Василь ТКАЧЕНКО,

головний науковий співробітник

Інституту всесвітньої історії НАН України,

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАПН України

 

З огляду на власний досвід викладацької роботи із іноземними студентами на факультеті міжнародних відносин і міжнародного права КДУ (1974-1979 рр.), а також із врахуванням свого творчого доробку на ниві вітчизняної історичної науки, хотів би радше поділитися власними судженнями та клопотами щодо цієї аж надто делікатної сфери освітньої роботи. Насамперед – про те, як я уявляю собі  процес викладання історії (не претендуючи на істину в останній інстанції, а лише з міркувань власного досвіду).

На величезну моральну відповідальність цієї праці вказував у свій час голова комісії ЮНЕСКО з питань освіти Ж. Делор: «Наші сучасники потерпають від запаморочення, розриваючись між процесом глобалізації… і пошуком своїх коренів, належності до тієї чи іншої спільноти. Освіта має зайнятися цією проблемою, оскільки вона більше аніж будь-коли, бере участь у процесі зародження нової всесвітньої спільноти». Саме тому комісія виділила серед найвищих рівнів компетентності –навчитися жити разом. Процес освіти має відіграти роль того «соціального капіталу», що допоможе утверджувати принципи демократії, особистісної самореалізації та творчого потенціалу різних спільнот, їхнього взаєморозуміння, внесення мирних відносин і гармонії у нинішнє хаотичне становище у світі.

 

Історія – наука

і навчальний предмет

Сфера освіти невіддільна від суспільно-політичних процесів кожноїкраїни і світу в цілому. І тому великий сумнів викликала у свій час Рекомендація Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), яка ще в 1996 р. стосовно вивчення історії в Європі стверджувала: «історична освіта має бути вільною від політики. Історія для істориків, а не для політиків й ідеологів». Тим часом практика довела, що дослідник не може повністю відсторонитися від проблем сучасності й дотримуватися принципу «історія для істориків». Хай тисячу разів науковці стверджують, що справжня наука зводиться до продукування одних знань на основі інших. Однак, коли йдеться про сферу освіти, то попри увесь ступінь асимільованих нею наукових знань, вона вже є зовсім іншим суспільним явищем, що підлягає іншим законам ніж академічна наука. А коли вже мова заходить про гуманітарну сферу людського буття, то й наука в ній є не просто сумою знань, а соціальним механізмом, спрямованим на розширення способу сприйняття людиною світу і себе у цьому світі (М.Мамардашвілі).

Доводиться зважати й на те, що попри процес глобалізації проблема національного суверенітету у наші дні знову виявилась підпорядкованою злобі дня (Жак Делор). Тож практичне застосування історичних знань у навчальному процесі потребує відповіді достоту на ті запитання, які хвилюють наших сучасників і на які вони сподіваються отримати відповідь «тут і тепер». Тому й історик із безкінечного обсягу свідчень минулого з повним на те правом обирає коло саме тих проблем і періодів, які, на його думку, є актуальними й заслуговують на першочерговий розгляд. Тобто, тематика винесених у навчальні плани проблем має постійно уточнюватися, відповідно до їх актуальності.

"Практичне застосування історичних знань у навчальному процесі потребує відповіді достоту на ті запитання, які хвилюють наших сучасників і на які вони сподіваються отримати відповідь «тут і тепер». Тому й історик із безкінечного обсягу свідчень минулого з повним на те правом обирає коло саме тих проблем і періодів, які, на його думку, є актуальними й заслуговують на першочерговий розгляд. Тобто, тематика винесених у навчальні плани проблем має постійно уточнюватися, відповідно до їх актуальності"

Звинувачення науковців і освітян з боку політичних пропагандистів у «переписуванні історії» є безпідставними, бо політики ігнорують своєрідність процесу історичного пізнання. Зміна загальних уявлень про людину й суспільство спонукає нас по-іншому поглянути й оцінити значення тих чи інших фактів минулого, побачити в минулому те, чого не помітили наші попередники. До того ж нині від історика – кваліфікованого дослідника – не вимагається наукової нейтральності аж до відсторонення, він нікуди не може подітися від сповідуваної ним системи цінностей, культурних засад своєї національності, особливостей статі тощо. Усвідомлення одного цього – уже революція в пізнанні. 

Тож коли йдеться про підручник для учнів чи студентів, історики все частіше вдаються до такої форми оповіді, як історичний наратив. За його допомогою вони намагаються досягти ефекту безпосередньої присутності, відтворюючи через метафору духовну атмосферу й розставляючи історичні декорації, тримаючи читача/слухача в напруженні й викликаючи сильні емоції. За таких передумов кожен член аудиторії стає ніби співучасником дійства чи, принаймні, його активним спостерігачем. Тим більше ці вимоги мають стосуватися аудиторії іноземних студентів, які мають в ідеалі перейнятися й нашим болем, принаймні зрозуміти, що чужого  болю немає, що всі ми нині перебуваємо у одному човні в бурхливому турбулентному потоці історичних подій ХХІ століття.

