Нещодавно Національна академія педагогічних наук (НАПН) ініціювала і провела вельми актуальний і цікавий методологічний семінар «Медіаосвіта в Україні: наукова рефлексія викликів, практик, перспектив». Він став першим заходом республіканського рівня після затвердження Президією НАПН у травні 2010-го Концепції впровадження медіаосвіти в Україні. На семінарі виступив, зокрема, Микола Слюсаревський, директор Інституту соціальної та політичної психології НАПН, член-кореспондент академії, кандидат психологічних наук. 

— Миколо Миколайовичу, історія запровадження й розвитку медіаосвіти в країнах Заходу вимірюється вже кількома десятиліттями. Хто і як у світі підтримує виклик інформаційної доби? 

— Важливу роль у цих процесах відіграє передусім ЮНЕСКО, в низці документів якої визначено сутність, головні напрями та завдання медіаосвіти. П’ять років тому спеціальну резолюцію з питань медіаграмотності ухвалив Європейський парламент, який підкреслив, що медіаосвіта має стати компонентом формальної освіти, доступної всім учням, обов’язковою частиною навчальної програми на кожному ступені шкільного навчання. 

У документах європейської спільноти наголошується, що медіаосвіту слід відрізняти від використання медіа як допоміжних засобів у викладанні предметів з інших галузей знань (математики, фізики, географії тощо). Інакше кажучи, медіаосвіта — це не навчання за допомогою медіа, а навпаки, вивчення останніх. З другого боку, масову медіаосвіту, що належить (знову ж таки, згідно з рекомендаціями ЮНЕСКО) до основних прав людини і повинна бути пожиттєвою, потрібно відрізняти від розуміння медіаосвіти як форми підготовки фахівців мас-медійної галузі.

 — Про медіаграмотність, медіакультуру і відповідно медіаосвіту останнім часом дедалі більше говорять в Україні. А які конкретні кроки зроблено у нас? 

— Найістотнішими з них можна вважати затвердження Президією НАПН Концепції впровадження медіаосвіти в Україні, яку підтримала громадськість. У 2010-му Інститутом психології імені Г. С. Костюка НАПН та компанією «Київстар» започатковано проект «Безпека дітей в Інтернеті»; з 2011/2012 навчального року проводиться республіканський експеримент з упровадження розробленої нашим Інститутом вітчизняної моделі медіаосвіти, в якому беруть участь 119 загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів у восьми областях та Києві. Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти МОН України спільно з Міжнародним благодійним фондом «Академія української преси» впроваджено навчальну програму з медіаосвіти для системи підвищення кваліфікації вчителів. Торік видано перший в країні підручник «Медіаосвіта та медіаграмотність» для студентів вищих педагогічних навчальних закладів та слухачів інститутів післядипломної педагогічної освіти за науковою редакцією директора Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Різуна.

 — Підтримуючи ідеї поширення на вітчизняних теренах медіаграмотності та розвитку медіаосвіти, фахівці здебільшого говорять про те, що найбільше болить — про потребу психологічного захисту населення від так званих патогенних інформаційних потоків, що їх у величезній і дедалі зростаючій кількості продукують мас-медіа задля комерційного чи політичного зиску. 

— Така постановка питання правомірна, правильна, своєчасна. Вона, безумовно, відіграла головну роль у приверненні уваги громадськості до проблем розвитку медіаосвіти. Проте цього суто «захисного», «оборонного» підходу аж ніяк недостатньо для усвідомлення всієї повноти її змісту, цілей і завдань. На моє переконання, аби зрозуміти для чого нам потрібна медіаосвіта, чим вона є і якою має бути, треба себе запитати: «Що відбувається із сучасним світом?», «Що відбувається у сфері сучасних медіа?» і «Що відбувається сьогодні з освітою?».

 — Отже, Миколо Миколайовичу, що відбувається сьогодні з освітою? 

— Інформаційна революція вкупі із сексуальною та іншими соціокультурними перетвореннями глобального характеру спричинила загальне послаблення традиційних інститутів соціалізації підростаючого покоління — сім’ї, школи, дитячого співтовариства. За таких умов було б великою методологічною помилкою й надалі самовпевнено стверджувати, що саме освіта, школа залишаються головним джерелом впливу на засвоєння особистістю соціального досвіду — норм, цінностей, ба, навіть знань про природу, техніку і суспільство. 

