша поштова марка УНР (1920) містила саме портрет роботи І. Крамського, його ж було зображено на поштовій марці УСРР (1923). У 1950-х рр. в СРСР випустили тиражем 35 тис. примірників поштову листівку з твором І. Крамського («Изогиз. Открытое письмо. Портрет украинского поэта и художника Т.Г. Шевченко»), а в 1961 р. – і марку з цим портретом, а поруч розміщено «Кобзар» і смолоскип… Як бачимо, твір Івана Крамського використовували в різні часи різні, в тому числі, протилежні за ідеологією влади…

Нагадаю й про те, що український живописець і педагог Микола Мурашко ще у 1864–1867 рр. створив автолітографію з зображенням Тараса Шевченка в шапці та кожусі, а в 1906 р. у цьому вбранні портрет поета написав український художник Фотій Красицький. В образотворчому мистецтві радянських часів шапка та кожух на Шевченкові зустрічалися нерідко, скажімо, наприкінці цієї епохи поета в них зобразив заслужений художник України Олександр Максименко на картині «Т.Г. Шевченко в Петербурзі» (1985). Проте, коли заходило про міфологізацію Шевченка найперше згадувався саме портрет Івана Крамського, наприклад, у «Шевченківській енциклопедії» (2015): «І. Крамськой 1871 зобразив митця в кожусі й шапці, створивши один із канонізованих згодом образів Шевченка у зрілому віці, що став українською національною матрицею…»

Тож, очевидно, що насправді передусім йдеться про один із найкращих в історії живопису портретів геніального поета Тараса Шевченка в авторстві видатного художника Івана Крамського.

Передісторія портрета

Майбутній великий художник народився 1837 р. в українській козацькій слободі Нова Сотня, що на околиці повітового міста Острогозька (тепер – Воронезька область), побудованому в другій половині XVII ст. зі значною участю українських переселенців, а з 1765 р. до 1802-го місто входило до складу Слобідської України (Східна Слобожанщина). Родовід Івана Крамського мав українське коріння, в його родині порозумівалися українською мовою. Між іншим, недавно в Осрогозьку відтворили під музей колишню родинну хату Крамського з солом’яною стріхою, димарем, іншими причандалами, що не залишають сумніву в її українському походженні. Звідси й починалася глибинна духовна передісторія Шевченкового портрета. Іван Крамской вчився в Острогозькому училищі та в майстерні місцевого іконописця, затим юнак, який виявив здібності малювальника, працював у 1853–1856 рр. ретушером-акварелістом у відомого харківського фотографа Якова Данилевського, а потім переїхав у Петербург, де в 1857 р. поступив в Імператорську Академію мистецтв – альма-матер Тараса Шевченка.

У мене немає жодного сумніву, що новий учень Академії знав про перебування Шевченка в засланні, як і про його повернення в Петербург навесні 1858 р. Абсолютно не сумніваюся, що він бачив уславленого поета, очевидно, на відстані, радів з того, що Шевченко був удостоєний у вересні 1860 р. звання академіка з гравірування. Мабуть, мріяв особисто познайомитися з ним, побувати в помешканні-майстерні митця, неподалік від церкви Академії мистецтв. Та не судилося. Звісно, Крамськой одразу дізнався про смерть Кобзаря, поетів приятель Лев Жемчужников писав, що «з бідної кімнати покійного розповсюдилась страшна звістка по Академії, розливалась далі, далі і пішла по місту, відшукуючи друзів і братів, кожному наносячи рану в серце». Крамськой не був Шевченкові другом і братом, але він один із особливо талановитих його шанувальників, що доказав своєю творчістю. Його рана була болючою. Впевнений, учень Академії побував на панахиді в академічній церкві та похороні Шевченка. Втім, про все це немає жодного свідчення – тоді ще не настав той час, коли поява Крамського фіксувалася чи запам’ятовувалася. Тож і жодного джерела не залишилося. За словами мого друга, лікаря й поета Володимира Рибки, «води не випить, що знялася в пар».

І все таки, все таки є вкрай важливе, хай опосередковане, підтвердження висловленої мною впевненості, а саме: в альбомі художника залишилася зарисовка, датована 13 вересня 1862 р., тобто часом навчання в Академії мистецтв, під назвою «Шевченко на батьківщині» (зберігається в Третьяковській галереї). Таким чином, учень Академії не тільки знав і пам’ятав про Шевченка, але й цікавився його біографією, зокрема, перебуванням в Україні, прагнув осмислити поетів образ. Очевидно, що цей твір і був першим художнім передвісником портрета, про який ідеться.

