Петро САУХ,

академік-секретар

Відділення вищої освіти НАПН України,

доктор філософських наук, професор,

академік НАПН України

Коли йдеться про духовність, дуже хочеться бути оптимістом… Але це не так просто, особливо коли ти філософ за фахом. Макс Шелер, фундатор філософської антропології, ще на початку ХХ століття зазначав, що людина ніколи в історії «не ставала настільки проблематичною для себе, як у наш час». Повною мірою усвідомлюєш це сьогодні, коли стан внутрішнього світу людини викликає глибоке занепокоєння, пов’язане із зміщенням духовно-моральних цінностей, руйнуванням і спотворенням ідеалів.

Достатньо озирнутися навколо…

Зростання відчуженості, байдужості, почуття покинутості, втрата милосердя, тяжіння до мінімізації зусиль і максималізації «кайфу», тілесної насолоди і зручностей – усе це стає сьогодні нормою. «Досвід нелюдськості, – говорить сучасний французький філософ Андре Глюксман, – для нас набагато більше відчутний і зрозумілий, ніж досвід досконалої людськості». «Ми живемо в світі, – з гіркотою зазначає Едуардо Галеано, – де похорони важливіші за померлих, де весілля важливіше за любов, де зовнішність важливіша за розум. Ми живемо в культурі упаковки зневажливого змісту»... Не випадково таку глибоку стурбованість з цього приводу висловлюють вчені Римського клубу в ювілейній доповіді «Come on!» («Старий світ приречений! Новий світ неминучий!», 2018 р.). Ця проблема стала однією із головних у більшості доповідей знакових фігур на Всесвітньому економічному форумі в Давосі (2020 р.). Тобто духовна криза постає нині загальносвітовою проблемою. Не оминає вона, у тому числі, й зовні благополучні країни. Не є винятком і Україна.

У нас, де фактично блоковані канали вертикальної соціальної мобільності, усе це набуває потворних форм – зростає наркоманія, алкоголізм, дитяча і підліткова проституція, агресивність і жорстокість, а засоби масової інформації пропагують насилля, егоїзм і аморальність як соціальну норму. Яскравим прикладом духовної спустошеності стали відомі події, пов’язані з коронавірусом. Як справедливо сказав у свій час чеський Президент Вацлав Гавел, «за сталінської диктатури ми сиділи в клітках, нас випустили і ми опинилися в джунглях».

Й долаємо ми ці «джунглі» дивним чином. Усе, що не пов’язано з принципом товарності (честь, співчуття, дружба, любов, професійна гідність тощо), відводиться на задній план і позбавляється соціального і культурного престижу. Цей вузький, примітивний прагматизм невпинно деформує світогляд, особливо молодих людей. Не випадково уява нашої молоді про успішну трудову діяльність (не без «допомоги» сім’ї, новоспечених «коучів успіху», грантових експертів) зорієнтована на фантастично обездушений спосіб життя скороспілих «слуг народу», бізнесменів, кліпових експертів та шоуменів.

Скромні соціальні ролі вже нікого не влаштовують і вважаються долею невдах. Чи не тому ми стали свідками тотального агресивного непрофесіоналізму? «Неуки, – пише наш вітчизняний письменник Олександр Ірванець, – роззирнувшись і переконавшись, що таки становлять у громаді більшість, перестали соромитися свого неуцтва, проголосивши його нормою». Про ціну свого досвіду, моральних авторитетів, милосердя загалом вже не йдеться. Значна частина молоді категорично налаштована на заперечення авторитету батьків, авторитету дорослих, який завжди був імперативом виховання в усі часи, в усіх культурах і релігіях. Фізіологічна неофілія, яка несе в собі неприйняття того, що створили попередні покоління – дуже небезпечна хвороба. Вона спонукає жити навпомацки, й робити майбутнє книгою сліпих.

Звісно, логічно виникає декілька питань. Перше: чим усе це пояснити? Й друге, традиційне, – як це здолати?

Пояснюється духовна криза багатьма причинами, серед яких соціально-економічна стагнація, війна, відсутність чітко визначених ідеологічних орієнтирів, безвідповідальність засобів масової інформації тощо. Кожна з них могла б стати предметом окремого аналізу. Але в контексті означеної проблеми мене займає інше – чи є у цьому доля вини нашої освіти, яка мала б (як і сім’я, і церква) спрямовувати людину на досягнення максимального розквіту духовних, інтелектуальних, фізичних можливостей?

