Як воно – бути нащадком видатної людини? Очевидно, це не лише висока честь, своєрідний подарунок при народженні, а й водночас – велика відповідальність. Адже вкрай важливо бути зберігачем спадщини власних предків, дбайливо несучи цей безцінний скарб – бо їм цього хотілося б найбільше.

Було б дивно, якби Ольга Василівна Сухомлинська, народившись у сім’ї видатного вчителя і новатора, засновника гуманістичної педагогіки Василя Сухомлинського та провівши дитинство у відомій на весь світ Павлиській школі, обрала собі професію, не пов’язану з педагогікою. Вона – академік­секретар Відділення загальної педагогіки та філософії освіти Національної академії наук України, фахівець у галузі теорії та історії педагогіки, історії української освіти і педагогічної думки, порівняльної педагогіки, виховної проблематики. А також – почесний професор Київського університету імені Бориса Грінченка, Кіровоградського педагогічного університету імені Володимира Винниченка, Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, Пекінського педагогічного університету, Тяньцзінської академії педагогічних наук.

Ну і, звичайно, Ольга Сухомлинська є натхненним дослідником педагогічної спадщини свого славетного батька, популяризатором його творчості, провідником його ідей, ініціатором видання його книжок (зокрема, цього року під упорядкуванням і редагуванням пані Ольги вийшла найповніша збірка художніх мініатюр Василя Сухомлинського «Я розповім вам казку… Філософія для дітей»), а також – ходячим джерелом спогадів. Складається враження, що духовний зв′язок між цими двома рідними людьми, які вже сорок вісім років перебувають по різні боки межі, що відділяє наш недосконалий світ від іншого – непізнаного, – існує й досі.

…Вони навіть народилися майже в один день, лише з інтервалом кілька десятків років. До того ж – майже напере­додні Дня вчителя. Звичайно, це збіг (учительське свято було започатковане лише у 1965­му), але досить символічний. 28 вересня Василю Олександровичу виповнилося б 98, а 29­го Ольга Василівна святкувала свій 70­річний ювілей. За тиждень до цього вона брала участь у відкритті виставки «Василь Сухомлинський. Світовий вимір», яке відбулося у Педагогічному музеї України на Володимирській. Відвідати цей захід і не поспілкуватися з Ольгою Сухомлинською було неможливо (тим більше – у передчутті Дня вчителя) – надто велику роль відіграє ця родина в історії української педагогіки. Та й просто хотілося торкнутись епохи. Що «Освіта України» і зробила – у затишній залі педагогічної бібліотеки Київського міського будинку вчителя.

– Ольго Василівно, під час відкриття виставки голова Всеукраїнської асоціації імені Василя Сухомлинського Олександра Савченко висловила надію, що Ви напишете книгу спогадів про Василя Олександровича. Не як про педагога, а як про людину. У Вас уже є задум такої книги?

– Кілька років тому я написала книжку, яка називається «Павлиська школа. Погляд крізь роки». Там ідеться про період керівництва батьком школою у Павлиші, і, звичайно, є окремі елементи його особистого життя. Крім того, я торкалася цих тем у багатьох статтях, коли розглядала різні аспекти його творчості. Наприклад, як батько складав казки, як він керував Павлиською школою. Адже відділити особисте і власне те, що складало значну частину його творчості, неможливо.

Портрет у листах

– І все-таки ідея книги про батька здається досить слушною – бо про вчителя ­новатора, мислителя й письменника Василя Сухомлинського написано немало. А про Сухомлинського­ людину ніхто краще за Вас не розповість. Ви – єдиний носій цих спогадів. А це ж надзвичайно цікаво: яким він був у повсякденному житті? Наприклад, навіть такий аспект: нерідко трапляється ситуація, що у талановитих педагогів банально не вистачає часу і наснаги на власних дітей. Чи не були Ви в дитинстві обділені увагою свого уславленого батька?

– Звичайно, Василь Олександрович був дуже зайнятою людиною. І він, і мама працювали у школі. Власне, у школі ми і жили, у нас було «шкільно­сімейне виховання». Удома він бував дуже не часто, але не втрачав з поля зору наші з братом справи. До того ж ми – директорські діти – змалечку долучалися до життя школи, брали участь у всіх гуртках, у художній самодіяльності. Коли наставали літні канікули, батьки не їхали кудись відпочивати, а возили нас до Москви, Ленінграда, Києва, водили по виставках, по музеях і театрах – долучити нас до цього він вважав обов’язковим, а в селі, звичайно, не було таких культурних осередків, де ми б могли долучатися до високих взірців. Отже, браку уваги з боку батьків я не відчувала.