В Академії молодий Крамськой досягнув помітних успіхів, у 1863 р. він уже здобув Малу срібну й Малу золоту медалі, став претендентом на Велику золоту медаль, котра відкривала шестирічну пансіонерську поїздку за кордон. Але тут виявився бунтарський характер Крамського, який духовно поєднував його з Шевченком. Він ініціює відомий «бунт чотирнадцяти», коли така кількість кращих молодих художників відмовилася писати в творчому конкурсі на Велику золоту медаль одну для всіх картину на заданий міфологічний сюжет. За словами самого художника, він охолов до академічного «мертвого і педантичного механізму викладання». Всі чотирнадцять молодих учнів демонстративно залишили престижний навчальний заклад: «Ми вийшли… з стін Академії, і я відчув себе нарешті на цій страшній свободі, до якої ми так жадібно прагнули».

У 1865 р. Крамськой створює й очолює Артіль художників, а в 1870 р. став одним із організаторів й ідеологів знаменитого Товариства пересувних художніх виставок. Між іншим, якраз у 1870 р. художник пише маловідомий нині портрет Шевченка, що передував унікальному, знаменитому творові. Відомий критик Василь Стасов зазначав: «Навіть якби Іван Миколайович залишив після себе тільки свої картини, він уже був би увічнений у нашій культурі. Але, мабуть, головним його творінням є Товариство пересувних художників, яке він організував і очолював стільки років…»

Перша пересувна виставка була відкрита в листопаді 1871 р. а Академії мистецтв, навесні 1872 р. перевезена в Москву, затим у Київ. На ній Крамськой представив картину з української тематики «Русалки. Травнева ніч» (1871), написану за повістю Миколи Гоголя «Майская ночь, или Утопленница». Сам художник говорив про те, як намагався мовою живопису передати місячне світло: «Всё стараюсь в настоящее время поймать луну… Трудная штука луна… Я рад, что с таким сюжетом окончательно не сломил себе шеи и если не поймал луны, то всё же нечто фантастическое вышло…»

1871-й був і роком створення фантастичного портрета Тараса Шевченка… 

Замовлення Павла Третьякова

Засновник Третьяковської галереї (1856) Павло Третьяков наприкінці 1860-х рр. замислив зібрати в ній живописні портрети відомих митців. І відразу звернувся до загальновизнаного портретиста Івана Крамського з проханням виконати портрети Тараса Шевченка й Івана Гончарова. Щодо цього читаємо в книзі «Крамской» російського письменника, літературознавця Володимира Порудоминського: «Пока тянется дело с портретом Гончарова (а тянуться ему долго – пять лет целых), Крамской исполняет для Третьякова по фотографии тепло принятый современниками портрет Тараса Шевченко (знаменитый – в смушковой шубе и шапке); довольный Третьяков тотчас заказывает ему портреты Фонфизина, Грибоедова и Кольцова». Замовлення на портрет письменника Дениса Фонфізіна художник не прийняв, а портрет Олексія Кольцова, творчістю якого цікавився Шевченко, Крамськой так і не зробив, як і не виконав пізніше замовлення на портрет Івана Тургенєва. Над портретом Гончарова працював дуже повільно… Тоді як українського поета і художника намалював одразу, невідкладно, і портрет Тараса Шевченка став першим у галереї, створеній Іваном Крамським на замовлення Павла Третьякова. Це символічно, бо свідчить не тільки про те, яке значне місце займав Шевченко у духовному просторі художника, але й про глибоке розуміння ним екзистенціальної ролі Кобзаря в історичній долі українського народу, значить, і всієї Російської імперії. Цікава маловідома подробиця. До портрета Тараса Шевченка художник замовив дуже дорогу раму, вартістю 35 карбованців – його творіння мало бути в достойній оправі. В цьому також учувається ментальна теплота у ставленні до Шевченка.