Щоб відповісти на це питання, потрібно звернутися до реалій нашого освітянського життя. Згідно із Законами України «Про освіту», «Про вищу освіту», Національною доктриною розвитку освіти України в ХХІ столітті, Національною стратегією розвитку освіти України на 2012–2021 роки освіта має орієнтуватися на формування духовно багатої особистості, бути демократичною в світовому освітньому просторі. Стратегічно – бездоганно. Як свідчать міжнародні експерти, вітчизняна освітянська стратегія відповідає вимогам часу, сучасним перспективним європейським і світовим стандартам і тенденціям їх розвитку. Здавалось би, за умови її реалізації, ми не мали б зустрічатися з тими негативними явищами, які турбують зараз кожного з нас. Але незважаючи на це, жива практика освітнього процесу залишається незмінною. Виховання у ньому має автономний й безсистемний характер. Воно не відіграє у розбудові демократичного процесу випереджувальну роль, не запобігає соціальній деградації і диференціації та не сприяє самоорганізації й особистісній ініціативності й, водночас, відповідальності молодих людей. І, як це не прикро констатувати, теорія і практика виховання не дають відповіді на питання, як жити гідно й успішно, а суспільство втрачає свої гуманістичні функції, перестає бути засобом і живильним середовищем духовного і морального розвитку особистості.

Першим, що кидається у вічі, є комерціалізація й масовізація освіти. Освіту оголошено сектором економіки, триває «комодифікація пізнавальної діяльності», перетворюючи знання в товар, в річ для комерційного використання. «Товарна» концептуалізація освіти, що стала калькою культурного розуміння сучасної епохи, обмежує істинне призначення і функції освіти не лише по відношенню до людини як особистості, але й щодо більш широкого горизонту функціонування суспільства. Суспільство, держава, можновладці, відповідальні за формування політики в галузі освіти й науки, схильні сприймати її в образі машини, яка спроможна генерувати нові технології. Від подібного типу науки й освіти вже не вимагається ні пояснення, ні розуміння речей і явищ, а тим паче вписування знання в дискурс загального сенсу буття, його духовно-моральних імперативів та гідності людського життя. Достатньо того, що вони дозволяють ефективно змінювати світ речей, перетворюючи в ідола «всеохопне полегшення» життя.

Другим є факт переходу до ліберальної моделі освіти, яка, як виявилось, формує людину, що характеризується небезпечною самовпевненістю і неконтрольованим активізмом. Вона продукує поверхневість і безвідповідальність, знижує вимогливість до себе, знецінюючи загальнозначущі цінності, істини та імперативи. Останні підмінюються цинізмом й вседозволеністю у досягненні власних цілей. В голові у такої людини «кліпова каша», фундаментальних знань – нуль, але при цьому вона уявляє себе експертом з будь-яких питань.

Третім є факт масштабної деформації ціннісно-смислової орієнтації молодого покоління. Смисложиттєвими орієнтирами стали влада, матеріальне благополуччя і гроші, успіх за будь-яку ціну. Звідси актуалізація професій у системі «людина – людина», «людина – знакова система». Професійні ролі в структурі трудового потенціалу «людина – природа», «людина – техніка», а тим паче «людина – школа» нікого не влаштовують. Іноді створюється враження, що зараз є потреба в словоблудливих дилетантах, шоуменах, а ще в тих, хто робить «гроші з повітря». Тільки не в тих, хто створює матеріальні цінності. З цим пов’язано, що 50% випускників шкіл демонструють інфантильне ставлення до обраної професії, а з 80%, які стають студентами, збираються працювати за обраною спеціальністю лише 14%. Для більшості студентів головна мотивація – державна стипендія й диплом за будь-яку ціну.

Четвертим є катастрофічна розбалансованість навчально-виховного процесу на усіх рівнях освіти. Паралельні раніше вектори освіченості та культурного розвитку тепер розбігаються, а навчання (у його нинішніх формах) далеко не завжди веде до вихованості й інтелігентності. Філософські основи навчально-виховного процесу, в якому донедавна панували принципи пріоритетності людини як особистості, свободи вибору цінностей, реалізації можливостей саморозвитку, незважаючи на красиві декларації педагогів-теоретиків, поступово руйнуються. Навіть у контексті Болонського процесу розрив між навчанням і вихованням загрожує збільшуватися. Більше того, «вестернсп’янілі» експерти на зразок Михайла Солов’я, вже закликають «назавжди забути про поділ освітнього процесу на навчальний й виховний», назавжди забути про посади методистів і заступників директорів шкіл з виховної роботи, ознаменувавши цей процес «декомунізацією школи».

Як подолати? Чи є у нас шанс бути такими оптимістами, які нерідко переконують нас, що ми, навпаки, «переживаємо справжній ренесанс у педагогіці виховання»? Моя відповідь: contraspemspero.

По-перше, сподіваюсь, що нам усім (сім’ї, школі, церкві, суспільству) вистачить мудрості усвідомити реальну небезпеку й зрозуміти, що це необоротний об’єктивний процес. Протистояти йому означало б приблизно ту логіку дій, за якої не будують громовідвід, а створюють товариство по боротьбі з блискавкою. Навпаки, це має передбачати продукування нової стратегії ефективних дій з подолання зла, запобігання йому або пом’якшення його наслідків.

