Її енергія й дивовижна інтуїція допомагали чітко бачити нові віяння в педагогіці й утілювати найцікавіше в закладі, де на той час працювала. Напевне, й потрібен був час, аби набути досвіду, ствердитися в своїй цілеспрямованості й стати директором столичної новозбудованої експериментальної школи-лабораторії на березі Дніпра (майбутній, з 1991 р., Український колеж).

25 років уже живе самобутнє це освітнє місто. Будується й перебудовується, повсякчас збагачуючись новими ідеями, випускає в доросле життя старших своїх вихованців, приймає щоосені малюків.

… На календарі рік 1988-й. Для нової школи потрібна надійна команда вчителів — неспокійних, самовідданих. А де ж їх взяти? У школі 57 кімнат, а завезли лише 9 класних стінок. Значить доведеться поділити їх на секції, щоб хоч речі міг учитель сховати. Шефів уже нема, спонсори ще не з'явилися. Кому ця школа потрібна? А прийшло ж 1,5 тисячі дітей…, — Василина Миколаївна хвилюється, згадуючи це, неначе знову опинилася в тій ситуації.

— Впродовж першого року до нас іще приходили завідуючі кафедрами, ділилися своїми ідеями — і йшли. А від розповіді до якоїсь дії … Допомоги не було. А що я одержала! На внутрішньому обліку 97 важких дітей, 19 учнів на обліку в міліції, а ще двоє умовно засуджених. Жах! У мене нервовий зрив, зник голос. Вперше за все життя потрапила в лікарню. Але ж нас назвали експериментальною школою-лабораторією, і я зрозуміла, що, крім нас, учителів, ніхто нічого робити не буде. Я зазвичай плачу від якогось захоплення, а тут уночі заплакала від безсилля. Нам дали дітей, які не потрібні були школі, де вони вчилися раніше. Але ж треба шукати якийсь вихід із ситуації. А в нас з першого дня був у школі педагогічний клас, потім ми розбили його на педагогічні групи. Педагогіку в школі вела Віра Миколаївна Зоц, кандидат педагогічних наук. І ще підтримувала нас Зінаїда Яківна Сліпкань, проректор педінституту.

Я знала, якою хочу бачити свою школу, але не уявляла, як це зробити за короткий час. Їдемо разом з В.М. Зоц у Москву до кращих учителів, подивилися плани, посиділи на уроках. Пізніше побували на конференції в Москві, в тодішній Академії педагогічних наук. І я зрозуміла, що необхідно мати наукове підґрунтя, щоб ефективно працювали вчителі, а дітям було цікаво.

— Напевне, тоді й з'явилася блочна система уроків три по тридцять?

— Я тоді саме прочитала в "Учительской газете" про експеримент новосибірських учителів і зрозуміла: це те, що нам потрібно. Бо кожний урок раніше й зараз — традиційно — розпочинається з перевірки домашнього завдання. Це актуально для дитини, яка на уроці чує всі пояснення і вдома вміє працювати самостійно. Але ж її потрібно навчити самостійно працювати. Переконую вчителів, що маємо вирощувати знання на уроці, аби вдома діти виконували суто творчі завдання. 1991-го року ми відмовилися від оцінок у початковій школі. Переконали освітянських чиновників, що ми не порушуємо цим Закон про освіту.

— Але повернемося до блочної системи навчання.

— Ми ділимо 90 хвилин на три уроки по 30 хвилин кожний. Це зовсім інша філософія освіти. В перші 30 хвилин даємо новий матеріал, одразу дві теми, це ж не просто розтягли в часі два уроки. На другій тридцятихвилинці слід дати дидактичні матеріали: індивідуальні картки, технічні засоби навчання — наповнений урок, щоб дитина пізнавала цей конкретний предмет. І тільки на третій тридцятихвилинці, перевіривши, чого ж ти навчив на цьому уроці, можна перевіряти домашнє завдання. Але ж яка має бути спина мокра у вчителя! Йому й самому слід добряче готуватися щодня. Це був наш перший експеримент. Потім перейшли до наступного: "Особистісно орієнтоване навчання й виховання". Навколо нас уже потужна наукова команда. Мені приємно згадати Киричука Олександра Васильовича, Беха Івана Дмитровича. А головою ради колежу тоді був Красноголовець Олександр Михайлович, людина з величезним стажем керівної роботи на освітянській ниві, спокійний, мудрий, виважений. Він наче вимірював внутрішній тиск у школі. Мені дуже поталанило, що життя подарувало таких людей. А про Івана Андрійовича Зязюна — це взагалі окрема розмова. Якби не він, я б науковцем ніколи не стала.

