Автор привертає увагу до патріотичної видавничої діяльності професора Московського університету, великого українця з Варви на Чернігівщині, Шевченкового друга О.М. Бодянського (1808–1877), наголошує, що саме йому поет дякував на засланні: «Спасибі тобі, друже мій милостивий, за летописи…». Тож ідеться й про безмірне Шевченкове захоплення книгами, що лежали в основі його видатної, справді європейської освіченості, та про дуже важливу частину поетової лектури.

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук, академік НАПН України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка,

заслужений діяч науки України

 

 Тарас Шевченко: «А книги, про які я просив вас, пришліть…»

У Тараса Григоровича є дивовижно-вичерпне зізнання: «Я ніколи не начитаюся доне́схочу». Насолоджуйтеся цим ємним словом тут, адже в Шевченковій поезії воно не зустрічається… Пристрасть до книг особливо виразно виявилася на засланні. Скажімо, в листі до В.М. Рєпніної з Орської фортеці від 24 жовтня 1847 р. Шевченко, зокрема, просив вислати, «если можно, “Чтение Московского археологического общества”, издаваемое Бодянским». Засланець неточно вказав назву видання, але він напевне знав, що його здійснює О.М. Бодянський. Між іншим, це було перше прохання Шевченка про висилку йому літератури (разом з книгою М.В. Гоголя «Выбранные места из переписки с друзьями»), що багато значить. Йшлося про «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских». Судячи з усього, першу інформацію про їх вихід у світ Шевченко отримав у Москві навесні 1845 р. од самого О.М. Бодянського, який з лютого того року був секретарем Товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, а з початку 1846 р. – і редактором «Чтений». Утім, ще в липні 1844 р. О.М. Бодянський писав Шевченкові, що почне «печатати Українські літописи по налозі нашого Товариства Історії...»

Вже 13 січня 1848 р. Варвара Репніна відповіла Шевченкові: «В очень непродолжительном времени я пришлю Вам книги…» Та поет, ще не отримавши цього листа, знову нагадував: «А книги, о которых я просил вас, пришлите…» Простежимо цей сюжет до кінця. Дев’ятнадцятого березня 1848 р. Варвара Миколаївна писала Шевченку: «Извините меня, мой добрый Тарас Григорьевич, что я так долго медлила с присылкою книги «Избранные места»; наконец, я их отправлю, другую же книгу не посылаю не от забывчивости, а от того, что лучше так». Отже, «Чтения», редаговані О.М. Бодянським, В.М. Рєпніна засланцю не вислала. Немає сумніву, що хтось авторитетний настійно порадив їй не робити цього. Відомо, що згодом В.М. Рєпніній було взагалі заборонено листуватися з Шевченком.

Опікувався «Чтениями» О.М. Бодянський (з майже десятирічною перервою з 1848 р. до 1857 р.) до своєї смерті у 1877 р. Вже протягом перших років роботи (до жовтня 1848 р.) вчений видав 23 книги «Чтений». В них було опубліковано його власні дослідження і підготовлені ним до видання пам’ятки слов’янської, передусім української, писемності з його ж передмовами і примітками, переклади творів слов’янських учених та ін.

У перший період роботи в «Чтениях» (1845–1848 рр.) серед вітчизняних матеріалів Осип Бодянський відвів головне місце публікації праць і документів з історії рідної України. Зокрема, він опублікував збірку П.О. Куліша «Украинские народные предания» (1847), зібрав статті українського архівіста, історика, етнографа Д.І. Зубрицького (1777–1862) з історії Західної України, переклав їх з польської мови і видав у 1845 р. під назвою: «Критико-историческая повесть временных лет Червонной или Галицкой Руси». Серед інших важливих джерел з історії України XVI–XVIII ст., введених Осипом Максимовичем у науковий обіг, – «Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого». Навесні 1846 р. О.М. Бодянський звернувся до П.О. Куліша з проханням подати до публікації «Летопись Самовидца» і після отримання його надрукував того ж року в першій та другій книжках «Чтений». Пантелеймон Олександрович писав О.М. Бодянському 7 листопада 1846 р.: «Над Летописью Самовидца Вы потрудились славно! Благодарю Вас от лица всей чувствующей себя Малороссии». Професор видав також «Историю, или повествование о донских казаках» та «Летописное повествование о Малой России и её народе и о казаках вообще…»історика України Олександра Рігельмана (1720–1789), «Летопись монастыря Густынского», «Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах» історика і правника Петра Симоновського (бл. 1717–1809). Завдяки О.М. Бодянському побачили світ «Повесть о том, что случилось на Украине со времени покорения ее Литвой до смерти Богдана Хмельницкого», «Краткое историческое описание о Малой России до 1765 г.» та ін.