Павло Третьяков повністю довіряв художникові, тим більше, що бачив портрет Шевченка в процесі його написання. Коли Крамськой, закінчивши роботу, запропонував Третьякову чи комусь із довірених людей оглянути полотно, засновник Третьяковської галереї відповів йому, надсилаючи гонорар: «Кому же поручить мне осматривать портрет, когда Вы его сами осмотрели? Мне остаётся только лично благодарить Вас – если он так хорошо окончен, как я предполагаю по виденному мною».

В одній із російських мистецьких енциклопедій сказано: «Образи, створені Крамським – Л.М. Толстой, І.І. Шишкін, І.Ю. Рєпін, О.С. Грибоєдов, Т.Г. Шевченко, М.Є. Салтиков-Щедрін, М.О. Некрасов – являють глядачеві галерею дивовижно яскравих особистостей». Так і є, втім на перше місце в цьому видатному ряді маємо поставити портрет українського генія Тараса Шевченка, написаний 150 літ тому – 1871 р.

У статті московської мистецтвознавиці Тетяни Юденкової «П.М. Третьяков і його портретна галерея» в журналі «Третьяковская галерея» (2012, № 3) справедливо наголошено, що «проблема вибору Третьякова для портретної галереї – одна з найцікавіших дослідницьких проблем». Але в цьому точно визначеному контексті вона навіть не згадує про портрет Тараса Шевченка, хоча саме він особливо яскраво представляє демократичну та моральну позиції Павла Третьякова й Івана Крамського, що щасливо співпали.

Нагадаю, що за десять років до того художник і скульптор, Шевченків знайомий Михайло Микешин запропонував увічнити українського Кобзаря в пам’ятнику «Тисячоліття Росії» (встановлений у Новгороді в 1862 р.). разом із Тарасом Шевченком він назвав і Миколу Гоголя. В результаті через силу, в останній момент імператор Олександр ІІ залишив у списку Гоголя, але рішуче викреслив Шевченка. Виходить, що Третьяков і Крамськой ще за царювання Олександра ІІ відновили історичну справедливість, і на мій погляд, саме портрет Івана Миколайовича продемонстрував імперії справді народне сприйняття Тараса Шевченка… В одному з листів 1880-х рр. Іван Крамськой побіжно кинув: «Ніколи не звикну до стійла». Портрет Тараса Шевченка пензля великого російського художника-передвижника з українським корінням особливо переконливо свідчить, що він не перебував в імперському стійлі Росії.

«Рушійна сила особистості»

Для роботи над портретом Іван Крамськой використав світлину відомого російського фотографа, шевченкового й свого знайомого Андрія (Генріха-Йоганна) Деньєра[i], на якій Тарас Шевченко в шапці та кожусі. Вона була покладена в основу літографії паризького художника Адольфа Мульєрона, за якою Шевченко виконав у 1860 р. офорт-автопортрет. Важливо зазначити, що Катерина Толстая (Юнге), яка добре знала Шевченка в останні роки його життя, вважала цей автопортрет найкращим, адже на ньому він був найбільш схожим на себе. Цікаво, що Крамськой також повторив портрет Шевченка в офортній техніці, про свідчить альбом «Первые опыты русских аквафортистов», виданий 1871 р. у Петербурзі.

Певно, що Крамськой знав інші автопортрети Шевченка, вивчав його біографію, спілкувався з поетовими знайомими. Втім, найголовнішим, очевидно, було художницьке сприйняття Шевченка, що склалося у великого портретиста за недовге й нечасте візуальне спостереження за ним у Петербурзі та десятилітнє віртуальне духовне перетинання з поетом. Іван Крамськой не залишив вербальних свідчень про це, втім його портрет Шевченка – найкраще матеріальне свідчення.

Відомо, що, замовляючи портрети, Третьяков не висував обов’язкових вимог і канонів до їхніх авторів, а лише ставив задачу знайти та виразити «рушійну силу особистості», що Крамському вдалося повною мірою. Розміри портретів, як правило, були наближеними до натури. В цьому контексті зауважу, що розмір полотна з портретом Шевченка становить не 48×65, як сказано в «Шевченківській енциклопедії», а 84×65 (є навіть дані про 88×69,5).