Ще в 60-х роках минулого століття відомий французький фізик, філософ і культуролог Абраам Моль писав: «Знання, отримані в період шкільного навчання, мають усе менше прикладне значення, набагато більшу роль відіграє те, що пересічна людина прочитає на афіші в метро, почує по радіо, побачить у кіно чи по телебаченню, прочитає в газеті дорогою на роботу чи дізнається із розмов з колегами та сусідами; від школи зостається лише поволока напівзабутих понять».

 В умовах переходу до інформаційного суспільства традиційні інститути соціалізації, зокрема й шкільне навчання, дедалі помітніше відсуває на другий план телевізійний і комп’ютерний екран як абстрактний сукупний дорослий, причому з усе більш раннього віку. Насичення середовища існування дитини різноманітною медіапродукцією збільшується воістину вражаючими темпами. Утім, не треба думати, що це спостерігається лише в країнах — лідерах інформаційної революції.

 Однак, хочемо ми того чи ні, діти і молодь масово йдуть у віртуальні світи, з головою поринають у стихію інформаційних потоків. Зупинити цей процес, що має об’єктивні причини, неможливо, і відтак конкурувати з медіасферою як значно потужнішим інститутом соціалізації безперспективно. Натомість освіта, починаючи з дошкілля і закінчуючи андрагогікою, гадаю, може й повинна стати на чолі цього масового походу в інформаційну круговерть сучасного світу, очолити його і тим самим узяти під свій контроль, надати йому в міру можливості впорядкованого і конструктивного характеру, наситити світоглядно, змістовно і збагатити технологічно.

 Поза сумнівом, належно організована медіаосвіта повинна забезпечувати і захищеність, і продуктивність особистості у світі медіа. Саме виходячи із цього й було сформульовано головні завдання шкільної медіаосвіти, що знайшли відображення в затвердженій Президією НАПН Концепції впровадження медіаосвіти в Україні.

— Нині всеукраїнський експеримент з упровадження вітчизняної моделі медіаосвіти вступив у свою основну стадію. А що далі, Миколо Миколайовичу?

 — По його завершенні, котре, сподіваюсь, буде успішним, вважаю за доцільне організувати широке обговорення отриманих результатів за участі всіх зацікавлених сторін і з урахуванням підсумків проведеного обговорення зініціювати ухвалення Державної концепції і Програми розвитку медіаосвіти в Україні. Потребує активізації також участь громадських організацій у всеукраїнському медіаосвітньому русі, без подальшого розгортання якого годі сподіватися на втілення ідей медіаосвіти впродовж життя. Отож варто утворити (можливо, при Президії НАПН України) Громадську раду з медіаосвіти, яка б узяла на себе координацію цього руху. Медіаосвіта, тим паче з огляду на її зародковий стан в Україні, є чимось нескінченно малим порівняно з викликами і загрозами інформаційної доби. Але й Давид, як відомо, був невеликим порівняно з велетнем Голіафом, однак переміг.

 ФАКТ 

За даними всеукраїнського репрезентативного дослідження часу споживання телевізійної продукції дітьми різного віку, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології НАПН в липні 2012 року, 42% українських дітей можна віднести, за світовими стандартами, до «легких» споживачів телевізійного контенту (менше однієї години на добу), 47% — до «середніх» (від однієї до чотирьох годин), 11% — до «важких» споживачів (понад чотири години). При цьому значне зростання кількості «важких» споживачів уперше спостерігаємо в 6-річному віці, коли дитина йде до школи, отримуючи вільний час поза батьківським контролем; другий пік припадає на 8—9-річний вік, коли закріплюються перші зразки довільної споживацької поведінки і формуються зачатки вольового долання чи недолання спокус, а найбільше «важких» споживачів маємо у підлітковому, 12-річному, віці. Отже, напрошується аналогія із споживанням «легких» і «важких» наркотиків: спершу на залежність підсаджує телебачення, а потім вона переростає у значно важчу за наслідками інтернет-залежність.

Іван ІЛЛЯШ

Газета «Голос України» № 101 від 1 червня 2013 р.