Сьогодні видатний учений і державний діяч, президент Національної академії педагогічних наук України Василь Кремень святкує свій ювілейний день народження. «Освіта України», видавництво «Педагогічна преса» приєднуються до численних вітань. Користуючись нагодою, ми вирішили розпитати Василя Григоровича про його бачення освітніх процесів – адже багатьом стратегічним напрямам освітньої реформи Україна має завдячувати саме йому.

– Дата прикметна. Важко віриться, коли бачиш її написану, бо в душі ти лишаєшся значно молодшим. З іншого боку, мене тішить, що майже весь мій шлях був пов’язаний з освітою і наукою. І безумовно, найбільше поле діяльності було, коли я працював на посадах міністра освіти і науки і президента Національної академії педагогічних наук України. Думаю, що напрями змін, які були ініційовані, коли я працював міністром, мною і моїми колегами, цілком себе виправдали. І тією чи іншою мірою продовжуються і донині.

Цілісна національна система освіти

Я глибоко переконаний, що нові умови життя у XXI столітті потребують оновленої освіти. Тому ми намагалися модернізувати освітню систему України і, думаю, дещо вдалося. Моїм попередникам – міністрам і тим, хто працював і працює після мене, дісталося завдання створити цілісну національну систему освіти. Це справді відбулося. З’явилися сучасні програми, навчальні плани, підручники, нові спеціальності, оновилося викладання гуманітарних, природничих дисциплін, фізико­математичних знань.

Ось, наприклад, комп’ютери­зація. Пам’ятаю, коли при­йшов міністром наприкінці 1999 року, було лише 2 відсотки комп’ютеризованих шкіл. А коли закінчив працювати – 75. Сьогодні, мабуть, уже 100 відсотків. І це дуже добре.

Або, скажімо, програма «Шкільний автобус». Цього словосполучення взагалі не було раніше. Я отримав тоді підтримку Прем’єр­міністра Вік­тора Януковича, і в січні 2003 року було ухвалено програму «Шкільний автобус». А вже в 2004 році лише за рахунок державного бюджету було спрямовано до шкіл близько 450 автобусів. І з комп’ютерами було так: у 2003 році десь приблизно 1 700 класів – за рахунок державного бюджету, а в 2004­му – 1 600 класів. Теж за гроші держави. Це була потужна підтримка освіти.

Підручники за радянських часів в Україні почали активно розроблятися у 80­х роках (окрім підручників з української мови і літератури). Ми в 2004 році видали більш як 20 мільйонів примірників нових українських підручників.

Мова: не всупереч, а поряд

Окремо зупинимося на мові викладання. Наприкінці радянського періоду менш як 50 % (49,7 %) дітей навчалося українською мовою. Коли я прийшов на посаду міністра, українською навчалися 62 % учнів. Коли пішов з посади в 2005 році, цей відсоток зріс до 75. Причому це було здійснено не всупереч іншим мовам, а паралельно з ними. Так, скажімо, щодо російської мови і взагалі щодо мовної освіти – ми ввели з 2 класу викладання другої мови в усіх школах України. А з 5 класу – третьої. Тобто з’явилася можливість, окрім державної мови, вивчати англійську й російську (чи польську, румунську – хто як бажав). І я вважаю, що це дуже правильно. Вивчення трьох мов – це потреба, зумовлена глобальними процесами. І ми реалізували одну з тенденцій сучасної освіти, яку я називаю «лінгвізацією» – тобто збільшення ролі вивчення мов у житті кожної людини.