В мистецтвознавстві давно зазначено, що чорний колір, мало популярний у імпресіоністів, як і різні відтінки коричневого, грають у полотнах Крамського немалу роль. Справді, у портретах художника переважає темно-сірий або вохристо-оливковий фон, що характерно й для полотна, про яке йдеться. Втім, безпосереднє знайомство з оригіналом унікального твору переконує, що видатний реаліст Іван Крамськой фактично залишив імпресіоністичне бачення й потрактування обличчя Тараса Шевченка, передавши свої найтонші суб’єктивні відчуття та переживання, навіть мимолітні враження від його духовного образу. Авторка статті про Івана Крамського в «Шевченківській енциклопедії» Олена Єременко красиво зафіксувала: «Символічним є… напівтемне тло, на якому постать наче висвітлено загравою пожежі… Цьому портретові притаманна колористична стриманість, перевагу надано різним відтінкам коричневого, червоного і чорного».

Перед нами Поет, Пророк і Державотворець. Звісно, не кажу, що так задумав Іван Крамськой. Так особисто сприймаю його портрет, який наповнений напруженою роботою Шевченкової мислі. А щодо «рушійної ідеї», закладеної художником, то чую поетові вуста під вусами:

Свою Україну любіть

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Знову-таки не наполягаю, що так замислив Іван Миколайович… Але так я чую, маю на те право… У мене свої, давні розмови з полотнами Крамського. Про деякі з них мені вже доводилося писати. Перший раз… понад півстоліття тому, коли був аспірантом Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, поділився своїми враженнями в обласній молодіжній газеті про потрясаюче психологічне полотно «Споглядач» (1876) у тодішньому Київському музеї російського мистецтва[ii]. До цієї картини повернувся за три десятиліття в московській центральній пресі та газеті «День»[iii]. Йшлося тоді про те, що споглядачі завжди становили значну частину безмовного народу й упродовж століть правителі сподівалися, що ці люди приречені на безвільну позу та відсторонений, нетутешній погляд. «Однак стиснута пружина ставала стократ сильнішою, і тим грізнішою, нещаднішою була «вітальна сила» (М. Бердяєв) людського гніву й обурення, що рано чи пізно випліскувалася зі «споглядачів». Можу лише підтвердити свій тодішній висновок.

Наприкінці ХХ ст. опублікував у Москві політично жорстку статтю, що випливала з аналізу шедевру Івана Крамського «Христос у пустині» (1872)[iv]. Процитую в оригіналі:

«Глядя на «Христоса в пустыне», невольно сравниваешь его с теми фигурантами современной политической жизни, которым абсолютно чужды подобные нравственные страдания, но с лихвой присущи всепоглощающее своекорыстие, продажность, наглое стремление к государственным рычагам управления во имя личной выгоды. Это их облик определяет коррупционное лицо российской власти, это по их вине миллионы россиян живут за чертой бедности, а страна пребывает во смуте…».

Відомо, кого це донині так само стосується не лише в Росії, а й в Україні… Тож у мене таки свої, давні стосунки з картинами великого Крамського…

Прізвище до «Шевченківської енциклопедії»

В Україні творчістю Івана Крамського цікавився свого часу сумський дослідник, філолог Юрій Петрович Ступак (1911–1979), автор брошури «Крамськой і Україна» (1971), в якій, зокрема, розповідалося про перебування художника на Сумщині влітку 1871 р. Не випадково, що саме Юрій Ступак написав статтю «Крамськой Іван Миколайович» до «Шевченківського словника» (1976).

До речі, ще з кінця 1930-х рр. дослідник започаткував Шевченкознавчі студії газетною публікацією «Щоденник Т.Г. Шевченка» (1939), далі з’явилися статті «На могилі Шевченка» і «Книги обласних видавництв про Шевченка» (1940). У 1953 р. Юрій Ступак захистив кандидатську дисертацію «Слов’янська тема в українській літературі 40-50 років ХІХ століття (Романтизм і Шевченко)». Цікаво, що рецензію на цю роботу дав М.Т. Рильський. Дослідникові належать публікації: «Перебування Т.Г. Шевченка на Сумщині» (1956); «Фольклорні записи Т. Шевченка в нашому краї» (1961); «Використання Т.Г. Шевченком народної творчості з навчально-виховною метою (Фольклор у «Букварі» Т.Г. Шевченка)» (1963); «Т.Г. Шевченко і народна педагогіка» (1964); «Шевченко-художник на Сумщині» (1969) та ін.[v]

В Україні саме Юрій Ступак першим звернувся в науковому контексті до портрета Тараса Шевченка в авторстві Івана Крамського, мудро позначивши тему Шевченкового впливу на його створення. Справді, магнетична віртуальна присутність Тараса Григоровича, який перебував на Сумщині за трохи більше десяти років до написання портрета, була розлита в українському духовному просторі. Іван Крамськой усвідомлював це. Юрій Ступак залишив і своє цікаве бачення Шевченкового портрета: «В ньому немає ніякого позування, нічого ефектного, поет виглядає мудрим, добрим, спокійним… Портрет дає відчуття неабиякої внутрішньої сили. Водночас майстерно передано велику людяність Кобзаря»[vi].

