Педагогічна спадщина Івана Ткаченка, славнозвісного директора Богданівської середньої школи Знам’янського району Кіровоградської області, педагога-новатора, вченого-експериментатора, дедалі стає предметом усе уважнішого дослідження і вивчення, поштовхом до роздумів, фундаментом для створення сучасних педагогічних систем.

Як свідчать дослідження науковців, не вживаючи поняття продуктивне навчання, Іван Гурович у 50-70 рр. XX ст. практично розробив основи теорії та запровадив у практику продуктивне навчання, яке в Європі почало розвиватися лише у 90-х рр. ХХ ст. Підтвердженням цьому є те, що для навчально-виховного процесу у Богданівській СШ № 1 були притаманними дві особливості: самостійна навчальна діяльність учнів, пов’язана з реальною працею, орієнтованою на реальний, суспільно значимий кінцевий продукт; роль педагога, у якій він переставав бути посередником у передачі абстрактних знань, а ставав консультантом, тренером, наставником, який підтримував учнів у досягненні органічного поєднання навчання з продуктивною працею.

 

Педагогічна й експериментальна дільність

Почалося все у далекому 1939-му, коли Знам’янським відділом освіти І.Г. Ткаченко був призначений на посаду директора Богданівської вечірньої школи, яку мав сам й організувати. Молодий і завзятий директор вечірньої школи не тільки розв’язав усі проблеми з приміщенням, меблями, навчальним процесом, – до нього потяглась сільська молодь. Він викладав усі предмети, на які не знаходилося спеціалістів – математику, фізику, російську й німецьку мови. Родом із сусіднього Цибулевого, Іван Ткаченко приріс душею до розпочатої ним у Богданівці справи, і не погодився навіть на одержану пізніше пропозицію переїхати в райцентр і викладати в Знам’янській десятирічці.

У 1944 р., щойно було визволено Знам’янський район від окупантів, І.Г. Ткаченка призначено директором Богданівської середньої школи, якою він керуватиме протягом кількох десятиріч.

Серйозні роздуми про навчання і виховання школярів, місце і роль учителя в організації навчального процесу не дають спокою молодому директору. Розпочавши, як ми тепер сказали б, довгостроковий експеримент, уже у 1945 р. І.Г. Ткаченко стає науковим кореспондентом НДІ педагогіки УРСР. З другої третини 50-х років з’являються перші публікації Івана Гуровича, у яких він висвітлює досвід роботи колективу Богданівської школи. Його турбують питання політехнічного навчання на уроках і в позакласній роботі, поєднання розумового і фізичного розвитку, створення умов для ефективної підготовки юного покоління до життя.

1956 рік. У Богданівській школі створено учнівську навчально-виробничу бригаду і відкрито літній табір праці і відпочинку «Дружба».

У 1957 це вже п’ять ланок, в які об’єднано 102 учні 8–10 класів.

З 1958 р. школа має власне навчально-дослідне господарство, яке складається з угідь, призначених під посіви польових і городніх культур з відділеннями і сівообмінами (55 га), садка (5 га) і пасіки (8 вуликів), групи сільськогосподарських тварин, які знаходяться на фермах колгоспу; техніки (трактори ДТ-54 і ДТ-20, комбайни, сівалки) – виділені учням з місцевого господарства; ручні знаряддя праці; транспорт (автомобілі, візки); посівний матеріал, добрива, отрутохімікати. У 9–10 класах уведено виробниче навчання.

Це не була гра у доросле життя, це були дорослі стосунки між учнями і вчителями, з усією відповідальністю за рішення, за вчинок, за ефективність власної праці і її результати.

У 1960 р. у Богданівській середній школі відбулося виїзне засідання НДІ педагогіки УРСР з питань трудового виховання. Одна за одною виходять статті і книги педагога-новатора. Усього опубліковано 8 книг І.Г. Ткаченка і близько 200 його статей.