Таким чином, українець із Варви відкрив абсолютно новий період у видавничій діяльності Товариства історії і старожитностей російських, дуже важливий для історії української науки. «Чтения», редаговані О.М. Бодянським, стали першим періодичним органом, який систематично публікував пам’ятники слов’янської, передусім, української писемності. Пам’ятатимемо, що О.М. Бодянський робив це свідомо, цілеспрямовано, керуючись патріотичними почуттями, любов’ю до України. Ще у січні 1847 р. він писав М.О. Максимовичу: «Я вирішив щоб там не стало обнародувати малоросійські літописи: зібрав їх багато і збираю безперестану ... Я ж і сам козак».

Є чимало свідчень, що в Україні ця робота цінувалася. Зокрема, вже в квітні 1847 р. Осипа Бодянського обрали дійсним членом Одеського товариства історії і старожитностей російських. Пантелеймон Куліш у квітні 1848 р. писав О. Бодянському: «Спасибі Вам, добродію, за «Чтения». Істинне сокровище оце Ви нам даруєте»[1].

Значне місце, яке О.М. Бодянський відводив українській історії та фольклору, вчений пояснював їх недостатньою дослідженістю: «Південна і Західна Русь – ось поле, яке в нас пустує, хоч такої неосяжної важливості для нас. Для першої працюю майже в кожній книжці свого журналу… Я сам її син».

Тарас Шевченко: «А мені, коли буде твоя ласка,

пришли Кониського…»

Особливе, видатне значення мала публікація О.М. Бодянським знаменитої «Історії Русів» (на той час її автором вважався Георгій Кониський (1717–1795), український письменник, церковний і культурний діяч). У творі розповідається про історію України з давніх часів до 1769 р. і особливо докладно про XVII ст., провадиться ідея про право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Український історик Д.І. Дорошенко наголошував, що жодна книга не мала свого часу такого впливу на розвиток української національної думки, як «Кобзар» Шевченка та «Історія Русів». Сучасний учений, автор передмови до перекладеної в наш час І.Ф. Драчем «Історії русів» В.О. Шевчук висновує, що «попри свої слабкості й непогодження в думках та постановці проблем можемо назвати «Історію Русів» одним із вражаючих творів українського бароко, який  побіч із «Енеїдою» І. Котляревського, творами Г. Сковороди та «Воскресінням мертвих» Г. Кониського належить до беззаперечних його вершин».

У передмові до видання професор О.М. Бодянський писав: «Давно вже малоросіяни бажали бачити друкованою «Історію Русів, або Малої Росії…» Пора вже, давно пора не затаювати подібного скарбу і тим, оскільки можливо, полегшити вивчення і пізнання історії південних русів для всіх і кожного, особливо ж самих руських. Добре, що є певна і скора нагода виконати цей священний обов’язок справжнього сина свого народу і Батьківщини. О. Бодянський. Лютого, 9, 1846. Москва».

Осип Бодянський знав, що і для кого робив! І, мабуть, сподівався, що в майбутньому відгукнуться в українському народі, скажімо, ці слова гетьмана Івана Мазепи з «Історії Русів»: «Вирішено поставити країну нашу в той стан держав, в якому вона була перед володінням польським, із своїми природними князями та з усіма колишніми правами й привілегіями, що вільну націю означають… Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло».