Навчити навчатися

Людство вступає в новий, інноваційний тип прогресу. Відбувається швидка зміна ідей, знань, технологій. І тому не можна навчити дитину на все життя не тільки в школі, а й у найкращому університеті. Тож виникає потреба змінити саме навчання, щоб давати не лише знання, а як мінімум реалізувати ще дві функції навчального процесу. Це – навчити дитину навчатися впродовж життя, щоб вона могла й усвідомлювала необхідність отримувати інформацію. Адже Homo Sapiens, людина розумна – це людина, яка постійно навчається. І ще треба навчити дитину використовувати знання в практичній роботі. На превеликий жаль, це одне з найслабкішіх місць нашої освіти. Ми багато вчимося, але ці знання залишаються мертвим багажем. Може, найбільш яскраво я продемонструю це на вивченні іноземної мови. Часто десяток років (а то й більше) діти вивчають іноземну мову, але спілкуватися нею не можуть. Скажімо, раніше це пояснювалося тим, що не було потреби, не було з ким. Сьогоді залишаються методики, спрямовані на вивчення знань про мову, граматики, а не приділяється достатньо уваги мовленню. І такі проблеми стосуються не лише вивчення мови, а й фізики, математики, інших предметів. Це, на превеликий жаль, одна з характерних відмінностей (не на нашу користь!) від європейської освіти.

У центрі уваги – особистість

Суспільство, в якому ми жили кілька століть, не відзначалося шануванням прав особистості, а часто і її життя. Такі явища, як Голодомор, інші трагічні події виникали, бо не було належної поваги до людини. І це позначилося на освіті. Сьогодні ми часто бачимо непошанування дитини, її прав, інтересів не тільки в школі, а й у сім’ї. Це надзвичайно погано, адже дитина, яка 10 і більше років перебуває в авторитарному середовищі, де діє авторитарна (а то й репресивна!) педагогіка, виростає нездатною до самостійної діяльності, до відповідальності. Ми повинні якнайшвидше витіснити зі школи авторитарну, репресивну педагогіку, замінити її педагогікою толерантності, взаємного пошанування учня і вчителя.

Наступне, що треба впровадити в освіту – це те, що я називаю «утвердженням дитиноцентризму». Щастя значною мірою визначається, чи пізнала людина свої таланти, здібності, розвинула їх за допомогою школи. І тоді, ставши дорослою, ця людина максимально себе реалізує – отже, буде щасливою. Ми повинні наблизити виховання, навчання до конкретних здібностей конкретної дитини. Не зачісувати всіх діточок під одну гребінку, не намагатися ощасливити кожного на патерналістських основах, а дати можливість відбутися кожній дитині як особистості.

І тут ми повинні здійснити серйозні реформи в освіті. Я маю на увазі, зокрема, перехід до профільної старшої школи. Вона задумувалась і вводиться, щоб дитина за підтримки батьків, учителів зорієнтувалась у своїх вподобаннях. Школяр, який бачить себе в майбутньому інженером, піде до фізико­математичної школи. А кого приваблюють природничі науки, оберуть саме цей профіль. Гуманітарій обере гуманітарний ліцей, а технологічний напрям забезпечить професійно­технічна освіта. Отакі чотири основних профілі повинні бути в нашій освіті, аби вдовольнити інтереси дитини, щоби навчання було цікавим. І це буде додаткова мотивація – замість авторитарних репресій.

І знову про комп’ютер

Наступний напрям – ІКТ стають надзвичайно важливими в підготовці дітей до майбутнього життя. Комп’ютер – це засіб інтенсифікації й індивідуалізації навчання дитини. Він узагалі може привести до зміни традиційної класно­урочної системи на іншу. Комп’ютер, під’єднаний до інтернету, – це доступ до світових знань. І ще: він відкрив новий тип навчання – так звану дистанційну освіту.

Хочу сказати, що комп’ютер часто розвантажує вчителя від суто непедагогічної діяльності, бо дає змогу замінити роль викладача як інформатора, цим самим звільняючи педагога для спілкування з дитиною.

Про глобалізм і патріотизм

Сьогодні прогрес будь­якої країни не залежить лише від зусиль громадян цієї країни, а й від того, як вони співпрацюють з іншим світом. А для цього потрібно бути належно підготовленим. Тут багато завдань: від відповідної світоглядної підготовки, яка дасть кожній людині адекватне бачення світу і місця України в ньому, до вивчення мов – насамперед англійської як мови міжнародного спілкування.