У посібнику «Навчально-виробнича і виховна робота в учнівській бригаді» (1964 р.) читаємо: «Проведення виробничих дослідів в учнівській бригаді, творча праця з членами бригади в галузі раціоналізації і винахідництва, а отже, впровадження науки у сільськогосподарське виробництво – можливе лише при умові глибокого засвоєння учнями основ наук, загальноосвітніх і політехнічних предметів, а також дисциплін виробничого навчання.

Продуктивна праця членів бригади в навчально-дослідному господарстві розширює сферу застосування теоретичних знань учнів на практиці, забезпечуючи їх перевірку в умовах виробництва. Знання, перевірені і збагачені практикою, успішно потім застосовуються на виробництві.

Це означає, що будівельним матеріалом системи уроків є не тільки дані науки, а й виробництво».

З’являються у Богданівській школі й учнівські наукові товариства «Знання та праця» і «Юний дослідник», про які сам Іван Гурович так зазначає у книзі «Трудове виховання старшокласників» (1971 р.): «Не всі члени учнівського наукового товариства «Юний дослідник» стануть у майбутньому спеціалістами сільського господарства, бо на вибір професії впливають ще багато інших факторів. Але оволодіння дослідницьким методом, діалектичний підхід до явищ природи, матеріалістичне їх пояснення, свідоме втручання у виробничі процеси, – всі ці знання, уміння і навички, здобуті учнем у процесі проведення виробничих дослідів, є необхідними компонентами будь-якої професії…»

Про творче застосування інноваційного, як ми сказали б зараз, методу навчання і виховання учнів у роботі очолюваного ним педагогічного колективу Іван Гурович щедро ділиться на сторінках книги «Богданівська середня школа» (1975 р.), наголошуючи, що у центрі усіх виховних зусиль має стояти людина, і тому вся робота має бути «спрямована на звеличення людини, на виявлення у неї творчого начала, на створення умов для розвитку її здібностей».

І далі:

«Сучасній школі потрібен учитель-дослідник.

В умовах школи тільки директор-дослідник може навчити і виховати учителя-дослідника; тільки учитель-дослідник може навчити своїх вихованців мистецтва самостійної роботи над першоджерелами наукової інформації».

Ткаченко і Сухомлинський

Це, мабуть, велике диво, що два українські педагоги – Василь Сухомлинський і Іван Ткаченко жили і творили на Земній кулі в одному місці і в один час. Вони народились в одну історичну добу: В.О. Сухомлинський – у 1918 році, І.Г.Ткаченко – у 1919; в одному куточку Української землі, на Кіровоградщині: В.О. Сухомлинський – в селі Василівка Онуфріївського, І.Г. Ткаченко – у селі Цибулеве Знам’янського району. Обидва в 30-х роках здобули педагогічну освіту і почали вчителювати у селах своїх районів. Обох обпалила своїм вогнем війна.

Працюючи після війни директорами сільських шкіл, розпочинають кожен свій педагогічний експеримент, який виливається в глибоку наукову діяльність. Екзаменом для них було саме життя, і отримали вони найвищу оцінку – чільне місце у вітчизняній педагогіці, у витоків сучасних педагогічних систем.

Вони були не просто знайомі один з одним як відомі педагоги. Василь Сухомлинський і Іван Ткаченко цікавилися роботою один одного, підтримували, давали поради.

Починати і стверджувати нову справу завжди нелегко. Для цього потрібно бути не тільки талановитим мрійником, а й незламним трудівником. Треба мати не тільки наснагу до творчості, але й непереборний характер, волю до життя.

Це, мабуть, велике щастя, що два митця творили майже поруч, адже якою важливою і потрібною була для них думка один одного, настільки життєдайним було відчуття ліктя, розуміння і підтримка однодумця.

