До Дня знань ми попросили керівництво або професуру провідних українських вишів відповісти на три запитання. Треба визнати, запитання ці доволі непрості. Не лише для університетів, яким щодня доводиться стикатися з численними проблемами й постійно щось долати, а й для всього українського суспільства, яке передусім має бути зацікавлене в якісній університетській освіті.

Отже, ми продовжуємо спілкування з найкращими вишами країни, яке давно переросло рамки формальності. Зайвий доказ цього — той факт, що в чотирьох із опитаних нами університетах — Львівському національному університеті імені Івана Франка, Національному університеті «Львівська політехніка», Національному університеті «Острозька академія» та Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки — головний редактор «Дня» Лариса Івшина є членом наглядової ради.

Тож запитання «Дня» були такими:

1. Класичний європейський університет — це не лише освітня інституція, а й наукова. Тобто місце, де твориться думка, знання. Наскільки українські університети наближені до цього образу? І що їм у цьому заважає?

2. Минулого року розпочалася нова освітня реформа. Нині, коли на носі — перше вересня, є сенс проаналізувати, в якому стані її впровадження? На що слід очікувати студентам, викладачам, громадськості на початку нового навчального року?

3. Цього року «День» двічі писав про революційну програму онлайн-освіти, створену спільно Массачусетським технологічним інститутом і Кембріджським університетом. Водночас українські університети майже не впроваджують онлайн-технологій у процес навчання. Чи не здається вам, що ця «провінційність» і замкненість у собі — одна з головних проблем українських вишів? Чи можливо її розв’язати (або принаймні почати вирішувати) без участі держави?

---

«СКЛАДНЕ СТАНОВИЩЕ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ НАУКИ — ПРОВИНА НЕ СТІЛЬКИ ВИЩОЇ ШКОЛИ, СКІЛЬКИ НАШОГО СУСПІЛЬСТВА»

Віль БАКІРОВ, ректор Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, академік НАН України:

1.У справжньому класичному університеті обов’язково існує культ науки, присутня атмосфера наукового пошуку, ведуться серйозні фундаментальні і прикладні дослідження. Інакше університет просто не має права називатися університетом, не відповідає своїй соціально-культурній місії, не може навчати і виховувати студентів як творчих, високоінтелектуальних і соціально відповідальних професіоналів. Справжній університет, звичайно, спирається на весь можливий масив наукового знання, накопичений у світі, але він обов’язково пише свої власні сторінки в історії світової науки, залучає студентів до реального дослідницького процесу, вчить нестандартно мислити і діяти. Переповідаючи чужі підручники, передаючи студентам знання з других, а то й третіх рук неможливо виростити з них самостійно мислячих і творчих осіб. На превеликий жаль, у нашому суспільстві від університетів чекають не цього, розглядають їх перш за все як ліфт до вищого соціального та економічного статусу. Всі дискусії про вищу освіту останніх років обертаються виключно довкола проблеми доступу до вищої освіти — наскільки він справедливий, прозорий, вільний від корупції тощо. Це дуже важлива і актуальна тема, але, фокусуючись лише на ній, ми абсолютно ігноруємо, залишаємо без уваги набагато важливіші проблеми — проблеми змісту нашої вищої освіти, її зв’язку з реальною наукою, її якості, її соціокультурних сенсів.

У країні величезна, явно надлишкова кількість вищих навчальних закладів, у тому числі і тих, що іменують себе університетами, багато хто з яких практично не веде наукові дослідження, не публікується в міжнародно визнаних виданнях, не сприяє науково-технічному розвитку країни, збереженню і розвитку її духовності, моральності та інтелігентності, але справно видають дипломи такого самого державного зразка, як справжні університети.

Якщо говорити конкретно, то серед 350 українських університетів і академій лише декілька провідних вишів враховуються при визначенні світових рейтингів наукової активності. Скажімо, в авторитетному рейтингу Scimago за 2011 рік представлено лише сім українських вишів — Харківський, Київський, Львівський, Одеський, Чернівецький класичні університети, КПІ, «Львівська політехніка». Це набагато менше, ніж у інших країнах Східної Європи. Так, Польщу представляють 50 університетів, Росію — 34, Чехію — 26, Румунію — 19.

Науковий сегмент більшості українських вишів все ще відокремлений від світової науки, значною мірою штучно. В Україні виходять сотні, якщо не тисячі, наукових періодичних видань, публікацій, які для світової науки не більше ніж шум: видання ці недоступні, мова статей читачеві незрозуміла. А у вишах ситуація така: друкує свої роботи викладач у найвідомішому міжнародному журналі або нікому невідомому місцевому віснику — на його статус і його зарплату це практично не впливає. І не забуваймо, що лабораторна база фундаментальних і прикладних досліджень в українських вишах значно гірша, ніж база закордонних університетів.