Іще одне суттєве зауваження щодо особливостей і відмінності системи науки й освіти. Сучасна академічна наука є своєрідним ярмарком ідей, де безліч авторів можуть конкурувати між собою у оцінці фактів або ж інтерпретаціях тих чи інших подій. Це перетворює історичне пізнання на «поле» різноманітних думок і «мовних ігор», в результаті яких історична реальність часто-густо розчиняється в множинності теоретичних конструктів. Однак маємо враховувати, що продуктивний для академічної науки пізнавальний процес стає сумнівним при написанні підручника, оскільки розмитість категорії істини ставить під сумнів сам професійний статус історії як навчального предмета і соціальну значимість вітчизняної історії. Тобто, маємо прагнути того, щоб підручник представляв собою консолідований масив знань, який більш-менш відображає реальні аспекти історичного минулого нашої країни. 

При написанні підручника актуалізується «проблема істини». Ситуація ускладнюється тим що поняття «наукової істини» має співвідноситися з поняттям «правди», яке побутує в суспільній памяті народу й апелює до розуміння суспільної справедливості, до уявлень про можливі й бажані тенденції подальшого розвитку суспільства. Жодна інша «правда» не може спонукати людей до активної життєвої позиції, тим більше учнів / студентів із їхнім юнацьким максималізмом. Річ у тім, що в «істини» і «правди» різна онтологічна основа – «істина» апелює до об’єктивної дійсності, а «правда» –  до світу  суспільних відносин, створеного людьми. Тому «правда» зажди емоційно забарвлена й компенсує своєю привабливістю відносність обґрунтування «істини» в процесі пізнання. Зокрема й тому, що повну «істинність» історії відтворити майже неможливо, і не лише в силу її складності й багатоманітності, а й з причини її незавершеності й відкритості до майбутнього. А тим часом молодь схильна до «абсолютної правди», яка б стала дороговказом у житті.

Саме тому при написанні підручника доводиться користуватися двома джерелами інформації. З одного боку, це так звані емпіричні (історичні) джерела інформації, а з іншого – «позаджерельні знання», тобто комплекс теоретичних знань і система соціонормативних цінностей, що відповідають світоглядові історика. Зазначена система цінностей і є своєрідною «призмою», крізь яку історик розглядає як емпіричну джерельну інформацію, так і весь предмет дослідження загалом. Саме навколо цих «призм»  і формуються наукові школи, для котрих характерний: 1) пізнавальний інтерес до певної тематики історичного дослідження; 2) загальні принципи постановки й вирішення дослідницьких завдань; 3) спільність теоретичних уявлень.

Національна безпека

як світоглядна позиція автора

Хочемо чи ні, але кожен науковець-дослідник і освітянин неминуче стає заручником сьогодення. Йдеться не лише про вплив суспільних інтересів чи пряме соціальне замовлення з боку державної політики – такого роду вплив завжди був і визнавався сумлінними дослідниками, а про глибше розуміння того, що сам образ минулого в працях певного автора чи представників однієї історичної школи не може бути «об’єктивним» у принципі. Будь-яка версія минулого може бути в кращому випадку лише його наближеною «реконструкцією», а в гіршому – довільною «конструкцією», яка взагалі мало співвідноситься зі «справжнім» минулим.

Тут завжди виникає ситуація можливого маніпулювання історичним матеріалом з боку тих чи інших політичних сил, що прагнуть використовувати історичні знання на шкоду суспільству, провокують війни, геноцид і міжнародні конфлікти. На мою думку, в час гібридної війни Росії проти України основою світоглядної позиції сучасного дослідника й освітянина має стати національна безпека України. І така спрямованість має стосуватися не лише вітчизняного слухача, але й зарубіжного. А надто – коли зважати на той велетенський пропагандистський апарат, який Росія задіяла для утвердження свого імперського наративу на шкоду, на дискредитацію наративу українського.

Чи не стикаємось ми тут із зайвою драматизацією міжнародної ситуації навколо України? За моїм переконанням – жодним чином. Адже ця неоголошена війна Росії проти України триває вже понад сім років, а кінця-краю агресії й відновлення територіальної цілісності нашої держави поки що не бачимо. І причина тут насамперед в позиції Росії: «НАСТАМНЕТ».