З доповіді на Всеукраїнській науково-методичній конференції «Педагогічна спадщина І.Г.Ткаченка в контексті модернізації шкільної системи освіти» (2004 р.) академіка-секретаря НАПН України Ольги Сухомлинської:

«Підкреслю особливості цієї дружби. Вони не дружили сім’ями, не звали один одного на ти, вони дружили, я б сказала, ідейно, ідеологічно. Вони були партнери, рівноправні партнери, – я хочу це підкреслити. Вони підтримували один одного, допомагали, обмінювалися ідеями. І, подивіться, майже в кожній книзі Василя Олександровича згадується або говориться про Івана Гуровича Ткаченка, про те щό і як він робить. Вони щиро захоплювалися творчістю один одного. І Василь Олександрович, і Іван Гурович у професійному плані пережили дуже нелегкі часи впродовж життя. Були у них періоди, коли піддавалися їх ідеї, їх життєвий шлях певній критиці. В такі часи вони підтримували один одного. Сухомлинському це особливо знадобилося в 1967 році, коли в Москві розпочалася компанія проти тих гуманістичних ідей, які висловив Сухомлинський на сторінках журналу «Народное просвещение» в «Этюдах о коммунистическом воспитании». І першим, хто кинувся (саме «кинувся»!) на допомогу Сухомлинському, був Іван Гурович Ткаченко».

Пізніше у споминах «Василь Олександрович Сухомлинський у моєму житті» І.Г. Ткаченко так написав про свої зустрічі і стосунки зі своїм ідейним товаришем: «Жовтень 1959 року… ІІ з’їзд учителів України… Мені пощастило вечірні години дня приїзду провести з Василем Олександровичем.

Нам було про що говорити: одному – про тяжке поранення політрука в боях під Ржевом, іншому – про трудові будні члена штабу партизанського загону ім. Богдана Хмельницького в селі Богданівці на Знам’янщині.

Ми не могли не сказати щиро, за велінням серця, про наших вірних дружин – подруг життя Ганну Іванівну і Тетяну Омелянівну, вони завжди були поряд: серце в серце, душа в душу.

Роздуми про те, яким має бути учитель слухав нічний Хрещатик, відповідь закарбували ми в своїй пам’яті.

Світанок зустріли біля пам’ятника Т.Г.Шевченку.

Вдивляючись у мужнє обличчя поета ми читали напам’ять уривки з його творів. Потім ми низько вклонилися величній постаті Кобзаря, і ніби почули його слова: «Учітеся, брати мої…»

Цінними для нас є і висловлені І.Г. Ткаченком думки з приводу полемічної ситуації, яку сам Іван Гурович характеризував як протистояння «Сухомлинський – Б. Лихачов і К»: «Підкреслю лише, що Б. Лихачов свідомо уникає цитувати дослівно окремі положення «Етюдів» – тобто не посилається на першоджерела, а вільно, на свій кшталт, тлумачить текст, приписуючи В.О. Сухомлинському те, чого із свічкою вдень не знайдеш не тільки на сторінках «Етюдів», а й в інших працях видатного педагога.

Стаття Б. Лихачова «Потрібна боротьба, а не проповідь» свідчила про те, що консервативні і реакційні сили в педагогіці скерували цілком свідомо свою зміїну отруту в саме серце народної педагогіки – серце Василя Олександровича Сухомлинського».

Спогади колег

Мабуть, як і кожна талановита людина, яка творить нове, активно перебудовує світ, досягає у цьому справжнього успіху, Іван Ткаченко зазнав у житті визнання і почесті, заздрість і помсту. Його було нагороджено медалями А.С. Макаренка і Н.К. Крупської, двома Орденами Леніна, присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, він був депутатом Верховної Ради Української РСР, захистив дисертацію. Він побачив видання усіх своїх праць. І разом з тим, повного наснаги і нових задумів директора Богданівської середньої школи, щойно йому виповнилося 60 років, рішенням бюро райкому партії відправлено на пенсію. Іван Гурович Ткаченко був змушений залишити те, що було для нього найдорожчим – школу, за словами його доньки, С.І. Шабарової, «своє дітище, свою школу, без якої не мислив життя».

