Володимир ЛУГОВИЙ,

перший віце-президент НАПН України,

академік НАПН України

 

Система вищої освіти України впродовж 1991-2019 рр. зазнала турбулентних змін, що призвело до її недостатньої конкурентоспроможності у порівнянні зі світовими лідерами.

Нині в Україні за критеріями провідного світового Шанхайського рейтингу відсутні університети світового класу (у групі топ 500) та університети субсвітового класу (кандидати у світовий клас, група 501-1000), а також університети світового і субсвітового класу у 54 предметних галузях за цим рейтингом. У цьому Україну обійшли усі країни-сусіди, крім Молдови. До Шанхайського рейтингу загальної та/або галузевої (предметної) версій у 2020 р. з пострадянських країн входять Білорусь, Грузія, Естонія, Казахстан, Латвія, Литва, Росія.

Отже, становище національної вищої освіти не відповідає статусу великої самостійної і самодостатньої країни – України.

 

Наявний стан

Однією з причин низької конкурентоспроможності української вищої освіти є недосконалість її мережі: подрібненість і розпорошеність, ресурсна (кадрова, фінансова, інформаційна, інфраструктурна) деконцентрованість, надмірна дубльованість, профільна неадекватність, дослідницька слабкість. Наразі функціонує 281 ЗВО та велика кількість їх відокремлених структурних підрозділів. Наприклад, у Києві у 2019 р. прийом на денну бакалаврську підготовку з права здійснювали 37 закладів, у 2020 р. – 35 закладів. У Кіровоградській області усього 8,6 тис. студентів, натомість функціонує вісім ЗВО, усі в Кропивницькому, шість з них готують здобувачів у галузі права. Для порівняння, у Сполученому Королівстві, з більшим у півтора рази населенням, університетів 166, або в 1,7 рази менше, однак 65 з них, або 39 %, увійшли в Шанхайський рейтинг 2020 р.

Через велике навчальне навантаження, неконкуретоспроможність заробітної плати, що спонукає до підробітків, застарілість або відсутність дослідницької інфраструктури в українських закладах слабо здійснюється науково-педагогічна функція викладачів. І це є другою причиною. У ЗВО за основним місцем роботи зосереджено понад 70% наявних в національній економіці кандидатів і докторів наук, які не можуть повною мірою із вище зазначених причин реалізувати свій дослідницько-інноваційний потенціал.

Переведенню української вищої освіти в русло цілеспрямованого розвитку стримує нерозвинутість або відсутність механізмів оцінювання якості вищої освіти, а отже визначення за їх допомогою профілю якості вищої освіти як інституційного (у цілому), так і галузевого (за галузями знань). Це третя причина відставання. За створенням системи механізмів моніторингу і оцінювання, забезпечення і вдосконалення якості вищої освіти Україна відстає від світової і європейської практики. Країна достеменно не знає університетів-аутсайдерів та університетів-лідерів, перспективних національних осередків університетського розвитку.

Українські громадяни, суспільство й економіка потерпають від відсутності національного об’єктивного, валідного та вірогідного рейтингового оцінювання закладів. Зазначене ускладнює ефективне і доцільне спрямування фінансових ресурсів на вищу освіту, обсяг яких у 2019 р. лише з державного бюджету досяг 44 млрд грн,27 млрд грн за загальним і 17 млрд грн за спеціальним фондами. Це більш як у 2,5 рази перевершує загальний обсяг фінансування позауніверситетських наукових досліджень і розробок (близько 17 млрд грн). Для порівняння, у США обсяги фінансування вищої освіти (higher education) та позауніверситетських досліджень і розробок (research & development) паритетні (приблизно по 0,5 трлн дол.). Дослідницький потенціал університетів у передових країнах (США, Японія, Корея, Китай, Німеччина, Франція, Сполучене Королівство) насамперед реалізується через «дослідницьких професорів» за моделлю «професор і дослідник – одна персона», створенням для цього відповідних умов. Такі умови у світовій практиці (Німеччина, Сполучене Королівство, Фінляндія, Франція, Японія, Китай) передовсім досягаються укрупненням і консолідацією закладів вищої освіти та концентрацією у такий спосіб відповідних ресурсів.

 

Оптимізація мережі ЗВО

Мережа закладів вищої освіти має бути оптимізованою до 140-150 шляхом їх укрупнення, консолідації та концентрації ресурсів у них без зменшення фінансування.

Ураховуючи, що у сферу вищої освіти України вже спрямовано фінансові ресурси в обсязі 1,2  % ВВП (2019 р.), який відповідає аналогічним видаткам у середньому в 23 країнах ЄС – членах Організації економічного співробітництва та розвитку (також 1,2 % ВВП у 2017 р.), основним резервом покращення фінансового становища закладів для зменшення навчального навантаження, підвищення заробітної плати, створення інфраструктури, залишається укрупнення подрібнених і розпорошених закладів та концентрація їх ресурсів шляхом об’єднання, зниження у такий спосіб питомих витрат. Цим шляхом ідуть університети Німеччини, Сполученого Королівства, Фінляндії, Франції, Китаю, Японії. Особливо вражаючими і повчальними є стратегічні заходи з об’єднання й укрупнення, підвищення конкурентоспроможності університетів, що здійснені в останні три роки у Франції. Як результат, у 2020 р. за конкурентоспроможністю закладів вищої освіти ця країна за Шанхайським рейтингом піднялася на третю позицію після США і Сполученого Королівства.