Тож обов’язково пам’ятаймо, що публікацією визначного твору Осип Бодянський сприяв формуванню національної свідомості українського народу. За словами незабутнього Івана Драча, «Історія Русів» – «це первісна частина ракети, яка запустила нас з вами в космічний безмір історії народів і держав».

Відомо, що Шевченко, який ознайомився з «Історією Русів» у списку ще наприкінці 1830-х рр., брав із неї сюжети, образи й теми для своїх творів, зокрема «Тарасової ночі», «Іржавця», «Великого льоху» тощо. Легенду про смерть Наливайка та інші сюжети він використав у драмі «Никита Гайдай». За «Історією Русів» Шевченко розповідав у повісті «Близнецы» про насильства й утиски в українському Стародубі генерал-аншефа Карла Бірона, брата фаворита імператриці Анни Іоанівни Ернста-Йоганна Бірона: «Летопись же Конисского, в роскошном переплете, постоянно лежала на столе, и всегда заставал я ее раскрытую. Никифор Федорович несколько раз прочитывал ее, но самого конца ни разу. Все, все мерзости, все бесчеловечия польские, шведскую войну, Биронового брата, который у стародубских матерей отнимал детей грудных и давал им щенят кормить грудью для своей псарни, – и это прочитывал…»

Цікаво, що на початку 1850 р. Шевченко в листі до О.М. Бодянського висловив таке прохання: «…Мені, коли буде твоя ласка, пришли Кониського[2], добреє зробиш діло, нехай я хоч читатиму про нашу безталанную Україну, бо я вже її ніколи не побачу! Так щось серце віщує!» Це був один із найпронизливіших листів Шевченка, написаних у засланні. Довіра до О.М. Бодянськогодала йому змогу виплакати свою зболену душу, викричати затамований біль за несправедливість долі, що так тяжко покарала його. Проте відповідь Осипа Максимовича на цей лист Шевченка не відома, та й навряд чи вона була взагалі, принаймнілітопис, який просив поет («Історію Русів»), він тоді не отримав.

Минуло майже три роки, і в листі до О.М. Бодянського з Новопетровського укріплення від 15 листопада 1852 р. Шевченко знову повторив своє прохання: «Я думал, думал да и выдумал вот что: поиздержись немного узника ради и пришли мне летопись Конисского или Величка, великое скажу тебе спасибо».

І Бодянський таки передав поетові «Історію Русів», інші літописи та праці, опубліковані в редагованих ним «Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских». Але не відразу. Московський професор, очевидно, не наважився надсилати їх поштою, навіть без зазначення прізвища засланця, як радив Шевченко. Лише за півроку трапилася оказія. Влітку 1853 р. учений-зоолог А.П. Головачов збирався в Шевченкові краї, і О.М. Бодянський через нього передав поетові деякі публікації, про що у своєму щоденнику 11 червня 1853 р. записав: «Вечером Андриан Ф. Головачев, уехавший на Урал в первых числах мая поспешно и потому не могший, по обещанию, побывать у меня еще раз, прислал своего младшего брата, которому и вручены были некоторые книги, назначенные для подарка Т. Г. Ш. Это – несколько оттисков из «Чтений в Обществе истории и древностей российских» да сочинения М.Н.[3] Авось он проведет за ними приятно время в своем уединении и вспомнит старину, сам стареясь с каждым днем более и более не столько от лет, сколько от обстановки своей»[4].

Глибоко співчував засланцеві О.М. Бодянський і таки знав, чим його порадувати в атмосфері неволі. Шевченко був йому безмежно вдячним, про що, зокрема, свідчить приписка до листа його близькому приятелеві А.О. Козачковському від 14 квітня 1854 р.: «Пиши до Бодянського О.М. і кланяйся йому од мене». За два тижні – 1 травня 1854 р. – Тарас Григорович сам написав Осипу Максимовичу:

«Христос воскресе!..