Що ж до того, яким він був… Мені здається, що у своїх роботах про себе як про особистість він багато сказав. Навряд чи хтось зможе написати про нього краще, ніж він сам. Він помер на 52­му році, зовсім молодим, і в нього було настільки це невіддільно – особисте життя від шкільного, від його діяльності як директора, вчителя. Читаючи і перечитуючи сьогодні його твори, я бачу, що він у них такий, який був і у повсякденному житті.

Якщо ж говорити про задуми книги про батька… В архіві залишилась дуже велика епісто­лярна спадщина, яку я збираюся впорядкувати й опублікувати. Він отримував багато листів і зазвичай відповідав усім: матерям, батькам, студентам, старшокласникам. У нього було дуже багато дописувачів, з деким він листувався протягом тривалого часу. Є листи до мене, до брата, до мами – навіть двома мовами (мама була росіянкою, і він на початку їхнього знайомства, аби вона швидше вивчила мову, писав їй листи, а потім сам їх перекладав). Упорядкувати цю епісто­лярну спадщину – завдання, яке для мене особисто на часі, тому що я знаю і багатьох із дописувачів, і як склалися їхні долі, і з якого приводу писалися листи. Знаю, якщо цього не зроблю, то навряд чи хтось зможе, навіть коли візьметься. Бо тому, хто не в темі, треба буде приділити багато зусиль і часу суто пошуковій роботі, аби з’ясувати, хто були ці люди, де вони працювали. А для мене достатньо лише прізвища. Ми з мамою у свій час зверталися до цих кореспондентів і просили надіслати ті листи, які писав їм Василь Олександрович. Досить багато вже зібрано, всі листи тепер у папках, вже розсортовані за авторами. Йому писали письменники, літератори, навіть священики. Бо ідеї духовності й добра, з якими виступив батько, – брали усіх за живе. Окрім того, йому писали ті, хто сидів у колонії для малолітніх правопорушників. Є листи від батьків тих дітей, які не можуть «вписатися» у колектив і не знаходять спільної мови з учителем. До речі, від педагогів таких листів знач­но менше, ніж від батьків. Він відповідав кожному. Тож якщо дивитися крізь призму «книги про батька» – я вважаю, що вона має бути саме в такому форматі: листи, відповіді й мої коментарі до них. Таке видання теж буде великою мірою розкривати портрет Василя Олександровича.

Без цензури

– Окрім цього листування, у творчій спадщині Сухо­млинського залишилося щось недосліджене – скажімо, те, чого ми не знаємо?

– Звичайно, тому що Василь Олександрович багато писав і багато переробляв. Але тут трохи по­іншому стоїть питання. В період незалежності в Україні передусім друкувалися казки і художньо­публіцистична спадщина Сухо­млинського. Але для того, щоб навіть перевидавати його твори, треба здійснити велику роботу. А саме: подивитися рукопис, редакторські правки та зауваження, які тоді вносилися до тексту, і, нарешті, кінцевий варіант. Адже те, що писав Сухомлинський, і те, що потім було опубліковано, – трохи різні твори. Бо ж якою була політика видавництв у радянські часи? Щоб у тексті читалися рішення останнього пленуму партії, слова чергового вождя чи то генерального секретаря із цього приводу. Нещодавно була перевидана його найбільш відома книга «Серце віддаю дітям. Нове прочитання». Працюючи над підготовкою цього видання, я підняла архівні матеріали – автентичний рукопис і ті рецензії, в яких йому закидали, що він пише про якогось Котигорошка та Бабу­ягу, а про Леніна в курені нічого не розповідає. Як і про керівну роль комуністичної партії. Я опублікувала автентичний текст, позначаючи правки, внесені за зауваженнями рецензентів та відповідного відділу. Це колосальна робота – архівна, пошукова. І її треба проводити з кожною книжкою батька. Тим більше, що «Серце віддаю дітям» – прижиттєва публікація, де Василь Олександрович ще сам регулював кількість і розмір цих правок, вирішував, що викинути, що залишити. Але ж у нього було багато програмних творів, які він не встиг опуб­лікувати. Це і «Як виховати справжню людину», і «Сто порад учителю», і «Методика виховання колективу», і «Розмова з молодим директором школи» – останні твори зрілого періоду, які були опубліковані вже після смерті батька. Що видавці робили з тими рукописами – це окрема історія. Наприклад, у книзі «Як виховати справжню людину» переставлені розділи, скорочено текст, викинуто цілі абзаци. Я в 1989 році в Москві опублікувала так, як було в рукопису, за першоджерелами. Потім автентичний текст побачив світ у Китаї, а у нас такого перевидання не було. Отже, необхідно проводити велику роботу з усунення ідеологічних вкраплень, які з’явилися відповідно до побажань цензорів. До речі, це роблять усі колишні соціалістичні країни, перевидаючи книги, опубліковані у часи так званого соціалізму.

– А коли було останнє перевидання праць Сухомлинського?