Щоправда, тішимо себе думкою про подальшу підтримку України з боку наших союзників на міжнародній арені? Тут доречно послатися на авторитетний американський журнал ForeignAffairs. Ще в номері за грудень 2018 р.  він акцентував увагу на загрозливу для України ситуацію з Росією: «вплив наративів Кремля на розуміння міжнародною спільнотою суті подій в Україні». Російський наратив  розмиває статус України як жертви агресії. Тож українському керівництву треба «повернути національний наратив України в центр міжнародних дебатів й нагадати західним лідерам про необхідність захищати ті цінності, котрі лежать в основі їхніх суспільств».

Вихід із ситуації американські дослідники вбачають у тому, що виклику з боку російської історичної політики потрібно неухильно давати належну відсіч: «Оскільки в українського народу немає жодних шансів на успіх у військовому зіткненні з Росією – чи то на суші, чи на морі – найбільші шанси на прорив у цьому гібридному конфлікті полягають у зміцненні почуття національної ідентичності, яке допоможе країні дистанціюватися від її історичних зв’язків з Росією. Це і є головним фронтом у тій конфронтації, яка обумовлена історією цих двох країн… Москва любить говорити про те, що сучасні українці і росіяни – це єдиний народ, що робить прагнення України зблизитися із Заходом одночасно і зрадою, й екзистенціальною загрозою для майбутнього». 

У цій характеристиці, як мовиться, нічого додати чи відняти. Зазначене вище є ще одним аргументом  на користь того, що в історичній політиці маємо утверджувати український наратив. Якщо не будемо цього робити ми, то це зробить Москва, щоб не втратити свого імперського шансу. І тут багато що залежить від здатності української національної еліти мобілізувати народ і повести його за собою. Прикладом для українського суспільства тут може бути позиція нашої землячки 5-го прем’єр-міністра Ізраїлю ГолдиМеїр: «Бути чи не бути – це не питання компромісу. Або вам бути, або не бути».

Отже, головне запитання до авторів навчальної літератури з історії, як на мою думку, мало б бути сформульовано в такий спосіб: «Чи націлений історичний матеріал курсу на протистояння російському наративу й утвердження наративу українського»? Тоді ми будемо здатні дати відповідь і на друге (прикладне) запитання: «Чи містить підручник (посібник) ті творчі напрацювання, які годились би для утвердження українського наративу серед зарубіжної спільноти, як дотого закликає нас поважний американський журнал  ForeignAffairs»?

Йдеться жодним чином не про «промивання мізків», а про донесення правди про історичну долю тієї землі і тієї людності, яка волею історичних обставин опинилася на фронтирі (пограниччі) трьох імперських цивілізацій: польської католицької, російської православної і османської мусульманської.  Зіткнення цих трьох геополітичних плит закономірно викликало соціальні «землетруси» й «виверження», котрі створювали неймовірно тяжкі умови для самоствердження українців у своїй національній ідентичності, у власній суверенній державі. І та Україна, що є на день сьогоднішній, є не failedstate(невдала держава), а унікальне досягнення українського народу як демосу, а не лише етносу.

Модулі

чи наратив?

А тим часом багато хто у світі навіть серед освічених людей взагалі не може показати Україну на мапі світу. Показовим може бути факт минулого 2020 року, коли Держсекретар США Майк Помпео попросив журналістку NPR (NationalPublicRadio) Мері Луїз Келлі ідентифікувати Україну на контурній карті світу. Журналістка із завданням не справилася, що дало для Помпео підставу написати на сайті: «Варто зазначити, що Бангладеш – це не Україна». 

І такій прикрій ситуації немає чому дивуватися. Маємо враховувати і такий феномен, як стан вивчення історії у нинішньому світі. Варто прислухатися до одного із найбільш авторитетних гуманітаріїв сьогодення як Ніл Фергюсон: «Протягом останніх майже тридцяти років західним школярам і студентам втовкмачували ідею ліберальної освіти, в якій не залишалося місця для історії. Їх навчали окремих «модулів», а не наративів». З текстів зникла аргументація щодо основних трендів суспільного поступу, а натомість запанував виклад певної послідовності, в якій «одна клята подія йде слідом за іншою», а в підсумку навчальний матеріал постає як купа оцих самих розпорошених «клятих подій».

Чи варто нагадувати, як система оцих самих «модулів» настирливо нав’язувалася нашій вітчизняній системі освіти під сурдинку так званого «Болонського процесу». А тим часом втрачалося розуміння того, що історія – це не вивчення минулого, а єдине надійне джерело знань про плинне сьогодення, а тому й про безліч майбутніх варіантів суспільного поступу, одному з яких буде суджено відбутися і в Україні. У викладача історії має бути присутнім розуміння того, що немає відмежованих минулого, нинішнього й майбутнього. А натомість є лише інтегроване сучасне – минулого й майбутнього.