Спасибі тобі, друже мій милостивий, за летописи, получив я їх… всі до одної, і тепер собі здоров прочитую потрохи». У листопаді 1854 р. Шевченко знову листовно дякував Бодянського: «Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!»

Щоб уповні відчути щирий безмір Шевченкової вдячності, нагадаю його стогони в листах до друзів: «Одно спасение от одеревенения – книги»; «Я там здохну без книжок»…

Осип Бодянський: «Чтения»

знову видаються мною»

Значна перерва у виданні О.М. Бодянським «Чтений», про яку вже згадувалося, була пов’язана з відомою тоді «флетчерівською історією». Йшлося про публікацію у першій книзі «Чтений» за 1848 р. записок англійського письменника і дипломата, посла в Росії у 1588–1589 рр. Джілда Флетчера «О государстве Русском», в яких містилася критика порядків у Росії XVI ст. (часів Івана ІV Грозного і його сина Федора Івановича) та відомості про народні заворушення в країні. Сам Микола І розпорядився, щоб у майбутньому всі видання «Чтений» підлягали загальній цензурі, чого раніше не було. Голова Імператорського товариства історії і старожитностей російських, покровитель О.М. Бодянського граф С.Г. Строганов відмовився від обов’язків, а О.М. Бодянського відсторонили від посади секретаря Товариства.

Більше того, міністр народної освіти С.С. Уваров розпорядився «перемістити» його з Московського університету в Казанський університет. Проте професор відмовився від Казані, подав у відставку, й вона була прийнята. Зі слів П.О. Куліша варвинець тоді сказав: «Плетью обуха не перешибешь, а с покорностью судьбе и терпеливостью достигнешь благ, дарованных и здесь добрым душам. Полежим на прилавке… и посмотрим на чужие пляски». Тож Осип Максимович умів тримати удар і зберігати при цьому властиві йому гідність і гумор.

Втім, з допомогою С.Г. Строганова, зокрема, в результаті його зустрічі з царем, О.М. Бодянський повернувся до Московського університету наприкінці 1849 р., що не вплинуло на відновлення його членства в Товаристві й посади в «Чтениях». Це сталося аж наприкінці 1857 р., коли Шевченко вже був у Нижньому Новгороді. Приїхавши до Москви дорогою в Петербург, Шевченко з 11 березня 1858 р. жив у свого друга М.С. Щепкіна й перші дні хворів. А 18 березня записав у Щоденнику: «Ввечері був у Бодянського. Наговорилися досита про слов’ян взагалі і про земляків особливо, і тим завершив свій перший вихід із квартири».

Коли Шевченко прийшов до Бодянського, той зрадів невимовно, почав гарячково метушитися, роздягав гостя і тягнув його в кабінет, з порога розпитував про заслання й водночас сам щось розповідав, виправдовувався, що не зайшов до Михайла Щепкіна, бо прихворів і охрип: «Я і О́сип, і оси́п». Він незграбно тупцяв навколо Тараса Григоровича, не даючи йому оговтатися, наступав на ноги, говорив якісь дурниці й мудрі речі. Нарешті Осип Максимович трохи вгамувався, і Шевченко попросив розповісти йому про новини.

Сталося так, що якраз у вівторок 18 березня 1858 р., тобто в день візиту Шевченка до професора «Московские ведомости» та «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» опублікували сенсаційні в контексті нашої теми публікації. Насамперед, «Московские ведомости» з чималим запізненням вмістили повідомлення про те, що 28 грудня 1857 р. відбулося важливе засідання Імператорського товариства історії і старожитностей російських під головуванням графа С.Г. Строганова і за участю дійсних членів М.О. Максимовича, С.М. Соловйова, І.Є. Забєліна, О.М. Афанасьєва та ін. і секретаря О.М. Бодянського. Той знову займався «Чтениями»... Саме 18 березня «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» повідомляв, що вийшла перша книга. На той час Осип Максимович жив саме цим! Якраз у день приїзду Шевченка в Москву – 10 березня – писав своєму братові: «…Получишь ты 1-ю книгу «Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете» за генварь-март, которые вновь издаются мною». Щиро радів з того М.О. Максимович, який писав О.М. Бодянському: «Возвратится, Бог даст, прежняя пора «Чтений», о которых я вспоминал всегда сердечно, как вы видели по моим статьям. Это восстановление будет утешительным явлением, торжеством правды над кривдою и в области науки».

