«Невгамовний», «безкомпромісний», «гуцул-академік», якого «виліпила природа із самої доброти» – це про світлу постать члена-кореспондента Національної академії педагогічних наук України, почесного професора Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, народного вчителя України, директора Яворівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Косівської районної ради Івано-Франківської області Петра Васильовича Лосюка, який нещодавно відійшов у засвіти…

 Петро Васильович Лосюк народився 4 березня 1936 р. в с. Яворів Косівського району Івано-Франківської області у небагатій гуцульській родині. Про свій професійний вибір сам педагог говорить так: «Я не відав, чи є в мене покликання до цієї професії. Учителів у нашому роду не було. Так здавна вважалося, що гуцул – тільки до чорної роботи».

Це було його рішення: щоб у рідному селі була своя, рідна школа. «Боротьбу» за неї (саме на такому тлумаченні власних зусиль наголошує сам П. Лосюк) почав із себе. Атестат про середню освіту здобув у Косові, живучи в «убогому гуртожитку», харчуючись «не менш убогими стравами». Школу закінчив у 1954 р., згодом працював у колгоспі, служив у армії. Попри важке матеріальне становище, батьки дозволили здобувати синові вищу освіту, і в 1962 р. він з відзнакою закінчив фізико-математичний факультет Станіславського державного педагогічного інституту (тепер – Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника). Міг залишитися в обласному центрі, однак молодий учитель поставив перед собою амбітну мету – піднести престиж сільської школи, дати гуцульським дітям можливість вільно обирати свій життєвий шлях згідно з покликанням, а не бути «заздалегідь приреченим до праці на колгоспній фермі чи в бутині (лісорозробка, лісові роботи – О. Дж.) або на сезонних роботах у далеких краях, аж до Сибіру включно».

Ставши у 27 років директором восьмирічної Яворівської школи (за чотири роки керівництва П. Лосюка школа була реорганізована у середню), він відтоді здійснював свій високий намір. Насамперед – власними прикладом. Він не задовольнився інститутським дипломом: 1974 року у Москві захистив кандидатську дисертацію на тему «Моральне виховання старшокласників у процесі оволодіння народним декоративно-прикладним мистецтвом». Проблему наукового пошуку обрав не випадково, оскільки запровадив у школі вивчення різьби, бондарства, ліжникарства, чим дуже зацікавив сільську дітвору.

З того часу пошуки розв’язання проблем сільської гірської школи стали його постійною турботою.

Здобуття Україною незалежності відкрило широкі можливості. У 1991 р. було створено громадське науково-методичне об’єднання «Гуцульська освітянська рада», яку очолив П. Лосюк. Разом із однодумцями він розробив концепцію організаційно-педагогічних основ діяльності гуцульської школи як національної української регіональної. Концепція дістала широку підтримку в Україні. Її впровадження у навчально-виховний процес давало можливість формувати світогляд школярів не на основі абстрактних понять, а на конкретному змісті – матеріалах про історію, географію, природу, господарство, культуру, мистецтво, звичаї та обряди, християнські вірування рідного краю. В такий спосіб виховний вплив на учня набував природного змісту, а поняття патріотизму, любові до свого народу позбавлялися декларативності, ставали близькими для дитячої душі.

Співпраця з Національною академією педагогічних наук України з 1994 р. виявилася у створенні науково-дослідної лабораторії «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство». І, напевно, найголовніше досягнення – Яворівська загальноосвітня школа I-III ступенів одержала статус авторської. 30 березня 1994 року Петро Васильович Лосюк був обраний членом-кореспондентом НАПН України, ставши єдиним у нашій державі сільським педагогом-практиком – академіком.

«Школа здібностей», проект що здійснювався упродовж 1997-2002 рр., був підказаний самим життям. Член-кореспондент спромігся наповнити тезу про особистісно орієнтоване навчання належним змістом, визначивши специфіку й організаційні форми реалізації.

Провідною ідеєю діяльності педагога в останнє десятиріччя стала теза «Врятуємо сільську школу – врятуємо село». Зі щирою, глибокою, не пафосною любов′ю говорить В. Лосюк про гуцулів: «Мешканці гір зживаються з дитинства з прекрасною, але дикою природою – з нестримністю шалених рік і повеней, вітрів-буревіїв, страшних блискавиць і громів. А це відгукується в їхніх душах. Верховинці вибухають також блискавицями і громами. Вони люди не прості, хоча без тями люблять свій край, облагороджують його. Чудова гуцульська природа разом з тим і грізна – з нею треба боротися. З тієї боротьби виходить людина, чиста серцем, міцна духом, шляхетна вчинками».