– Щойно мені привезли з Москви тритомник: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина» і «Листи до сина». З одного боку, я рада, що ці книги вийшли, з іншого – мені про це навіть не повідомили. Видавець, який видав казки Сухомлинського, випадково побачив їх у Москві і привіз мені. Інакше я би про них нічого не знала.

– Тобто росіяни видали книги Вашого батька без Вашого дозволу? Хіба це можливо?

– Звичайно, сьогодні усе можливо. Якщо вони без нашого дозволу захопили наш Донбас, то що говорити про книжки…

Абстрактний гуманіст

– Ольго Василівно, наскільки «радянською» людиною був Ваш батько? Педагогом він був, здається, не зовсім «радянським» – у звичному розумінні цього слова…

– На нього у другій половині 60­х років посипалася дуже жорстка критика, його звинувачували у тому, що він абстракт­ний гуманіст, що він проповідує, йому закидали, що любов до дитини – це «попівські» слова. Чому абстрактний гуманіст? Тому що він казав, що треба любити всіх дітей. А радянська педагогіка закликала любити лише радянських. А капіталістичних – як можна? Капіталісти – це ж наші вороги. Зараз це звучить дико і смішно, а тоді говорилося цілком серйозно. Навколо цих питань була велика дискусія. Я зібрала всі матеріали і помістила в книжку «Педагогічні апокрифи. Етюди про Сухомлинського».

…З іншого боку, він вірив у ті комуністичні ідеали. Якщо врахувати, що великий пласт його діяльності припадає на 60­ті роки – особливо після доповіді Хрущова, після розвінчання культу Сталіна, після слів, що нинішнє покоління людей житиме при комунізмі, – думаю, що він був романтиком­ідеалістом.

– Як Ви вважаєте, наскільки актуальними є праці Сухо­млинського зараз, серед розквіту цифрових технологій і розмаїття педагогічних шкіл і систем? Чи є майбутнє у його книг і ідей, чи витримують вони випробування часом – у світі, де вже давно панують інші ритми, а деякою мірою – і інші цінності?

– Ви ж розумієте, що особисто від мене отримаєте однозначну відповідь. Я навіть процитую австралійського дослідника творчості Сухомлинського Алана Коккеріла, бо поділяю його погляди. Це представник західної цивілізації, який народився в Англії, виріс у Австралії. Він нині дуже активно популяризує ідеї Сухо­млинського серед англомовного соціуму – передусім педагогів і батьків. Я його запитала: «Чому?». Він відповів, що капіталістичний світ вихолощує значення людини, що речі й побут більше важать, ніж людина, що бракує комунікацій між батьками і дітьми, які віддаляються одне від одного, що відбувається не олюднення соціуму, а його «опредмечення», фетишизація. А Сухомлинський усією своєю творчістю закликає насамперед бачити людину в будь­якій дитині, в будь­яких ситуаціях бачити в ній хороше, спиратися на позитив. І говорити про те, що кожна дитина – це унікальна цінність. Навіть якщо у неї щось не виходить – для того є об’єктивні причини. І друге, що зазначає цей австралійській дослідник (і я також так думаю): Сухо­млинський підходить до дитини цілісно. Це називається холістичний підхід. Любити дитину, поважати її, підніматися до неї, розуміти її – це основ­не… Ось зараз усі кажуть, що не потрібно оцінок у початковій школі – це, так би мовити, останні педагогічні тенденції. Та Сухомлинський про це у 60­х роках писав!.. Зокрема – що у початковій школі треба не оцінювати дитину, а за­охочувати. В жодному разі не ставити негативні оцінки, натомість усіляко підтримувати і хвалити навіть за найменший успіх. Бо дитина у початковій школі прагне тієї похвали. Це з розряду так званих педагогічних констант, які залишатимуться завжди, поки існує школа.

Кристалізація крізь роки

– Прийшовши на виставку, присвячену Вашому батькові, ми очікували побачити велике скупчення людей. Але їх було досить небагато. Ви відчуваєте послаблення уваги до постаті Василя Сухомлинського, зокрема – з боку представників педагогічної спільноти?

– Звичайно, із часом увага слабшає. Але, розумієте, тут немає якоїсь канонічності, обов’язковості. Це те, що мені навіть дуже подобається. Зараз у нас у країні, як і будь­де у світі, є доступ до будь­яких систем, педагогів, напрямів, і будь­хто (чи то педагог, чи батько) може обрати ту систему й ті ідеї, які або відповідають внутрішньому світу (якщо це мисляча людина), або, скажімо так, «у тренді». Коли, приміром, усі йдуть «на Монтессорі». Це прекрасно – чому ні? Але коли говорять, що Сухомлинський, мовляв, уже застарів, – вибачте, Монтессорі жила на початку ХХ століття. Валідність, цінність цих ідей – і Монтессорі, й Сухо­млинського – у тому, що вони із часом «кристалізуються». А щодо масового інтересу – його не буде, та й не потрібно. Бо це характерно для авторитарних суспільств. Окрім того, я проти надто велелюдних заходів. Прийшли люди, які дійсно поділяють його ідеї. І я вважаю, що через стільки років це досить непогано.