То ж чи варто сумніватися в тому, що О.М. Бодянський показав першу книгу «Чтений» і Шевченкові, більше того, навіть звернув увагу на деякі публікації. Показати й розповісти було що!

В першій книзі за 1858 р. опубліковано «Источники Малороссийской истории, собранные Д.Н. Бантыш-Каменским и изданные Действительным Членом О. Бодянским. Часть І. 1649–1687 года»[5]. Ця документальна публікація досі виділяється серед виданих О.М. Бодянським джерел з історії України своєю науковою вагомістю. «Источники Малороссийской истории» українського і російського історика й археографа Д.М. Бантиша-Каменського (1788–1850) висвітлювали події в Україні з 1649 по 1722 рр. і зразу привернули до себе увагу наукової громадськості. Відповідаючи пізніше на критику з приводу деяких неточностей в публікації, О.М. Бодянський пояснював, що не мав можливості звірити зібрані Д.М. Бантишем-Каменським документи з архівними оригіналами, а видав їх у тому вигляді, як їх зібрав учений, показавши, таким чином, його вклад у науку.

Навіть однієї цієї публікації в «Чтениях» було досить, щоб зацікавити Шевченка. Але це не все, що показав професор поетові! В розділі «Смесь» було вміщено вельми цікавий документ, який О.М. Бодянський назвав «Діаріуш или журнал, то есть повседневная записка»[6]. Це важливе мемуарне джерело стосувалося останніх місяців життя І.І. Скоропадського (1646–1722), який у 1708–1722 рр. був гетьманом Лівобережної України. До І.І. Скоропадського у Шевченка було негативне ставлення, що сформувалося, скоріше за все, під впливом «Истории Малороссии» М.А. Маркевича, де діяльність гетьмана оцінено як «смесь недоразумений и недальновидостей». Найперше в поезії «П. С.» (1848) присвяченій чернігівському поміщику Петру Скоропадському, Шевченко назвав останнього «потомком гетьмана дурного». Затим у повісті «Капитанша» він з іронією розповів, як «простакуватий» гетьман подарував О.Д. Меншикову місто Почеп з волостю. В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко згадав гетьмана як людину, що більше полюбляла кулінарію аніж державні справи, назвав І.І. Скоропадського «великим знатоком и сочинителем борщей».

Справді, за правління І.І. Скоропадського Москва значно обмежила державні права Гетьманщини. Зокрема, в 1720 р. за розпорядженням Петра І заборонили друкувати книжки українською мовою. Незадовго до смерті І.І. Скоропадського (липень 1722 р.) в гетьманській столиці Глухові було створено Малоросійську колегію – центральний орган російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні[7]. Їй підпорядковувалися адміністративні й судові органи, що фактично позбавляло гетьмана реальної влади. За припущенням О.М. Бодянського, той і помер, «очевидно, від горя з приводу заснування Колегії…» Адже, гетьман намагався протестувати проти колоніальної політики Москви та обстоювати залишки гетьманської автономії, проте фактично не міг впливати на становище в Україні.