Складне становище університетської науки — провина не стільки вищої школи, скільки нашого суспільства, що не розуміє реальної ролі і місії справжніх університетів, сповідує споживацьке і зверхнє до них ставлення. Неминучою платою за це є зростаюча бездуховність і відставання від технологічно розвинених країн.

2. Реформа, про яку, мабуть, йдеться, передбачає надання провідним вищим навчальним закладам реальної автономії, оптимізацію мережі вищих навчальних закладів та їх адміністративного підпорядкування, створення укрупнених регіональних університетів, посилення інтеграції освіти, науки, виробництва, посилення інноваційної складової в діяльності вишів, створення системи моніторингу якості вищої освіти. Така реформа давно назріла, зокрема необхідно істотно розширити права провідних вишів у галузі академічної мобільності викладачів і студентів, визнання дипломів, збільшення термінів навчання в магістраті, аспірантурі та докторантурі, розширення фінансової і господарської самостійності університетських корпорацій. Слід додати, що профільне міністерство чимало зробило для того, щоб підготувати, організаційно і методично забезпечити ці, повторюю, давно назрілі перетворення. Проте все це і багато чого іншого вимагає внесення змін до чинного законодавства, зокрема прийняття нової редакції Закону «Про вищу освіту». Відповідний проект Закону був підготовлений, неодноразово обговорений і схвалений експертами та практичними працівниками. Але він виявився розчиненим відразу в декількох проектах, і подальша його доля залишається незрозумілою. Тому студенти, аспіранти, професори в новому навчальному році навчатимуться і навчатимуть в існуючих застарілих законодавчих рамках, принципові зміни їх не очікують.

3. Не можу погодитися з тим, що всі українські вищі навчальні заклади є «провінційними» і замкнутими в собі. Так, Харківський університет ще від початку XIX століття запрошував професорів з Європи, мав тісні зв’язки і стосунки з провідними зарубіжними університетами. Те ж саме можна сказати про Київський університет, Одеський та інші. Багато українських університетів сьогодні мають серйозні освітньо-наукові програми з іноземними партнерами як на Заході, так і на Сході, реалізують спільні магістерські і докторські програми, видають «подвійні дипломи». Україна — повноправний учасник світового ринку освітніх послуг: з 3,5 мільйона іноземних студентів у світі понад 50 тисяч навчаються в українських університетах, і число таких студентів з року в рік зростає.

Останнім часом робота з поглиблення інтеграції української вищої школи в світову систему помітно пожвавилася, у тому числі й за допомогою уряду та міністерства. Зокрема розпочато масштабну програму з направлення на навчання і стажування в найкращі західні виші за державний рахунок молодих викладачів, аспірантів і студентів, які спеціалізуються в галузі точних наук і напрямів, пов’язаних з високими технологіями.

Щодо так званого електронного навчання, то навряд чи рівень його впровадження можна розглядати як індикатор прогресивності національних освітніх систем. Онлайн-освіта не замінює, а лише доповнює традиційні форми навчання. У тому ж самому МТІ говорять, що в процесі впровадження он-лайн-навчання ще доведеться з’ясовувати, чого можна навчити дистанційно, а які знання і навички мають формуватися у студентів у контакті з викладачами. Звичайно, за електронним навчанням величезне майбутнє і українським університетам необхідно активно освоювати його методики і технології. Певний досвід у цьому плані вже накопичено у певних вишах, зокрема в КПІ, в Сумському державному університеті, в Драгоманівському університеті та низці інших. У нашому університеті створено Центр електронного навчання, запущено пілотний проект дистанційного навчання з п’яти магістерських програм за участю кафедр медіа-комунікацій, економічної кібернетики і прикладної економіки, міжнародної економіки, фінансів та кредиту. Повноцінний розвиток електронного дистанційного навчання вимагає нової техніки і нових технологій, відповідних фахівців, певної перебудови психології і мислення викладачів, а головне — великих інвестицій, які у нинішньому скромному фінансовому становищі вишів надзвичайно важко здійснювати.