Тому ми повинні заохочувати дітей бути успішними в житті. Це ще один мотив для дитини: гарне навчання – шлях до самореалізації, успішності і до чесно заробленого багатства. Другого тут не дано. Не треба постійно воювати з багатими – просто потрібно, щоб і багатство працювало на суспільство, на державу, на громадян.

Пам’ятаю, коли я після першого курсу університету був в Угорщині, саме відбулися відомі події в Чехословаччині. Ми спілкувалися з одним угорцем. Він відстоював позицію, що капіталізм кращий, а я – що соціалізм. Мовляв, у вас є бідні і багаті, а у нас – всі рівні. У відповідь почув, що при капіталізмі є багаті і бідні, а при соціалізмі – всі бідні.

Або, скажімо – цінність патріотичного виховання, національного єднання. Іноді можна почути, що в глобальному світі, коли зближуються народи, нації, все це не так важливо. Наприклад, глобальні процеси мають об’єктивний характер. Це важко заперечити, але і в глобальному просторі відбувається ще більше загострення конкуренції у сфері економіки і в інших сферах. Ці кризи набувають планетарного характеру. І лише згуртовані держави­етноси найбільше усвідомлюють свої національні інтереси в економіці, політиці. Лише ці держави більш здатні захистити свій національний інтерес і так створити ліпші умови для своїх громадян. Національне єднання, патріотизм не тільки самоціль – це шлях до того, щоб громадяни країни краще жили.

Ось деякі із стратегічних напрямів проведення змін у нашій освіті. Бо, лише усвідомлюючи цю загальну платформу, що, на мій погляд, об’єктивно відображає реальність, майбутні потреби, ми можемо будувати правильну політику і приймати правильні конкретні рішення в освітянській сфері. Думаю, що тут освіту України очікує успіх.

…На жаль, газетної шпальти замало, аби повністю відтворити нашу розмову. Тому до інших важливих тем, які ми обговорювали з Василем Григоровичем – Болонського процесу, проблем вищої освіти, сільських шкіл, престижу вчительської професії, – ми повернемося в наступних номерах «Освіти України».

Інна ТЕСЛЕНКО, журналіст

Біографічна довідка

Кремень Василь Григорович

Учений у галузі соціогуманітарних наук і державний діяч. Із 1997 року – президент Національної академії педагогічних наук України, академік НАНУ (2000) та НАПН України (1995), заслужений діяч науки і техніки України (1997), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2005), повний кавалер ордена
«За заслуги».

Народився 25 червня 1947 року в с. Любитове Кролевецького району на Сумщині. У 1965-му із золотою медаллю закінчив середню школу, два роки працював слюсарем в автопарку Конотопа. Впродовж 1966 – 1971 років навчався в Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка на філософському факультеті, де згодом закінчив аспірантуру і став заступником декана факультету. В
1976-му Василь Григорович захистив кандидатську, а в 1991-му – докторську дисертації. В 1991 – 1992 роках Василь Кремень був заступником директора Інституту соціально-політичних досліджень РАН, а до 1994-го – заступником директора з наукової роботи та завідувачем відділу методології соціально-політичного розвитку Національного інституту стратегічних досліджень України. В 90-х роках Василь Григорович в Адміністрації Президента України керував службою з питань гуманітарної політики і був заступником Глави Адміністрації Президента – керівником управління внутрішньої політики.

1997 року він став президентом Академії педагогічних наук України. У 1998-му Василь Кремень як депутат Верховної Ради України очолював підкомітет з фахової освіти Комітету з питань науки і освіти. В 1999 – 2005 роках він обіймав посаду міністра освіти і науки України. Із 1999 – президент Спортивної студентської спілки України.

Василь Кремень – автор понад 800 наукових праць з проблем філософії, соціально-політичного розвитку суспільства, філософії освіти та педагогіки.

За визначні здобутки вченого нагороджено Почесною грамотою Верховної Ради, орденом Нестора-літописця. Василь Григорович – член Російської академії освіти, кількох громадських академій, почесний доктор багатьох університетів. Він удостоєний Міжнародної премії ім. Г. С. Сковороди.