Тенденції

Однією із головних тенденцій розвитку європейської та глобальної вищої освіти впродовж останніх десятиліть є її активна інтернаціоналізація. Стрімкий розвиток авіасполучення, у тому числі його бюджетного сегменту, поширення сучасних інформаційних та комунікаційних технологій, розвиток програм грантової підтримки, помітне підвищення рівня володіння англійською та іншими іноземними мовами серед студентів, викладачів та науковців – ці, та багато інших факторів зробили інтернаціоналізацію органічною частиною повсякденного життя мільйонів людей. А чи не найголовнішим, на нашу думку, компонентом інтернаціоналізації є мобільність – зокрема, можливість навчатися, викладати та проводити наукові дослідження у зарубіжних університетах. Оскільки ж інтеграція до Європейського Союзу та його структур вже сьомий рік є стратегічним пріоритетом розвитку нашої держави, йдеться передусім про європейські університети та інші академічні інституції. І треба відзначити успішний характер цих процесів, бо вітчизняна система вищої освіти вже фактично стала повноцінною частиною Європейського простору вищої освіти та Європейського дослідницького простору.

За умов, коли фінансові можливості українських закладів вищої освіти для підтримки академічної мобільності є невиправдано обмеженими, основним джерелом її фінансування стає донорська допомога у формі грантів. Ця допомога  надходить від європейських структур і чи не найвідомішим її прикладом є програма Європейського Союзу ERASMUS+, яка підтримує проекти співпраці й партнерства та мобільність у сфері освіти і професійної підготовки. Бюджет програми на 2014-2020 роки склав 14,7 млрд євро. Повноцінними членами цієї програми є 28 держав-країн ЄС, а Україна є однією з багатьох країн-партнерів. У 2021 році буде запущено новий етап програми ERASMUS+ на 2021-2027 роки, який має на меті вивести інтеграційні процеси на європейському континенті на новий рівень.

Звичайно, університети країн ЄС мають як пріоритетні можливості для отримання фінансування з боку європейських структур, так і більший спектр програм підтримки різноманітних форм академічної мобільності. В рамках однієї з таких програм від Європейської наукової фундації (EuropeanScienceFoundation) я мав можливість впродовж шести місяців 2020 року викладати в Університеті Туриба в якості запрошеного професора. Університет розташований у столиці Латвії, Ризі, на лівому березі ріки Даугава. Програма, завдяки якій я опинився у цьому приватному університеті, має назву «Посилення кадрового складу Університету Туриба за напрямами його стратегічної спеціалізації», і дозволяє університету на конкурсній основі запрошувати до викладання іноземних професорів.

Як відбувався процес залучення до програми у моєму особистому випадку? Влітку 2019 року мій колега – професор Університету Туриба Андріс Петерсон – надіслав мені інформацію про відкритий конкурс та запропонував взяти в ньому участь. Ознайомившись з умовами конкурсу та побачивши, що моя кандидатура відповідає основним вимогам, а процес підготовки документів не є надто складним, я погодився, і, через певний час, подав свої документи на конкурс. У листопаді 2019 року я отримав листа з інформацією, що конкурсна комісія обрала мене як оптимального кандидата на професорську позицію, і запитанням, коли на початку 2020 року я зможу приступити до роботи. Я відповів, що після отримання офіційних документів для перебування на території Латвії та узгодження мого від’їзду із роботодавцем в Україні.

Оскільки маю значний досвід академічних поїздок до країн ЄС як у візовому, так і в безвізовому форматі, несподівано складним виявився для мене процес оформлення латвійської робочої візи на шість місяців. Цей документ вимагає справді великої кількості узгоджень та отримання дозволів на рівні відповідних латвійських структур, що зайняло значний проміжок часу та потребувало суттєвих зусиль з боку латвійських колег. Але цей тривалий бюрократичний процес закінчився перемогою – отриманням візи, і наступного дня – бюджетним рейсом угорської компанії WizzAir до Риги. Приблизно півтори години польоту – і я вже знаходжуся у столиці Латвії.

Питання з житлом у Ризі було вирішено оптимально – університет запропонував мені орендувати професорську кімнату у гуртожитку для іноземних студентів на території університету. Фактично це був одномісний номер стандартного європейського готелю з відповідним сервісом – вже десь через тиждень я відчував себе там, як вдома. Приємно вразила мене доброзичливість та гостинність латвійських колег – передусім, завідувача кафедри комунікації, професора Едвіна Евартса, заступниць декану Яни Бункус та Івіти Кісніце, керівника PhDпрограм, професора Айнарса Дімантса та інших колег.

Університет

Університет Туриба – це відносно молодий приватний заклад вищої освіти, який було засновано у 1993 році. Зараз університет складається з трьох факультетів: бізнес-адміністрування, юридичного та міжнародного туризму. Підготовка ведеться по більш ніж 20 навчальним програмам, частина з яких англомовна. В університеті навчається понад 3 тис. студентів, значна частина яких – іноземці, які представляють більше 40 країн світу. Плата за навчання у цьому університеті в 2020-2021 навчальному році для громадян України складає на бакалаврському рівні від 1970 до 2470 євро на рік, на рівні магістратури та докторантури – 2570 єврона рік. Починаючи з другого курсу кращі іноземні студенти можуть отримати стипендію, яка покриває 100 % вартості навчання. Існують також спеціальні стипендії Уряду Латвії для підтримки іноземних студентів. Тобто, Латвія на державному рівні заохочує навчання іноземців, в тому числі й у своїх приватних університетах.