Знайомство з Іваном Андрійовичем

Зязюном, або Краса педагогічної дії

— Знову ж таки повертаюся до німецької землі. Там працював 1-й союзний телеканал. Щовечора ми стежили за тим, що відбувається на рідній землі. Час від часу зі студії в Останкіно транслювали зустрічі з педагогами-новаторами. Одного разу побачила на екрані ректора Полтавського педінституту І.А. Зязюна. Це десь 1985-1986 роки. Він розповідав про педагогічну майстерність, про неймовірні новації в роботі зі студентами. Як я ридала від щастя, що на нашій українській землі є такий самородок! І вирішила для себе: щойно повернусь в Україну, зберу всі напрацювання, пов'язані з початковою школою, й поїду до Зязюна. Минуло півроку. Приїхала в Україну — і раптом засумнівалася: він відома людина, ректор, а хто я така? Заступник директора школи в Німеччині… Одне слово, передумала. Повернулася у Вюнсдорф, але веду вже там педагогічну групу талановитих дітей. Захотілося скористатися ідеєю І.А. Зязюна — вирощувати майбутніх учителів. І ми їм потім давали рекомендації для вступу в педагогічні вузи Союзу.

Вже в Києві, коли прийняла нову школу як директор, переконалася, що суттєвої допомоги ані від кого не маю. Чую лише саркастичні репліки: "Ох, ця хата-лабораторія". І це від людей, які мали б допомагати в роботі, а не спостерігати. Вирішую все ж піти до І.А. Зязюна, який на той час був уже міністром освіти. Записалася на прийом. Довелося чекати хвилин 50. Подумала навіть: може, й він такий, як інші. Але коли зайшла до нього й він піднявся назустріч, а потім сів напроти мене й почав уважно слухати, сумніви зникли. Я була в нього близько години. Головне — відчула, що йому було цікаво все, про що я розповідала. Він сказав: не раджу вам відмовлятися від статусу школи-лабораторії. Прощаючись, дав мені свою візитку, ще й дописав домашній телефон і сказав: "Ми плануємо створити експериментальні школи. Ви будете першою такою школою".

Десь за два місяці він пішов з посади міністра освіти й почав працювати в Інституті педагогіки завідувачем лабораторії естетичного виховання. Телефоную йому й запрошую на чергову педагогічну раду. Він каже: завтра прийти не зможу, приїду у вівторок. Приїхав, зустрівся з учителями, виступив з дуже цікавою розповіддю, походив по школі. А потім, уже за чаєм, в колі моїх заступників показали йому наші відеозаписи з життя школи. Він пробув у нас з другої години дня до десятої вечора — йому все було цікаво. Раптом каже: все дуже добре, але ви робите злочин. Я дивлюся на нього: отакої, хвалив, хвалив — що ж сталося? А він: треба негайно захищати дисертацію, описати все знайдене. Це необхідно.

— Що не записано, того не було…

— Так і він сказав: що не записане й не захищене, того нема. Каже: не зробиш цього, не поважатиму тебе, а так — готовий допомагати. І ви знаєте, дотримала я слово. 1995-го року захистила кандидатську дисертацію. І.А. Зязюн був у мене опонентом, і я цим щаслива. Він дивовижна людина, дивовижний науковець. Усе навколо Івана Андрійовича осердечено, сповнене добром.

— І досі І.А. Зязюн залишається другом колежу.

— І моїм духовним наставником у педагогіці.

"Увечері беру на спину Василинку

й показую їй зоряне небо"

— Кажуть, щоб тебе почули, потрібна доброта. Вас часто чули на життєвому шляху?

— Ви знаєте, мабуть, чують весь час. Хоча й не стовідсотково. Інакше взагалі можна було б чудеса творити.