«Сучасний педагог мусить рахуватися із радикальними змінами у житті молодих людей, сповідуваними цінностями, способом і стилем їх життя. Рахуватися, звісно, не означає схвалювати (особливо, коли йдеться про негативні явища), а передбачає розроблення стратегії ефективних дій для подолання зла, запобігання йому або пом’якшення його наслідків. Новий гуманізм не ідеалізує людину, не заперечує наявності в ній антигуманного, деструктивного. Він виходить із визначення пов’язаності усіх людей у добрі і злі. Адже, визнавши свободу людини, ми тим самим визнаємо її відкритість до добра й зла»

По-друге, сподіваюсь, що нам, вдасться зупинити процес вимивання гуманітарного складника з навчального процесу та розширити світоглядну матрицю освіти. Технократичні підходи, що характеризуються відсутністю цілісного бачення науки та її внутрішньої архітектоніки, не дають не лише узагальненого розуміння людиною світу й себе в ньому, але й уміння певним чином упорядковувати й свідомо гармонізувати свої взаємовідносини з природою та іншими людьми, займати відповідну життєву позицію. Абсолютизація ролі спеціалізацій неминуче призводить до перетворення людини лише на якусь функцію, простий засіб, інструмент її здійснення і, навпаки, абсолютизація універсалізації веде до вироблення в людини верхоглядства, дилетантизму, депрофесіоналізації. Органічне поєднання спеціалізації та універсалізації освіти вимагає виокремлення у її змісті, з одного боку, таких елементів або форм, які є універсальними (тобто необхідними у всіх видах життєдіяльності за будь-яких умов), а з іншого – таких, що мають лише вузько функціональне призначення, тобто необхідні лише в якомусь окремому виді діяльності. Якщо перші з них складають «ядро» освіти, є її багаторазовим компонентом, то другі можуть змінюватись, постійно оновлюватись залежно від майбутньої професії, регіональних особливостей або профілю подальшого навчання.

По-третє, сподіваюсь, що переоцінка цінностей, тектонічні зсуви в їх ієрархічній системі спонукатимуть до життя нове педагогічне мислення, яке ґрунтувалося б на ідеї так званого нового гуманізму. Подобається нам, чи ні, ми мусимо сприймати людину як у площині екзистенціалу «бути», так і у площині культу володіння та споживацтва, що характеризується екзистенціалом «мати». Тобто сучасний педагог мусить рахуватися із радикальними змінами у житті молодих людей, сповідуваними цінностями, способом і стилем їх життя. Рахуватися, звісно, не означає схвалювати (особливо, коли йдеться про негативні явища), а передбачає розроблення стратегії ефективних дій для подолання зла, запобігання йому або пом’якшення його наслідків. Новий гуманізм не ідеалізує людину, не заперечує наявності в ній антигуманного, деструктивного. Він виходить із визначення пов’язаності усіх людей у добрі і злі. Адже, визнавши свободу людини, ми тим самим визнаємо її відкритість до добра й зла. Добро, як і зло, це справа вибору. Тому ніхто не убезпечений ні від добра, ні від зла. Тобто йдеться про більш гнучкий освітній процес, в який включено нехтувані раніше вузько прагматичні та споживацькі цінності. Освітній процес, в якому здійснюється раціональна оцінка реальності, враховується значення споживацьких та утилітарних цінностей у задоволенні різноманітних людських потреб. Освітній процес, в ході якого відбувається озброєння молоді навичками і вмінням щодо забезпечення пристойних умов існування («мати» щоб «бути», в контексті професійної й людської гідності). Освітній процес, де здійснюється виховання цілісної особистості, яке досягається за умови, коли конгруентність між «реальним Я» і «ідеальним Я» наближається до одиниці (урівноважується).

Чому без надії сподіваюсь? Очевидно, тому, що нинішнє українське суспільство втрачаючи традиційні зв’язки й скрепи, розкололось на багаточисельні спільноти (за соціальними, політичними, культурними й, навіть, релігійними ознаками). І кожна така спільнота, переслідуючи свої інтереси, продукує, в стані перманентної війни за уми й душі людей, власні правила і принципи життя. Про наслідки ніхто по-справжньому не замислюється. Перший, хто перетворюється в цій ситуації зі свідка на жертву морально-духовного й світоглядного конфлікту – молода людина.

Єдине, що в цій ситуації хочеться нагадати нинішнім й прийдешнім кумирам, – слова Блеза Паскаля: «Бог, який нас створив без нашої участі, не може без нашої участі нас спасти». Для того, щоб експлуатувати світ і бути щасливим у ньому, потрібно, щоб він був.