В опублікованому О.М. Бодянським документі діяльність І.І. Скоропадського простежено з січня по липень 1722 р. генеральним канцеляристом М.Д. Ханенком (1693–1760), який вийшов із відомого старшинського роду і був високоосвіченою для свого часу людиною. В 1722 р. М.Д. Ханенко разом із гетьманом І.І. Скоропадським їздив у Москву з нагоди прийняття Петром І титула імператора. В Москві М.Д. Ханенко і склав свої записки, в яких основну увагу приділив політичному становищу України та взаємовідносинам І.І. Скоропадського з Петром І. Проте в «Діаріуші» міститься ще й цікавий матеріал про життя та побут української старшини і російських дворян, про джерела зростання феодального землеволодіння в Україні, про податки, які  сплачували козаки і селяни, в ньому згадуються скарги козаків на захоплення їхніх земель та угідь старшиною і т. ін.

Ось яку тему ніяк не могли обминути Тарас Шевченко і Осип Бодянський у своїй вечірній розмові «про слов’ян взагалі і про земляків особливо».

Безперечно, що під час зустрічі з О.М. Бодянським Тарас Григорович не міг навіть побіжно познайомитися з названими публікаціями. Досить сказати, що загалом вони складали понад 400 сторінок стислого тексту. Та поет однозначно зацікавився новими документами! Про це свідчить лист О.М. Лазаревського до О.М. Бодянського від 9 травня 1858 р. з Петербурга, в якому йдеться про Шевченка: «Последний, между прочим, просил меня (он живёт пока у нас) напомнить Вам о Вашем обещании прислать ему отдельные оттиски статей об Украине, напечатанные в 1-й книге «Чтений» за этот год»[8].

Я навмисне залишив цей безперечний доказ насамкінець, адже, сподіваюся, читач і так переконався, що 18 березня О.М. Бодянський не міг не показати Шевченкові згадані публікації на українську тематику в першому числі «Чтений» за 1858 р.

Іван Франко: «Сто томів

сього видання – се найкращий,

справді величний пам’ятник…»

У 1860–1870 рр. українська проблематика продовжувала знаходитися в полі зору О.М. Бодянського й постійно відображалася на сторінках «Чтений». Досить нагадати, що з третьої книги «Чтений» у 1863 р. Бодянський почав друкувати «Сборник галицко-русских песен» українського письменника, вченого-славіста Я.Ф. Головацького (1814–1888). Він зізнавався, що зустрічав перепони в обнародуванні збірки, й друкував пісні, зібрані Я.Ф. Головацьким аж до 1877 р., коли помер, виконавши свій обов’язок перед українською Галичиною. За словами М.Ф. Сумцова, «видання цих пісень було з боку Бодянського великою заслугою».

З 1863 р. до 1873 р. Осип Максимович опублікував у «Чтениях» кілька важливих документів про діяльність православних святих Кирила і Мефодія, які відіграли визначну роль у розвитку слов’янського письменства і культури. В 1870 р. він видав за списком ХІІ століття «Житие св. Бориса и Глеба» – синів київського князя Володимира Святославовича. У 1873 р. згори знову надійшла вказівка про додаткове цензурування публікацій у «Чтениях», і граф С.Г. Строганов укотре склав обов’язки голови Товариства, а новому голові М.П. Погодіну було велено височайше, «щоб усі видання друкувалися не інакше, як з його дозволу і під його особисту відповідальність»[9]. Незважаючи на все це, в 1874 р. «Чтения», дякуючи О.М. Бодянському, вмістили навіть підбірку «Малороссийских заклинаний», складену фольклористом, етнографом П.С. Єфименком, а найголовніше опублікували «Реестры всего войска запорожского после Зборовского договора с королём польским Яном Казимиром» з особистою передмовою професора.

Про повну зануреність Осипа Бодянського в роботу «Чтений» свідчить і те, що в останні роки життя на його столі замість скатертини стелили коректурні аркуші журналу. Невдовзі після його смерті в журналі «Русская старина» (1879, т. XХV)було зазначено, що вчений видав «немало пам’яток з історії Малоросії». В «Критико-биографическом словаре русских писателей и ученых» С.О. Венгерова, що вийшов у 1897 р. читаємо: «Бодянський, як щирий українець дав велике місце і малоросійським матеріалам, історичним і етнографічним». Журнал «Киевская старина» (1903, № 12) зазначав, що О.М. Бодянському «належить безсумнівна величезна заслуга перед малоросійською історичною наукою…».