«ПОТРІБНА ДОБРА ВОЛЯ НЕ ЛИШЕ АДМІНІСТРАЦІЇ, А Й КРИТИЧНОЇ МАСИ ПРОФЕСОРСЬКО-ВИКЛАДАЦЬКОГО СКЛАДУ»

Марія ЗУБРИЦЬКА, проректор Національного університету ім. Івана Франка:

1.На жаль, українські університети за рівнем наукових досліджень щороку віддаляються, а не наближуються до успішних і навіть менш успішних європейських, американських і азійських вишів. Цю тенденцію підтверджують найвідоміші міжнародні рейтинги, згідно з якими жоден український університет за роки незалежності так і не ввійшов до першої тисячі найкращих вищих навчальних закладів світу. Є кілька факторів кризи університетської науки: скромні бюджети, обмежене фінансування державних тем (до того ж критерії розподілу коштів на ці теми не завжди прозорі), брак тісної співпраці між бізнесом і вишами, відсутність інтеграції науки в суспільство, непрестижність праці науковця, а також немає стимулів для молодих науковців, які через низькі зарплати й безперспективність на ринку праці вибирають наукові інституції за кордоном, що технологічно й фінансово значно вищі від наших.

2. Насправді жодної реформи у вищій освіті так і не відбулося. Законопроект «Про вищу освіту», який подав Кабінет Міністрів, виявився найконсервативнішим із трьох зареєстрованих у парламенті проектів. Запропонована урядом освітня реформа передбачала не так модернізацію освіти, покращення прав і можливостей студентів, як посилення власного адміністративного контролю за діяльністю ВНЗ і збільшення впливу профільного міністерства. У документі налічується близько 50 повноважень для уряду й понад 100 прямих повноважень для профільного міністерства. І це на тлі риторики про розширення університетської автономії та академічних свобод вишів. Звісно, що під тиском академічної спільноти, громадських організацій і групи незалежних експертів таки було створено робочу групу на чолі з ректором КПІ М. Згуровським, яка досі виборює законодавче закріплення університетської автономії та академічних свобод. Тож українська освітня реформа досі перебуває між Сцилою та Харибдою локальних і глобальних викликів.

3. Комп’ютерна мобільність українських університетів дуже низька, що й засвідчує рівень наявності персональних комп’ютерів у викладачів і використання інтернет-технологій у навчальному процесі, для підготовки аудіо- й відеопрезентацій під час лекцій і семінарських занять, а також наявність персональних веб-сторінок із електронними версіями власних академічних статей, навчально-методичних матеріалів, записом зразків відкритих відеолекцій тощо. У цьому аспекті ми відстали не лише від американських і британських університетів, а й від китайських, не кажучи вже про університети Сінгапуру чи навіть Таїланду.

Звісно, що це передусім питання відповідальності університетів за якість навчального процесу та питання їхнього піклування про свою репутацію на міжнародних ринках праці. Минулого року наш університет почав розміщувати на підкастах записи науково-популярних лекцій з філософії. Їх небагато, але вони є. Є доручення нашого ректора Івана Олександровича Вакарчука розміщувати в інтернет-мережі відкриті лекції професорів Франкового університету. Потрібна добра воля не лише адміністрації, а й критичної маси професорсько-викладацького складу в перетворенні викладання й навчання в живий інтерактивний і динамічний процес.

«СПОКОНВІКУ ВИШІ Є РУШІЯМИ ЦІЛОГО РЕГІОНУ»

Сергій ФЕДОНЮК, виконувач обов’язків проректора з міжнародних зв’язків Волинського національного університету імені Лесі Українки, декан факультету міжнародних відносин:

1.Українські університети ще не мають тієї самостійності, автономності, що її мають навіть наші партнери в сусідній Польщі. А ми підтримуємо контакти з багатьма вишами сусідньої країни, з деякими, наприклад із Католицьким університетом імені Марії Кюрі-Складовської, маємо спільні навчальні програми. Наразі ми можемо лише мріяти про масштаби державної підтримки наукових досліджень, які мають європейські виші, хоча це факт, що над найперспективнішими відкриттями, здійсненими в останнє десятиліття, працювали саме науковці університетів. Наш університет нині створює цікаві й перспективні, сподіваємося, школи наукових досліджень різних напрямків. Адже якщо ми не відновимо потенціалу української науки, то й загалом Україна як цивілізована країна не відбудеться. Сподіваємося на ухвалення такого Закону про вищу освіту, який передбачав би фінансування вищих навчальних закладів не тільки з державного бюджету, а й із регіональних. Адже споконвіку виші, та ж Сорбонна чи Кембрідж, є рушіями розвитку цілого регіону. Проте сьогодні українським університетам, аби бути справді класичними європейськими, бракує автономії, мусимо виконувати нормативи галузевого міністерства.