Викладати мені доручили досить великий курс «Глобалізація, європейська інтеграція та крос-культурна комунікація» на бакалаврському рівні та три невеликі курси на рівні докторантури, що було присвячено управлінню комунікаціями, моделям стратегічного та комунікативного менеджменту та взаємодії PRта журналістики у сучасному світі. Крім того, у мої обов’язки входила допомога із редагуванням англомовних версій навчальних планів – університет якраз готувався до чергової акредитації. Потрібно відзначити гарну матеріальну базу Університету Туриба – всі аудиторії, у яких мені довелось вести заняття, були дуже зручними та оснащеними комп’ютерною технікою та проекторами для презентацій. Студентська ж група ідеально підходила для вивчення курсу з крос-культурної комунікації, адже у ній навчалися представники шести країн, включаючи Україну. До речі, наша українська студентка, Єлизавета Нестеренко, була однією з найкращих у групі. Я не кажу вже про досконалу англійську мову Єлизавети, яка рік навчалася у США за престижною програмою шкільних обмінів FLEX! Тож теорію культурних вимірів Герта Хофстеде чи результати дослідження цінностей світу можна було одразу проілюструвати прикладами із таких різних культур, як, скажімо, узбецька та латвійська. Впродовж вивчення курсу були передбачені три контрольні завдання (есе, рецензія на наукову статтю й модульна контрольна робота) та підсумковий іспит у письмовій формі.

Необхідно відзначити й оперативну реакцію Університету Туриба на пандемію COVID-19 – для проведення дистанційних занять було закуплено систему CiscoWebex, а студентів та викладачів до неї підключено. Тож значна частина моєї викладацької діяльності пройшла у дистанційному форматі.

Країна

Коли я летів до Латвії на шість місяців, то планував щонайменше раз на місяць повертатися в Україну. Про пандемію COVID 19 вже, звичайно, було відомо, але, відверто кажучи, ще у лютому я не міг навіть уявити, до чого вона призведе. Тому, коли у середині березня Україна закрила кордони, а заняття в Університеті Туриба повністю перевели у дистанційний формат, для мене це стало справжнім шоком. Крім того, на квітень у мене були заплановані поїздки до Швеції та Бельгії, а на травень – до Норвегії. Відчуття, що твій спосіб життя, який сформувався впродовж останніх двох десятиліть, стрімко руйнується, а ти фактично «зачинений» у кордонах Латвії на невизначений термін, було надзвичайно неприємним та стресовим, але я досить швидко зміг адаптуватися до нової ситуації.

У порівнянні з Україною у квітні-травні карантинні обмеження у Латвії були досить ліберальними, оскільки так як кількість хворих на фоні інших країн була відносно невисокою: продовжував працювати громадський транспорт та торговельні комплекси, зберігався вільний доступ до парків. Тому я мав можливість детально вивчити Ригу, адже практично кожного дня намагався здійснювати тривалі прогулянки цим чарівним містом. А вже ближче до літа я відкрив для себе Юрмалу з її курортною атмосферою та фантастичними пляжами, невеликими дюнами, чайками, та надзвичайно ніжним оксамитовим піском. Уявляєте собі, що від балтійського узбережжя тебе відділяє усього кілька зупинок електрички? Звичайно, такою нагодою не можна було не скористатися, тим більше що відпочиваючих цього літа було дуже мало, тож ніхто не заважав мені насолоджуватися красою Ризької затоки! Влітку, коли заняття скінчилися, а екзамени було складено, я мав більше вільного часу, тому вирішив помандрувати Латвією. Відверто кажучи, був вражений красою та різноманітністю цієї невеликої країни. Лієпая, Вентспілс, Кулдіга, Тукумс, Цесіс, Сігулда, Єлгава – кожне з них міст має своє архітектурне обличчя та неповторну історичну ауру, про які можна написати окремі есе.

На момент мого повернення в Україну кількість захворювань на COVID 19 почала зростати, тому прямі рейси між Ригою та Києвом було скасовано, правда, ціну заздалегідь куплених квитків мені компенсували. А вилітати мені довелося з Вільнюса. Оскільки на той час Литва знаходилася у червоній зоні, після прибуття у аеропорт Жуляни я встановив на мобільний додаток «Дій вдома», здав тест і був на самоізоляції. За кілька днів я отримав результати тесту про відсутність вірусу, і зміг повернутися до звичного повсякденного життя, іноді згадуючи своє перебування у Латвії та чудовий досвід, який я зміг там отримати. Сподіваюся, наша співпраця з латвійськими колегами буде мати продовження!

Сергій КУРБАТОВ,

головний науковий співробітник 

Інституту вищої освіти НАПН України,

радник Президії НАПН України