Історичні джерела, опубліковані О.М. Бодянським, поряд з виданнями Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, використовувалися вже в ХІХ ст. істориками М.І. Костомаровим, М.О. Максимовичем, С.М. Соловйовим. Публікації О.М. Бодянського створили серйозну джерельну базу для майбутніх історичних досліджень.

«Чтения» склали безцінну бібліотеку, що дозволила досліджувати вітчизняну історію та писемність, тим паче, що в той час ще не було спеціальних періодичних видань. Діяльність О.М. Бодянського на посаді секретаря і редактора «Чтений» мала велике значення для розвитку всього слов’янознавства, дякуючи йому, молода наука мала солідний орган, який був потрібен для її становлення та росту. Видання стало дуже популярним не тільки в наукових колах Росії, а й за рубежем. Розмаїта робота О.М. Бодянського в ім’я України у Товаристві, передусім, в «Чтениях», розкрита в книзі О.В. Тодійчук, яка переконливо показала його провідну роль у публікації джерел з історії України XVI–XVIII ст. та значний внесок ученого в розроблення проблем історії України цього періоду[10].

Тарас Шевченко, котрий одразу зрозумів історичне значення видавничої діяльності Осипа Бодянського, пішов із життя задовго до того, як побачили світ усі сто книг «Чтений», але ще один український геній Іван Франко залишив свій вагомий висновок: «Сто томів сього видання, видані під його редакцією, се найкращий, справді величний пам’ятник його невсипущої діяльності. Що й тут українські матеріали займали дуже визначне місце, се звісно кожному, хто мав нагоду хоч поверхово переглянути «Чтения».

Не перестаю дивуватися з того, як історично точно Шевченко схоплював на льоту важливі для України видавничі замисли, вловлював – осягав розумом або помічав інтуїтивно, підсвідомо, – що саме йому необхідно найперше прочитати.

Вчімося у нього самі й навчімо дітей наших.

 _____________________

[1] Куліш П. Повне зібрання творів. Листи. Том І. 1841–1850. – К.: Критика, 2005. – С. 217.

[2] До цих слів у С.О. Єфремова є прекрасний коментар про «Історію Русів», суть якого можна звести до таких слів: «У Шевченка це настольна книга для симпатичних йому героїв, її читають і перечитують, на неї посилаються і нею витолковують історичні події, її передають у спадок, як надзвичайної ціни річ».

[3] О.О. Кочубинський, публікуючи цей фрагмент щоденника у 1887 р., висловив припущення, що мова йде про українського історика та етнографа М.А. Маркевича (1804–1860), автора п’ятитомної «Истории Малороссии».

[4] Бодянский О.М. Дневник. 1852–1857. – М.: Жизнь и мысль, 2006. – С. 93.

[5] Другу частину «Источников Малороссийской истории» було опубліковано в першій книзі «Чтений» за 1859 р.

[6] С.О. Єфремов особливо відзначав: «Форма щоденних записок здавна була відома на Україні і під назвою діяріушів здобула собі геть таки широкого розповсюдження серед письменних людей у старовину, так з XVI– XVII віку починаючи».

[7] Герой повісті Шевченка «Капитанша» розповідав: «…Я пошёл шляться по городу, отыскивая то место, где стояла знаменитая Малороссийская коллегия и где стоял дворец гетмана Скоропадского…»

[8] Полотай А. Шевченко і Бодянський // Радянське літературознавство. 1965, № 8. – С. 44.

[9] Центральний історичний архів Москви, ф. 454, оп. 2, спр. 430, арк. 18–19.

[10] Тодийчук О.В. Украина XVI–XVIII вв. в трудах Общества истории и древностей российских. – К.: Наукова думка, 1989.

 На фото:

 Т. Шевченко. Автопортрет. 1845 р.

О. Бодянський. 1870-і рр.