2. Професор Ігор КОЦАН, виконувач обов’язків ректора нашого університету, любить повторювати, що мріє про перетворення нашого вишу на «українську Сорбонну». Втім, що таке, власне, Сорбонна? Це університет світового рівня у невеликому французькому містечку. Цей навчальний рік розпочинаємо в новій, так би мовити, іпостасі: змінилася назва. З Волинського стали Східноєвропейським національним університетом імені Лесі Українки. Мусимо використовувати своє географічне положення, за два кроки від країн Євросоюзу, що відкриває нові можливості. Мріємо про іноземних студентів і вже отримали ліцензію на підготовку охочих до навчання в українських вишах, сподіваємося, що опісля вони виберуть нас. Але майбутнє освітньої реформи має вирішити Верховна Рада, ухваливши адекватний до вимог часу Закон про вищу освіту.

3. Програма онлайн-освіти для нашого університету не є «терра інкогніта», нині ми перебуваємо на етапі її впровадження у себе. Адже без цього неможливо стати європейським університетом, відповідати вимогам часу. Це абсолютна істина, і добре, що нас у цих прагненнях підтримує газета «День». Нам варто бути відкритими світові, бо, зрештою, маємо, що йому запропонувати. Але маємо також у нього вчитися. Без підтримки і розуміння держави українські виші залишатимуться провінційними й тільки варитимуться у власному соку. Ми перебуваємо поряд із Євросоюзом і бачимо, які можливості можуть відкриватися, якщо впроваджувати сучасні методи навчання.

«ХОТІЛОСЯ Б ВІРИТИ, ЩО РЕФОРМИ В ОСВІТНІЙ СФЕРІ БУДУТЬ СПРИЯТИ АВТОНОМІЇ УНІВЕРСИТЕТІВ»

Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія», доктор психологічних наук, професор, Герой України:

1.Я не буду говорити про усі українські університети, однак, переконаний, що Острозька академія увібрала у себе кращі освітні традиції сучасності й водночас, не забуваючи про свою багату історію XVI—XVII століть. Сучасний університет має генерувати ідеї і сприяти вирішенню проблем, які виникають у суспільстві. Значною мірою життя університету залежить від керівника та психологічного мікроклімату в колективі. Усвідомлення того, що вищий навчальний заклад — не просто фабрика дипломів, а місце формування у молоді високих моральних і духовних цінностей є першим кроком для утвердження в університеті європейських освітніх традицій.

2. Звичайно, хотілося б вірити, що реформи в освітній сфері будуть сприяти автономії українських університетів, адже, зважаючи на зарубіжний досвід, саме за таких умов вони можуть оптимально функціонувати. Важливо, щоб університет мав можливість самостійно формувати наповнення навчальних програм, розробляти різноманітні наукові проекти тощо. Оскільки Острозька академія має статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу, то у нас є така можливість. Як результат, за невеликий період від моменту свого відродження наш університет здобув надзвичайно високий авторитет серед роботодавців не лише в Україні, а за кордоном.

3. В Острозькій академії онлайн-освіта набула значної популярності. Ми постійно проводимо конференції в режимі онлайн з університетами України і зарубіжжя. Також практикуємо іспити за допомогою онлайн-технологій, якщо виникає така необхідність. Вважаю, що цю проблему університети можуть вирішувати й без допомоги держави. Все залежить передусім від ініціативності професорсько-викладацького складу, вмотивованості студентів та цілей, які ставить перед собою вищий навчальний заклад.

«СТВОРИТИ УМОВИ, ЗА ЯКИХ ПРИВАТНІ ОСОБИ ЗМОЖУТЬ ВКЛАДАТИ ГРОШІ В ОСВІТНЮ СФЕРУ»

Валерій БУРЕГА, Перший проректор з науково-педагогічної роботи, доктор соціологічних наук, професор Донецького державного університету управління, академік АЕН України, заслужений працівник освіти України:

— Я не можу говорити про класичний університет, оскільки наш університет профільний, університет управління. У вищій освіті нічого не змінилося. Реформа як така триває на рівні середньої спеціальної освіти. І доти, доки не буде закону про вищу освіту в Україні, говорити про систему вищої освіти просто марно. Те, що відбувається нині, це фрагменти, які, на жаль, зараз через відсутність закону, не мають системного характеру. Усе, що робиться, це або спроба розіграти політичну карту на матеріалі, який не є політичним, або отримати суспільні дивіденди там, де їх немає.