— Наслідуючи досвід В.О. Сухомлинського, завжди мріяла В.М. Хайруліна, щоб її учні навчалися з радістю. І зацвітає тут Сад Сухомлинського — щоб уроки відбувалися під блакитним небом, і з'являється чудовий зимовий сад, улюблене місце відпочинку дітей на перервах. І стадіон — скільки сліз пролила директор, долаючи штучні перешкоди, щоб став він таким, як зараз. Але ж усе це заради здоров'я дитини.

— Знаєте, завжди важко було нам. Ми ж не мали ніякої матеріальної допомоги. Повна безперспективність. І я дуже вдячна батькам, які одного разу прийшли до мене після чергових батьківських зборів і повідомили про своє рішення — створити освітній благодійний фонд і здавати туди по два долари. Тоді це складало 5 гривень. І це був для нас порятунок. Вони самі й господарі в цьому фонді, ми тільки казали, що саме необхідно придбати для школи. З часом вирішили зареєструвати цей фонд. Він і нині нам дуже допомагає.

— Якщо я не помиляюся, ще в 1998 році в колежі було створено авторську програму християнської етики. І це був досить серйозний етап у розвитку цього навчального закладу.

— А все почалося з того, що Міністерство освіти дозволило в ряді західних областей України ввести у шкільне навчання християнську етику. І я подумала: а чим мої діти гірші? Можливо, в такий спосіб і ми наблизимося до духовних християнських цінностей. Господь Бог подарував мені Ларису Олександрівну Крисальну. Ця людина не була вмотивована на педагогічну діяльність. Потрапила до нас випадково. Я буквально умовила її взяти уроки хімії, бо вона хімік, на одній паралелі. Донька Уляна пішла в третій клас. За короткий час вона знала вже всі проблеми дітей, з якими працювала: що їх хвилює, що псує настрій, заважає добре вчитися, знала про стосунки в родинах цих дітей. Я все це відчула. І от ми разом складаємо свою програму християнської етики. Узгодили її між церквами, тобто були в нас представники від православної церкви, греко-католиків, протестантів. Були науковці. Рецензувала О.В. Сухомлинська, головний наш експерт. Вона сказала: "Ні, це дуже заангажовано на церкву. Попрацюйте ще". Працювали, сперечалися. Потім уже вийшли на управління освіти. Начальником Головного управління освіти Києва був тоді Б.М. Жебровський. Він нас зрозумів, підписав листа до Міністерства освіти — і ми виходимо на таку тему нового експерименту: "Формування духовності особистості на засадах традиційних національних цінностей українського народу в умовах навчального закладу нового типу". П'ять років пошуків — і переходимо на новий експеримент: "Науково-методичний супровід особистісного розвитку в контексті тисячолітньої духовної культури українського народу", який триватиме до 2015 р.

— Я впевнена, з часом в колежі з'являться нові експерименти — зміни триватимуть. І це правильно, адже школа без змін вмирає. Отже, спокою для вчителів Українського колежу не передбачається.

— Щоб вони були спокійні, мені треба піти на пенсію. (Сміється).

— Ми розпочали розмову зі спогадів ваших про рідну Киянку на Житомирщині. Я знаю, багато вже років ви разом із своєю родиною відпочиваєте влітку в цьому живописному селі. І разом з вами дві молодші онучки — десятирічна Марійка та чотирирічна Василинка. Вони теж полюбили Киянку?

— Дуже полюбили. Ну, Маша вже все там знає, а Василинка лише знайомиться. Ввечері беру її на спину й показую зоряне небо, Чумацький Шлях. Кажу: дивись, доцю, яка краса! А вона: ой, бабусю, скільки зірок!

Чомусь здається, що вона це надовго запам'ятає.

— От-от має прозвучати останній акорд музичного супроводу в нашій розмові — ви самі його визначили: мелодії на теми улюблених пісень. Якби це була радіопередача, я обов'язково попросила б вас заспівати, знаючи вашу любов до пісні. На жаль, читачі не зможуть почути вас. І все ж, яка б то була пісня?

— Знову сльози. Коли хвилююся, не можу їх стримувати:

"Запрягайте, хлопці, коні, коні воронії,

Та й поїдем доганяти літа молодії.

Доганяли та й догнали на кленовім мості,

Вернітеся, літа мої, хоч до мене в гості…"

Сусанна Каракоз,

спеціально для тижневика "Освіта"

Повнотекстовий варіант інтерв’ю можна прочитати у тижневику «Освіта» № 14 від 20-27 березня 2013 р.