– Загальновідомим фактом є те, що книги Василя Олександровича видані 53 мовами загальним тиражем майже 15 мільйонів примірників. Його знають, вивчають і шанують у багатьох країнах світу – в Європі, Азії, Австралії, Сполучених Штатах. Але особ­ливою популярністю (і набагато більшою, ніж в Україні) творчість і сама постать Василя Олександровича користується у Китаї. Для мене це є загадкою – чому китайські науковці обрали за педагогічний еталон нашого Сухомлинського? Не слов’яни і навіть не європейці. Різні традиції, культура, менталітет. Здавалося б, ніяких точок дотику. У Вас є цьому пояснення?

– Тут може бути декілька пояснень. Точки дотику насправді є. Це і певна схожість ідеологій, і ставлення до природи, до її краси – ця споглядальність, яка притаманна східному суспільству, уважність до деталей, традиційний підхід Сухомлинського до батьків і до роду – в китайців надзвичайно поширені такі суто сімейно­родинні цінності і, звичайно, любов до дитини. Думаю, усе це у комплексі і створило таку увагу китайських колег до праць Василя Олександровича. У деяких педагогічних університетах випускнику навіть не видають диплом, якщо він не складе екзамен за книжкою «Сто порад учителю». Причому вони досить творчо до цього ставляться. Зокрема, студенти виконують таке завдання: прочитавши цю книгу, написати двадцять порад педагогу – від себе. Є, на мій погляд, ще одна причина, з якої китайці обрали Сухомлинського: їм зрозуміло все, про що він пише. Василь Олександрович писав не науковою, академічною та схоластичною мовою, а простою й людською. У його працях ідеться про вчителя, про звичайного сільського хлопчика, про якісь приклади з життя – їм це також імпонує.

Ніхто не забутий

– Ольго Василівно, Ви не лише донька Вашого батька, а і само­стійний самодостатній науковець із власною біографією та великим творчим доробком. Чим Ви сьогодні займаєтесь, окрім спадщини Василя Олександровича? Яке коло Ваших наукових інтересів?

– Упорядкування спадщини батька – це моє хобі, те, що я роблю для задоволення. А взагалі я досліджую історію української школи і педагогіки, передусім 20–30 років минулого століття. Це був час новаторства, експериментів (особливо 20­ті роки), нових віянь і напрямів, коли українська педагогіка сприймала всі нові західні тенденції, у розбудові школи було багато нового й незвіданого: педологія, рефлексологія, комплексний підхід, психотехніка, наукова організація праці. Це – надзвичайно цікаво, і в мене досить багато публікацій на ці теми, присвячених саме цьому періоду.

Окрім того, я керую науковими колективами, ми видали солідний двотомник «Українська педагогіка в персоналіях», де описали, висвітлили постаті українських педагогів, починаючи від Київської Русі, Націо­нального Відродження і закінчуючи останніми нашими педагогами, які недавно пішли з життя. Займаюся дотично виховними проблемами морально­етичного, громадянського виховання.

Також я очолюю Всеукраїнську асоціацію істориків педагогіки, і ми кожного року в різних містах проводимо все­українські історико­педагогічні читання, конференції, круглі столи, присвячені актуальним питанням розвитку історії української педагогіки і школи. Приміром, цьогоріч у листопаді у Львівському національному університеті проведемо захід під назвою «Університет як осередок європейської культури» – спільно з тамтешньою кафедрою педагогіки. До цього провели дуже багато конференцій на різні теми. Що саме? Наприклад, «Новаторські навчальні заклади в Україні» – ми й однойменну книжку потім видали за моєю науковою редакцією. Я там написала великий розділ – про Українську гімназію імені Тараса Шевченка, яка була розташована на території Покровського монастиря (приміщення не зберіглося). Це був суто національний навчальний заклад, очолював його Володимир Дурдуківський, один із перших українських директорів, страчений у 1937 році. Він мав родинні зв’язки із Сергієм Єфремовим, і вперше його заарештували під час процесу Спілки визволення України. Втім, посадили тоді півшколи. Дурдуківський, Гермайзе, Манжос, який також загинув, – імена, котрі не можна забувати. Скажімо, Борис Манжосбув прихильником виробничо­трудового напряму в педагогіці. Про нього взагалі одна я написала. По зернятку збирала архівні дані, і навіть був момент, коли хотіла все те покинути. А потім подумала: якщо я не напишу, більше ніхто про нього взагалі не згадає. Наче людини і не було. А він – був. Вони всі – були. І мають залишатися у пам’яті.

Спілкувалася Наталія КУЛИК