Про свою «Школу під семерками» Петро Васильович з гордістю стверджував: «Яворів – ще не Гарвард, але вже не провінція». Микола Жулинський, відвідавши Яворівську школу, назвав її унікальною, бо вона «відкриває нові творчі світи для дітей, спраглих на самовираження в мистецтві…».

Закінчив свій земний шлях Петро Люсюк – одночасно і типовий, й унікальний гуцул – педагог, директор школи, визнаний науковою громадськістю, відзначений галузевими й державними нагородами. А унікальна гірська «Школа під смереками», «вимріяна» маленьким хлопчиком з гуцульської родини, який виріс і став академіком, продовжує свою діяльність, сповнену палкої любові до Батьківщини, до людей.

Оксана ДЖУС,

завідувач кафедри професійної освіти

та інноваційних технологій

Прикарпатського національного

університету імені Василя Стефаника»,

кандидат педагогічних наук, доцент

"Освіта і суспільство", 2020, № 2-3

 

 

Ольга Сухомлинська:

«Я поділюся своїми спогадами

про Петра Лосюка»

У кожного, хто знав, спілкувався з Петром Васильовичем, своє сприйняття цієї непересічної людини.

Познайомилася з Петром Васильовичем в 1994 році, коли він подавав документи до академії, а згодом став членом-кореспондентом Відділення загальної педагогіки та філософії освіти НАПН України.

Того року академія поповнилася педагогами-практиками, які мали загальновідомі й визнані педагогічною громадськістю інноваційні здобутки у галузі освіти та поєднували їх з теоретичними розвідками. Одним з них був і Петро Васильович Лосюк, йому тоді було 58 років – вік творчих устремлінь і професійної зрілості.

Худої статури, із зачіскою, що розлітається, він зберіг у своїй зовнішності і рухах багато юнацького, навіть дитинного – при розмові жестикулював, говорив емоційно, пристрасно, з різними модуляціями голосу. А бесіду вів він виключно про стан справ в освіті, про долю сільських шкіл, а особливо своєї, високогірної Яворівської, якою керував кілька десятиліть поспіль. З великою тривогою говорив про долю цих шкіл в наші нелегкі часи, про те, що вони занепадають без державної підтримки й уваги, а їхні здобутки й напрацювання не мають підтримки. Петро Васильович не лише жалівся, а вів велику роботу з популяризації гуцульщинознавства в українській школі.

Саме з цим Петро Васильович виступав на кожних загальних зборах Академії, а після засідань в обов’язковому порядку вирушав до Міністерства науки і освіти, де ходив по кабінетах і добивався хоч мінімальних зрушень вже не в матеріальному забезпеченні, а у включенні регіонального компоненту в зміст загальної середньої освіти, врахування специфіки регіону. І результати були, хоч і не надто значні.

У неофіційній обстановці Петро Васильович був дуже комунікабельною людиною, любив жартувати, співати – всі ми пам’ятаємо коломийки в його виконанні.

У травні 2008 року група науковців НАПНУкраїни, серед них ія, відвідали Івано-Франківськ, побували в Яворові, коли там проходила науково-практична конференція, присвячена, здається, інформатизації освіти. В Яворові Петро Васильович з гордістю показував своє дітище – Яворівську загальноосвітню школу, у якій поєднував навчання, красу, мистецтво і працю. І дійсно – зроблене вражало: килимарство, різьблення по дереву, вишивання дітьми було на високому професійному рівні.

Петро Васильович з гордістю знайомив нас із запаморочливими краєвидами свого краю – Гуцульщини, з дитячою художньою самодіяльністю, з досягненнями своїх земляків.

В останні роки вік і хвороби брали своє, але він підтримував тісні контакти з членами відділення, брав участь у науковій роботі.

Так, плин часу невблаганний, але пам’ятаймо справжнього педагога, директора сільської школи, вчителя, науковця, чисту і віддану справі людину.

                                                                                                                                                                                            "Освіта і суспільство", 2020, № 2-3