У нас не провінційність. Країни й університети, про які йдеться, це університети країн першого рівня. А нас, ви знаєте, не лише вони, а й ми самі зарахували до третіх країн. І рівень розвитку й технічний, й економічний, і культурний, і професійний нам поки що не дають змоги говорити про технології онлайн у широкому використанні. Вони використовуються зараз, використовуються фрагментарно, ентузіастами, гарними вишами, чудовим керівництвом цих вишів, викладачами. Але це все на рівні ініціатив знизу. Держава, як я розумію з огляду на держбюджет, не в змозі це оплачувати. Жодна приватна особа просто так грошей не дасть. Добродійність прийнятна лише тоді, коли людині нічого не потрібно. Люди, які у нас могли б надати кошти, перебувають у стадії свого майнового, буржуазного і капіталістичного зростання і тому, на мій погляд, вони грошей просто так не надаватимуть. Можна, звичайно, створити умови, за яких приватні особи зможуть вкладати кошти в освітню сферу, але для цього потрібно змінити законодавство. Для цього потрібно створити певні преференції. Ось, приміром, досі в Україні немає закону про добродійність, який благодійникові чи спонсорові наукових чи навчальних програм надавав би преференції в іншій сфері бізнесу чи дозволяв би повертати ці кошти якомога швидше. Сфера освіти — це не та сфера, де вкладені кошти швидко повернуться. А нинішні наші грошовиті люди хочуть, аби ці кошти поверталися швидко. Тут не збігаються можливості й бажання. Коли це зміниться? За Некрасовим: «Жаль только — жить в эту пору прекрасную уже не придется — ни мне, ни тебе!». Нам лише 20 років як державі. Культурі, економіці й політиці потрібно ще дуже довго розвиватися, аби дійти до такого рівня, аби ми відповідали тій планці, про яку ми зараз міркуємо.

«ЗАКОНОДАВСТВО НЕ ДОЗВОЛЯЄ ЗАПРОВАДИТИ ПОВНИЙ КОМПЛЕКС НАВЧАЛЬНИХ ПОСЛУГ У ФОРМАТІ ОНЛАЙН»

Зорян ПІХ, проректор із наукової роботи Національного університету «Львівська політехніка»:

— У провідних технічних університетах України реалізується принцип інтеграції освіти і науки. Такі університети здійснюють наукові дослідження в межах визначених державою пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій. Виконуються фундаментальні та прикладні дослідження за кошти державного бюджету, науково-технічні роботи на замовлення організацій та установ, виконуються роботи в межах міжнародних грантів і програм. До наукових досліджень університетів залучаються аспіранти і студенти, магістерські кваліфікаційні роботи містять самостійні наукові дослідження. Для поглиблення інтеграції освіти і науки українських університетів необхідна державна програма забезпечення навчальних і наукових лабораторій сучасним обладнанням.

 

Дмитро ФЕДАСЮК, проректор з науково-педагогічної роботи Національного університету «Львівська політехніка»:

— У Львівській політехніці впроваджуються онлайн-технології та засоби дистанційного навчання, зокрема онлайн-доступ до навчальних матеріалів, електронні системи тестування, відеолекції та вебінари. Уже створена і протягом трьох років апробована платформа «Віртуальне навчальне середовище Львівської політехніки» для підготовки студентів денної та заочної форми навчання, роботи з учнями шкіл за програмою Малої технічної академії наук. Окремі навчальні курси у «Віртуальному навчальному середовищі Львівської політехніки» доступні не лише для студентів політехніків, а й для всіх користувачів Інтернету. З метою обміну досвідом і поширення сучасних освітніх технологій Львівська політехніка проводить щорічну конференцію «Інноваційні комп’ютерні технології у вищій школі» та випускає вісник «Інформатизація вищого навчального закладу». Водночас сучасний стан законодавства України не дає змоги запровадити повний комплекс навчальних послуг у форматі «онлайн», реалізувати «віртуальний університет» тощо. Навчальний заклад обмежений можливостями впровадження лише окремих рішень: онлайн-доступ до навчальних матеріалів; додаткові засоби комунікацій викладач — студенти; презентаційні навчальні курси з гостьовим доступом; засоби для самостійної підготовки тощо. Дати поштовх впровадженню онлайн-технологій навчання в українських вишах та приєднання до наявних проектів у галузі освіти може надання права видачі загальновизнаних дипломів за результатами проходження онлайн-курсів або підсилення зацікавленості в онлайн-курсах підвищення кваліфікації.

Підготували Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів; Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк; Катерина ЯКОВЛЕНКО, «День», Донецьк

Газета "День", №154, п'ятниця, 31 серпня 2012