 

Реалізація науково-педагогічної функції

У закладах вищої освіти (ЗВО) за основним місцем роботи зосереджено більшість, понад дві третини наявних у національній економіці кандидатів і докторів наук. Їхня двоаспектна – науково-педагогічна – функція як викладачів збережеться і в майбутньому. Однак нині вона реалізується незадовільно. З-поміж причин недостатньої віддачі викладачів можна назвати кілька: велике за міжнародними мірками навчальне навантаження, що залишає обмаль часу на професійний (науковий і педагогічний) розвиток; мала заробітна плата, що спонукає до підробітків; застарілість або відсутність необхідної і достатньої дослідницької, інформаційної й іншої інфраструктури для самопідготовки викладачів (для викладання – «з лабораторії в аудиторію») та для навчання здобувачів («з аудиторії в лабораторію»), реалізації так званого базованого на дослідженнях навчання; послаблення конкурсного відбору викладачів через роздутість мережі.

Тут можна окреслити такі шляхи розв’язання проблем:

- законодавче зниження та диференціація навчального навантаження викладачів залежно від складності програм (наприклад, у такий спосіб: загальне максимальне навантаження становить 500 год., при підготовці молодших бакалаврів – так само 500 год., бакалаврів – 400, магістрів – 300, аспірантів – 200, докторантів – 150 год.);

- підвищення заробітної плати науково-педагогічних працівників до подвійної від середньої в економіці України або: для асистента – чотири, доцента – п’ять, професора – шість мінімальних зарплат та надання права університетам у межах фінансової автономії встановлювати надбавки і доплати;

- урахування у вартості підготовки здобувачів витрат на створення необхідної дослідницької, інформаційної, матеріально-технічної інфраструктури.

Модернізація фінансування

Обсяг фінансування закладів вищої освіти (ЗВО) України у 2019 р. відповідав середньому рівню фінансування цих закладів у країнах ЄС – членах Організації економічного співробітництва та розвитку у 2017 р. і становив 1,2% ВВП. Основними джерелами фінансових надходжень були:

- 44 млрд грн видатків на вищу освіту із державного бюджету;

- 3 млрд грн (оцінка за контингентом здобувачів), що освоєні приватними ЗВО;

- 1 млрд грн, що загалом освоєні ЗВО на виконання наукових досліджень і розробок з усіх джерел фінансування.

Основну увагу потрібно перенести на економне, доцільне і ефективне витрачання цих 48 млрд грн чи у найближчій перспективі 52 млрд грн (проіндексованих на рівень інфляції або на відсоток зростання ВВП, якщо таке станеться).

Основними причинами неефективності реалізації коштів на систему вищої освіти є такі: недосконалість мережі ЗВР; обмеженість фінансової автономії ЗВО у розпорядженні наданими і заробленими коштами; відсутність ефективного об’єктивного механізму (формули) розподілу бюджетних коштів між закладами.

Шляхи подолання проблем фінансування ЗВО:

- оптимізація університетської мережі;

- запровадження комплексу механізмів моніторингу та оцінювання освітньої якості, визначення інституційного і галузевого профілів якості вищої освіти, що зараз невідомі;

- запровадження реальної фінансової автономії університетів заради їх розвитку, зокрема шляхом надання статусу небюджетної неприбуткової установи;

- розширення фінансової автономії закладів у здійсненні міжнародної співпраці;

- визнаним державою ЗВО як найбільш високоінтелектуальним осередкам суспільства, відповідно до законодавства, мають бути повною мірою надані й інші складники університетської автономії – організаційної, академічної, кадрової.

Висновки

Стратегічне завдання – упродовж десяти років створити умови для продуктивної та ефективної діяльності науково-педагогічних працівників.

З-поміж основних стратегічних цілей розвитку вищої освіти та показників їх досягнення також наступні:

- система механізмів моніторингу і оцінювання якості вищої освіти, яка включає національні ліцензійно-акредитаційну, класифікаційно-асоціаційну та рейтингову (інституційну і галузеву) підсистеми; класифікаційно-асоціаційна підсистема передбачає наявність класифікації закладів за рівнем складності та масштабом надання освітніх, освітньо-наукових, наукових акредитованих програм, на кшталт, Класифікації Карнегі, а також лідерської Асоціації українських університетів за прикладом Асоціації американських університетів, до якої провідні університети приймаються і виключаються в залежності від якості діяльності;

- визначено інституційний (національний та регіональний) і предметний (за галузями знань) профіль якості вищої освіти;

- у країні наявні 2-3 університети світового класу (у групі топ 500 за Шанхайським рейтингом), 4-5 університетів субсвітового класу (кандидатів у світовий клас, група 501-1000), а також університети світового і субсвітового класу у 10-15 % з 54 предметних галузей Шанхайського рейтингу.

Основні стратегічні принципи розбудови системи/механізмів мають включати:

- самокритичний, системний аналіз освітньої якості та умов її забезпечення і вдосконалення в контексті дослідницько-інноваційного типу прогресу та конкурентного розвитку;

- створення об’єктивних, валідних, вірогідних, прозорих і зрозумілих системи/механізмів, що адекватні дуальному характеру якості, її відповідності стандарту-мінімуму та стандарту-максимуму, місійному призначенню університетів та потребам суспільства, громадян, економіки.

Законодавча основа – унормування законом, крім ліцензійно-акредитаційної, також класифікаційно-асоціаційної та, особливо, рейтингової (інституційної та галузевої) підсистем моніторингу та оцінювання якості вищої освіти. Кожна реальна підсистема має бути акредитована (визнана) на державно-громадському рівні.