«То що ж мають робити історики? – запитує Ніл Фергюсон. І відповідає: Насамперед, наслідуючи соціологів і покладаючись на кількісні дані, історики можуть розробити “закони охоплення”», тобто «перетворити вцілілі уламки минулого на історію, знання та інтерпретацію, що ретроспективно впорядковує й перевіряє людські прогнози… А якщо ні, тоді історія – ніщо інше, як гороскоп з ранкової газети». Тож справжня функція історичного прозріння – повідомити людей про сьогодення, що є наслідком їхнього минулого. Ми вивчаємо історію, щоб краще розібратися, як наразі маємо діяти. Перспектива становлення чи падіння українського суверенітету є аж надто важливою, щоб полишити її на розсуд популяризаторів історії-колажу.

Успіх становлення тої чи іншої держави традиційно викладається як завоювання території й прилучення певного контингенту населення. І в цьому є свій конструктивний момент: тоді панувало «право меча». Однак нині суспільний поступ полягає в реалізації цивілізаційних засад: утвердженні тих економічних, соціальних і політичних інституцій, завдяки яким облаштовується територія, створюються наукові лабораторії та мистецькі твори, врешті-решт прокладаються каналізаційні труби й арки, без яких річки та колодязі перетворюються на джерело холери. А найголовніший показник – тривалість та якість людського життя, задоволення потреб у їжі, воді, соціальному захисті й  улаштованому довкіллі.

Та все ж справа й не настільки безнадійна. Як показує світовий досвід, вихід може бути у запровадженні у таких особливих випадках курсу так званої «публічної історії» – презентації історичних знань більш зрозумілими для даної аудиторії засобами.

Вихід –

публічна історія

Сам концепт публічної історії постав на Заході в 1970-х, коли намітилось зростання впливу мас-медіа  на висвітлення історичних процесів. Як наукова дисципліна публічна історія виникла у США і Великій Британії, набула поширення у Франції а дедалі й розійшлася по всьому світу. Відповідний науковий часопис ThePublicHistorianперейнявся впровадженням історичних знань до вирішення сучасних проблем суспільства.  Наприкінці ХХ ст. цей напрям посів поважне місце серед магістерських програм. У ХХІ ст. спостерігається глобалізація практик публічної історії. А вже в 2010 році було створено й Міжнародну федерацію публічної історії. Серйозне ставлення до цього напряму пояснюється й тим, що, вийшовши за межі академічного середовища, у полі мас-медіа історичні події можуть стати (й стають!) полем маніпуляції з боку тих чи інших лобістських груп, стають жертвою міфологем. Однак це не привід для відмови навчальних закладів від публічної історії, а скоріше виклик для викладачів щодо утвердження в студентській аудиторії наукових засад і принципів інтерпретації історичних подій. Як на мій погляд, вихід із ситуації лежить в умілій популяризації академічних напрацювань, підготовлених, насамперед, науковцями Інституту історії НАН України (йдеться насамперед про двотомник «Україна – українці» у серії «Енциклопедія історії України»).

Отже, викладачі публічної історії мають говорити з широкою публікою  доступною мовою та у тих форматах, які можуть бути їй зрозумілими, вдаючись час від часу за допомогою до документальних фільмів, виставок та публічних дискусій. Велика увага має бути приділена діалогу з аудиторією, що в ідеалі мало б привести до співтворення публічного наративу спільними зусиллями викладачів та слухачів. Однак за неодмінної умови: підручник чи навчальний посібник не повинен вносити сум’яття у аудиторію непрофесійним викладом дидактичного матеріалу.

А тим часом проблема стає все актуальнішою. Зокрема у матеріалах державна установа Український інститут у своїх матеріалах під назвою «Стратегії Українського інституту на 2020-2024 роки» зазначає: «Нечисленні дослідження показали, що Україна асоціюється в іноземців переважно з негативними образами. За результатами опитування… три ключові асоціації з Україною – це війна, Росія, бідність».  Причини цьому в документі зазначаються такі: 1) брак культурних та історичних асоціацій з Україною (Україна виключена як суб’єкт зі світової історії та культури); 2) нав’язані здебільшого хибні негативні асоціації з Україною (націоналізм, колабораціонізм, антисемітизм тощо); 3) відсутність проактивного українського голосу в культурному, науковому середовищах та медійному полі; 4) Україна – постійне джерело «поганих новин».

Тож ситуація диктує необхідність усвідомлення того, що навчальна література з історії має проходити спеціальний фаховий відбір (у дидактичному й методичному сенсах), оскільки, недосконала у фаховому відношенні, працюватиме не на позитивний бренд України, а на руку її неприятелів. Критерії до навчальної літератури світоглядного характеру мають бути такими ж, як і до усієї дипломатичної служби: порядність, професіоналізм, патріотизм. З цих критеріїв треба й виходити.