Зовсім невелика ще відстань відділяє наш час від того, коли голос Івана Гуровича звучав у стінах Кіровоградського педагогічного інституту, де він працював останні 12 років життя, і для цього кожен день за 60 кілометрів добирався електричкою. Ще багато наших співвітчизників діляться своїми спогадами, про те, як спілкувалися з Іваном Гуровичем, дружили з ним, співпрацювали і сприймали його спілкування як належне – як повітря, як степовий простір… Усі вони одностайні у своїй любові до нього і у визнанні його виняткової людяності.

Ілля Шевченко, заслужений учитель України, кандидат педагогічних наук, доцент педагогічного коледжу ім. В.О. Сухомлинського, м. Олександрія (2004 р.): «Характерною рисою Івана Гуровича було те, що він не прилаштовувався до начальства. Він умів переконувати людей, і завжди виступав на захист ідей Василя Олександровича. Хто пам’ятає Івана Гуровича, погодяться зі мною: його очі випромінюють добро, благородство».

Надія Калініченко, професор Кіровоградського ОІППО ім. Василя Сухомлинського: «Він був прекрасним другом: він ніколи не зраджував друзів, ніколи від них не відмовлявся, в які б ситуації вони не потрапляли… Він любив красу в усіх її вимірах: красу навчально-виховного процесу, красу людських взаємин, гармонію родини, красу оточення, красу суспільства. Від оцієї краси кожна людина ставала багатшою, щасливішою».

Здоповіді Арона Розенберга, завыдувач кафедри педагогіки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка: «Івана Гуровича вирізняла мудрість. До нього зверталися з усіх питань не тільки студенти, а й викладачі. Це були роки, коли Україна відроджувалась, ставала на ноги як самостійна держава і до патріотичного виховання треба було проявити особливу увагу. Іван Гурович це робив чудово: в його лекціях, бесідах, семінарських заняттях на перше місце виступала народна педагогіка. Його мудрість поєднувалась з народною мудрістю. У навчальному процесі він завжди йшов назустріч студентам, знав кожного з них і використовував здібності кожного. Івана Гуровича вирізняла надзвичайна відповідальність і скромність».

Епілог

Достойний, повний наснаги і праці життєвий шлях Івана Ткаченка до останньої миті був сповнений турботою про сучасний педагогічний процес вже самостійної України. Рядки, в яких він, учитель, науковець і громадянин востаннє звернувся до своїх сучасників, пройняті хвилюванням і болем. В них турбота за майбутнє не тільки нинішніх, а й прийдешніх поколінь, долю Української держави:

 «Я звертаюся до Вас, мої молоді колеги – директори сільських шкіл:  Вас не турбує те, що з голубого екрана телевізора щедро ллється лише реклама, бізнес, розважальні еротичні програми?

А де ж поділася людина праці, людина, яка створює матеріальні блага для народу, суспільства, куди ж зникла моральна краса молодого  хлібороба?

Чому ж Ви, шановні колеги, не стаєте на захист виправданих багаторічною практикою кращих надбань нашої школи по формуванню гармонійно розвиненої особистості на основі поєднання розумового виховання з продуктивною працею?

Мені здається, що Ви байдуже ставитесь  до процесу руйнування кращих, стократ перевірених практикою традицій, які у 50-60 роках склалися в навчально-виховному процесі сільських шкіл. І це замість того, щоб активно і наступально удосконалювати і розвивати їх.

Ставитись до цих прогресивних традицій необхідно вдумливо і зважено, а не огульно вихлюпуючи й дитя з купелю.

Це Вам, мої колеги, мій заповіт».

Лідія ТКАЧЕНКО,

«ОіС» 

На фото: Іван Ткаченко і Василь Сухомлинський

*Статтю було написано у 2004 р., але за певних причин не опубліковано.