Враховуючи численні шевченкознавчі праці Юрія Ступака, зокрема педагогічного спрямування, його статті в «Шевченківському словнику», позитивні згадки про публікації вченого колишніх директорів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Олександра Білецького, Ігоря Дзеверіна та ін., вважаю, що Ступак Юрій Петрович заслужив окрему замітку в новому виданні «Шевченківської енциклопедії» чи додатку до неї.

«Скиньте з Шевченка шапку та отого дурного кожуха»

У сучасному шевченкознавстві можна зустріти твердження: «Полотно Крамського – один із відправних пунктів міфологізації Шевченка: його зображено тут в одязі й позі, які стали канонічними, – у смушковій шапці й кожусі, з похиленою головою». Ніби не сам Шевченко вдягався для фотографування, а Крамськой «придумав» для нього й «узаконив» якийсь особливий, канонічний одяг… Але придивімося й побачимо під українським кожухом комірець білосніжної накрохмаленої сорочки, зав’язану вузлом під ним красиву чорну краватку, та двобортний піджак, очевидно, фрак, який Шевченко не любив, але вдягнув для фотографування.

Що ж до нібито «похиленої голови», то художник був абсолютно точним, адже саме таким і бачимо Кобзаря на всіх фотографіях і автопортретах – несхильним духом і головою від природи. Ставши супроти Російської імперії, Шевченко не схилив голови у боротьбі історичного масштабу, що назавжди залишилася головним випробуванням його волі та мужності. «Караюсь, мучуся… але не каюсь!..» – ці слова, написані в Орській фортеці на початку заслання в 1847 р. стали крилатим афоризмом, уособленням подвижницької життєвої позиції Шевченка, яку він займав до свого смертного часу. Таким, саме таким і з’являється перед нами Тарас Шевченко на портреті Івана Крамського…

У Третьяковській галереї бував я віч-на-віч із цим портретом, без перебільшення, десятки разів і жодного разу пензель Майстра не здався мені міфотворчим, але кожного разу занурювався в очі портретованого – вогненні й бездонні, вимогливі й надихаючі… Хочу запевнити, що жодна, навіть найкраща репродукція не дає такої можливості справді живого спілкування з Шевченком. Очі поета, фантастично зображені Крамським, зробили його портрет геніальним! Відривався від них із подвоєним усвідомленням того, заради чого живу й працюю десятиліттями в Москві…

Відомо, що під час роботи Іллі Рєпіна над портретом Тараса Шевченка, письменник та історик Данило Мордовець (Мордовцев) звернувся до Григорія Честахівського з унікальним листом такого змісту:

«Многоуважаемый Григорий Николаевич!

Репину необходимо документально знать, какого цвета глаза были у батька Тараса. Вы – живой документ, и потому сообщите мне письменно о цвете глаз нашего батька»[vii].

Іван Крамськой не дізнавався про колір поетових очей, але в його портреті зустрічаємося з, говорячи словами самого Шевченка, «орліми очима». Може це пафосно, тому скажу простіше, що з цим портретом хочеться «очима, душею, серцем розмовлять». І саме в цьому неперевершеність і неповторність видатного твору Крамського!

На власному досвіді спілкування з унікальним портретом засвідчую, що Крамськой зумів розповісти про Шевченка більше, ніж фотографії, з якими художник працював.

Утім, повернемося до згаданої теми міфологізації Шевченка. Найкраще нагадати про неї словами незабутнього Івана Драча:

Скиньте з Шевченка шапку.

Та отого дурного кожуха.

Відкрийте в нім академіка.

Ще одчайдуха-зуха.

Великий український поет написав ці рядки у 1995 р. Очевидно, що «Виклик» (так називається вірш) стосувався не шапки на Шевченковій голові чи кожуха на його тілі, а тих державних очільників й ідеологів уже незалежної України, які так і не спромоглися в новітні часи побачити під ними незмінного духовного консолідатора українства та будівничого держави, геніального автора поезій, які стали невід’ємним єством духовності українського народу.

Кажу так упевнено, бо говорив з Іваном Федоровичем про цитовані його рядки. Зокрема, згадували, в якому контексті зустрічаються шапка й кожух у поезіях Шевченка. Скажімо, на початку поеми «Гайдамаки», Кобзар з іронією й огидою відкидає поради тих українських співвітчизників, які здобули славу в Петербурзі служінням російській словесності:

Спасибі за раду.

Теплий кожух, тілько шкода

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Яка геніальна метафора! Усвідомивши її, зрозуміємо, чому творець і геній українського словесного мистецтва наприкінці життя відчув ментальну потребу зодягнути для фотографії теплий український кожух, саме на нього шитий…

Цей образ могла довершити лише знаменита козацька шапка. Нагадаю, що в поемі «Гамалія», присвяченій визвольному морському походу запорожців, «пливуть козаки, тілько мріють шапки…», а у вірші «Іван Підкова» читаємо: «Підняв шапку – човни стали». Та знову: «Надів шапку. / Знову закипіло / Синє море…»

Отже, шапка та кожух не винні.

Насправді видатний Шевченків спадкоємець Іван Драч закликав, щоб усі ми нарешті відкрили очі на велике й очевидне, відкрили серце для живого, присутнього, справжнього.

– Вдивіться і вслухайтеся в Шевченка! Відкрийте його для себе! – волав поет.

Між «ошапкованим» і «окожушеним» радянським та «модерністським» сучасним образом Шевченка у трактуванні невмирущих і всюдисущих «шевченкоїдів» (блискуча дефініція С.А. Гальченка) багато спільного. Найголовніше – це насильне виривання його з царини наукового шевченкознавства і безцеремонне переміщення у сферу сповідуваної ними ідеології чи певного віровчення. В цьому прокрустовому ложі й відбувається штучне підганяння фактів, явищ, без перебільшення, подібно до того, як міфічний старогрецький розбійник відрубував або витягував ноги жертвам, що не відповідали довжині його ліжка.

Але ж, якщо Кобзар однаково дорогий нам у своїх людських і творчих виявах, то ми не повинні допускати, щоб новітні безвідповідальні невігласи на власний розсуд препарували його зі скальпелем у руках.

На завершення скажу про те, що твір Івана Крамського залишиться в історії не як «один із відправних пунктів міфологізації Шевченка», а як перший видатний посмертний портрет Тараса Григоровича в унікальній галереї відомих його живописних портретів, написаних за півтора століття. І залишиться в цій іпостасі навічно. Тож істинна суть його сприйняття, по-моєму, не в тому, щоб заглядатися на національні обладунки, смакуючи їх аж до запаморочення, а в тому, щоб дивитися прямо в ясні Шевченкові очі. Вони не дадуть схибити…

Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук, академік НАПН України,
почесний академік НАМ України,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка,
заслужений діяч науки України

---

[i] Приїхавши в Петербург, молодий Крамськой працював у «Дагеротипному закладі художника Деньєра» ретушером і набув репутації «бога ретуші». У 1883 р. написав прекрасний портрет Деньєра (Державний Російський музей у Петербурзі), який, власне, й досі репрезентує його сучасникам.

[ii] Мельниченко В. Таємниця селянського «споглядача»: роздуми історика біля полотна живописця // Молода гвардія. 25 вересня 1970 р.

[iii] Мельниченко В. Русский тип – созерцатель // Трибуна (Москва). 15 липня 1999 р.; Його ж. «Споглядачів у народі доволі…» // День. 14 грудня 2000 р.

[iv] Мельниченко В. Христос в пустыне ХХ века. Портрет Иисуса художник Крамской писал слезами и кровью // Трибуна (Москва). 30 грудня 1999 р.

[v] Докладно див.: П’ятаченко С. Шевченкознавчі праці Юрія Ступака // Народна творчість та етнологія. 2017. № 2. С. 7–11.

[vi] Ступак Ю. П. Крамськой і Україна. Київ: Мистецтво, 1971. С. 17.

[vii] Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ф. 1. №. 313. Арк. 1.